Церква Білого 

Сама назва міста Біла Церква малює в уяві великий білокамінний храм із округлими куполами, що золотом виблискують на тлі неба… Дійсно, саме старовинна церква дала назву одному з найстаріших міст України, заснованому ще в 1032 році великим князем київським Ярославом Мудрим та збудованому на високому скелястому березі річки Рось. 

Спочатку місто мало зовсім іншу назву — Святий-Георгій-на-Росї, але його скоротили до Юр’їв (скорочено від імені Георгій) — саме така назва фігурує в літописах. Воно було одним із південних форпостів, що стримували напади кочівників. 

Чому ж із часом Юр’їв змінив назву? Історики говорять, що в 1050 році Ярослав Мудрий спорудив на Замковій горі єпископську церкву з білого каменю. І хоча монголо-татари в ХІІІ столітті зруйнували місто, церква на горі майже вціліла і була для переселенців, подорожніх своєрідним маяком серед моря густих і диких лісів, що розрослися на берегах та в долині Росі. Тож на честь тієї церкви й назвали відбудоване з руїн місто. Тільки, кажуть дослідники, ця назва походить не від кольору стін храму, а на честь Святого Георгія. Якщо він був святий — значить, ходив у білому вбранні. Отже, церква білого — Біла Церква.

Місто має багату історію й упродовж століть належало різним державам: у XIV столітті разом із Київським князівством було приєднане до Литви, а в XVI, після Люблінської унії, увійшло до складу Речі Посполитої, пізніше — до Московії, і навіть деякий час вважалося нейтральною територією. 

У часи панування тут Польщі король Сигізмунд ІІІ надав Білій Церкві та його жителям Магдебурзьке право, відміна якого потягнула за собою селянсько-козацьке повстання. А в часи Визвольної війни 1648–1657 років Біла Церква  стала одним із найважливіших опорних пунктів козацького війська. У Білоцерківському замку зі своїми основними силами тривалий час перебував гетьман Богдан Хмельницький, який у вересні 1651 саме тут уклав угоду з польсько-шляхетським урядом. Ця угода отримала назву Білоцерківський договір…

Подальші події в Білій Церкві були не менш значущими та пов’язаними з такими відомими історичними постатями як Іван Сірко, Северин Наливайко, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко, Семен Палій, Іван Мазепа, Пилип Орлик та інші. Неодноразово саме в Білій Церкві вирішувалася доля тієї чи іншої епохи… 

Перейти з «середнячків» у статус великого міста з розвинутою економікою Білій Церкві посприяло будівництво Фастівсько-Знам’янської залізниці, що було завершене в 1876 року. А на початку XX ст. місто стало одним із найрозвиненіших промислових центрів Київської губернії. Тут діяло 5 цегельних заводів, 6 шкіромануфактур, свічковий завод, 2 цукеркові фабрики, 4 миловарні, 2 медоварні, млини, крупорушки, завод сільськогосподарських машин та ін. Щороку проходило 11 великих ярмарків. А за обсягами торгівлі хлібом місто посідало перше місце після Києва. 

У 1918 році Біла Церква знову на повний голос заявила про себе як про історичний центр: тут заснували Окремий Загін Січових Стрільців, розпочалося збройне повстання під керівництвом Симона Петлюри та Володимира Винниченка і було створено Директорію Української Народної Республіки. Тут уперше було надруковано повідомлення про відновлення влади незалежної УНР. Біла Церква фактично стала другою столицею України. У серпні 1921 року в місті була утворена Козача Рада Правобережної України.

Пережила Біла Церква і Другу світову війну, від німецьких загарбників її звільнили в 1944 році. Післявоєнне місто довго залишалося провінційним, аж доки в 70-х роках минулого століття тут не побудували промисловий гігант «Білоцерківшину». Саме тоді в місті почали рости промислові підприємства — воно перетворилося на значний індустріальний центр, один із найпотужніших вузлів хімічної промисловості України.

Торкнулася Білої Церкви і нинішня війна, яку розв’язала на нашій території росія. Місто періодично потерпає від ворожих обстрілів. 28 лютого 2022 року внаслідок авіаудару було зруйновано гуртожиток. Ще один ракетний удар здійснено неподалік Горбатого мосту. А 5 березня відбулася масована атака, внаслідок якої постраждало понад 20 житлових будинків. 5 жовтня 2022 року місто знову атакувала росія, застосувавши дрони-камікадзе проти… трьох будівель місцевої інфраструктури.

Натепер Біла Церква приймає в себе вимушених переселенців зі Сходу та Півдня країни.

У різні роки не оминали Білу Церкву відомі митці — зокрема, тут побували Тарас Шевченко, Олександр Суворов, Михайло Кутузов, Іван Нечуй-Левицький, Юрій Смолич. У своїх творах її згадували Віктор Грабовський, Олесь Гончар, Остап Вишня, Генрик Сенкевич… 

У цьому місті народилися і відбулися як особистості чимало видатних людей. 

Сьогодні Біла Церква, якій у 2022-му виповнилося 990 років, — місто з понад 200-тисячним населенням, значний економічний, культурний та освітній центр Київщини. 

– Дендрологічний парк «Олександрія»;

– Замкову гору;

– Будинок органної та камерної музики (костел Іоанна Хрестителя);

– Храм Святого Георгія Змієборця;

– Білоцерківський аграрний університет;

– Торгові ряди (БРУМ);

– Зимовий палац;

– Спасо-Преображенський собор;

– Білоцерківський краєзнавчий музей;

– Хоральну синагогу;

– Вокзал.

Кожен із цих історично-культурних об’єктів вартий особливої уваги та, безперечно, відкриє відвідувачам чимало цікавого. Про декілька з них — докладніше.

Дендрологічний парк «Олександрія» НАН України

Унікальний парк розташований на північно-західній околиці міста Біла Церква. Площа парку — понад 400 гектар. Він вважається найбільший архітектурно оформленим ландшафтним парком України та зразком пейзажної паркової композиції, основу якої складають рослини, архітектурні споруди, скульптури, водна гладь річки Рось і ставків. Надзвичайно цікавою є історія створення парку. 

Великий коронний гетьман Польщі Францішек Клавдій Браницький отримав у нагороду від короля Августа Станіслава Понятовського у грудні 1774 р. найбагатше в тодішній Україні Білоцерківське староство за придушення хвилі семенсько-козацьких повстань — Коліївщини. До нових володінь гетьмана входили міста Біла Церква і Сквира, а також 134 села з населенням понад 40 тисяч чоловік. Саме з цього часу Біла Церква стає приватним містом графів Браницьких.

Згодом гетьман узяв шлюб із улюбленою камер-фрейліною імператриці Катерини ІІ, племінницею князя Григорія Потьомкіна Олександрою Василівною Енгельгард. Шлюб Францішека Клавдія Браницького з Олександрою Енгельгард відповідав політичним реаліям того часу. Катерина ІІ заохочувала шлюби між російськими дворянами і польською шляхтою, тому що бажала стабільного миру з Польщею.

Третину доходу Браницьких (750 тисяч злотих) приносила сама тільки Біла Церква. А разом із прилеглими маєтками він становив приблизно 2 мільйони. 

Зиму подружжя проводило при дворі Катерини ІІ в Петербурзі. А влітку переважно — в Білій Церкві. 

Коли Олександра Браницька в 1784 р. отримала цей маєток у подарунок від свого чоловіка, вона почала наводити в ньому лад. 

Парки європейських столиць, де неодноразово побувала графиня, надихнули її на створення не менш вишуканого у своїй головній резиденції. Розглянувши різні варіанти, Олександра Василівна зупинилася на ділянці віковічної діброви у західному напрямку, за 3 км від Білої Церкві, в урочищі Чайок. Назву парку дала на свою честь — Олександрія. 

Після смерті князя Григорія Потьомкіна Браницька вирішила присвятити будівництво майбутнього парку пам’яті Потьомкіна та збудувала там його мавзолей. 

Автором генерального плану забудови парку став французький архітектор Мюффо, пізніше на цьому об’єкті працювали такі самі відомі архітектори та садівники — сен Ботані, Станге, Бартецький, Вітт, Енс. Саме вони втілили в життя проєкт генплану та заклали основу паркових композицій, використовуючи вже існуючий лісо-степовий ландшафт та природні для діброви насадження.

Одночасно почалося будівництво резиденції та інших архітектурних споруд на території парку. Перші роботи розгорнулися в 1793 р. Багато рослин для парку завозили з Польщі та інших країн Європи і загалом світу. 

На підвищеній місцевості при Сквирській дорозі розмістився «Дідинець» — історичний осередок парку, де створено літню резиденцію графа Браницького «Аустерію». Це цілий комплекс павільйонів, зала для танців, приміщення для допоміжних служб, різноманітні рослинні та водні оздоблення. Неподалік також зведено економічний двір, де розміщувався економ, котрий відповідав за паркове господарство. Тут же було розташоване житло для працівників, майстерні, оранжерея, квіткове господарство, плодовий сад. Поряд із «Дідинцем» засновники передбачили «сад у мурі» (муровану стіну звели спеціально для стримування холодних вітрів, чого потребували теплолюбні плодові дерева). У західній частині парку третина всієї території була відведена під мисливські угіддя.

Решта території парку служила здебільшого естетичним цілям: Мала і Велика галявини з прилеглими архітектурними спорудами: колонада «Луна», «Руїни», «Китайський місток», «Арочний місток», острів «Марії», острів «Троянд», фонтани, водоспади, альтанки та ін. Усе це в поєднання з живописними розливами річки Рось, ставками, просторими зеленими галявинами, дібровами привертало увагу кожного, хто приїздив до Білої Церкви. 

На жаль, час і непрості події буремних 1918–1921 рр. позначилися на первинному задумі архітекторів «Олександрії», деякі частини комплексу були зруйновані або занепали природним шляхом, або ж потребують уваги та кращого фінансування. 

У 1920 р. парк переходить у підпорядкування Білоцерківського сільськогосподарського технікуму і стає центральною базою навчально-дослідного господарства цього навчального закладу. У ті роки було багато вирубано дерев для господарчих потреб та розібрано на будівельні матеріали зруйновані або напівзруйновані будівлі. Особливо по-варварськи з парком обійшлися під час прокладання водогону, труби якого проклали через усю територію «Олександрії». Будівництво водогону проводилося без огляду на шкоду, яка завдавалася рослинам і всьому архітектурному комплексу. Додала біди і Друга світова війна, під час якої було пошкоджено величезну кількість дерев, а залишки зведених засновниками будівель остаточно перетворилися на руїни.

Після війни «Олександрія» ввійшла до складу Академії наук УРСР, а в 1959 р. стала заповідною пам’яткою природи та культури й опинилася під охороною держави. Парк узялися відновлювати та відбудовувати низку його архітектурних споруд. 

У 1983 р. створено Державний дендрологічний парк «Олександрія» Академії наук України. Він увійшов до складу природно-заповідного фонду України та охороняється як національне надбання. На території «Олександрії» ще в 1962 р. засновано музей, в якому експонуються 15 мармурових скульптур відомих італійських майстрів.

У наш час колектив дендропарку опікується існуючими зеленими насадженнями та відновлює історичні композиції — сади Катерини ІІ та Потьомкіна, Царський сад, «Клини», острови «Марії» і «Троянд», «Дідинець»).

Сьогодні цей дендрологічний парк вважається найбільшим і найстарішим в Україні, на його території нараховується близько 5 тисяч 200-річних дерев, колекції рослин сягають 2,5 тисяч видів, а діброва парку серед «старожилів» є найбільшою не лише в Україні, а, можливо, навіть і в Європі.

Замкова гора

Сучасна назва городища літописного міста Юр’їв, розташованого в центральній частині Білої Церкви на лівому березі річки Рось. Пам’ятка археології національного значення ХІ-ХІІІ ст. 

Замкова гора мала стратегічне значення: за часів Великого князя Київського Ярослава Мудрого південний кордон Русі був переміщений до річки Рось. На заболоченій території навколо Замкової гори сформувалося поселення. Мешканці тогочасного Юр’єва будували тут житлові будинки, а згодом — фортецю. В XI ст. на Замковій горі звели єпископську церкву Святого Георгія — покровителя та заступника міста. Городище Юр’єва (дитинець) мало площу близько 4 га і було важливим оборонним пунктом, імовірно, значну його частину займало подвір’я єпископа.

Пізніше Юр’їв зруйнували монголо-татари, спалили всі хати і споруди. Після набігу на горі залишилися руїни церкви. В народі Георгій, або Юрій, вважався святим, і тому мав біле вбрання. Залишки спаленого храму, що був орієнтиром для подорожніх, називали на честь Юрія — церква Білого. 

Після монголо-татарської навали 1240 року життя на Замковій горі припинилося аж до середини XVI століття. У 1550-му Київський воєвода Семен-Фрідріх Пронський збудував там замок. У 1649 році його значно укріпив і розбудував інший Київський воєвода — Стефан Чарнецький.

У другій половині XVII та протягом XVIII століття Білоцерківська фортеця складалася з двох частин — верхнього й нижнього замків. Нижній замок розташовувався на місці сучасних Замкових провулків, верхній — безпосередньо на Замковій горі і мав чотири бастіони. Обидва замки були оточені ровом. Через своє стратегічне розташування на великих транзитних шляхах Білоцерківська фортеця була епіцентром усіх збройних конфліктів, які відбувалися на території України в ті часи.

Після другого поділу Речі Посполитої 1793 року замок відійшов у володіння Російської імперії. За наказом імператриці Катерини II фортецю повністю зруйнували.

Від 1775 і до 1917 року Біла Церква була маєтком роду Браницьких, які в 1796 році на Замковій горі збудували зимовий палац, а у 1816 — католицький Костел святого Івана Хрестителя.
Археологічні дослідження городища виявили рештки дерево-земляних укріплень (XI століття), фундамент мурованого триапсидного храму (XII-XIII ст.), християнський могильник (XI–XIII ст.), рештки численних споруд. Серед знахідок — дерев’яні саркофаги, фрагмент гаптованої золотом візантійської шовкової тканини, хрести-енколпіони, «писала». 

У 2011 році було вирішено відновити церкву.

Торгові ряди (БРУМ)

У 1806 році Браницькі уклали договір із єврейською общиною, якій дали дозвіл на поселення і будівництво в місті. Євреї принесли в Білу Церкву велику торгівлю і ремесло. В 1809–1814 роках у центрі міста Браницький звів торгові ряди на 85 крамниць — це одна з рідкісних в Україні будов у стилі ампір, — чим стимулював подальше розселення євреїв у Білій Церкві та зумовив докорінну зміну етнічного складу міського населення.

Існує дві версії щодо розшифровки абревіатури БРУМ: «Браницьких Універсальний Магазин» або «Білоцерківський Районний Універсальний Магазин».

Комплекс торгівельних рядів площею близько 5 тисяч квадратних метрів збудований у стилі раннього класицизму. Замкнутий Гостинний двір звернений на площу великими арками з парадними портиками по осі чотирьох фасадів. Портики грали велику композиційну роль, замикаючи перспективу чотирьох взаємно перпендикулярних вулиць, спланованих по осях квадратної Базарної площі. По зовнішньому і внутрішньому периметрах до склепінчастих торгових приміщень прилягають криті аркові галереї. В центрі кожного з чотирьох фасадів були проїзди у внутрішній двір, оформлені двоколонними портиками з трикутними фронтонами, оздобленими рельєфними зображеннями родового герба Браницьких. Центральний вхід має високі гранітні сходи. Аркада — галерея торгових рядів, створювала зручності для покупців і для продавців, бо захищала від сонця й негоди, у внутрішній дворик заїжджали вози з товарами. Високий цоколь головного фасаду збільшував висоту споруди, приховував приземкуватість будівлі, завдяки чому вона якось по-особливому, урочисто, виглядає з усіх сторін.

До пожежі 1973 року призначення Торгових рядів не змінювалось, і відновилося в останні роки. Після пожежі, коли згорів дах рядів та перекриття галерей, надходили пропозиції знести будівлю, щоб звільнити місце для майбутнього театру, однак за сприяння Товариства охорони пам’яток історії і культури вдалося відстояти цю місцеву пам’ятку, яка є історичним обличчям центру міста.

БРУМ досі використовується за призначенням — тут розміщені магазини й кафе. На території проходять різні фестивалі й культурні акції, зокрема —свято квітів, коли навколо Торгових рядів створюють свої виставки всі навчальні заклади Білої Церкви.

Особлива вартість цієї пам’ятки в тому, що вона є однією з небагатьох уцілілих історичних торговельних будівель.

Білоцерківський краєзнавчий музей

Музей заснував у 1924 році краєзнавець Степан Дроздов-Мишківський на основі власної колекції старожитностей. Відкриття експозиції музею відбулося на початку квітня 1925 року. Зараз музей розташовується в оригінальній будівлі у стилі конструктивізму, зведеній у 1983 році на Замковій горі. При музеї відкрили бібліотеку, книжковий фонд якої становив 

близько 7 тисяч томів і складався з пергаментних та паперовихрукописів, книг, друкованих дерев’яним шрифтом, указів імператора Олексія Михайловичата імператриціКатерини ІІ, які через відсутність полиць, на жаль, псувалися…

Вагомий внесок у поповнення фондів музею зробили Карл Васильович Болсуновський із міста Сквири і Петро Максимович Дзбановський із міста Таращі — будучи видатними фахівцями з археології, нумізматики, етнографії, частину предметів церковної старовини зі своїх приватних колекцій вони передали новоствореному музею.

Із 1927 року співробітники музею почали вести активну експедиційну роботу. Всього за три роки кількість експонатів збільшилася до 5000 об`єктів. У часи Другої світової війни фонди музею були розграбовані. За радянщини Білоцерківський краєзнавчий музей закривали на реконструкцію, яка тривала близько 5-ти років, але вже у 1983 році він знову відчинив свої двері для відвідувачів. 

Із 2000 року Білоцерківський музей є важливим елементом у науковому житті всієї Київщини. На його базі постійно проводяться різноманітні краєзнавчі читання, конференції, збори та семінари, а також тематичні виставки. 

Наразі у фондах музею зберігається близько 78 тисяч предметів, поділених на кілька тематичних виставок: природа краю, археологічне минуле, історія Київщини в різні часові періоди. Перлиною колекції музею є скіфський меч. Також тут можна побачити унікальні черняхівські світильники, прикраси і зброю. Великою популярністю користуються експонати часів козаччини (булава та зброя героїв). Радує око велика етнографічна колекція, в якій є вишиванки, рушники, предмети побуту та жіночі прикраси.

Зимовий палац

Ця вишукана будівля Браницьких вражає своєю красою і елегантністю всіх приїжджих. Палац був збудований у 1796 році як зимова резиденція поміщиків. Будівля розташована в центрі міста і є однією з яскравих зразків палацового будівництва в Україні.

Будівля зведена у стилі класицизму, про що говорить підкреслена 

пластичність форм будівлі, прорізані прямокутні вікна, а також виділений чотириколонним іонімічним портиком парадний вхід, що додає будівлі певної урочистості. Інтер’єр прикрашений ліпними карнизами. 

Первісне анфіладне розташування приміщень не збереглося, нинішнє планування — коридорне. За формою споруда чотирикутна: двоповерхова з боку фасаду і триповерхова з тильного. Вона має великий кам’яний підвал, який використовувався для зберігання вина і продуктів. 

Певний час у палаці розміщувався музей зброї Браницьких, наприкінці XIX століття — комісарія або головне управління маєтком. У 20-х роки минулого століття в цьому будинку «поселилися» районні партійні організації; у роки Другої світової війни тут запровадили німецький військовий; а в післявоєнні роки — спецшпиталь для німецьких військовополонених. 

Від 1950-х до 1969 року будівля зимового палацу використовувалася райвиконкомом та районним комітетом народного контролю. У 1956 році вона була взята під охорону державою і внесена до списку пам’яток архітектури. 

Нині в приміщенні зимового палацу розташовані школа мистецтв № 1 і районний архів.

Видатні особистості Білої Церкви

Детальніше — про декого з них. 

Лука ДОЛИНСЬКИЙ — український живописець, портретист, іконописець та монументаліст, представник пізнього українського бароко, рококо і класицизму, народився  у 1745 році в місті Біла Церква.  

Він рано став сиротою, однак і талант його проявився в юні роки. Тому Лука  навчався в Києві у духовній академії, де зокрема займався й малюванням. Талант маляра привернув увагу київського унійного митрополита Пилипа Володковича. Від’їжджаючи до Львова, що тоді належав до Австрійської імперії, він узяв хлопця із собою. У Львові саме будувався собор Святого Юра, а Лука потрапив на навчання до Юрія Радивиловського, який працював над іконостасом храму і став першим учителем Долинського. Пізніше хлопця відрядили навчатися до Віденської Академії Мистецтв.

Після повернення до Львова художника з Білої Церкви долучили до роботи у соборі Святого Юра. З ним уклали угоду про написання чотирьох полотен для бічних вівтарів церкви — «Покрова», «Святий Миколай», «Апостоли Петро і Павло» та «Юрій Змієборець», за які Долинський здобув загальне визнання й отримав перстень від цісаря Йосифа ІІ під час його перебування у Львові 1787 року.

Лука Долинський є автором десятків ікон, малював він і портрети. Його можна назвати людиною-епохою, адже його твори — цілий період мистецтва України: перехід від народної школи іконописання до академічного малярства. 

Яків ЯЦИНЕВИЧ — композитор, диригент і фольклорист, автор великої кількості хорових обробок та духовних хорових творів, серед яких найвідоміші — симфонія «1905 рік», ораторія «Скорбна мати» (на слова П. Тичини), кантати, понад 200 обробок народних пісень.

Народився Яків Яциневич 8 листопада 1869 року. Отримав духовну освіту, навчався у Київській Софійській духовній школі, згодом — у Київській духовній семінарії, працював регентом хору Михайлівського собору. Він був учнем відомого українського композитора Миколи Лисенка, разом із яким створював українські хори, був членом товариства «Київський Боян», вів активну концертну діяльність.

У післяреволюційні роки брав активну участь у створенні Української Православної Автокефальної Церкви, на честь якої написав свій найвидатніший твір — «Літургію».

У 1929 році радянська влада оголосила війну «опіуму для народу», а разом із цим заборонила й усі духовні твори, зокрема і Якова Яциневича. За радянської влади він перебивався різними роботами — був сільським учителем, викладачем музики в самодіяльних гуртках, постійно змінював місце проживання: мешкав по селах Київщини, згодом — на Східній Україні. Був висланий на Кавказ до Адигейської автономної республіки. Останні роки композитор і диригент охороняв колгоспний сад у Краснодарському краї.

Відродження творів Яциневича розпочалося лише напередодні проголошення незалежності України. Його «Єрусалимські дзвони», а також «Ой, сусідко-сусідко» стали найбільш виконуваними творами композитора. Їх можна поставити поруч із такими шедеврами Леонтовича, як «Щедрик» і «Дударик». 

Олександр МЕДВЕДЬ — спортсмен, борець вільного стилю, триразовий олімпійський чемпіон, багаторазовий чемпіон світу, Європи, заслужений майстер спорту, автор двох книг по боротьбі. На Олімпіаді 1972 року в Мюнхені був визнаний найкращим борцем вільного стилю в історії спорту.
Народився 16 вересня 1937 у Білій Церкві. Обігравав одного і того ж спортсмена (Османа Дуралієва) у фіналах престижних змагань вісім разів! 

«Людина не може перемогти Медведя» — така приказка була в ходу в 60–70-ті роки минулого століття, адже білоцерківець виграв Олімпійські ігри в 1964-му, 1968-му і 1972 роках, а  також 7 чемпіонатів світу і 3 — Європи. На Олімпіадах він перемагав, незважаючи на регулярні проблеми зі здоров’ям. Від природи володіючи фантастичною силою, у Медведя в армійські роки проявилася хвороба серця, що не дозволяло йому проводити на килимі багато часу. Як жартував сам Олександр Васильович, через це доводилося перемагати суперників достроково — інакше після трьох хвилин поєдинку піднімався тиск.
У 1972 році 35-річний Медведь завершив кар’єру. Після перемоги над Дуралієвим він встав на коліна в центрі килима і під овації публіки поцілував його — ця сцена є однією з найяскравіших в історії олімпійського спорту. Олександр Медведь понад 50 років працював у Мінському радіотехнічному інституті професором на кафедрі фізичного виховання, тренував спортсменів, займався суддівством. 

На честь видатного спортсмена в його рідному місті щороку відбувається турнір для юних борців.

Євген ЧЕРНЕЦЬКИЙ — український генеалог, краєзнавець, геральдист, кандидат історичних наук (Україна), доктор гуманітарних наук (Польща). Член Національної спілки краєзнавців України, Почесний краєзнавець України (2016).

Народився 13 січня 1972 року в Білій Церкві. Досліджувати історію почав на початку 1990-х років у Білоцерківському краєзнавчому музеї, захопившись генеалогією, демографією, соціальною історією правобережної шляхти та дворянства Російської імперії. Написав низку книжок, став автором численних наукових і науково-популярних статей, розробив герб і прапор Володарського району та символіку сіл Київщини і Слобожанщини. Працював відповідальним редактором кількох збірників, серед яких — перші три випуски «Генеалогічних записок Українського геральдичного товариства» (2000–2002 рр.).

Був пошукувачем Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства. Захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за темою «Формування і соціальне структурування шляхти Радомишльського повіту Київської губернії в кінці XVIII — першій третині XIX ст.: генеалогічний та історико-демографічний аналіз». У 2016 р. — в Університеті Марії Кюрі-Склодовської (Люблін, Польща) отримав науковий ступінь доктора гуманітарних наук. У 2009 році став стипендіатом Фундації королеви Ядвіги для студентів і науковців із Центрально-Східної Європи Яґеллонського університету.

Краєзнавчі статті Євгена Чернецького друкувалися на сторінках видань: журнал «Біла Церква — вчора, сьогодні, завтра», громадсько-політична газета Київщини «Юр’ївська земля», газета «Замкова гора», «День», головний портал новин Білої Церкви «БЦ News» та ін.

Із 2013 р. — консультант Товариства польської шляхти (пол. «Związek Szlachty Polskiej», англ. «The Confederation of the Polish Nobility»), Варшава, Польща.

Ольга КУЛИНИЧ — українська професійна велосипедистка, майстер спорту України міжнародного класу, жителька міста Біла Церква. 2000 року народження.

Виступає за UCI Women’s Team — жіночу континентальну команду Doltcini–Van Eyck–Proximus.

У 2017 і 2018 роках стала переможницею чемпіонату України з велоспорту на шосе (жінки-юніорки). У січні 2020 року у складі національної збірної України на міжнародних змаганнях у турецькому Білеку виграла золото. У жовтні 2020 року взяла участь у жіночій гонці Льєж–Бастонь–Льєж (Бельгія).

Тренує Ольгу Кулинич заслужений тренер України Сергій Чмирук.

Світлана ЧЕРНЯВСЬКА — українська важкоатлетка, майстер спорту України міжнародного класу. Народилася 1984 року в м. Біла Церква. 

На чемпіонаті України 2011 року у Вінниці посіла 2-ге місце у ваговій категорії понад 75 кілограмів. На чемпіонаті України 2012 року стала переможницею у суперважкій категорії.

У квітні 2013 в Албанії під час чемпіонату Європи з важкої атлетики у Тирані на змаганнях серед жінок у суперважкій вазі здобула відразу три золоті медалі — в ривку, поштовху і двоєборстві, абсолютна чемпіонка Європи.

Дмитро ЧУМАК — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.

Народився 1985 р. у місті Будапешт у родині військовослужбовця. 2000 року закінчив дев’ять класів білоцерківської ЗОШ № 11. Протягом 2004–2005 років проходив строкову службу в лавах ЗСУ.

У 2014 році пішов добровольцем на фронт, долучившись до батальйону «Київська Русь» стрільцем, помічником гранатометника гранатометного відділення взводу вогневої підтримки мотопіхотної роти.

Восени 2014 року осколком поранило руку. Незабаром, після неповного курсу лікування, знову подався на передову.

Загинув 15 лютого 2015 року від кульового поранення під Дебальцевим, намагаючись разом із побратимами прорватися під обстрілом терористів.

13 березня, після знайдення тіла загиблого воїна, з Дмитром попрощалися в Білій Церкві. Похований на Алеї Слави кладовища Сухий Яр.

21 березня 2016 року посмертно відзначений Указом Президента України орденом «За мужність» III ступеня.

7 грудня 2015 року в Білій Церкві, в рідній школі Дмитра, 11 на знак пам’яті про нього відкрито меморіальну дошку.

***

Окрім того, у Білій Церкві жили і працювали: Шолом-Алейхем (Ш. Рабінович) — класик єврейської літератури, К. Стеценко — композитор, один з ініціаторів відродження УАПЦ, Л. Курбас — театральний режисер-новатор, В. Кучер — письменник, М. Грищенко — професор, педагог, В. Лебедєв — учений-селекціонер, Є. Вотчал-фізіолог, засновник української школи фізіологів, академік, М. Вавілов — ботанік, генетик, селекціонер, географ, академік, П. Попович — льотчик-космонавт.

Місто, що розвивається

Біла Церква — найбільший на Київщині фінансовий, комерційний та промисловий центр.

На сході міста розкинувся великий промисловий вузол. Крім ПрАТ «Росави», тут розташовані заводи гумотехнічних та азбестотехнічних виробів, механічний, Білоцерківська ТЕЦ та інші підприємства. Більша частина працездатного населення Білої Церкви працює саме тут.

Проте через повномасштабне вторгнення росії в Україну та відносна близькість до лінії фронту і ракетні обстріли змусили переїхати з Білої Церкви до Чернівців підприємство з виробництва пластикових панелей.

Восени 2020 року Білоцерківська міська рада (в особі міського голови) приєдналася до Ініціативи «Мери за економічне зростання». Ініціативу фінансує Європейський Союз у рамках Програми «Східного партнерства». Проєкт надає всебічну підтримку органам місцевого самоврядування з розбудови економічно сталих громад, а також підтримує вдосконалення існуючої системи управління місцевим економічним розвитком. До ініціативи вже приєдналися 152 громади з України.

Найбільш інноваційно-активними підприємствами міста є ТОВ «Маревен Фуд Україна», фармацевтичний завод «Біофарма», «Маг Аудіо», група компаній «Росава».

Наприклад, компанія «Біофарма» започаткувала новий етап у науковій та індустріальній історії України. На її заводі виробляють препарати для згортання крові при гемофілії, альбумін, необхідний для переливання крові в разі травм та хірургічних втручань, та імуноглобуліни, що допомагають боротися з інфекційними хворобами. А ТОВ «Маг Аудіо» — український виробник професійних акустичних систем, що повністю виготовляються на заводі в Білій Церкві. Це найбільша профільна компанія у Східній Європі, яка має унікальний підхід до створення продуктів, зібрала команду експертів і здобула значний досвід у сфері розробок, дизайну та інсталяції акустичних систем. Компанія отримала всесвітнє визнання в сфері озвучування кінотеатрів. Продукція ТОВ «Маг Аудіо» представлена більш ніж у 120 країнах світу. В 2020 році компанія виграла тендер на забезпечення звуку для Канського кінофестивалю.

Біла Церква — кредитоспроможне та інвестиційно привабливе місто. За результатами незалежної оцінки міста від агентства IBI Rating Agency воно має вагомі конкурентні позиції серед інших міст України в контексті залучення інвестицій і розбудови регіональної економіки та може виступати серйозним партнером в освоєнні інвестиційних ресурсів. За результатами досліджень, місто отримало і стійко утримує рейтинг інвестиційної привабливості «invA-», який означає, що об’єкт рейтингування характеризується високою інвестиційною привабливістю порівняно з іншими об’єктами.