БОРОДЯНКА. МІСТО-СИМВОЛ, ЯКЕ ТРЕБА ВІДНОВИТИ

Річ у тім, що саме через цю місцевість пролягав у 1240 році кривавий шлях завойовника Батия на Київ. Відтак те перше поселення було повністю знищене ординцями, але згодом його знову відбудували. Однак стратегічне розташування населеного пункту на північному шляху до Києва мало визначальний вплив на його долю і в потім, зокрема й на долю його наступника з іншою назвою — селища Бородянка.   

У 1362 році, скориставшись роздробленістю Золотої Орди, литовські феодали приєднали Київську землю до володінь Великого Князівства Литовського. На той час маєток у Козятичах належав Київській митрополичій кафедрі та монастирям, а потім його власниками були литовські князі, представники польської та української шляхти.    

Про історію походження власне самої назви «Бородянка» наразі достеменно невідомо. В історичних документах поселення під такою назвою вперше згадується у грамоті польського короля від 1509 року, якою підтверджується право шляхтичів Макаревичів на маєток.  

Взагалі історія Бородянки того періоду пов’язана з постійною боротьбою за володіння нею, що точилася між польською шляхтою, українськими гетьманами та Московією. Зокрема власником Бородянки був і колишній гетьман, а на той час київський воєвода Іван Виговський. Однак 31 грудня 1660 року російський цар Олексій Михайлович подарував її разом з іншими сусідніми селами (Загальці, Нова Гребля, Мосани та Красносілля) Києво-Михайлівському монастирю, хоча таких подарунків, зроблених російськими монархами, польський уряд не визнав, і перелічені маєтки в монастиря з часом забрали силою. При цьому, як зазвичай бувало в ті часи, не обійшлося і без кровопролиття.  

Як зазначається в листі козацького полковника Палія до гетьмана Івана Мазепи, наведеному в літописі Самійла Величка, 1693 року, на другий день свята Різдва Христового, в містечку Бородянка поляки винищили багато люду, встеливши трупами землю.

Того ж року Палій, який засів у маєтку київських єпископів у Фастові, зрештою забрав усі сусідні маєтки, зокрема й Бородянку, заселивши їх своїми козаками.  

Пізніше Бородянка з навколишніми селищами до самого Горностайполя належала польському шляхтичу, воєначальнику та уряднику Євстахію Потоцькому та його нащадкам.

Під час Коліївщини 1768–1769 рр. бородянські надвірні козаки приєдналися до одного з повстанських ватажків — отамана гайдамацького загону Івана Бондаренка. 

1820 року бородянський маєток придбав польський магнат Ламберт Осипович Понятовський, за якого цей населений пункт набув значного розвитку і суттєво розширився. Згідно з відомостями тогочасного краєзнавця Лаврентія Похилевича, станом на 1863 рік Бородянка вже була містечком, у якому налічувалося 1400 православних, 9 римокатоликів і 284 євреїв. 

Цей самий автор зазначає, що в містечку, яке розташувалося на лівому березі ріки Здвиж за 50 верст від Києва та 8 за течією нижче села Нова Гребля, в 1783 році мешкало 1290 руських (тобто українців).  

У цей час у Бородянці розміщувалася резиденція поміщика Ламберта Понятовського, а також контора, що розпоряджалася його маєтками. До Бородянського маєтку тоді належали села Дружня, Загальці Качали, Песківка, Галенка і Нова Буда з 29669 десятинами землі. У самій Бородянці працювало два водяних млини, полотняний і шкіряний заводи, а в усьому маєтку велося «чотирипільне раціональне господарство з багатьма удосконаленнями в технології землеробства». 

Після другого поділу Польщі в 1793 році Бородянка увійшла до складу царської Росії. На цей особливо складний період припадає також чимало кривавих заворушень і сутичок, які не оминули й Бородянку. Зокрема з нею пов’язаний епізод надзвичайно масштабного Січневого польського повстання 1863 року, яке охопило землі колишньої Речі Посполитої, а також Литви, Білорусі та правобережної України. 

Саме в тут у ніч із 8 на 9 травня відбувся нерівний і надзвичайно жорстокий бій польських повстанців із їхніми переслідувачами у складі двох рот російської піхоти, двох ескадронів драгунів та сотні козаків. Оточені в містечку російськими військовими підрозділами повстанці запекло боронилися на позиціях, а потім у будинках, які росіяни почали палити. Врятуватися вдалося лише 30-м повстанцям, решта полягла в сутичках або потрапила в полон. Неподалік від Бородянки є могила, в якій поховано 18 юнаків-поляків, що загинули в нерівному бою з підрозділами царських військ. 

У 1866 році було утворено Бородянську волость із волосним центром у Бородянці. Згідно з даними 1886 року, в колишньому власницькому містечку Бородянка нараховувалось 1599 осіб і 219 дворів. Була тут православна церква, католицька каплиця, єврейська синагога, молитовний будинок, 8 постоялих будинків, 5 лавок, 2 водяних та вітряний млин. За 11 верст діяв дігтярний завод, а за 18 верст — смоляний завод. 

На початку ХХ століття в Бородянці було 469 дворів із населенням 2850 осіб, працювали земська лікарня на 15 ліжок, земська поштова станція, однокласна парафіяльна школа, аптека, Сільський банк, Позико-ощадне товариство, 16 магазинів і лавок, щомісяця відбувалися одноденні ярмарки. Переважну більшість населення складали селяни.

З поваленням у 1917 році російського самодержавства буремні події, що завирували в розбурханій Україні, не оминули й волосне містечко Бородянку, яка в чергове опинилася в епіцентрі боротьби за владу і власність у країні, котру з усіх боків розривали протиборчі сили.  

Під час Української революції 1917–1921 років територія Бородянки стала частиною проголошеної ІІІ Універсалом Української Народної Республіки у складі адміністративно-територіальної одиниці Деревська земля.  

На початку Першої радянсько-української війни через Бородянку прямували на Київ більшовицькі війська. На станціях Бухтіївка та Бородянка відбувся перший бій за столицю, внаслідок чого містечко опинилося під більшовиками, але після контрнаступу військ УНР його вдалося деокупувати.  

З виникненням Української держави на чолі з Павлом Скоропадським Бородянка стала частиною Київської губернії. Однак під час Другої радянсько-української війни остаточно перейшла під контроль більшовиків. Останній бій періоду УНР на території Бородянки відбувся між польськими та російськими червоними військами. 

Остаточне встановлення в Україні радянської влади та початок так званого соціалістичного будівництва у вигляді перших комун ознаменував голод 1921–1923 років. У 1922 році найбідніші селяни Бородянки об’єдналися в комуну «Праця».  

У 1923 році Бородянка стала районним центром. Згідно з даними перепису населення, в цей час у ній проживало 3907 осіб. Цього ж року вчителі зібрали понад 200 власних книг і відкрили сільську бібліотеку. Виник народний театр на 400 місць, регулярно почала діяти кіноустановка. 

З введенням НЕПу в Бородянці запрацювали перші кооперативи, відкрилася крамниця Бородянського споживчого товариства. У комунарів Бородянщини з’явився перший трактор «Фордзон». 

Попри статус райцентру, в 30-ті роки Бородянка все ще залишалася великим селом. Селяни працювали в щойно створеному в рамках колективізації колгоспі імені Леніна. Під час так званого розкуркулення за межі України (у віддалені північні райони країни рад) було вислано понад 30 заможних родин місцевих селян.

Наслідком насильницької колективізації став страшний голодомор. У грудні 1932 року в Бородянці зʼявилися його перші жертви. Точної кількості померлих від голоду і хвороб встановити не вдалося, оскільки інформація була суворо засекречена. Лише в 1990 році, коли табу щодо голодомору вже було знято, на місці масових поховань жертв голодомору на місцевому цвинтарі встановили пам’ятний хрест.

У 30-ті роки діяли семирічна та середня школа, будинок культури, відкрито школу медсестер.

Після кривавої внутрішньої війни, яку російський більшовицький режим вів проти українського народу, згодом прийшла війна ззовні. З початком Німецько-радянської війни буквально на другий день зі станції Бородянка відійшли перші ешелони мобілізованих до Червоної Армії. Загалом на фронтах Другої світової воювало 795 жителів Бородянки, 240 із них загинуло. На примусові роботи до Німеччини забрано понад 50 бородянців. Окупанти спалили 103 садиби місцевих мешканців. 8 листопада 1943 року від німецьких нацистів Бородянку визволили червоноармійські підрозділи 212-го стрілецького полку 75-ї гвардійської стрілецької дивізії, і замість німецької окупації повернулася радянська. Одразу після звільнення в Бородянці розпочалися відбудовчі роботи. 

У 1957 році у звʼязку з розвитком господарства і ростом села Бородянку віднесли до категорії селищ міського типу. На цей час помітно покращився селищний благоустрій, за маршрутом «Бородянка» — «станція Бородянка» вже курсував автобус. До 1970 року селище стало великим районним центром із досить розвиненою інфраструктурою, де проживало 5110 осіб. У 1971 році відкрилася нова триповерхова середня школа, працювали музична школа і професійно-технічне училище, а також дві бібліотеки з книжковим фондом на 55 тисяч примірників.

Після аварії на Чорнобильській АЕС селище Бородянка, як і весь Бородянський район, було віднесене до зони посиленого радіоекологічного контролю, а місцеві жителі отримали статус потерпілих 4-ї категорії. У 1987 році у смугу селища міського типу Бородянка було включене й село Шевченкове Бородянської селищної ради. Площа населеного пункту зросла до 1 600 га, а кількість населення — до 12 952 осіб.

Станом на 1 січня 2013 року кількість населення Бородянки складала 13 135 мешканців. 17 липня 2020 року у зв’язку з ліквідацією Бородянського району власне саму Бородянку було включено до Бучанського району, де вона стала центром Бородянської селищної громади.

Російсько-українська війна

Наприкінці лютого 2022 року Бородянка знов опинилася на головному напрямку чергового ворожого наступу на Київ. 26 лютого на її околиці з’явилася російська бронетехніка. Почалися жорстокі сутички ворожих підрозділів із теробороною, а згодом і з поліцією. Цього дня внаслідок ворожого обстрілу загинуло 6 людей. А вже 28 лютого центральною вулицею пішла велика військова колона, яка стріляла по будівлях із гармат і кулеметів. У наступні два дні російські літаки розбомбили 8 багатоповерхівок, убивши близько 40 людей. 1 березня силами оборони під Бородянкою було збито російський бомбардувальник, а 10 березня українські артилеристи підбили поблизу селища кілька російських танків. Проте на початку березня ворожим військам удалося захопити населений пункт.  

Почався надзвичайно складний у щоденних жахливих реаліях період окупації. Центральна вулиця лежала в руїнах. Окупанти навіть не давали місцевим жителям розбирати завали, грабували магазини та розстрілювали цивільне населення. В селищі не було світла, води, тепла, звʼязку. Та цей пекельний окупаційний жах таки скінчився. 1 квітня 2022 року Бородянку звільнили українські війська. Згідно з даними місцевої влади, окупанти повністю розбомбили 8 та пошкодили частково 32 багатоповерхові будинки. Загалом на території громади було знищено близько 500 приватних будинків та ще близько 450 зруйновано частково або суттєво пошкоджено. У той самий час за супутниковими знімками нарахували 42 повністю знищених, 52 серйозно пошкоджених і 60 помірно пошкоджених споруд. «Армія окупанта не залишила в Бородянці живого місця», — констатували численні ЗМІ після звільнення населеного пункту.

Під завалами будівель у Бородянці знайшли тіла 41 загиблого. Понад 300 тіл виявили в похованнях, здійснених місцевими жителями під час окупації. За словами тодішнього генерального прокурора України Ірини Венедиктової, найгірша ситуація щодо жертв серед місцевого населення була саме в Бородянці, і що їх навіть може бути значно більше, ніж у Бучі, де окупанти по-звірячому знущалися з людей і яка вже стала сумним символом варварського насилля російських окупантів над мирними людьми. 

Як написали українські ЗМІ невдовзі після визволення окупованих рашистами населених пунктів Київщини, маленька й затишна до війни Бородянка стала місцем символів. Адже саме там російські окупанти розстріляли пам’ятник Тарасу Шевченку, і фото відтвореного в міді Великого Кобзаря з простреленою головою облетіло весь світ. 

Саме в Бородянці у фігури архангела Михаїла, що майже неушкодженою лишилася височіти на тлі зруйнованих багатоповерхівок, які стали братськими могилами для багатьох мешканців, випав із руки хрест, проте в іншій лишився каральний меч.

Так само символом стійкості став півник (майоліка), що якимось дивом устояв на своєму місці — на кухонній шафі — у розбомбленій багатоповерхівці, в якій попадали стіни та бетонні конструкції цілих поверхів.

У листопаді 2022 року Бородянку відвідав всесвітньо відомий художник Бенксі, який залишив на зруйнованих будинках селища графіті, присвячені українським дітям під час російського вторгнення та окупації.

Храм Святого Архистратига Михаїла

У Бородянці була давня деревʼяна церква, яку ремонтували 1728 року, а в 1797 році на її місці було збудовано деревʼяну Михайлівську церкву. Сучасний храм Святого Архистратига Михаїла — це цілком типова для кінця 90-х — початку 2000-х років ХХ століття архітектура, що використовує фактуру непотинькованої цегли. І хоча в архітектурному сенсі будівля не має великої цінності, місцеві віряни щиро її люблять, тим більше що у 2005 році тут сталося справжнє диво: на вигорілій дошці проявилася нерукотворна ікона матері Божої й святого Миколая.  

9 липня 2023 року парафія храму перейшла від УПЦ (МП) до ПЦУ. За таке рішення проголосувало 220 парафіян. Щодо колишнього настоятеля храму УПЦ (МП), то СБУ відкрила проти нього кримінальне провадження. Також співробітники СБУ розслідують обставини функціонування російської катівні на території храму під час окупації у 2022 році.  

Памʼятник архангелу Михаїлу

У 2014 році громада Бородянки ініціювала, а потім і фінансувала створення скульптури архангела Михаїла і встановлення її біля храму Святого Архистратига Михаїла. Образ цього небесного покровителя є на гербі Бородянки. Впродовж цілого року мешканці всім миром збирали кошти й матеріали.  

Скульптура була встановлена на головній вулиці на честь 825-річчя Бородянки. 2015 року відбулось урочисте відкриття пам’ятника. Відмінність пам’ятника від зображення на гербі єдина: на гербі архангел тримає у правиці меч, а скульптурна фігура — хрест (меч — у лівій руці). У відеорепортажі про відкриття монумента тележурналістка сказала: «Мешканці Бородянки вірять, що небесний покровитель вбереже їх у часи лихоліття». І лихоліття не забарилося… 

На початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну по Бородянці били 250-кілограмові фугасні авіабомби, «Урагани» і «Смерчі». Дивно, що тут, у найбільш зруйнованому місті Київської області, пам’ятник архангелу Михаїлу встояв! Лише хрест не витримав вибухової хвилі від снарядів російських військових. Але те, що меч втримався, є символічним, адже зброя в руках архангела Михаїла направлена виключно для боротьби зі злом, вона завжди захищає праведних і карає грішних. 

Погруддя Тарасу Шевченку

Фото розстріляного в Бородянці пам’ятника Тараса Шевченка роботи скульптора М. Міщука та мистецтвознавця А. Крайнєва облетіло всі світові ЗМІ. Символізм цієї світлини разючий. Кобзар для українців — більше, ніж поет, художник і навіть пророк. Це феноменальна постать, яка визначила вектор розвитку України. Стріляючи в пам’ятник Шевченку, росіяни воліли вбити нашу суть і сутність. Стерти українців із лиця землі й забрати собі їхню історію і культуру — ось справжня мета цієї війни. Але Тарас устояв, хіба голову вбік нахилив… Устоїмо і ми. 

Це погруддя було встановлене в Бородянці на площі імені Тараса Шевченка в серпні 1999 року. На постаменті — уривок із вірша: «Любіть її во время люте, в останню тяжкую минуту».

Храм-каплиця Києво-Печерських святих — памʼятник жертвам Бородянської різні

Після смерті Богдана Хмельницького в 1660 році російський цар вирішив подарувати землі Бородянки православному Києво-Михайлівському монастирю. Та Польський уряд не визнав цього жесту російського монарха. Землі були забрані в монастиря силою, і це на багато років визначило релігійне протистояння православ’я та католицизму в цьому районі. В листі Семена Палія (полковника Фастовського) до гетьмана Мазепи написано, що в 1693 році на другий день свята Різдва Христова поляки вбили в Бородянці багато людей, трупами вкрили землю. Православним, що прийняли мученицьку смерть за віру, в наші дні поставлена в центрі Бородянки храм-каплиця.  

На кам’яному підніжжі хреста написано: «Жителям селища Бородянка, убієнним на другий день свята Різдва Христового в 1693 році за Христа та Віру Православну». 

Бородянський районний будинок культури

Бородянський районний палац культури імені Т. Г. Шевченка — сучасний культурний центр. Приміщення загальною площею 6312 м2 — до послуг громади. Є дві концертні зали: велика (на 650 місць) і мала (лекційна) на 250 місць. Є й затишна вітальня — кімната площею 109 м2 для зустрічі гостей, проведення конференцій та круглих столів. 

Палац культури працює як центр культурного дозвілля, розвитку аматорського мистецтва та народної творчості, а також методичної допомоги сільським клубам району.

Усі районні фестивалі — традиційні й нові — відбуваються саме тут. Щорічно проводяться творчі звіти художніх колективів дитячої творчості. Концерти учасників художньої самодіяльності стають мистецьким доповненням державних і професійних свят, а під час проведення народних свят відроджуються старовинні обряди.

Народний аматорський танцювальний колектив «Криниченька», вокальний колектив «Бородянські візерунки», дитячі танцювальні колективи «Реверанс» та «Хіп-хоп», театр мод «Райдуга», театральна студія «Сузір’я» — і це ще не всі творчі колективи, які несуть радість спілкування з прекрасним громаді Бородянки. 

Півник, що встояв

Окрім архангела Михаїла з мечем і розстріляного Шевченка, Бородянка має ще один символ незламності. І це… майоліковий півник. Світлина кухонної шафки з непорушною фігуркою півника з майоліки на четвертому поверсі багатоповерхівки облетіла весь світ. Вона стала символом незламності в цій кривавій війні, що розв’язала московія проти України. Завдяки автору Єлизаветі Серватинській («Суспільне ТБ»), яка й сама була вражена, побачивши навпіл розщеплений двома авіабомбами будинок й уцілілу стіну, на якій ніби заніміла шафа з ідеально вишикуваними тарілками всередині, фото розлетілося соцмережами і викликало надзвичайний резонанс.

На цій світлині найбільше зацікавлення викликала статуетка півника, що возвеличувався над поличкою з посудом. Фахівці відразу дали оцінку: це зразок Васильківської майоліки. А невдовзі почалися й пошуки господарів стійкої шафки. Нею виявилася Надія Дмитрівна, жителька селища Бородянка. Сама історія життя жінки, як і її улюбленого гніздечка-дому, досить трагічна. Чоловік, учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, помер, залишивши з двома синами. Невдовзі з життя пішов і старший син. А кілька років тому Надія Дмитрівна поховала й молодшого. Саме він і встановлював шафу, яку не здолала навіть авіабомба.

Господиня квартири на момент обстрілу ховалася в підвалі сусідньої багатоповерхівки. Пригадує, що 25 лютого зварила суп, а як почався обстріл, побігла в укриття. Після того вже не було куди вертатися. Так, у чому була, й зосталася. Навіть пальто хтось дав, щоби не змерзла.

А півник… то подарунок 40-річної давнини. Звісно, добре, що вцілів і нагадує. Але дому — немає, а найтяжча втрата — що не лишилося в неї жодної сімейної фотографії. Надія Дмитрівна, попри пережите, вражає… Вражає своєю стійкістю, жагою до життя і вірою в перемогу над ворогом.

Леонід Єфремович Махновець

Український історик, літературознавець, перекладач, бібліограф. Дослідник творчості філософа Григорія Сковороди. Лауреат Шевченківської премії (1990) за підготовку і випуск видання «Літопис руський». 

Народився 31 травня 1919 року в селі Озера Бородянського району Київської області. Закінчив аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР та в 1950 році захистив кандидатську дисертацію «Іван Франко як дослідник оригінальної української літератури XVI–XVIII ст.» Упродовж п’яти років працював науковим співробітником Державного музею Т. Шевченка, потім перейшов в Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, звідки був незаконно звільнений. Урятувало ситуацію лише запрошення на роботу до… Гарвардського університету. Протягом 10 років до 1985 року працював науковим співробітником Інституту археології АН УРСР. 

Досліджував історію літератури і культури України, зокрема періоду Київської держави. 

Автор та співавтор понад 400 наукових праць, упорядник та редактор видань Інституту літератури імені Тараса Шевченка.  

Помер у Києві 19 січня 1993 року. 

Валентина Віталіївна Каменчук

Українська поетка, перекладачка. Членкиня Національної спілки письменників України. Старша наукова співробітниця Національного музею літератури України. Авторка статей із проблем сучасної української літератури для дітей. 

Народилася 11 квітня 1956 року в селі Дружня Бородянського району Київської області. Навчалася в Бородянській неповній середній школі. Цікавилася літературою, відвідувала літстудію районної газети «Вперед». Після закінчення школи працювала звукорежисером на обласному радіо. У 1974 році вступила до Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка. Під час навчання на факультеті журналістики видала першу збірку «У чаплі буде свято». 

Із 1980 року працювала в Переяславському історико-культурному заповіднику, з 1984 — редактором у видавництві «Веселка».  

У Болгарії вивчала болгарську мову при Софійському університеті Святого Климента Охрицького. 

Вірші та казки Валентини Каменчук друкувалися в газетах «Молодь України», «Молода гвардія», у часописах «Малятко», «Барвінок», «Колобок», «Веселка» та інших виданнях. Переклала українською мовою низку творів болгарських письменників, зокрема В. Петрова, Х. Радевського, С. Пенчевої, А. Мілакова, І. Цанєва. Уклала антологію болгарської поезії для дітей. 

Збірки: «У чаплі буде свято» (1976), «Ходімо з нами по гриби» (1979), «Носять зайчики гостинці» (1981), «Чому ведмедик зажуривсь» (1991).

Катерина Захарівна Адаменко

Українська спортсменка і тренер, заслужений майстер спорту СРСР (з 1950 року), неодноразова чемпіонка СРСР і України з пʼятиборства, стрибків у довжину і бігу на 80 і 100 метрів із барʼєрами. Матір відомого футболіста і тренера Олега Блохіна.

Народилася 7 листопада 1981 року (є альтернативні дані — 13 квітня 1918 р.) у селі Небрат нині Бучанського району Київської області.  

Коли дівчинці було 13 років, її родина перебралася до столиці. Катерина У 1932–1935 рр. Катя навчалась у школі фабрично-заводського учнівства при київській фабриці імені М. Горького, після чого пішла туди працювати. У 1936 році стала учасницею загальноміського легкоатлетичного кросу за маршрутом Бессарабка — «Червоний стадіон» (нині — НСК «Олімпійський»). Ця спортивна подія виявилася знаковою для Катерини — принесла несподівану для всіх перемогу і спрямувала погляди на майбутнє. 

Спортивні здібності Катерини привернули увагу фахівців і вона отримала запрошення до збірної Києва з легкої атлетики. Очікування не виявилися марними. У 1940 році, блискуче оволодівши пʼятиборством, стрибками в довжину, бігом на 80 і 100 метрів із барʼєрами, дівчина стала чемпіонкою СРСР, за 16 найближчих років (1936–1952 рр.) — рекордсменкою, членкинею збірних команд УРСР і СРСР, а за час виступів за збірні Києва та республіки встановила 87 рекордів УРСР! Також Катерина Адаменко тренувала молодь у ДСО «Швейники». 

Незадовго до Другої світової війни вийшла заміж. Народила первістка Миколу, разом із яким потрапила в евакуацію — в російську глибинку. Там же отримала похоронку на чоловіка Адаменка… 

Із майбутнім другим чоловіком познайомилася в середині 1940-х. Це з часом і був батько Олега — офіцер МВС Володимир Іванович Блохін. У 1950 році Катерина і Володимир одружилися, через два роки на світ зʼявився Олег. Попри друге материнство Катерина Захарівна форми не втратила й увійшла до складу олімпійської збірної СРСР на літніх Олімпійських іграх у Гельсінкі.

Спортсменка багато років працювала викладачем і старшим викладачем Київського університету, хоча Київський інститут фізичної культури закінчила лише в 1958 році (на кафедрі фізичного виховання Київського інженерно-будівельного інституту, де пропрацювала понад 50 років). У послужному списку — підготовка 6-ти майстрів спорту та 38 кандидатів у майстри спорту.

Тричі обиралася депутатом Солом’янської райради м. Києва.

Померла в 93 роки 21 травня 2012 р. Була похована на Байковому кладовищі.

Ігор Володимирович Телюк

Солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Позивний «Сокіл».  

Народився 1979 року в смт Клавдієво-Тарасове Бородянського району Київської області. Закінчив Київське вище професійне училище № 4. Працював у Бородянці верстатником, плавильником металу в селі Горенка. 

Під час російської збройної агресії проти України 31 січня 2016 року підписав трирічний контракт на військову службу в Збройних силах. Солдат, кулеметник 1-го взводу 1-ї роти 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади. 

Загинув 7 вересня 2017 року у промисловій зоні міста Авдіївка від кулі снайпера, під час робіт із укріплення позицій. 

Указом Президента України № 318/2017 від 11 жовтня 2017 року, за особисту мужність і самовіддані дії, проявлені під час захисту державного суверенітету і територіальної цілісності України, зразкове виконання військового обовʼязку нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Нагороду вручили 6 грудня 2017 року доньці Ігоря Телюка Богдані в Бородянці, на Алеї мужності біля районного військкомату. 

14 жовтня 2018 року в смт Клавдієво-Тарасове на фасаді Клавдіївської ЗОШ І-ІІІ ст. імені Олександра Рибалка було встановлено меморіальну дошку полеглому на війні Ігорю Телюку. 

Значний внесок у розвиток Бородянки зробив колгосп імені Леніна, який у період розширення виробництва за рахунок відкриття переробних цехів будував одночасно і житло для колгоспників. Таким чином у селищі виріс зрештою цілий житловий масив. На початку 90-х років, коли сільське господарство почали переводити на нові умови господарювання, на базі колгоспу було створено агрофірму «Відродження». Це сталося вже за часів державної незалежності України, коли в країні було взято курс на лібералізацію економічних і виробничих відносин та реформування аграрного сектору. У 1999 році було проведено розпаювання колишньої колгоспної землі та утворено приватне сільськогосподарське підприємство «Колос». 

Потужний імпульс для свого подальшого розвитку селище отримало також завдяки будівництву в 1974 році філіалу Київського заводу «Червоний екскаватор». Протягом наступних двох десятиріч було розгорнуто будівництво багатоповерхових житлових будинків для працівників заводу. Почали також реконструкцію центральної частини Бородянки. Споруджено триповерхове приміщення районного вузла зв’язку, будинок виконкому районної ради, приміщення суду, універмагу, аптеки, санепідемстанції та ресторану «Бородянка». У 1985 році на кошти екскаваторного заводу побудували нову сучасну триповерхову школу на 1200 місць. 

У 1981 році філія стала Бородянським екскаваторним заводом. Було утворено промислове обʼєднання «Червоний екскаватор», куди крім Київського заводу ввійшли Бородянський екскаваторний та Саранський екскаваторні заводи. Однак через девʼять років обʼєднання розпалося, і з того часу Бородянський екскаваторний завод став самостійним підприємством. 

У 1994 році завод виставили на приватизацію і шляхом перетворення державного підприємства «Бородянський екскаваторний завод» виникло відкрите акціонерне товариство «Борекс». За свою 20-літню історію підприємство виготовило 150 тисяч екскаваторів різної модифікації, а в 1995 році розпочався випуск сільськогосподарської техніки.  

Протягом 1998–2000 рр. підприємство реалізовано 273 комплекти бурякозбиральних комплексів та 526 агрегатів АГ-6. На підприємстві освоїли також чимало ґрунтообробної техніки — плуги різних модифікацій, культиватори-плоскорізи, культиватори для обробки міжрядь, широкий спектр культиваторів типу «Європак» із шириною захвату від 1 м до 7,2 м. Нова сільськогосподарська техніка зарекомендувала себе надійною та якісною продукцією, яка ні в чому не поступалася закордонним аналогам. 

Відкрите акціонерне товариство «Борекс» успішно конкурує з провідними виробниками аналогічної продукції за межами України. Основний ринок збуту продукції заводу — Україна, Росія, Білорусь, Молдова, Казахстан, Польща, Литва, Чехія, Узбекистан, Азербайджан та багато інших країн.  

Загалом до початку повномасштабного російського вторгнення на території селища працювали понад 200 організацій та промислових підприємств усіх форм власності. Діяли Київський філіал інституту експертизи сортів рослин, ВАТ «Бородянське автопідприємство 13237», виробничо-торговельна фірма «Аліна», кооператив «Електроклуб», а також споживче товариство «Барвінок» та інші. 

Широкий спектр авіаційних послуг надавало ВАТ «АС», яке працювало на літаках «малої» авіації в різних галузях народного господарства України та країн СНД. Підприємство мало власний аеродром, авіаційно-технічний спортивний клуб ТСО України, яке отримало ліцензію Державного комітету молодіжної політики, спорту і туризму України на підготовку парашутистів — помічників та парашутистів-спортсменів, а також проведення занять із планеризму.