БОЯРКА. МІСТО, ЯКЕ ВИРОСЛО НА ВОЛОДІННЯХ ДРЕВНІХ БОЯР

Деякі дослідники пов’язують походження Боярки з добою Давньої Русі, коли у верхній течії Віти жили й охороняли підходи до Києва вітські бояри. Вздовж річки Червона, що впадає у Вітянку, пролягає Змієвий вал. Ця земляна споруда бере свій початок від Білгорода, збудованого князем Володимиром, і тягнеться аж до Дніпра. Вал з’явився за його наказом — тоді розпочалося будівництво оборонної споруди з низкою населених пунктів біля неї. Мешканці цих поселень мали убезпечувати Київ від ворожих нападів. 

Співзвучний топонім «Баяраки» є на карті Києва, складеній полковником І. Ушаковим у 1695 році. Саме так тоді називали околиці столиці. 

Про те, що у 5 верстах західніше села Круківщини, при притоці річки Віти було село Бояр-Вітське, писав Л. Похилевич у праці «Уезды Киевский и Радомысльский» (1887 р.) Згідно з його відомостями, цей населений пункт із такою назвою існував до розмежування 1830 року, а на той час уже перебував у володінні Києво-Михайлівського монастиря. 

Загалом ця місцевість була заселена з найдавніших часів. Поблизу Боярки виявлено пам’ятки скіфської доби (VII-VI ст. ст. до н. е.). Збереглися залишки городища давньоруського періоду, нині відомого як Замковище Будаївка (досліджував відомий археолог О. В. Сєров). У більш пізній період воно перейшло у володіння Києво-Печерського монастиря. З часом поблизу розрослося й село Будаївка, яке згадується в історичних джерелах початку XVI століття. Тоді ця територія перебувала під владою Великого Князівства Литовського, а після Люблінської унії 1569 року ввійшла до складу Речі Посполитої. І на певний період Будаївка потрапила до рук князів Корецьких, які володіли Білогородкою. Однак за князя Острозького, після обстеження будаївських земель, було зроблено опис, і 1586 року волею короля Речі Посполитої Стефана Баторія ці землі повернули Києво-Печерському монастирю. 

За Андрусівським договором між поляками та московитами з 1667 року Будаївку було закріплено за Лівобережною Гетьманщиною й село ввійшло до складу Київського полку.

У першій половині ХVІІІ сторіччя всі землі навколо Будаївки належали київським монастирям. Пізніше, після секуляризації монастирських земель, Будаївка стала державним селом.

Нову сторінку в історії Будаївки відкрило будівництво залізниці Київ-Фастів. Залізнична станція, яку заснували 1870 року, отримала назву від сусіднього села Боярка. 

Кількість населення Будаївки почала стрімко рости. В 1901 році поруч зі старою побудували нову Свято-Михайлівську церкву.  

У 1912 році Будаївка стала волосним центром. У роки Української революції 1917–1921 рр. село входило до складу Української Народної Республіки. В ті часи волосного комісара УНР Марка Шляхового (1887–1921) місцеві мешканці прозвали Кармелюком, і це красномовно свідчить про їхнє прихильне ставлення. З листопада 1918 року у Боярці був штаб корпусу Січових стрільців під командуванням Є. Коновальця та А. Мельника.  

Після встановлення радянської влади в 1921–1923 роках Боярка-Будаївка стала центром Будаївської волості Київського повіту, а в 1923–1930 роках — центром створеного Будаївського району. З 1930-го  ввійшла до складу Київської міськради, а згодом і до Київського району, який у 1944 році радянська адміністрація перейменовала на Києво-Святошинський.

Під час Другої світової війни з 1 серпня 1941-го до 5 листопада 1943 року Боярка була в окупації. За час війни загинуло 432 місцевих мешканця, 211  вивезли до Німеччини, з них лише 40 осіб повернулися додому в 1945 році.

30 грудня 1956 року, після приєднання до смт Боярки села Будаївки, населений пункт отримав статус міста районного підпорядкування. У 1957 р. до складу Боярки були включені також населені пункти Ново-Боярка і Ново-Тарасівка. 

У 60-х роках інфраструктура міста, виробнича та соціальна база інтенсивно розвивалися. В 1963 році запрацювала швейна фабрика. З відкриттям у 1968 році виробничого цеху для «Облбджолопрому» розпочався справжній медовий період, адже за два роки сюди було перенесено садибу всього «Облбджолопрому». У 1969 році запрацював хлібозавод. Його смачну продукцію споживали не лише містяни, а й мешканці трьох сусідніх районів.

Успішно працювали в Боярці лісгосп і його деревообробний цех. У 1966 році відкрили лісодослідну станцію Української сільськогосподарської академії, що займалася науковими дослідженнями та вирощуванням рідкісних лікарських рослин, зокрема женьшеню. У складі Дослідного господарства площею 18 тисяч га працювало 5 лісництв. Два деревопереробні цехи займалися первинною обробкою лісу та виготовленням меблів.

Подальшому розвитку міської інфраструктури Боярки сприяло будівництво у 1969 році машинобудівного заводу «Іскра». У місті з’являлися нові висотні будинки, гуртожитки, дитсадки, школи, бібліотеки, кінотеатри, дитячі майданчики. Було побудовано й міський стадіон. З розширенням заводу з’являлися нові робочі місця.

На сьогодні Боярка є одним із привабливих для життя містечок Київщини. До столиці — 22 кілометри, зручне автомобільне та залізничне сполучення (Житомирська та Одеська траси, Південно-Західна залізниця). На території міста розташована залізнична станція «Боярка». За 18 км — Міжнародний аеропорт «Київ» (Жуляни). Електричкою до Києва — 25 хвилин, маршрутками — 40. Місто потопає в зелені лісових масивів, від яких і дихається легше, і жити веселіше (один із відомих поетично-бардівських фестивалів багато років тому окопався саме в боярських лісах). А вузькі та переважно неасфальтовані вулички створюють відчуття провінційного затишку і певної загубленості в часі.

Це унікальна історична пам’ятка. Ви самі зможете знайти аргументи, чому вважається, що цей пагорб має штучне походження. Колись він був боярським городищем-фортецею та з усіх боків омивався водою. Підйомний матеріал — давньоруська гончарна кераміка ХІ-ХІІІ століття. Нині на мальовничому узвишші пагорба височіє найдавніша культова споруда, яка є окрасою, гордістю й духовним осередком Боярки. Це — Свято-Михайлівська церква (храм Святого Архістратига Божого Михаїла).

Пам’ятка архітектури. Розташована над Церковним ставом на річці Притварці. Побудована з матеріалів розібраної в селі Жуляни дерев’яної церкви в 1901 році за проєктом архітектора М. М.  Горденіна. Через рік церкву обклали цеглою. Ви побачите характерний півциркульний купол основної будівлі, до якої примикає дзвіниця з шатровим завершенням. Розписав церкву богомаз Корнило Пимоненко. Освячена вона 25 жовтня 1901 року єпископом Уманським Сергієм. У храмі зберігається ковчег із часточками мощей святих угодників; древній список чудотворної ікони Божої Матері Касперівської; ікона Спасителя, яка непояснимим чином відбилася на склі; козацькі хоругви.

За місцевим переказом, у 1920 році борець із «опіумом для народу» знімав хрест із дзвіниці, але послизнувся й упав на штир. Усі, хто зібрався, пояснили це карою Божою, і більше цей храм совєти не чіпали…

На церковному цвинтарі у 1994 році встановлено пам’ятник жертвам Чорнобильської катастрофи. 26 квітня кожного року тут правиться панахида за упокій ліквідаторів Чорнобильської аварії.

Земська школа

Найстаріша шкільна будівля Боярки. Побудована в 1911 році в стилі модерн за проєктом архітектора Дороганевського на кошти мецената Василевського. Одна з перших у Боярці зведена з цегли. Завдяки пишним білим орнаментам, що контрастують з червоними стінами фасаду, школа нагадує казковий палац. За однією з версій, протягом певного часу тут був сирітський притулок для дітей залізничників.

Злам епох залишив свої сліди й в історії школи. Так, у листопаді-грудні 1918 року тут містився штаб Окремого загону Січових Стрільців, який очолював Євген Коновалець. А в 1921 році будівлю віддали під гуртожиток для комсомольців, котрі будували вузькоколійку до Києва. Серед них був і Микола Островський, майбутній автор найбільш видаваного в радянському союзі роману «Як гартувалася сталь» (536 перевидань — красномовне свідчення того, як активно радянська влада просувала ідеологічно спрямовані твори). Пам’ятник головному герою роману Павці Корчагіну стоїть біля школи. Поки що… адже в рамках закону про декомунізацію його, скоріше за все, знесуть.

Добре, що все повертається на круги своя. В будівлі, яку в народі досі називають земською школою, вже понад сто років лунають шкільні дзвоники й чисті дитячі голоси…

Паротяг К-15776 «Кукушка»

Візитівкою Боярки став чорно-червоний паротяг К-15776 «Кукушка», і їздив він саме тією вузькоколійкою, котру побудували комсомольці — тимчасові мешканці земської школи…

Зима 1921–1922 років видалася лютою. Паливна криза прирікала киян на холодну смерть. Було таке, що труною для людини ставало ліжко у власній домівці. Цей паротяг урятував дуже багато життів у буквальному сенсі, оскільки регулярно підвозив у столицю дрова, заготовлені в лісах поблизу Боярки.

Єдиний із цієї серії, що зберігся в Україні, славна «Кукушка» стала символом порятунку киян. На свою вічну стоянку паротяг шанобливо установлений у 1989 році.

Старовинні дачі на Хрещатику

Старовинними дачами можна помилуватися на… Хрещатику. Так-так, у Боярці є свій Хрещатик. Перші заміські будинки тут побудували для себе столичні багатії. Пізніше до них доєдналися місцеві заможні селяни, плануючи робити свій маленький бізнес — здавати помешкання в оренду дачникам. Буяння зелені, особливий затишок, приємне товариство дуже швидко зробили це місце модним. Щоліта тут відпочивало до 10 тисяч людей, зокрема й творча інтелігенція. Кажуть — тому, що тут була особлива творча аура. А хіба вона могла не з’явитися з огляду на кількість відомих і знаменитих на одній-єдиній вулиці? Можливо, саме тому й нарекли її Хрещатиком, що одні й ті самі люди робили променад і в столиці, і тут?..

Тож на центральній вулиці дачного масиву постали унікальні за стилем та оздобленням будинки. На перший погляд, схожі між собою, кожен із них, однак, мав своє унікальне «обличчя». Мереживне дерев’яне різьблення фасадів створювало ефект легкості й невагомості, вишуканості та святковості. Шкода, що невблаганний час не пошкодував більшість із них, а інші були знесені, і вже на тому місці є зведені сучасні будівлі.

Але кілька старовинних дач, на щастя, можна побачити й сьогодні. І вони вартують того, щоби прийти й помилуватися ними. І хтозна, можливо, вам вдасться вловити ту славнозвісну творчу ауру, і тоді вас осяє натхнення… чи, може, прийде якесь нестандартне рішення…

У Боярці є пам’ятники Т. Г. Шевченку та Івану Богуну.

У старій частині міста на вулиці Зеленій знаходиться Будаївський цвинтар, де серед інших жителів поховано шістьох воїнів армії УНР.

Барельєфи та пам’ятник героям Української революції 1917–1921 років:

— Євгену Коновальцю (барельєф на будівлі ЗОШ № 2);

— отаману волосного Вільного козацтва Марку Шляховому (барельєф на будівлі будинку культури);

— українському військовому діячу часів УНР полковнику Армії УНР, начальнику штабу Осадного корпусу Січових Стрільців, начальнику генерального штабу Повстанської армії УНР Другого зимового походу Юрію Отмарштейну.

Пам’ятні знаки:

— Жертвам репресій та Голодомору 1932–1933 рр.,

— Героям Небесної Сотні та полеглим бійцям АТО.

Також на будівлі залізничного вокзалу розміщені відразу три пам’ятні знаки. Перший — із нагоди звільнення (з боєм) станції «Боярка» під командуванням Івана Горемики-Крупчинського від російсько-більшовицьких окупантів у 1918 р. Другий — на честь параду українських військ, який організував сотник Юрій Отмарштейн. Ще один знак нагадує про організовану тут оборону і стримування наступу російсько-більшовицьких окупантів третім полком корпусу січових стрільців Армії УНР у лютому 1919 року.

Віднедавна розміщено й Меморіальний комплекс на честь працівників Головного управління Національної поліції у Київській області, які загинули під час виконання службових обов’язків у зоні проведення АТО.

Центри духовності та культури

Храми

Окрім Свято-Михайлівської церкви, в місті діють й інші храми.

Храм Покрови Пресвятої Богородиці, Свято-Миколаївська церква, Храм Покрови Божої Матері (Свято-Покровська церква), Храм на честь св. великомученика і цілителя Пантелеймона, Храм на честь ікони Божої Матері «Неопалима Купина», Храм Святого Миколая Чудотворця, а також Храм на честь Винесення Чесних Древ Животворного Хреста Господнього — унікальний, повністю дерев’яний, збудований за новітніми технологіями на території Боярського лісового господарства та освячений у 2006 році. Зовні виглядає як ювелірно виконана «будівля з сірників», тому радує око й викликає у людей щирий захват. Територія навколо храма, впорядкована зі смаком і любов’ю, доповнює враження і нікого не залишає байдужим. Дивишся на всю цю красу — і так і хочеться сказати одне-єдине слово: «Благодать…»

Святині храму:

Частка Животворного Древа Хреста Господнього;

Частка глави преподобного Силуана  Афонського.

Храм на честь Винесення Чесних Древ Животворного Хреста Господнього підпорядковується Українській Православній Церкві, належить до Києво-Святошинського благочиння Київської єпархії.

Боярський краєзнавчий музей

Музейна колекція налічує понад 10 тисяч предметів основного та науково-допоміжного фондів. Експозиція музею знайомить з історією Києво-Святошинського району, матеріалами археологічних розкопок, місцевим побутом. Значне місце в експозиції музею займають роботи художників К. Полякової та В. Григор’єва.

Помітний слід у культурно-мистецькому житті міста залишило чимало видатних українських діячів. Зокрема М. Грушевський, В. Стефаник, М. Старицький, Б. Грінченко. Саме в Боярці написав другу частину знаменитої опери «Тарас Бульба» основоположник української класичної музики М. Лисенко. Тут працювали видатні українські актриси М. Заньковецька та Р. Недашківська, актори М. Садовський, І. Миколайчук. Під час перебування в Боярці видатний єврейський письменник Шолом-Алейхем написав свої знамениті твори «Тев’є – молочник» і «Дачна кабала», які увіковічили Боярку під назвою Бойберик.

Із сучасників не можна не згадати про Почесного жителя Боярки Тараса Компаніченка. Народний артист України, кобзар, бандурист і лірник, лідер гурту «Хорея Козацька», учасник волонтерського руху, активіст українського культурного опору у пострадянські часи. Також у Боярці мешкає письменник Володимир Проценко, громадський і політичний діяч, член НСПУ, заслужений діяч мистецтв України, лауреат міжнародної літературної премії Івана Багряного та багатьох інших.

Учасники Революції Гідності, АТО і сучасної російсько-української війни

Чимало мешканців Боярки брало активну участь у Революції Гідності та в антитерористичній операції на Донбасі. Містяни пишаються своїми героями Майдану й атовцями, зокрема Андрієм Назаренком, який на початку 2015 року нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, і вірність військовій присязі. З початком повномасштабного російського вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року на захист України до лав Тероборони, підрозділів ЗСУ і Національної гвардії стали тисячі боярчан. У запеклій борні на передньому краї наразі кується майбутня перемога над ворогом і народжується нова плеяда героїв.

Максим Євгенович Левін (Макс Левін) — фотокореспондент, документальний фотограф.

Народився 7 липня 1981 у Боярці. Закінчив Київський політех. Почав працювати фоторепортером у журналі «Пенсія», газеті Київські відомості, фотоагентстві «Фотолента» та УНІАН. Останні 10 років працював у редакції вебсайту LB.ua, співпрацював з агентствами Reuters, BBC, TRT World, Associated Press, Hromadske. Більшість його документальних проєктів пов’язані з війною в Україні. Від її початку на Донбасі він бував у самому пеклі. За перші 5 днів повномасштабної війни оприлюднив фоторепортажі з семи гарячих точок. Розстріляний російським військовим у березні 2022 року біля села Гута-Межигірська на Київщині. Кавалер ордену «За заслуги» ІІІ ступеня (2015), кавалер ордену «За мужність» III ступеня (2022, посмертно). Лауреат премії імені Георгія Гонгадзе (2022, посмертно). Рішенням Боярської міської ради від 30 червня 2022 року вулиця Заводська міста Боярка перейменована на вулицю Макса Левіна.

Іван Юхимович Коваленко — учитель, поет-шістдесятник, дисидент, політв’язень.

Народився 13 січня 1919 року на Переяславщині. Закінчив романо-германський факультет Київського державного університету. У 1947 році переїхав до Боярки. Разом із дружиною працював у Боярській школі № 1. Подружжя вело велику просвітницьку роботу: від поповнення бібліотеки й турпоходів із розмовами про вічне біля вогнища до літературних вечорів і театру. Іван Юхимович користувався беззаперечним авторитетом, але з боку парторганізації школи та райкому КПРС мав проблеми. За неповагу до відкритих партійних зборів у 1955 році був звільнений із роботи без права впродовж п’яти років займатися педагогічною діяльністю. У 1960-му влаштувався вчителем у вечірню школу робітничої молоді, і працював там до 1972 року. У 60-ті роки Іван Коваленко багато пише на громадянські теми. У 1961-му озвучує на літвечорі антирадянський вірш «У поета тільки слово» — і потрапляє в «теплі обійми» КГБ, під постійний нагляд. Після виданої за кордоном самвидавом збірки Іван Коваленко став відомим поетом. У 1972 році, в день народження, його заарештували. Допитали 140 учнів Івана Юхимовича і — увага! — жоден не свідчив проти вчителя. Та вирок суду — 5 років таборів суворого режиму за розповсюдження самвидаву. У 1977 році поет уже був інвалідом 2-ї групи. Містика, але повернувся додому він теж у день свого народження. Коло замкнулося…

Івана Коваленка реабілітували в 1991 році. З 1995 року активно почали виходити його книги: «Недокошений луг», «Джерело», «Перлини», «Учитель», «Порив до небес». Помер 18 липня 2001 року. Похований у Боярці.

Олександра В’ячеславівна Матвійчук  народилася у Боярці 8 жовтня 1983 року.

Так буває, що  достатньо подивитися на послужний список людини   — і слова стають зайві, все ясно й без них. Не вірите? Ось приклад.

Українська правозахисниця, лауреатка премій імені Василя Стуса та «Захисник демократії». Голова організації «Центр громадянських свобод». У 2022 році нагороджена Нобелівською премією миру. Працює над питанням прав людини в Україні та регіоні ОБСЄ.

Закінчила юрфак, аспірантуру кафедри теорії та історії держави і права в КНУ імені Тараса Шевченка, Школу законотворчості Інституту законодавства Верховної Ради України, Стенфордський університет (2018, програма українських нових лідерів Центру з питань демократії, розвитку та верховенства права (CDDRL) Стенфордського університету).

4 червня 2021 року була обрана кандидаткою для висунення на обрання членом Комітету ООН проти катувань.

Голова правління Центру громадянських свобод; членкиня Консультативної ради при Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини; координаторка громадянської ініціативи «Євромайдан SOS».

Ініціаторка кампанії #SaveOlegSentsov (після звільнення Олега Сенцова була перейменована у #LetMyPeopleGo) для звільнення українських політв’язнів.

Авторка низки альтернативних звітів для різних органів ООН, Ради Європи, Європейського Союзу, ОБСЄ та Міжнародного кримінального суду.

…І — героїня документального фільму режисера Сергія Лисенка «Євромайдан SOS» (2016).

Христина Бобкова народилась у Боярці в 1975 році.

У січні 2021 року оргкомітет премії Best Fashion Awards назвав найкращого українського дизайнера 2020-го року. І це звання отримала засновниця бренду Bobkova Христина Бобкова.

Коли вона закінчила художню школу, майже визначилася з професією… Майже — бо вагалася між «дизайнером одягу» й архітектором. Працювати з простором — цікаво, але любила й робити для людей щось не просто корисне, а те, що наповнює їхнє життя радістю…

Вступила до КНУТДу — і не прогадала. Першу колекцію створила ще в університеті в 1998 році. Від А до Я — все сама. Навіть взуття. А в умовах тотального дефіциту наприкінці 1990-х інакше було й неможливо. Вона бере активну участь у конкурсах молодих дизайнерів і постійно шукає власний неповторний стиль.

На початку 2000-х потрапила на телебачення як стилістка багатьох великих телешоу. Головним із них були «Танці з зірками». Хто дивився, знайте: там всіх одягала Христина… Були успіх і слава, та їй кортіло повернутися до світу високої моди. І перша ж після перерви колекція відкрила їй ринок США та інші…

Та скільки не цікавилася Христина «закордоном», тамтешньою культурою, модою, традиціями, вона закономірно дійшла висновку, що своє  — є своє, рідне. Під враженням від Карпат створила колекцію, яка викликала фурор. Що попереду? Неодмінно — велика Перемога України у війні та безліч особистих перемог українців та українок, зокрема й у першу чергу — Христини Бобкової.

Георгій Богданович Кістяківський (Джордж Кістяковський) народився у Боярці 17 листопада 1900 року. Американський фізик і хімік українського походження, один із творців першої атомної бомби. Учасник Мангеттенського проєкту. Лауреат багатьох міжнародних професійних наукових премій і медалей. Радник із питань науки і техніки президента США Дуайта Ейзенхауера.

Його батько й дід були професорами, дядько — міністром уряду Гетьманату. Ще один дід — археологом. До таких високочолих людей влада Радянського Союзу ставилася дико, але прогнозовано: всіх, хто вище посередності, воліла «знешкодити», тобто закрити або вбити. Заарештували й Георгія Кістяківського. На щастя, йому вдалося втекти до Сербії, а потім до Німеччини. Він захистив докторську дисертацію (1925) і переїхав до США, де почав працювати в Гарвардському університеті. Дійсний член Американської національної академії наук, пізніше він став її віцепрезидентом.

Під час Другої світової війни — член Американського комітету національної оборони (1944–1945). Один із творців атомної бомби (керівник відділу вибухових речовин атомної лабораторії в Лос-Аламос).

З 1957 р. — радник президента США Д. Ейзенхауера у справах національної політики і техніки.

На знак протесту проти участі США у війні з В’єтнамом розірвав зв’язки з урядом. Брав активну участь в антивоєнній організації «Рада з придатного для життя світу», а в 1977 році обійняв посаду голови Ради й послідовно проводив кампанію проти розповсюдження ядерної зброї. Помер у Кембріджі 17 грудня 1982 року.

До нафтогазового комплексу належать підприємства:

— Центр метрології нафти, нафтопродуктів, природного та зрідженого газу Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України»;

— Боярське лінійне виробниче управління магістральних газопроводів ПАТ «Укртрансгаз», що входить до складу єдиної газотранспортної системи України;

— Боярське виробниче ремонтно-технічне підприємство «Укргазенергосервіс» ПАТ «Укртрансгаз»;

— філія управління «Укргазтехзв’язок» ПАТ «Укртрансгаз»;

— Києво-Святошинська філія з експлуатації газового господарства ПАТ «Київоблгаз».

На підприємствах нафтогазового комплексу працює понад 3 000 мешканців Боярки та навколишніх сіл.

Машинобудівний комплекс представлений у місті ПрАТ «Вентиляційні системи». Підприємство, засноване 1990 року, є провідним світовим виробником вентиляційного обладнання торгової марки VENTS. Основний напрямок діяльності — виробництво та реалізація промислової, комерційної та побутової вентиляції.

ПрАТ «ВЕНТС» є потужним науково-виробничим підприємством, що самостійно виробляє повний спектр обладнання для систем вентиляції та кондиціонування. Асортимент вентиляційної продукції підприємства становить понад 10 000 найменувань побутової, комерційної та промислової вентиляції. Продукція ПрАТ «ВЕНТС» постачається користувачам 102 країн світу. Підприємство є найбільшим роботодавцем Боярки — на ньому працюють понад 3 000 містян.

ТОВ «Ергопак» є успішним підприємством легкої промисловості. Виробляє  пакети для сміття, кухонні губки, серветки, рукавички, харчові упаковки, одноразовий посуд тощо. Виробник працює як для потреб українського ринку, так і для користувачів інших країн.

Основу виробничої бази міста складають також ВАТ «Арксі», ЗАТ Боярська швейна фабрика «Мальва», ТОВ «Металеві меблі», ТОВ «Фабрика санітарно-гігієнічних виробів», ТОВ «Силует», ТОВ «Мальви», ДП «Лісгосп» та інші. Понад 900 місцевих підприємств займаються торговельною діяльністю.