БУЧА. МІСТО-ГЕРОЙ, ЯКЕ НАМАГАЛИСЯ ЗРУЙНУВАТИ, АЛЕ НЕ ЗМОГЛИ

Хай там як, а Буча з’явилася. Закурсував нею потяг Київ-Ковель. Будівельники, залізничники та дачники подалися виловлювати рибу в місцевих ставках, полювати на зайців і дихати натхненно-чистим сосновим повітрям. Повстали з лісостепу перші вулиці, парки, базар, церква і навіть літній театр, де могли виступати охочі. Хоча не все складалося так легко…

На бучанському прапорі, затвердженому у 2001 році, можна побачити широкі смуги зеленого і жовтого кольорів, розмежовані білою лінією, які позначають Лісову та Польову Бучу навколо залізниці. Та чи знаєте ви, звідки виник такий символізм? Річ у тім, що в 1910 році бучанці так сильно розсварилися на тлі різноманітних інфраструктурних питань, що ледь не утворили два різних населених пункти. Відтоді Бучу й досі ділять на Лісову та Польову.

Та недовго довелося людям бідкатися, де краще будувати магазин, бо вже Перша світова війна була не за горами, а за нею й Українська революція… Як ви могли здогадатися, Буча пережила не одну окупацію, починаючи з більшовиків, продовжуючи німцями й закінчуючи росіянами. 

Зокрема тут у часи українсько-радянської війни за незалежність України боровся Федір Артеменко, полковник Армії УНР, відомий за псевдонімом «отаман Орлик». Тут — це взагалі на Київщині: в Бучі, Ірпені, Гостомелі, Ворзелі, Клавдієво-Тарасовому, Бородянці, Тетереві, Радомишлі, Іванкові, Димері, Чорнобилі, Фастові, Макарові тощо. Тут Орлик організував свій повстансько-партизанський загін, невловний та жахний для ворогів, тут лікувався від тяжкого бойового поранення і тут же був забраний чекістами на розстріл. 

Так само більшовики репресували мешканців села Яблунька (незабаром вона стане частиною Бучі) Авраама та Кузьму Забарило з причини, що були вони дітьми Павла Забарила — підполковника армії УНР. 

Але не заважаючи ні на що, український партизанський рух тривав безупинно й запекло. Під час німецької окупації в 1941–1943 роках бучанка Марія Наконечна вела підпільну визвольну діяльність, організовувала навколо себе людей, яким урешті навіть удалося підірвати залізничний міст через річку Буча. 

Після Другої світової війни Буча поступово розбудовувалася в повноцінне «смт»: тут запрацювали заводи, зокрема «Бучанський завод скловиробів», з’явився радгосп, ощадкаса, навчально-виробничий комбінат, лікарня, школа і навіть дитячі будинки. Відкрився кінотеатр і «Зелений театр», який міг умістити близько 500 людей. Надія Хвиля започаткувала шкільні пошукові роботи, що мали на меті вивчати місцеву партизанську діяльність і загалом досліджувати історію селища; з часом цей гурток перетворився в історичне товариство «Аврора». 

Тепер Буча була не лише привабливою курортною глушинкою, а й місцем, яке хтось уже називав домом, бо ж у 1969 році бучанців нараховувалося близько 17 тисяч. 

Своєю чергою, питання про незалежність України й надалі не давало спокою. Так, у 1989 році бучанці Микола Лабунський та Василь Кравченко написали листу ЦК Компартії України на підтримку українського народного руху і назбирали під ним більш як 400 підписів. Опісля — референдум… І ось вона, Незалежність! Ну, й буремні злидарські дев’яності, звісно.

Нове тисячоліття почалося для Бучі з затвердження її герба та прапора, а також із заснування Бучанської дитячої школи мистецтв ім. Л. Ревуцького, дитячо-юнацької спортивної школи та відкриття стадіону «Ювілейний». І так — пішло-поїхало: новий ринок, світлофори, газети, парки, супермаркети, дитячі та тренажерні майданчики, будинок культури й тому подібне. З 2013 року в Бучанському міському парку почав щорічно проходити міжнародний музичний фестиваль оперети «O-Fest».

Таким чином, Буча, яку ми знаємо зараз, — це не якась нещасна околиця, якими чомусь звикли уявляти подібні місцини. Це — сучасне затишне і розвинене місто для життя, відпочинку та роботи. В міру спокійне, в міру активне, воно продовжує жити та змінюватися, відбудовуючи зі згарищ потрощені росіянами будинки за час окупації у 2022 році.

Від початку повномасштабного вторгнення Буча перебувала під владою росіян лише місяць — з 3-го по 31 березня 2022 року, але за цей період московити встигли скоїти тут сотні мерзенних злочинів, про які світ ніколи не мусить забути. Зараз у центрі Бучі розміщено Алею Слави в пам’ять усіх загиблих захисників Бучі, зокрема великій кількості добровольців, які поклали своє життя за нашу свободу, а біля входу в центральний міський парк відкрито меморіал загиблим мирним жителям.

Бучанський міський парк 

Хоча Буча й не найцікавіше місце для вибагливих туристів, які звикли блукати брукованими вуличками в історичних районах європейських міст, але в цьому і її перевага — сюди можна гайнути, щоб відпочити від галасливих натовпів і нескінченного стугоніння машин. Тож, якщо ви шукаєте натхненного спокою (так, тут спокій саме натхненний, можете в цьому переконатися), перш за все завітайте до Бучанського міського парку!

Що на вас чекає? Думаєте — два квадратні метри посохлої травички з маленьким худеньким деревцем посередині? Гай-гай! Бучанський міський парк — це 52 гектари цікавезного, доглянутого майже лісового острівця, де ростуть величезні столітні дуби та сосни, зміяться схилами затінені доріжки, де заспокійливо хлюпоче потічок і блищить на сонці озеро, де визирають із-за рогу скульптури загадкових лісових створінь, де вас зустріне мотузковий парк «Шалена білка» — ідеальне місце для любителів активного і трішки екстремального відпочинку, або парк розваг, або прокат велосипедів, самокатів, роликів чи дитячих автомобілів, або білосніжна ротонда, де ледь не кожного тижня якась подружня пара проводить свою весільну фотосесію… Йой, чого тут тільки немає! Особливо, якщо ви застанете на місці концерт від місцевої музичної школи чи художню виставку, ярмарок, велозабіг, різноманітні майстер-класи…

Отже, не можемо не звернути вашу увагу на одну по-справжньому захопливу подію, яка щороку проходить тут у Літньому театрі, — «O-Fest». Це міжнародний музичний фестиваль оперети, який розпочав свою діяльність із 2013 року й кожного літа (здебільшого, в червні) проводиться лише у двох місцях — у Київському театрі оперети та Бучанському міському парку. Це подія, яка справді може в себе закохати, бо бере участь у ній не абихто, а справжні професіонали, як українські, так і іноземні, наприклад, виконавці з Польщі, Молдови, Литви тощо. А якщо додати до їхньої фантастичної музики ще й магічну атмосферу парку, чисте повітря, лагідну тінь від дерев і морозиво… О так, це безперечно чудовий варіант для родинної прогулянки чи подорожі!

Храм Святого Апостола Андрія Первозванного 

Скоріш за все, ви вже його бачили. Так, це саме той храм, що став місцем масового поховання жертв російської окупації 2022 року. На сьогодні він досі добудовується усередині, але служби проводяться тут давно, і всередину ви теж можете завітати. Храм ділиться на дві частини: в нижній, напівцокольній прохолоді ви можете поставити свічку, помолитися чи просто постояти в тиші, а ось верхня, основна частина, відчинена не завжди здебільшого на свята, але теж може стати для вас цікавим відкриттям. Поки що в ній немає ні ікон, ні вівтаря, ні кадил — лише величні, височенні білі стіни та довгі вікна з видом на місто і небо. Тепер цей храм — символ незламності бучанців, а заразом і всіх українців у нашій національно-визвольній боротьбі.

Садиба Штамма

Настав час пригадати історію заснування Бучі й повернутися в далекі 1900-ті, бо саме тоді Євген Штамм — інженер та радник правління залізниці Київ-Ковель — збудував у Бучі свою дачу. Її серцем став неоромантичний псевдозамок, навколо якого зеленів парк і височіло кілька інших будівель, в одній із яких Штамм навіть організував сільську школу… Хоча вже в 1917 році був змушений кинути все й утекти в росію, бо Київщина на той час відвойовувалася загоном отамана Орлика. Кажуть, тікав Євген Штамм підземними ходами, що досі знаходяться під садибою, хоча на сьогодні вони й зовсім не в тому стані, щоб показуватися туристам, як, у принципі, і вся дача, яку ні реставрують, ні належним чином не бережуть, хоч вона цього ще і як варта. 

Хай би як там не було, після втечі Штамма школа на території його садиби стає спочатку дитячим будинком, а потім — дитячим санаторієм «Дружний», який спеціалізується на роботі з психоневрологічними захворюваннями. Так триває до 2004 року, доки в санаторії не займається невимкнута електроплитка, добряча частина приміщення згорає, ніхто не збирається її відбудовувати, бо немає коштів, і «Дружний» зачиняється.

Маємо надію, що наступний етап існування садиби Штамма — це перетворення її у повноцінну історичну пам’ятку: доглянуту, реставровану та відкриту для туристів, а поки… Безстрашні мандрівники можуть спробувати дістатися хоча б до залишків цієї славетної садиби.

Пам’ятник воїнам-афганцям

Не знаю, чи ви це пам’ятаєте, але бучанці точно не забудуть відео з перших днів повномасштабного вторгнення, на якому окупанти, проїжджаючи колоною по Варшавській трасі в Бучі, обстрілюють ні в чому не винний пам’ятник у вигляді БРДМ-2, бо думають, що це — робоча техніка ЗСУ. О так, меморіал воїнам-афганцям — це той самий БРДМ-2, який так налякав росіян! Наразі він продовжує стояти цілий і неушкоджений, тільки що тепер трохи більш легендарний.

Скульптури Бучі

Це окрема цікавезна тема, бо скульптур у Бучі багато і не абияких! Бо крім стандартних: погруддя Шевченка, меморіалу на честь загиблих у Другій світовій війні чи пам’ятному знаку Булгакову, наразі вже успішно «ліквідованому», хоча ще й не перейменованому, в місті є купа справжніх цікавинок… Найбільша кількість скульптур розміщена в Бучанському міському парку, а ось усі інші можна познаходити скрізь по місту: в Парку мирному атому (Парку Чорнобиля), парку біля Дому культури, в сквері імені Ще-Досі-Булгакова, на вулиці Героїв Майдану, Енергетиків тощо. 

Чим ці скульптури такі круті? Бо створені з душею і творчим смаком! Тут є й різноманітні міфічні чи просто літературні персонажі: богиня Діана, сирена, біблійна Єва, ангел, лісовик, Мавка (за мотивами «Лісової пісні»), Старий і море (за Гемінґвеєм), а також більш нетипові та екзистенційні творіння, наприклад, скульптура «Мій острів», що зображає замисленого, заглибленого в себе хлопчика, органічно нерухомого, стишеного, мов ранкова вода… Або «Плече героя», що показує нам лише грубо відсічений фрагмент чоловічого торса й голови; ось як коментує свою роботу автор, Володимир Кочмар: «Скульптура, яку я роблю в Бучі, чимось нагадує статуї, які тисячоліття стоять на острові Пасхи. Я хотів би в ній передати дух тієї монументальності і ритму». Або скульптура «Людина і природа» — людина, вплетена в дерево, або дерево, що перетікає в людину; стовбур нагадує сукню, волосся знаходить продовження в гілках, крім того, як помічає автор композиції Клим Степанов: «Символічною є і поза людини, яка простягла руки до неба, ніби оберігаючи природу». Або «Дід дубовик», який нагадує язичницькі монументи та вражає виразністю своїх форм, фактурою, твердістю і проникливістю образу.

І це лише дещиця тих творінь, за які ми вдячні чудовим скульпторам з усієї України, тож запрошуємо і ваше чутливе до мистецтва серце оцінити ці дивовижі.

Любов ПАНЧЕНКО — українська художниця-модельєрка, мисткиня-шістдесятниця, лауреатка премії ім. В. Стуса, членкиня Союзу Українок, а загалом — невизнана за свого життя геніальна жінка, жертва як совітського режиму, так і російської війни проти України. 

Народилася Любов Панченко в Бучі в 1938 році. Батьки категорично не підтримували її захоплення малюванням, тож вступити і провчитися у Київському училищі прикладного мистецтва було для мисткині справжнім випробуванням, так як через відсутність нормальної фінансової підтримки вона погано харчувалася і сильно хворіла. Та дівчину це не зупинило: вона працювала у кравецькій майстерні, захоплювалася ліноритом, декоративним розписом, аплікаціями з тканини, графікою, живописом, вишивками, дизайнуванням одягу, а в 1968 вступила на факультет графіки Українського поліграфічного інституту ім. І. Федорова. Працювала в Проєктно-конструкторському технологічному інституті як художниця-модельєрка, а також у Республіканському будинку моделей, її вишивки якийсь час друкувалися в журналі «Радянська жінка». Що тільки не створила за цей час Любов Панченко! Та існувало одне «але», яке за проживання в Радянському Союзі багато кому стало вироком, — її проукраїнськість. 

Любов займалася різноманітними невигідними владі ініціативами: ходила в Клуб творчої молоді «Сучасник» на літературну секцію «Брама», таким чином долучившись до дисидентського руху, вишивала для хорів костюми у стилі національного українського строю, збирала гроші, щоб допомогти політв’язням, покараним за «антирадянську агітацію та пропаганду», долучалася до відродження традиції колядування та вертепу. Тож, хоч її ні вбили, ні арештували, як її друзів-шістдесятників, та творчість Панченко, її виразний авторський стиль і та кількість ідей, які могли стільки змінити в світі моди і дизайну, — все це починає повністю нехтуватися владою. Її ніде не друкують, не виставляють, їй не світить членство в Національній спілці художників УРСР, її твори не мають жодного шансу бути побаченими. 

Художниця виходить заміж і повертається до Бучі, де продовжує творити мистецтво, приречене на небуття, й помирає у квітні 2022 року від голоду в окупованому росіянами місті. 

Василь ВЛАСЕНКО — український вчений у галузі хімічної технології, кінетики і каталізу, доктор хімічних наук, член-кореспондент НАН України, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, премії ім. Л. Писаржевського АН УРСР і премії Ради Міністрів СРСР. 

Народився і виріс майбутній відомий учений у Бучі в 1921 році. Подався навчатися в Київський політех на хіміко-технологічний факультет, у 1941-му перейшов до Військової академії хімічного захисту, звідки вже через рік пішов на війну, а відразу після демобілізації як старанний студент повернувся назад до політеху. 

Більшу частину свого життя працював в Інституті фізичної хімії ім. Л. В. Писаржевського АН УРСР. Спочатку — старшим науковим співробітником, потім — завідувачем новоствореного відділу каталітичної очистки газів. Саме Василь Власенко першим у світі сформулював і розвинув новий напрям у практичному використанні каталізу — «екологічний каталіз». Його ідеї стали ґрунтом для створення нових методів очистки газових викидів, зокрема, адсорбційно-каталітичного методу, який тепер широко використовується в усьому світі.

Микола МУРАШКО — український художник, викладач. Відомий своїми графіками раннього періоду творчості та більш пізніми реалістичними пейзажами, а також  педагогічною діяльністю, зокрема, заснуванням Київської малювальної школи.

Народився Микола Мурашко в родині різьбяра іконостасів, тож швидко домізкував до того, щоб перемальовувати ікони, а пізніше й книжкові ілюстрації. У 14 років подався з рідного міста Глухова на навчання в Київ до майстра-реставратора, а уже в 19 — до Петербурзької академії мистецтв, де затоваришував з Іллею Рєпіним. Дружба ця надзвичайно вплинула на всю творчість Мурашка — задала йому напрямок і орієнтири, і вже за час навчання Мурашко проявив себе як чудовий графік.

Через хворобу Микола не закінчив навчання в академії й повернувся в Україну, але натомість розпочав свою педагогічну кар’єру. Викладав спочатку в Київській прогімназії, потім у Першій київській гімназії, Колегії Павла Галагана, в Київському реальному училищі, і в цей же час основною темою робіт Миколи став пейзажний живопис, зокрема пейзажі околиць Київщини. Врешті Мурашко очолює власну Малювальну школу, а в останні роки життя переїжджає до Бучі — тут продовжує малювати й пише мемуари «Спогади Старого Вчителя».

Вітольд КАМІНСЬКИЙ — український лікар-гідропат польського походження. Автор підручника з водолікування «Друг здравія».

Народився Вітольд у 1859 році на Полтавщині в родині дворянина Болеслава Камінського. Початкову освіту отримав у Мюнхені, в більш дорослому віці працював на телеграфі, але все мріяв про далекі подорожі, тож вступив до морехідного училища в Гамбурзі й незабаром потрапив до складу екіпажу, що вирушав у навколосвітнє плавання. Може б, і далі так плавав, та його від цього відмовила наречена, і Вітольд знайшов собі нове захоплення — гідропатію, задля чого і вступив на відділення фізіотерапії Лейпцизького університету й дуже успішно його закінчив.

Переїхавши з Німеччини до Києва, відкрив водолікарню, яка користувалася величезною популярністю. Про його лікування казали, що «паралізовані починали ходити, а сліпі — прозрівати», хоча доказів цих свідчень ми не маємо. Останні 20 років життя Вітольд Камінський прожив у Бучі, де успішно продовжував приватну лікарняну практику.

Левко РЕВУЦЬКИЙ — український композитор, педагог, громадський діяч, доктор мистецтвознавства, академік АН УРСР, лауреат Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка і навіть депутат Верховної Ради УРСР 2–5-го скликань.

Народився Левко 1889 року в селі Іржавець. Ледь не з пелюшок запізнався з нотною грамотою, проявив здібності до дуже точного розпізнавання будь-яких напівтонів і з п’яти років почав грати на фортепіано. Навчався особисто в Миколи Лисенка, поступово почав писати твори для фортепіано, кілька років служив у армії, потім викладав у Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, в Київській консерваторії був спочатку завідувачем кафедри композиції і теорії музики, а потім і професором.

Саме завдяки Ревуцькому ми так добре знайомі з творчістю М. Лисенка, бо Левко, як його вірний учень, популяризував здобутки свого вчителя і розвивав його (а також Леонтовича) творчий метод, що полягав у злитті музичного фольклору з іншими світовими музичними тенденціями кінця XIX століття. 

Разом із тим Левко Ревуцький збагатив українську музику і власними стилістичними знахідками: свіжістю музичної мови й технічними прийомами, написав чимало творів великих музичних форм: сонату для фортепіано, дві симфонії, два концерти для фортепіано, так і менших: фортепіанні прелюдії, твори для скрипки й віолончелі з фортепіано тощо.

У Бучі він мав дачу, на яку щоліта з родиною приїжджав відпочивати.  

Тут жили та живуть і багато інших, серед яких:

— вчений у галузі зварювальних процесів і мостобудування — Євген Патон та його син Борис Патон — науковець у галузі зварювальних процесів, металургії і технології матеріалів;

— лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, поет, кінокритик, сценарист і мистецтвознавець Леонід Череватенко;

— шевченківський лауреат, літературознавець Юрій Ковалів; 

— поет і перекладач Олег Жупанський, а також його син — прозаїк Олексій Жупанський;

— літературознавиця і письменниця Алла Диба;

— письменник і редактор Сергій Куліда;

— письменник, журналіст і фотохудожник Володимир Коскін;

— літераторка Юлія Бережко-Камінська;

— художники: Костянтин Могилевський, Анатолій Фурлет, Ілля Яровий; 

— художник Тимофій Гаманков; 

— кіноактор Сергій Підгорний.

Станом за 2020 рік обсяг реалізованих товарів і послуг по Бучі становив 0,8% від загального обсягу реалізованої продукції в Київській області.

Найпотужнішими промисловими підприємствами Бучанської міської територіальної громади є:

— ПрАТ «Меліоратор»;

— Державне підприємство «Антонов»;

— Приватне підприємство «Автомагістраль»;

— Бучанський тарний завод;

— ТОВ НВП «Мадек»;

— Приватне підприємство «Деліція»;

— група компаній ЮТЕМ;

— Виробничий кооператив «Агробудпостач» та його дочірнє підприємство АТП «Транском»;

— ПАТ «Науково-дослідний інститут склопластиків і волокна»;

— Екологічна компанія «Рада»;

— Поліграфічний виробничо-адміністративний комплекс видавничого дому «АДЕФ-Україна».

Через те, що Буча розташована неподалік від Києва, вона має можливість широко розвивати споживчий ринок. Розташування навколо залізничної гілки державного значення Київ-Ковель дозволяє розміщувати в Бучі потужні торговельні об’єкти, завдяки чому з’являтимуться додаткові робочі місця, а це сприятиме наповненню місцевого бюджету.