КАГАРЛИК. НАЗВА МІСТА ОЗНАЧАЄ «БЛАГОРОДНИЙ»

Існує гіпотеза, що Кагарлик був столицею печенігів Пачинакії, якою керували три орди — Явдіїртим, Кварципур і Хавусангіл, вони виокремлювалися під назвою «кангар» («благородні»), їх очолювали вихідці з кочівницького протодержавного обʼєднання Кангюй. Тому назва столиці Пачинакії звучала як «Кангарлик» («-лик» — суфікс). З часом «-н» із вимови зникло, залишивши сучасну назву Кагарлик.

За іншими поясненнями, назва походить від слова «каганлик», що означало «каганова земля», тобто землі, які належали якомусь кагану, ватажку давніх тюркських племен.

Припускають навіть, що ім’я місту дала назва річки, на якій воно збудоване. Сьогодні ця річка зветься Кагарлик, але раніше її називали Каргалик: тюркське «карга» — це «ворона» або «камʼяниста річка». 

Який із цих варіантів правильний, сказати важко. Правда, як завжди, десь посередині. Головне, що місто існує і в ньому триває життя. 

Кагарлик — старовинне місто часів Київської Русі, яке розкинулося на правому березі Дніпра. Перша згадка про нього в літописах датується 1142 роком, називалося воно тоді Городець. Але археологічні розкопки свідчать, що й до тих часів тут жили люди: на околицях міста були виявлені численні археологічні памʼятки: кургани епохи бронзи та кургани з похованнями сарматської доби.

У нинішній центральній частині міста археологи знайшли залишки зведеної і обнесеної частоколом фортеці із вартовою вежею посередині. На думку істориків, місто Кагарлик створили берендеї — тюркське плем’я огузів, яке приєднувалося під час походів проти половців до київських князів. 

Пізніше поселення згадується під іншою назвою — Ерлик. Але воно було повністю знищене і спалене монголо-татарами. Лише в другій половині XIV століття, під час панування Великого князівства Литовського, тут почали знову селитися люди.

Перша писемна згадка про поселення з назвою Кагарлик датується 1590 роком, коли король Сигізмунд ІІІ Ваза віддав тамтешні землі волинському воєводі князеві Янушу Острозькому. А вже на початку XVII століття Кагарлик став центром староства, тут збудували міцну фортецю, де розміщався гарнізон. 

У травні 1622 року в полі під Кагарликом відбулася козацька рада, де після смерті гетьмана Петра Сагайдачного новим гетьманом реєстрового козацтва обрали Оліфера Голуба. Козаки виставили польському уряду вимогу —збільшення платні, інакше погрожували розвʼязати війну з турками.

У 1650 році тут тривали жорстокі бої селянсько-козацьких військ проти польської шляхти. Тоді ж козаки знищили в Кагарлику замок. Коли відбувалася національна революція 1648–1676 років, Кагарлик входив до складу Канівського полку. А в часи Коліївщини (1768 р.) загін повстанців на чолі з отаманом Довгошиєнком (Сачком) у Кагарлику вів бої з урядовими військами та озброєною шляхтою. У тогочасних архівних документах Кагарлик згадується як містечко. 

Пізніше, до 1793 року, місто належало графу Яну Яцеку Амору Тарновському, а опісля, коли відбувся другий поділ Польщі, було зараховане до Російської імперії. Саме тоді Катерина II подарувала кагарлицький маєток із довколишньою земельною ділянкою Дмитру Трощинському, який працював при дворі цариці статс-секретарем. Новий власник у 1800 році побудував у Кагарлику Святотроїцьку церкву, а навпроти неї — свій палац, флігелі та господарські будинки. Настоятелем церкви був письменник Василь Капніст, а відомий художник Володимир Боровиковський намалював для неї ікону «Таємна вечеря» (храм, на жаль, не зберігся до наших часів).

Утім нащадки Дмитра Трощинського збанкрутували й продали садибу земельному банку.

Від 1796-го Кагарлик віднесли до складу Київської губернії. І його наступний власник — київський губернатор Михайло Чертков, який придбав садибу Трощинських у 1875 році, після відставки з посади оселився в Кагарлику та прожив тут майже два десятиліття. Він зробив чимало для розвитку міста: побудував церкву на честь святої княгині Ольги, школу, лікарню, цукровий завод. Тут також почали працювати винокурний, пивоварний заводи, суконна фабрика, проходили масові ярмарки.

Саме Михайло Чертков запросив у маєток видатного садівника Бернгарда, аби здійснити реконструкції парку. На алеях і 12 галявинах (за кількістю місяців у році) розмістили 748 творів мистецтва — копій грецьких і римських статуй, бюстів. Біля входу в парк поставили ворота ручного кування з кільцевим орнаментом.

У 1918 р. значних збитків садибі завдали війська кайзерівської Німеччини. Вони пограбували приміщення, вивезли майже всі скульптури за кордон, пошкодили дерева.

Під час війни 1941–1945 рр. у повітря були висаджені садибні будівлі. У 1967 р. на місці, де розміщувався палац, збудували стадіон, під час спорудження якого частину скульптур просто закопали.

Від тих часів пишноти та багатства маєтку Яна Тарновського залишився лише парк, альтанка-ротонда та ковані ворота. До нинішніх днів збереглися і рештки Торчеського городища, що було центром осілих торків та берендеїв, які йшли за князями Київської Русі боротися з половцями. 

У 1917 році Кагарлик увійшов до складу УНР. Уперше більшовики спробували захопити місто в 1918 році. Але їм це не вдалося. Проте в 1921 році більшовицький режим таки було встановлено. Від 1923-го Кагарлик став адміністративним районним центром, а в 1932-му увійшов до складу Київської області.  

У страшні часи голодомору 1932–33 рр., влаштованого радянською владою, померли майже чотири тисячі жителів Кагарлика. 

У серпні 1941 року місто окупували німецькі війська. У Кагарлику було встановлено цивільну німецьку адміністрацію, місто включили до складу Райхскомісаріату. Звільнили його від фашистських окупантів 8 січня 1944 року.

Після війни відбудовувалися обʼєкти соціальної інфраструктури, підприємства. І 25 серпня 1971 року Кагарлик отримав статус міста районного значення.Більшістю голосів мешканці підтримали відновлення державної незалежності України на референдумі 1 грудня 1991 р. А в першу річницю Незалежності України (24 серпня 1992 року) центральну вулицю Кагарлика перейменували на вулицю Незалежності. Віталася тут і декомунізація: 22 лютого 2014 містяни повалили памʼятник Леніну та радянському політичному діячу Панасу Любченку — одному з організаторів голодомору. 

З початку повномасштабного вторгнення російської армії Кагарлик не був окупований, але в перші ж дні війни зазнав ракетно-бомбових ударів, унаслідок яких було пошкоджено лінії електропередач, деякі споруди.

У травні 2022 року в місті рішенням міськради призупинили діяльність УПЦ МП.

У листопаді цього ж року французьке місто Лібурн та місто Кагарлик стали партнерами завдяки ініціативі «Мости довіри» від Програми «U-LEAD з Європою».

Парк

Це пам’ятка садово-паркового мистецтва XVIII–ХІХ століть. Наприкінці XVIII століття Кагарлик перейшов у власність багатого магната польського походження Дмитра Трощинського. У 1800 році за його наказом спорудили церкву, а в 1811-му навпроти неї збудували двоповерховий палац із майже трьома десятками залів і кімнат, флігелями та великим сонячним годинником перед входом.  

Саме Трощинський заклав у Кагарлику великий ландшафтний парк, який прикрашали 748 скульптур (їхні фрагменти є в місцевому музеї). Історики стверджують, що парк був задуманий як модель земної кулі: ставок Саджалка та острів символізували океан і материк, також мали бути «протока», «затока» і «півострів», але невідомо, чи цей задум втілили. Принаймні, їхніх слідів наразі не видно. 

Парк налічував 113 видів дерев і за своєю красою міг «посперечатися» з уманською «Софією». Кажуть, кілька дубів у ньому посадив сам Микола Гоголь, в якого з Трощинським були не лише дружні, а й родинні зв’язки. Є свідчення про те, що відомий письменник гостював у Кагарлицькому маєтку 1851 року. 

Пізніше, коли Кагарлик разом із парком перейшов київському генерал-губернатору Михайлу Черткову, він за допомогою польського садівника Бернгарда реконструював парк. У його південній частині зробили гірку, що отримала назву Машук, а на ній установили ротонду. Доріжки вистелили цеглою, проклали водогін для поливу, посадили дерева і чагарники, завезені із Західної Європи та Америки, встановили 20 скульптур із мармуру — переважно героїв давньогрецької та римської міфології (частину їх під час першої світової війни вивезли німці, а частину просто знищили). 

Неподалік ротонди є камінь, який свідчить, що місто заснували тюрки-кочівники ще в ХІ столітті, і називалося воно тоді Торчеськ.

Ще одне цікаве місце — велика брама палацу — навдивовижу справжня, кована, виготовлена ще в ХІХ столітті. Вона складається з центральних воріт і двох хвірточок. Тепер це — вхід на міський стадіон.

За статусом парк Трощинських має загальнодержавне значення. Його площа — понад 35 гектарів. Нещодавно в ньому провели чергову реконструкцію. 

Цікаві місця в Кагарлицькому парку: озерце «Океан та материк» з островом посередині; альтанка «Ротонда» на пагорбі «Машук»; великий і малий мости; пам’ятний знак на честь засновника парку; пам’ятний знак на місці давньоруського городища Торчеськ; головна брама з кованого заліза; ставок «Саджалка»; віковий дуб, якому понад 300 років. 

Троїцька церква

Сучасний храм у Кагарлику. Його звели на місці однойменної старої церкви з багатою історією, котру знищили в радянські часи. Її побудував власник кагарлицьких земель Дмитро Трощинський. 

Стара Троїцька церква була споруджена в центрі Кагарлика 1880 року. Тоді в місті вирувало активне життя. До Трощинських приїжджали знамениті гості — художники, письменники. Спеціально для храму створив ікону видатний український художник XVIII століття Володимир Боровиковський, називалася вони «Таємна вечеря». Але доля цієї картини невідома. Вона могла зникнути і в буремні визвольні козацькі часи, і у дві світові війни, коли Кагарлик окуповували німці, тож ніхто не знає, де поділася ікона. 

Настоятелем Свято-Троїцького храму в Кагарлику був Василь Капніст, видатний тогочасний поет, громадський діяч. 

Сучасну Троїцьку церкву почали будувати 1998 року. Для цього організували збір коштів, до якого доєдналася місцева громада: підприємства, установи, громадські інституції, бізнесмени та багато жителів міста. Це двопрестольна церква, що має два великі зали: богослужіння відбуваються як у «теплому» храмі, розташованому в напівпідвалі, так і в «холодному» — нагорі. 

Висота головного купола церкви — 13 метрів, його маківка оздоблена напиленням нітриду титану «під золото». Малі куполи вкриті жерстю. Хрести на бані церкви пофарбовані сусальним золотом, один із них має висоту 4 метри, два інші — по 2,5 метри. У Троїцькій церкві є різьблений іконостас філігранної роботи, стіни прикрашені художніми розписами, підлога з підігрівом. Над водозабором облаштовано капличку. 

У 2007 році «теплий» храм освятили на честь митрополита Київського Петра Могили.

Кагарлицький краєзнавчий музей

Опинившись у Кагарлику, ви можете відвідати місцевий музей — невеликий будинок у центрі містечка, в якому зберігається колекція предметів та історичних матеріалів, що розповідають про побут і культуру цього краю та його жителів. Споруда має понад двохсотлітню історію. Спочатку тут був готель, у якому, за переказами, жили фрейліни імператриці Катерини II. Пізніше в ньому розміщувалася поштова станція. Краєзнавчий музей у будівлі створили в 1974 році завдяки ініціативі місцевих активістів. 

Колекція краєзнавчого музею в Кагарлику багата — кількість експонатів становить щонайменше 30 тисяч, однак через нестачу місця в досить тісному приміщенні демонструють лише півтори тисячі з них. 

Експонати розділені у пʼяти тематичних залах. У першому — картини місцевих художників, які знайомлять відвідувачів із красою природи цього краю. У другому — розміщена етнографічна колекція, експонати якої знайшли під час археологічних розкопок. Третя зала присвячена першій половині ХХ століття, трагічним і переможним подіям того часу. Про хроніки та артефакти Другої світової війни йдеться в четвертому залі. У п’ятому відвідувачі можуть побачити експонати, які розповідають про історію післявоєнного періоду: війну в Афганістані, трагедію Чорнобиля, здобуття незалежності Україною.

Також у місті створена «Перша Кагарлицька АРТ-галерея», розташована на вул. Незалежності — на першому поверсі місцевого Будинку культури. Вона була заснована 11 жовтня 2015 силами ГО «Мистецька спілка ЛІВ» і має формат роботи зі змінною експозицією. Нова виставка відкривається 15 числа кожного місяця.

Євген Безніско — народний художник України, графік, монументаліст, член Національної спілки художників України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка.

Народився в Кагарлику 10 жовтня 1937 року. Але після Другої світової війни його родина переїхала до міста Самбор Львівської області. Там Євген Іванович закінчив художню студію, пізніше навчався в Київській художній школі імені Т. Шевченка, Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва. Опісля тривалий час (із 1963 по 1999 роки) працював на Львівському художньому комбінаті, був провідним і головним художником.

Його перша персональна виставка циклу ліноритів за мотивами поеми «Мойсей» Івана Франка відбулася в 1969 році. Пізніше виставки Євгенія Безніска проходили у Львові, Самборі, Тернополі, Дрогобичі, Трускавці, Києві. Тривала навіть пересувна виставка, яка об’їхала Львів, Нагуєвичі, Самбір, Миколаїв.

Художник здійснив дві експедиції (1997, 2004) до Чорнобиля та створив цикл із 4-х пастелей (частина їх зберігається в музеї Етнографії та художнього промислу Інституту народознавства). 

Під час навчання в інституті він розпочав займатися книжковою графікою. Створив ілюстрації до літературних творів Шевченка, Франка, Стефаника, Лесі Українки, Гончара. Також він написав портрети Сковороди, Юрія Дрогобича, Курбаса, Вагилевича, Головацького, Франка, Драча, Павличка, Брижа, Миколайчука та інших українських літературних і культурних діячів.

У своїх монументальних роботах (мозаїка, розписи) Євген Безніско відобразив боротьбу українських патріотів 1940–1950-х за вільну Україну.

Спільно з дружиною задумав низку пам’ятників. Наприклад, 1995-го перед входом до Золочівського замку спорудили каплицю за проєктом автора в пам’ять жертв НКВС, закатованих у замку в червні 1941. Каплиця — півкруглий грот, внутрішня поверхня якого декорована мозаїкою.

Помер художник 11 липня 2015 року, похований на Личаківському цвинтарі.

Його роботи зберігаються в багатьох музеях України, а також Аргентини, Канади, США, Франції.

Василь Дашенко — народний артист України, корінний житель Кагарлика, народився 31 грудня 1916 року в родині селянина. Тут провів свої дитячі та шкільні роки. У школі захоплювався природою, історією рідного краю, народними піснями, співав у хорі, грав у самодіяльному театрі.

Після закінчення семи класів поїхав на Донбас, вчився в ремісничому училищі: чотири години працював у шахті «Боково-Антрацитівська», чотири — сидів за партою. Потім працював на Кагарлицькому цукрозаводі слюсарем-машиністом, був вожатим у школі. Часто виступав на самодіяльній сцені, граючи головних героїв.

У 1941-му закінчив Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого і став актором українського драматичного театру ім. Франка. Але почалася війна, молодий чоловік подався добровольцем в армію, де, маючи звання молодшого лейтенанта, командував саперним взводом. У боях на Дніпрі його поранило, але, підлікувавши рани, Василь Дашенко знову пішов воювати.

Та в 1942 році його відкликали до Ашхабаду, де під час війни перебувала Київська кіностудія. Відтоді він зіграв багатьох бійців у кінофільмах на воєнну тематику. Актор підкреслював: «Я завжди памʼятаю солдатську відданість, вірність, готовність до подвигу моїх фронтових друзів».

У послужному списку Василя Павловича понад сто ролей у театрі й кіно. 

Тривалий час він працював як актор, сценарист і режисер на Українському радіо і телебаченні, цінував красу рідної мови, був активним популяризатором українського слова і на сцені, і в житті. Двадцять пʼять років поєднував творчу працю в театрі з педагогічною: викладав у театральному інституті імені І. Карпенка-Карого і в студії при театрі. Мав багато хороших, обдарованих учнів.

Василь Дашенко часто відвідував Кагарлик, зустрічався з рідними, друзями. Він говорив: «Поспілкувавшись із вами, мої любі односельці, я ніби виріс, усе, що я почув і побачив, постараюсь передати в образах моїх героїв, хочу, щоб ви відчули в них мою любов і тепло до вас…» 

Помер актор 2 січня 1985 року. Похований у Кагарлику.

У музеї Кагарлицького навчального закладу № 2 створено музей, де один із розділів присвячено Василю Дашенку, який закінчив цю школу в 1932 році. Щорічно найкращим учням кагарлицьких шкіл вручають премію імені Василя Дашенка.

Віра Лісова (Гриценко) — українська філологиня, публіцистка, дисидентка, правозахисниця. Також її називають представницею «підпільної педагогіки». 

Народилася в Кагарлику 5 січня 1937 року в родині колгоспниці й ветеринара. Родина зазнала утисків уже в повоєнні роки: старші сестри ще неповнолітніми під час голоду 1947-го були засуджені на 5 років разом з односельцями «за колосок».

Після школи Віра Павлівна навчалася на заочному відділенні філологічного факультету Київського університету, одночасно працювала на мотоциклетному заводі та старшою піонервожатою в школі м. Києва. Здобувши університетську освіту, працевлаштувалася лаборантом в Українському науково-дослідному інституті педагогіки та викладала українську мову та літературу у вечірній школі. Писала кандидатську про творчість Бориса Грінченка.

Педагогічна діяльність стала для Віри Лісової справою життя. Вона співала в хорі «Жайворонок», ходила на літературні вечори шістдесятників, організовувала зустрічі школярів із видатними літераторами того часу. 

У 1964-му її звільнили з Інституту педагогіки за участь у покладанні квітів до пам’ятника Т. Шевченку 22 травня. З посади молодшого редактора видавництва «Наукова думка» змусили піти в 1971 році — після написання «ідейно не витриманого» висновку на книгу статей до ювілею Лесі Українки.

Зі зміною керівництва Інституту педагогіки повернулася туди як кандидат на посаду молодшого наукового співробітника.

З кінця 1975-го педагогиня перейшла на роботу в Інститут наукової організації праці. Але за завданням КДБ її звільнили як неблагонадійну, після чого жінка рік працювала надомницею-вишивальщицею.

Чоловік Віри Лісової, котрий виступив на захист заарештованих відомих в Україні діячів культури, також був ув’язнений. Дружина писала заяви до радянських та зарубіжних організацій на його захист. Це посилило тиск КДБ на сім’ю, зокрема й на дітей. Пані Віра тоді вже була знайома з багатьма відомими дисидентами, допомогала родинам політв’язнів через фонд Солженіцина. У зв’язку з цим її викликали в КДБ на допити, проводили обшуки, попереджували про відповідальність за «антигромадську поведінку», навіть імітували напад на доньку-підлітка ніби з метою зґвалтування. Інформація про переслідування передавалася по радіо «Свобода». 

З 1978-го до виходу на пенсію (в 1990 р.) пані Віра працювала в бібліотеці й усіляко вчила дітей любити рідну культуру, пробуджуючи в них національну самосвідомість.
Нині Віра Лісова бере участь у роботі Народного руху України, виступає на конференціях як публіцист, написала статті про жінок — учасниць опору, спогади про 60-і роки.

Ростислав Ткаченко

Війна з росією, що розпочалася ще 10 років тому, а повномасштабно вибухнула в лютому 2022-го, забирає життя найкращих синів і дочок України. Серед них і Ростислав Ткаченко, який народився 12 травня 2000 року на Черкащині, а жив у Кагарлику. Він був призваний першочергово за мобілізацією. Військову службу проходив у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Загинув 20 березня 2022 року в місті Костянтинівка Донецької області. 

Кагарлицька громада 31 березня провела солдата в останню путь. За загиблим відслужили заупокійну панахиду. Поховали Ростислава Ткаченка на Ольжинському кладовищі в Кагарлику. 

У вересні того ж року військовий комендант Кагарлика майор Сергій Зайченко посмертну нагороду (орден «За мужність» ІІІ ступеня) вручив мамі Ростислава Ткаченка Наталії Шелудько. Цю нагороду полеглий отримав посмертно за особисту мужність і самовіддані дії, проявлені в захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, за вірність військовій присязі.

Євгеній Лісовий

Народився 28 листопада 1989 р. у місті Кагарлик. Коли почалася війна на сході України, він упродовж року (2014–2015 рр.) брав участь в антитерористичній операції. Після невеликої перерви знову повернувся на військову службу за контрактом (із 17 жовтня 2016 по 26 січня 2017 року) — в  72-ту окрему механізовану бригаду імені Чорних Запорожців. 

З початком повномасштабного військового вторгнення росії в Україну його призвали на фронт, він перебував на передовій. 

Загинув Євгеній у перші дні війни, 26 лютого 2022 року. Указом Президента відважного воїна нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня, посмертно. Нагороду Євгенія Лісового вручили його мамі Наталії Василівні.  

Похований воїн на кладовищі рідного міста. 

Бурякоцукровий завод 

Наразі у Кагарлику не працює. Але історія його сягає середини ХІХ століття, і на початку ХХІ ст. він ще працював. Тому вартий уваги.

Завод збудували 1858 року. Ним володів поміщик Чертков. У 1859 році в цеху стався вибух парової машини, внаслідок якого загинули 18 і були покалічені майже 50 робітників. 

У середині 1890-х років це було велике підприємство. Але умови праці тоді були важкими, а зарплата — низькою. Тому під час першої російської революції в Кагарлику почалися мітинги, а 18 травня 1905 року жителі оголосили страйк, зажадавши збільшити оплату праці, скоротити тривалість робочого дня до девʼяти годин і забезпечити роботою місцевих жителів. Однак прибулі до Кагарлика війська придушили виступ: 30 учасників мітингу було притягнуто до суду, 50 — висічено шомполами та різками. 

Наприкінці січня 1918 року в Кагарлику встановлено радянську владу, але вже в березні місто зайняли німецькі війська, які залишалися тут до листопада 1918 року. Під час польсько-радянської війни, навесні 1920 року, Кагарлик на кілька місяців захопили польські війська, проте вже в травні їх вибили з міста. Доки тривали ці війни, цукровий завод простоював. У 1922 році він відновив виробництво. Під час індустріалізації 1930-х років його реконструювали і значно збільшили виробничі потужності. Тоді ж тут побудували клуб цукрового заводу.

Під час Другої світової війни — із серпня 1941 до січня 1944 року, Кагарлик був окупований німецькими військами. Відступаючи, вони зруйнували цукровий завод, маслозавод, електростанцію, МТС і практично всі соціальні установи та значну кількість житлових будинків.

Відновлення заводу почалося незабаром після закінчення боїв. Уже взимку 1945–1946 років він виробив перший цукор. Невдовзі цукровий завод і радгосп, що забезпечував його цукровими буряками, обʼєднали в Кагарлицький цукровий комбінат.

Після проголошення незалежності України комбінат перейшов у підпорядкування державного комітету харчової промисловості України. У травні 1995-го Кабінет Міністрів України ухвалив рішення про приватизацію цукрового заводу, потім державне підприємство реорганізували у відкрите акціонерне товариство.

Однак у квітні 2014-го господарський суд Київської області порушив справу про банкрутство заводу, і в жовтні його визнали банкрутом та розпочали процедуру ліквідації. У лютому 2016 року завод, що припинив виробничу діяльність, почали розбирати на металобрухт. 

Отакий сумний кінець колись успішного підприємства… 

ПрАТ «Кондитерська фабрика «Лагода»

Підприємство виробляє кондитерські вироби з 1998 року, а введена у 2000-х торгова марка «Загора» завоювала популярність серед населення і підвищила рейтинги компанії. 

«Лагода» випускає та реалізує кондитерські вироби не тільки під своїми торговими марками, а також є виробником продукції в сегменті Private Label. Тобто здатна виготовляти продукцію під приватною торговою маркою замовника, відповідно до його побажань. ПрАТ уже успішно працює за проєктами PL із такими великими мережами України, як ТОВ «АТБ-маркет» — ТМ «Своя Лінія», «Fozzy Group» — ТМ «Повна Чаша», ТМ «EXTRA!», ТОВ «Фудмережа» — ТМ «Хіт Продукт», ТОВ ТД «Копійка» — ТМ «Копійка», ТОВ «Львівхолод» — ТМ «Кухарочка». 

Створення солодощів — це складний, творчий процес, що потребує від виробника найвищих вимог. На підприємстві розроблена і сертифікована міжнародна система «Аналіз ризиків та контроль критичних точок», упроваджена система управління безпечністю харчових продуктів за міжнародною схемою. Ця система забезпечує контроль на всіх етапах виробництва, зберігання та реалізації продукції. 

Завдяки співпраці з партнерами в Україні, продукцію ПрАТ КФ «Лагода», солодощі від ТМ «Загора» можна знайти в будь-якому регіоні — у понад 70 % торгових точок. Також смаколики від виробника постачаються в багато закордонних країн: Румунію, Азербайджан, Грузію, Монголію, Ізраїль, Молдову, в країни Балтії та інші.

У ПрАТ «Кондитерська фабрика «Лагода» зазначають, що досконалість їхньої рецептури та сучасне обладнання, помножені на професіоналізм і натхнення співробітників фабрики, гарантують споживачам найвищу якість продукції.

Приватне акціонерне товариство «Кагма» — це сучасне підприємство з переробки молочної сировини та виробництва молочної продукції та вершкового масла з повною автоматизацією виробничих процесів, що відповідають європейським стандартам і нормативам.

ПрАТ «Кагма», зрозуміло, не одразу стало таким помітним підприємством. Кагарлицький маслозавод розпочав свою діяльність у далекому 1944 році. Тривалий час завод спеціалізувався на виробництві вершкового масла, випуск продукції з незбираного молока сягав лише 4 відсотки. Натоді асортимент налічував 11 видів продукції, кількість працівників складала 58 осіб.

Кардинальні переміни на підприємстві пов’язують із приходом нового директора — Олексія Мірошника, який у 90-ті роки минулого століття почав працювати над тим, аби колектив став повноправним господарем підприємства і за власні кошти викупив цілісний майновий комплекс. Тож 18 червня 1993 року його перейменували у ТОВ «Фірма «Кагма». Відтоді починається відлік нового етапу розвитку заводу. 

У 1995-му з’явився цех із виробництва технічного казеїну, згодом проклали газову магістраль та розпочали модернізацію і технічне переоснащення цехових ліній, розширили асортимент. Закупили та встановили на підприємстві закордонні станки для пакування продукції в паперові пакети типу «пюр-пак» та полістирольні стаканчики. За проєктом чеської фірми «Global servis» наприкінці 2000 року ввели в експлуатацію автоматизований цех із виробництва кисломолочної продукції, повністю реконструювали лінії з виробництва сметани, вершків, йогурту.

Сьогодні ПрАТ «Кагма» — модернізоване підприємство європейського рівня, на його території діють чотири лабораторії — із приймання молока, хімічна, радіологічна та мікробіологічна лабораторії.
Асортимент продукції — у зручному, яскравому пакуванні з фірмовим дизайном, налічує понад 100 найменувань, уся вона виробляється з натуральної сировини.
Щодоби підприємство переробляє до 60 тонн молока від місцевих постачальників. Колектив ПрАТ «Кагма» налічує майже 200 осіб, а про його успіхи свідчать чисельні нагороди.

Окрім того, в Кагарлику успішно працюють інші підприємства: ТОВ «Борошномельна компанія «ТЕВІ», що випускає житнє та пшеничне борошно; ТОВ «Пантек-виробництво», яке спеціалізується на виготовленні сендвіч-панелей із застосуванням сучасних технологій, будівельних виробів із пластмас, механічному обробленні металевих виробів тощо; ТОВ «Мойдодир», де виготовляють меблі для ванних кімнат; ДП «Ферми ДАНАМ», яке займається виробництвом свинини. 

У Кагарлику розвинена транспортна галузь і відповідна інфраструктура, адже місто є перехрестям двох важливих шляхів національного значення: «Київ – Знамʼянка» та «Кременець – Софіївка». Отже, тут є залізнична станція, а також автобусна. 

У місті працює готель «Вікторія», районні поліклініка та лікарня, три дошкільні та три загальноосвітні навчальні заклади, заклади культури, мистецька школа, бібліотеки та ін.