НЕМІШАЄВЕ: КУПОВАНЕ-ДАРОВАНЕ

Один із представників роду Остен-Сакенів, члени якого служили правителям Польщі, Швеції, Данії, Московії, — Карл Іванович Остен-Сакен, отримав титули графа і барона, землі в Прибалтиці та Білорусі, а також маєток із палацом неподалік від Києва (саме в сучасному Немішаєвому). Карл Сакен був цереймонестром двору, а до цього — вихователем Великого князя Костянтина Павловича. 

Сакенам належали землі із селами Мироцьке, Микуличі, Пилиповичі, Бабинці, Пороскотень. Після смерті Карла Сакена володіння під Києвом перейшли у власність Івана Христофоровича фон дер Остен-Сакена, а після нього — його сину, генерал-майору графу Карлу Івановичу фон дер Остен-Сакену. Граф володів цими землями до 1861 року. Коли ліквідували кріпосне право, він зібрав мешканців сіл Мироцьке, Микуличі, Пилиповичі, віддав їм свою землю під банківську заставу в 40 тисяч карбованців і виїхав за кордон.

З банку ці землі викупив пан Оштахов, який господарював на цих землях приблизно два десятки років, а потім збожеволів і помер. Після його смерті успадкованим майном керувала дружина. Через деякий час вона продала землі німцеві Варгену, а той — графові Іларіону Воронцову-Дашкову, котрий у 1900-му побудував там винокурний завод. Граф не був скнарою і подарував 157 десятин землі своєму помічникові Антону Йосиповичу Красовському. Межею між їхніми землями слугувала невелика річка Топірець, що впадала в річку Рокач.

Утім, Антон Красовський не вважав подаровану землю цінністю, тож без жалю продав її забудовникам залізниці. І незабаром навколо станції утворилося село, перша згадка про яке датується 1900 роком. Спочатку село не мало сталого найменування, його називали то Микуличі, то 39-верста чи Мироцьке. 

У ті часи начальником залізниці був Клавдій Семенович Немішаєв. Він робив усе для того, аби люди, які працювали на залізниці, отримували землю поруч зі станціями та будувалися. Навіть посприяв у викупленні 250 десятин землі, що належали тоді голові товариства Московсько-казанської залізниці Миколи Карловича фон Мекка, для облаштування тут дачного селища залізничників. Згодом, йому на вдячність, село назвали Немішаєвим (а інше, що поблизу, — Клавдієвим, також на честь колишнього начальника залізниці). 

Пізніше до селища доєднали й деякі інші довколишні землі, які також мають свою історію. У 1904-му землі й маєток, що мав у власності, Воронцов-Дашков вирішив продати. Граф організував торги й спродавав усе частинами. Близько 1000 десятин землі, розкішний маєток разом із кінним заводом, землею та лісом купив Андрій Кулик — простий селянин із села Миронівка (поблизу Білої Церкви). Сталий дохід Кулику приносив магазин, який він собі побудував. Чоловік скуповував волів і товари у п’яних чумаків цілими обозами й відтак збагачувався. Можливо, за накопичені таким чином гроші й придбав землю у Воронцова-Дашкова. Та існують перекази, за якими Андрій Кулик нібито знайшов діжку золота, приховану поляками під час втечі з України та саме за нього купив тисячу десятин землі з маєтком. 

Так це було чи не так, а новий власник почав господарювати: закрив неприбутковий кінний завод, викорчовував багато лісу для обробки землі. У його господарстві були коні, корови, птахи та навіть павичі. 

Утім, упорядкувати роботу на такому великому масиві малограмотний селянин самостійно не міг, тож запросив до співпраці на посаду управляючого пана Здановського, а пізніше і його племінника Сестер-Животовського. Але й це не покращило справ. Тоді Кулик здав їм свою землю разом із маєтком в оренду на вигідних умовах. Згодом на віддаленій від маєтку ділянці (між селом Козинці й сучасним селищем Немішаєве) орендарів Здановського й Сестер-Животовського зобов’язали побудувати цегельний завод, кам’яні хліви. Виконуючи умови договору, поміщики-орендатори в 1905–1906 роках також заснували спиртозавод.

Після того, як Кулик здав маєток із землями в оренду, він оселився в маленькому будиночку біля продовольчого магазину (на території сучасного біохімзаводу).

Свій внесок у розбудову Немішаєвого зробив і Андрій Кулик, щоправда, під натиском голови Київської земської управи Демченка. У 1911–1912 роках Кулик власним коштом побудував сільськогосподарську школу (історія про це — нижче). У 1912 р. відбулося її освячення, школі привласнили ім’я Столипіна. 

А ось доля гарного графського маєтку, майстерно викладеного цеглою з розкішною баштою на правому розі будівлі, трагічна. Поряд із ним розташовувалися житлові будинки, одноповерхова контора, підвал, комора, казарма, де жили робочі. Зліва від палацу був фруктовий сад, в якому стояли два дерев’яні будиночки. У саду росли груші, яблуні, черешні рідкісних на той час сортів. Від будівлі маєтку крізь парк стежина вела до річки Орлянки, через яку збудували пішохідний дерев’яний навісний міст, його ширина дозволяла пройти поряд трьом людям. Неподалік був ставок, де ловили в’юнів, стояла альтанка, що за формою нагадувала гриб. 

Це була дуже затишна і гарна місцина. Але споруда практично згоріла під час пожежі 2000 року. Наразі руїни графського маєтку знаходяться в Немішаєвому по вулиці Біохімічній.

До речі, в 1950 році Немішаєве отримало статус селища міського типу. Через нього проходить дорога міжнародного значення Київ-Варшава («Варшавка»).

2 березня 2022 року селище окупували російські війська, обстрілювали його з важкої артилерії. Внаслідок обстрілів у населеному пункті зникли електропостачання, опалення та стабільний мобільний зв’язок. Окупанти не давали мешканцям можливості отримати гуманітарну допомогу, постійно зривали роботу гуманітарних коридорів. Люди, які самостійно намагалися покинути селище, потрапляли під обстріли та гинули. Попри те, що вони не чинили опору, вбитих і поранених цивільних чимало. Волонтери доставляли жителям ліки і продукти, по можливості допомагали пораненим. За хірурга в селищі був ветеринар, а лікарнею слугував Будинок культури.

2 квітня 2022 року, після звільнення від російських окупантів, у Немішаєвому підняли український прапор.

Палац, який пережив революцію та війну, але не пожежу

Історія палацу, що на території сучасного смт Немішаєве, починається за часів, коли власником цих земель був дійсний таємний радник граф Карл Остен-Сакен, а потім — його спадкоємці.

З часом землі дісталися міністру двору графу Воронцову-Дашкову (нащадку намісника царя на Кавказі). За згадками та розповідями старожилів, він збудував тут винокурний завод. А в 1904 році землі та маєток вирішив продати частинами з торгу як такі, що не приносили прибутку. У призначений день до маєтку власника на фаетонах прибули багаті покупці. Серед натовпу виділявся бідно одягнений чоловік із торбою за плечима. Ніхто з присутніх навіть не здогадувався, яке багатство ховається в тій торбі. Саме він, селянин Андрій Мойсейович Кулик, придбав центральну частину маєтку разом із кінним заводом, землею та лісом. Таким чином левова частка маєтку графа опинилась в руках абсолютно безграмотного, старого, але багатого селянина… 

Після більшовицького перевороту в жовтні 1917 року та розділу майна поміщика Кулика, маєток націоналізували разом із палацом, парком і садом, конторою спиртзаводу, казармами для робітників. На відміну від багатьох дворянських садиб України, палац та парк не було знищено. 

У радянські часи графський палац офіційно віднесли до території смт Немішаєве. Тут розташовувався клуб Немішаївського біохімзаводу. 

Але в листопаді 2000 року вночі в палаці сталася пожежа. Згоріли всі старовинні меблі, які були там іще з часів графа Воронцова-Дашкова, палац дуже постраждав. Після пожежі маєток не відбудовувався і з плином часу місцеві розібрали його на цеглу.

Залишки палацу викупила церковна громада УПЦ. А з травня 2018 року маєток повернули громаді селища.

Попри те, що від маєтку залишилася фактично лише фасадна стіна і частина вежі, його завше відвідують туристи, котрі приїжджають у Немішаєве. І, дійсно, знімки на тлі руїн виходять дуже колоритними! 

Школа як спокутування провини

Не менш цікава історія створення сільськогосподарської школи, що зараз є корпусом №3 відокремленого структурного підрозділу «Немішаївський фаховий коледж Національного університету біоресурсів і природокористування України» — одного з найстаріших і найавторитетніших аграрних закладів освіти України.

За іронією долі, школу збудував той-таки неписьменний, але заможний селянин Кулик. І зовсім не тому, що хотів підтримати просвітництво чи розвивати науку на селі, а через погрози. Розповідають, що він нешанобливо відгукувався про царя Миколу ІІ. Дізнавшись про це, тодішній голова Київської земської управи Демченко вирішив скористатися нагодою. Він погрожував Кулику, що за неповагу до царя на нього чекає суворе покарання. Переляканий селянин-поміщик став просити в Демченка поради, як залагодити справу. Поміркувавши, той відповів, що Кулик спокутує свою провину, якщо своїм коштом побудує школу. 

За півтора року сільськогосподарську школу збудували. Заради власної кар’єри Демченко вирішив присвоїти цій школі ім’я тодішнього голови Ради Міністрів росії Столипіна. Для цього необхідно було просити особистої згоди Столипіна, якому така ідея сподобалася, і під час чергових виборів до Державної Думи Демченка обрали її членом.

Отож якось вранці (а було то 1912 року) з Києва через Немішаєве проходив пасажирський потяг. Останній вагон на станції відчепили й з нього вийшло багато високопосадовців і духовенства. Всі вони вирушили до новобудови. Було дуже людно. На відкриття сільськогосподарської школи також приїхала дружина Столипіна. Відбулося освячення школи, після чого дружина Столипіна дала обід.

Так з’явився навчальний корпус, розрахований на 120 осіб. На нижньому поверсі були класи для навчання, а зверху — гуртожиток для учнів. Також на території спорудили житло для викладачів і підсобні приміщення.

У перші роки після відкриття тут вчилися 25–30 учнів, а викладали — сім вчителів. Для практики учнів тримали двох корів і чотирьох свиней.

Школа неодноразово змінювала назву, а в 1917 році припинила діяльність. Пізніше вона стала електрошколою. У 1920 році на її базі відкрили Мироцький сільськогосподарський технікум. Тут організували миловаріння і вичинку шкір, збудували млин на паровому двигуні, створили майстерню металу.

Зараз первісна будівля колишньої сільськогосподарської школи є одним із корпусів на території агротехнічного коледжу. Вона збереглася без істотних змін, кілька років тому її відремонтували.

На розі будівлі встановили меморіальну табличку Якову Петровичу Гулаку-Артемовському, який 30 років прожив у Немішаєвому. 

Залізнична станція — місце, звідки все почалося 

У 1900 році через територію теперішнього селища почали прокладати залізницю Київ-Ковель. Тут пролягала 39-та верста залізничної гілки (відповідний пам’ятник — бетонний стовп — можна побачити неподалік від входу до приміщення станції). У 1901 році на місці теперішньої залізничної станції в Немішаєвому не було ні самої будівлі, ні перону, ні загорожі, навіть вулиць і будинків. Платформу «39-та верста» відкрили в 1902 році.

Ця назва означала віддаленість від головної станції — Київ-Пасажирський. Згодом «Роз’їзд 39-та верста» перейменували у станцію Немішаєво-І, а 45-ту версту, що була наступною станцією, — у Немішаєво-ІІ. Це часто викликало плутанину, тому згодом її перейменували у Клавдієво — також на честь інженера Клавдія Семеновича Немішаєва, який керував прокладанням цієї залізничної гілки. До речі, кажуть, що відомий крилатий вираз «Кадри вирішують усе» належить не Сталіну, а саме Немішаєву.

У 1908 році тут збудували вокзал із телефоном, телеграфом і семафорами, а це на той час було просто фантастикою!

Перші потяги, які рушили через станцію Немішаєве, складалися з паротяга і двох вагонів. Відстань до Києва (усього трохи більш як 40 км) такий потяг долав за дві години, в ньому не було вентиляції, а в темну пору доби вагони освітлювали свічками.

Поступово кількість вагонів збільшувалася — до 8–9. В архівних свідченнях вказано, що з Немішаєвого вирушало три потяги: о 5:00 — робочий, о 7:00 — учнівський, о 8:00 — службовий.

Стару будівлю вокзалу зруйнували під час Другої світової війни. У 1960 році станцію електрифікували. А у 2008–2009 роках реконструювали. 

До 100-річчя станції та селища тут встановили меморіальну дошку.

У 2019 році у рамках спільного проєкту з волонтерською програмою «Будуємо Україну разом» (БУР) на стіні біля залізничної станції активісти створили великий мурал, на якому — назва селища, його герб, один із символів — маєток Остен-Сакен, та електричка.

Пам’ятник картоплі та її ворогу

В Україні є різні «несподівані» пам’ятники — галушкам, салу, свині… А в Немішаєвому — єдиний в Україні пам’ятник картоплі (щоправда, у 2021 році на Житомирщині з’явився ще один, але він більше нагадує голову жінки у хустці). Автор немішаєвського пам’ятника — вінницький скульптор Микола Крижанівський. Він виготовив своєрідну стелу висотою 4,2 метра з каменя-пісковика, а на ній — бульби сорту «Скарбниця». Внизу бронзовими літерами викарбувані слова, які належать президенту НААН, Герою України, академіку Михайлу Зубцю: «Картопля — найкращий скарб людей тутешніх, надія поколінь прийдешніх».

Пам’ятник збудували на хвилі популярності картоплі. ООН оголосила 2008 рік роком картоплі, а саму картоплю — стратегічним продуктом. Картопля посідає четверте місце у світі за популярністю після рису, пшениці та кукурудзи.

Пам’ятник картоплі споруджений біля єдиного в Україні Інституту картоплярства Української академії аграрних наук, заснованого в 1911, тобто невдовзі після заснування самого селища. Тут вивели десятки сортів картоплі, зокрема й фіолетовий сорт «Солоха».

Ми звикли, що де картопля — там і колорадський жук. На пам’ятнику картоплі його теж зобразили, мабуть, для того, щоб «підкреслити» біорізноманіття в природі.

До Інституту картоплярства можна потрапити з екскурсією і побачити, як із пробірок і сучасних «теплиць» зароджується новий сорт смачної бульби. 

Літають і повзають

Є в Немішаєвому і своєрідні приватні музеї. Експозицію «Бабки в яру» — створив український скульптор Олександр Швидкий, котрий проживає в селищі Немішаєве по вулиці Шевченка. Бабки висять на металевому канаті, а декілька з них прикріплені до дубів. Митець виготовив їх зі спеціальної металевої сітки.

Композицію доповнює газон, на якому встановлені декілька будиночків для птахів. Особливо гарно тут влітку.

Утім, пан Олександр майструє не лише бабок. Під індивідуальний проєкт він виготовив павича, вівцю, рись, ворону, лисицю та інших тварин і птахів. Більшість із цих скульптур відправлені за кордон замовникам.

Серед його робіт є й чемпіонський кубок, спеціально створений для переможців відкритого «Кубка Немішаєвого» з футзалу.

А на вулиці Гагаріна, 25 розташований справжній Музей павуків. Їх, а також колекцію екзотичних рослин, утримує місцевий мешканець Руслан Білякович. Він проводить екскурсії своїм будинком, де знайомить відвідувачів із волохатими улюбленцями та охоче розповідає про своє незвичне захоплення. 

Каже, що його любов до тварин з’явилася ще в ранньому дитинстві. Особливо подобалися жуки й павуки. Величезні павуки навіть стали його мрією. Чоловік стверджує, що павуки — гарні й нешкідливі створіння, а всі страхи в людей — від стереотипів, з якими слід боротися. Саме для цього він і створив свій незвичайний музей. Павуками Руслан займається майже 20 років і за цей час, запевняє, жоден «вихованець» його не вкусив.

Розважально-пізнавальна екскурсія, яку пропонує Руслан Білякович, називається «Будинок щасливого павука». Господар цікаво розповідає про світ павуків, їхню анатомію, розмноження та щоденне життя.

Учасники екскурсії можуть на власні очі побачити павуків, погодувати їх і навіть сфотографувати. А насамкінець отримати невеликий сувенір на згадку.

Яків Гулак-Артемовський — співак, музикант і краєзнавець. Онук поета-байкаря Петра Гулака-Артемовського, класика української літератури. З 1906 року організовував учнівські хори в Немішаєвому та Микуличах, влаштовував музичні вечори. Словом, займався культурним життям громади.

Окрім того, Яків Гулак-Артемовський був доглядачем могили Тараса Шевченка в Каневі. Народився він у 1861 році в селі Москаленках (нині Обухівського району Київської області) в родині священника. У 1877 році закінчив духовну семінарію і до 1884 року був священником, як і його батько. Згодом переїхав до Петербурга, де із солдатів та чиновників організував український хор. 

Його помітив композитор Микола Лисенко, він запросив талановитого молодого чоловіка вступити до Київського музичного училища. Навчаючись, Яків працював діловодом в управлінні Південно-Західної залізниці в Києві. Був старостою хору Миколи Лисенка, в якому сам і співав. Окрім того, проводив вечорниці для інтелігенції.

У 1888 році, вперше відвідавши могилу Тараса Шевченка в Каневі, Яків Гулак-Артемовський захопився впорядкуванням прилеглої території. Створення заповідника на Чернечій горі — його ідея. Він потурбувався, аби збільшилася територія, що прилягала до могили. Там висадили 8000 дерев, обладнали огорожу та спорудили східці. 

Разом із Володимиром Науменком, Миколою Лисенком, Іваном Нечуєм-Левицьким музикант і громадський діяч ініціював збір коштів на утримання могили поета та створення музею при ній. Після смерті наглядача Кобзаревої могили в 1901 році, Яків Петрович переїхав до Канева, де посів цю посаду. 

Яків Гулак-Артемовський товаришував з Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, Кирилом Стеценком, Олександром Кошицем, родиною Бориса Грінченка. Його неодноразово заарештовували за зберігання нелегальної літератури. Він відбував покарання у різних в’язницях.  

1906 року перебрався жити в село Немішаєве Київської губернії й того ж року організував хори учнів у селах Немішаєве та Микуличах. А в 1920 році навіть обіймав посаду уповноваженого Немішаєвської сільради. І тут чоловік був дуже активним — організовував культурне життя селища, влаштовуючи музичні вечори.

Помер Яків Гулак-Артемовський 3 серпня 1939 року. Похований на старому кладовищі в Микуличах.

Павло Комендант — видавець, прозаїк. Народився 16 лютого 1892 року в селі Ольшаниця Васильківського повіту Київської губернії (тепер Рокитнянський район Київської області). 

Навчався в Київському художньому училищі, крім того, закінчив Київський зооветеринарний інститут. 

Утім основна його професія — письменництво. Він — редактор-видавець журналу «Сяйво» (Київ, 1913), організатор і керівник однойменного видавництва (Київ, 1918–1919, 1925–1930). Брав участь у діяльності видавничого товариства «Ґрунт». З 1926-го — член-співробітник господарського відділу Інституту української наукової мови. Відтак працював в урядових органах, колгоспах. Був репресований. Вийшовши після війни на волю, оселився в селі Немішаєвому, працював зоотехніком у колгоспі.

Павло Комендант — автор новел і віршів, які друкувалися в журналах, статей на громадсько-політичні, літературно-мистецькі й сільськогосподарські теми.

Помер він у смт Немішаєве 12 квітня 1960 року.

Микола Личак — учасник війни в Афганістані, вояк батальйону «Айдар», загинув у бою на сході України.

Народився в Немішаєвому 26 січня 1964 року. У 1982–1984 роках брав участь у бойових діях на території Республіки Афганістан. У 1986-му став ліквідатором наслідків Чорнобильської катастрофи. Служив у міліції (зокрема, у спецпідрозділі МВС) та в Управлінні державної охорони, працював начальником служби безпеки підприємства «Київ-млин». 

Пан Микола був громадським активістом, очолював Ірпінську міську організацію Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів). Також брав активну участь у Революції Гідності. 

Коли почалися бойові дії на Донбасі, як волонтер збирав і доставляв допомогу українським військовослужбовцям на Луганщині. Після однієї з таких поїздок залишився добровольцем у 24-му батальйоні територіальної оборони «Айдар»: написав рапорт на ім’я командира батальйону, мотивуючи свій вчинок тим, що тут згодиться його набутий афганський досвід. Він загинув 27 липня 2014 р. у боях за Георгіївку (Луганщина).

За словами земляків, Микола Личак ніколи не обтяжував інших своїми проблемами, хоча в нього їх було більш ніж достатньо. Рано померла дружина, один із двох його синів страждає важкою формою ДЦП. Микола мріяв про той час, коли у хворого сина нарешті з’явиться інвалідне крісло, адже носити на руках хвору дитину з кожним роком ставало дедалі важче. Цьому не судилося збутися за його життя…

15 лютого в Немішаївській ЗОШ № 1 за ініціативи бородянської та ірпінської організацій Спілки ветеранів Афганістану відкрито меморіальну дошку пам’яті колишнього учня школи, воїна-афганця Миколи Анатолійовича Личака, який загинув у зоні АТО, захищаючи суверенітет і незалежність України.

Валентин Опанасенко — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни, кіборг.

Народився в Немішаєвому 1 жовтня 1986 року, де й закінчив Немішаївську загальноосвітню школу № 2, а потім навчався в Бородянському професійно-технічному училищі № 26 (нині Бородянський професійний аграрний ліцей).

До лав армії Валентин вступив 27 серпня 2014 року. Був стрільцем 9-ї роти 3-го батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади. У Донецькому аеропорту перебував із 13 січня 2015-го. 15 січня, поранений, продовжував вести бої за утримання термінала. Двічі мав можливість виїхати, але не полишив поранених побратимів. 20 січня через підрив терористами перекриття обвалилася будова термінала. Під обвалом Валентин загинув.

Вдома залишилися дружина з маленьким сином, батьки, брат і сестра.

Указом Президента України посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі». Також він посмертно нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту», медаллю «За жертовність і любов до України».

Війна проти російських загарбників триває, вона породжує нових героїв, незгасиму пам’ять яких також увіковічнять вдячні українці. 

Анастасія Бабій (більш відома як Настя Зухвала) — українська стендап-комікеса, радіоведуча, сценаристка та колумністка. Ведуча комедійного шоу «Гомін Аут» на радіо «Промінь». Переможниця телешоу «Розсміши коміка», резидентка клубу «Підпільний стендап». У комедіях Зухвалої переважають теми фемінізму, прав людини та особистісної самоідентифікації. 

Після закінчення Немішаєвської школи Анастасія Бабій здобула вищу освіту в Київському національному університеті культури і мистецтв. Перед тим як професійно зайнятися стендапом (із 2015 року), працювала веб-дизайнеркою. 

Вона є резиденткою клубу «Підпільний Стендап». У 2020–2021 роках Настя — учасниця шоу «Гуднайтклаб», коментаторка шоу «Богиня шопінгу». З вересня 2022 року разом з Антоном Тимошенком та Єгором Шатайлом — ведуча шоу «Гомін Аут» на радіо «Промінь». 

З червня 2022 року — дружина Сергія Ліпка, стендап-коміка, який у лютому 2022-го добровільно долучився до 241-ї бригади територіальної оборони та перебуває в зоні бойових дій.

Окрім того, в Немішаєвому (і частково у Медвині) написаний культовий роман українського письменника Костянтина Коверзнєва «Ти не прочитаєш цю книжку».

Заклади Немішаєвого

У селищі є дві загальноосвітні школи, три дошкільні заклади, одна музична школа та інклюзивно-ресурсний центр, а також уже зазначені об’єкти: залізнична станція «Немішаєве», Аграрний колледж, недіючий біохімічний завод, руїни палацу Остен-Сакен, кілька зарибнених ставків. Та найвизначнішим закладом селища є Інститут картоплярства — єдиний у нашій країні! 

Початок розвитку науково-дослідної роботи з картоплею в Україні поклала Київська обласна дослідна станція рішенням Ветеринарно-агрономічної комісії Київських губернських зборів від 14 грудня 1911 р. Тут була зосереджена робота із селекції та насінництва, її проводили завідувач кафедри Київського політехнічного інституту професор М. К. Малюшицький та селекціонер Р. Д. Шехаєв.

У 1932 році в Немішаєвому створили доcлідне поле з вирощування картоплі як сировини для спиртової промисловості. У 1933 році воно разом з іншими дослідними полями спиртозаводів було оформлене в Селекційно-насінницьку сітку Головспирту.

У 1935-му на базі цієї так званої Сітки утворили Київську селекційно-дослідну станцію Всесоюзного науково-дослідного інституту спиртової промисловості (у 1944 році її перейменували на Київську сільськогосподарську дослідну станцію). Це була наукова сільськогосподарська установа з картоплярства з проведенням досліджень із селекції, агротехніки, агрохімії, фітопатології, насінництва.

Упродовж 1935–1941 pp. тут створили сорти картоплі Стахановська, Червоноспиртова, Рясна, клон сорту Вольтман 1177.

Із 1956-го станцію перейменували в Немішаєвську селекційно-дослідну і підпорядкували Українському науково-дослідному інституту землеробства. А в 1990 році інститут перейшов у підпорядкування новоствореної Української академії аграрних наук. 

Інститут картоплярства є головною установою з проблем картоплярства України, яка координує науково-дослідну роботу вищих навчальних закладів держави. Основні напрями наукових розробок — селекція, насінництво, агротехніка картоплі; вдосконалення технології вирощування і зберігання насінної та продовольчої продукції; боротьба зі шкідниками та хворобами; переробка й економіка виробництва. 

І сьогодні в Інституті картоплярства Національної академії аграрних наук України, де виведено дуже багато сортів картоплі, займаються селекцією. Деякі сорти — суперурожайні: дають до 100 тонн картоплі з гектара!

Навесні сюди з’їжджаються дачники й господарі з усіх околиць, щоб купити насіннєву сортову картоплю. Продають її не лише фермерам, а також імпортують у Францію, Нідерланди, Румунію, Киргизстан, Китай.