ПЕРЕЯСЛАВ. ОДНЕ З НАЙДАВНІШИХ МІСТ РУСІ

Довго ще з того часу нічого не було чути із занепалого, ледве живого Переяслава — аж до 1585 року. Тоді Костянтин Острозький отримав грамоту від польського короля Стефана Баторія на володіння містом, і сюди прийшло Магдебурзьке право. А потім і козацтво. В 1625 році Річ Посполита створила Переяславський козацький реєстровий полк, хоч це й не допомогло їй утримати тут свою владу — козаки з польською шляхтою завжди погано уживалися, і вже в 1648 році Переяслав став центром військової, адміністративно-територіальної та судової округи звільненої України. 

Саме звідси постачалася величезна кількість зброї та їжі для Війська Запорозького (зрештою, аж 39% переяславців були ремісниками, а 26% — купцями), і саме тут зустрічали іноземних послів. Переяславський полк став основною ударною та організаційною силою українського війська, а особливо відзначилися місцеві козаки у славнозвісній битві під Батогом. Тут же в 1654 році й відбулася Переяславська рада, в результаті якої Україна прийняла протекторат Москви, хоч як переяславські міщани цьому не пручалися.

Навіть після смерті Богдана Хмельницького Переяслав продовжував перебувати в епіцентрі подій — тут проводилися козацькі ради, йшли міжусобні бої Лівобережного та Правобережного гетьманатів, тут козаки з Переяславського полку в 1666 році повстали проти експансії царського самодержавства. Своєю чергою XVIII століття стало для Переяслава періодом постійних війн за інтереси Російської імперії, поступової ліквідації козацтва і невпинної асиміляції українського населення.

У XIX столітті Переяслав входив до Полтавської губернії, і, хоч місто розвивалося повільно через відсутність корисних копалин та віддаленість від залізниці, та щорічно тут проводилося кілька ярмарків, які мали великий попит, а до кінця століття в місті вже діяло 14 церков, монастир, духовне училище, міське училище, жіноча прогімназія, бібліотека, 2 книгарні та церковнопарафіяльна школа.

Не можна не згадати і про Тараса Шевченка. А саме — що Тарас неодноразово гостював у Переяславі й замальовував аквареллю місцеві пам’ятки, як-от: Вознесенський монастир, Покровську і Михайлівську церкви, кам’яний хрест на річці Альті тощо, а також багато писав: закінчив «Кавказ», надихнувся на створення й працював над «Наймичкою», склав збірку віршів «Три літа» й присвяту до поеми «Єретик», а ще… тяжко захворів і звіршував «Заповіт».

У 1932–1933 роках в Україну прийшов голодомор. Лише в Переяславському районі загинуло майже 27 тисяч осіб, а опісля — на людей чатували масові переслідування, заслання і розстріли. В ті часи більшовики знищили величезну кількість культурних пам’яток, які, здавалося б, ще нещодавно малював Шевченко… А Друга світова війна лише продовжила перелік утрат — забрала близько 9 тисяч переяславців.

Після деокупації в 1943 році місто перейменували на Переяслав-Хмельницький на честь Богдана Хмельницького, і лише у 2017 міська рада повернула Переяславу його історичну назву. Не встигли місцеві мешканці оговтатися від німців, як уже треба було починати нову п’ятирічку, відновлювати роботу заводів, відбудовувати місто і… потерпати від чергового голодомору в 1946 році.

У 70-ті роки XX століття Переяслав перетворився на центр сільськогосподарського регіону, а в 1999 році — місто третім в Україні зареєструвало статут територіальної громади. Тоді ж відновило свій давній герб і затвердило прапор, основним елементом яких стала біла фортеця із золотим князівським знаком Всеволода Ярославовича на червленому щиті, що нагадує про період розквіту Переяславського князівства. Червоний колір на прапорі — колір давньоруських військових щитів, а білі смуги символізують річки Дніпро й Трубіж.

Зараз Переяслав не в останню чергу відомий завдяки своїм музеям — їх тут 26 (це близько 166 тисяч експонатів), і серед них справді є на що глянути: від музею просто неба до розкопок давньоруських храмів і доісторичних пам’яток трипільської культури. 

Не треба забувати й про освітньо-культурний внесок Переяславщини в національний розвиток України. Ще в часи Русі, за правління Всеволода Ярославича та Володимира Мономаха, тут уже стояли школи. У XVIII–XIX століттях були засновані: Переяславський колегіум, де свого часу викладав Григорій Сковорода, і духовне училище. А у 2002 році відкрився Університет імені Г. Сковороди. 

Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав»

Це один із найбільших заповідників України. Його «творцем» вважається Михайло Сікорський — історик, якого направили до Переяслава відродити місцевий музей, та чоловік так захопився, що цілий заповідник організував. У «Переяславі» знайдеться багацько всього: 371 нерухома пам’ятка історії й архітектури, 24 тематичні музеї та понад 170 тисяч експонатів. Але ж із чого почати цю історико-етнографічну подорож? Приз глядацьких симпатій беззаперечно отримує… Музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини!

Задум музею геніальний у своїй простоті — зобразити еволюцію народного житла і розмістити музейні забудови таким чином, щоби простір нагадував українське село з майданом посередині. Цікаво, що навіть територія, на якій усе розташовується, цілковито відповідає умовам, за яких зазвичай виникали подібні поселення. 

Роботи над проєктом почалися ще в 1946 році на Татарській горі, і тепер тут зібрані найрізноманітніші експонати всеможливих історичних періодів: Добраничівська стоянка пізнього палеоліту, половецьке святилище XII-XIII століття, українське дореволюційне село, дерев’яні церкви, вивезені із зони затоплення Канівського водосховища та всілякі незабутні експозиції з історії землеробства, хлібопекарства, сухопутного транспорту, науки й техніки, народного побуту, традицій, звичаїв, обрядів, народної творчості тощо.

Музей трипільської культури

Музей працює з 2003 року і значною мірою створений на дослідницьких матеріалах вченої-архіологині Тамари Мовши. Тут зібрано понад 500 артефактів із близько 40 поселень трипільської культури різних регіонів України: Наддніпрянщини, Побужжя, Подністров’я, що дозволяє науковцям розповісти нам про господарство, ремесла, побут і культуру давніх землеробських племен. А чи знаєте ви, як у мідну добу обробляли землю? Чи як переробляли камінь, щоб виготовити з нього серп? Чи як виглядали гончарні печі в часи, коли ще не існувало гончарного кола? Якщо вас непокоять ці та багато інших запитань, то ви просто мусите сюди завітати!

Археологічний музей

Його споруджено навколо залишків давньоруської церкви, що була усипальницею для знаті й духовенства Переяслава-Руського. Храм стояв на території «окольного граду» Переяслава і в 1239 році був зруйнований під час монгольської навали. В музеї можна побачити фундамент власне Спаського храму, залишки розписних стін, керамічну підлогу й поховання у цегляних саркофагах під шиферними плитами. Значна частина експозиції присвячена знахідкам із часів слов’ян переддержавного періоду та великокнязівської доби: кераміці, знаряддям праці, прикрасам, рідкісним речам культового призначення тощо.

Крім того, представлені знахідки та матеріали з археологічних пам’яток Лівобережжя та Правобережжя Середнього Дніпра, починаючи з пізнього палеоліту: стоянки, колекції кам’яних шліфованих виробів, керамічного посуду, зброї, знарядь, прикрас, старожитності скіфського часу і навіть матеріали двох пізньоримських могильників — зокрема одного з найбагатших у черняхівській культурі поховань.

Храми

Вознесенський монастир

Він був збудований за кошти Івана Мазепи, відомого своїм меценатством на благо української культури, освіти, мистецтва і духовності. Формування ансамблю зафіксоване ще в 1695 році, й уже незабаром тут почав діяти чоловічий монастир, у власність якого входило також лісове угіддя, село та перевіз. Сюди приходили паломники — зокрема до чудотворної ікони Божої Матері Переяславської, мощів святого Макарія та великомученика Даниїла Мліївського. В 1738 році на території монастиря, у дерев’яній будівлі, відкрився Переяславський колегіум, де якийсь час викладав Григорій Сковорода, однак у 1748 році сталася пожежа, тож колегіуму довелося почекати кілька років, щоб перебратися в нову цегляну споруду.

Кажуть, саме тут Сковорода написав велику кількість своїх творів, зокрема «Сад божественних пісень», а Тарас Шевченко в 1845 році малював Вознесенський собор і писав про нього так: «Це соборний храм чудової, граційної, напіврококо, напіввізантійської архітектури, споруджений знаменитим анафемою Іваном Мазепою».

Михайлівський монастир

Храм, починаючи з XI століття, будувався і руйнувався кілька разів. Спершу це був Михайлівський монастир. Тоді він розташовувався в самому центрі тогочасного міста і зберігав усипальниці переяславських князів; стіни його були прикрашені фресками й мозаїкою, шиферними плитами та різнокольоровими полив’яними плитками, але в 1239 році його знищила навала Хана Батия. Нова дерев’яна церква постала аж у XVII столітті, та через століття згоріла. Нарешті остання на сьогодні варіація Михайлівського храму — цегляний монастир XVIII століття, який лише трохи зачепило Другою світовою війною, — зараз є однією з найстаріших будівель Переяслава.

Церква святих Бориса і Гліба

Першу церкву тут побудував Володимир Мономах — у злиття Альти і Трубежа, на місці, де за наказом Святополка Окаянного був убитий князь Борис, син Володимира Хрестителя. Він же, Борис, і став одним із перших святих, тому ще в ХI столітті сюди почали мандрувати паломники, навіть давньоруські князі, щоб отримати благословення на свої починання. Обожнював цю церкву й Володимир Мономах — тут він і помер на старості і, на щастя, не застав тієї миті, коли церкву зруйнували половці. 

У 1664 році переяславці поставили на цьому місці гранітний хрест як символ захисту української землі й пам’ять про місцевих мучеників, а в XIX столітті збудували над хрестом спочатку невелику капличку, а потім і повноцінну кам’яну церкву. У совітські часи церква перетворилася на зерносховище, були навіть спроби знести її через, нібито, аварійний стан, та й досі Борисоглібська церква стоїть — чудовий зразок пізнього класицизму з рисами провінційної архітектури.

Успенський собор

Успенський храм був зведений ще в 1596 році за кошти Костянтина Острозького і встиг застати Переяславську раду, поки не згорів у 1655 р. Йому на зміну, через століття, збудували велику дерев’яну церкву з дев’ятьма візантійськими банями, потім, ще через століття, переробили, і, певно, так старалися, що аж палицю перегнули, бо Тарас Шевченко писав про це перероблення так: «Неможливо дивитись на нього, а не лише малювати». Зрештою, нинішній вигляд храму спроєктував видатний архітектор Володимир Ніколаєв, і тепер Успенський собор має елементи декору романських, готичних та візантійських споруд, химерні орнаменти з цегляної кладки і збережені всередині історичні ікони та розписи.

Володимир ЗАБОЛОТНИЙ — український архітектор, засновник і президент Академії архітектури України (1945–1956 роки), один з авторів проєкту будинку Верховної Ради України.

Народився 1898 року в селі Карань (нині Трубайлівка, що у складі Переяслава) в родині ювеліра. Закінчив Переяславську гімназію, вступив до Київського архітектурного інституту і став учнем Павла Альошина — вихованця петербурзької Академії мистецтв, послідовника класицизму. Вже тоді почав брати участь у різноманітних конкурсах і водночас працював над кресленнями Київського залізничного вокзалу в майстерні Олександра Вербицького. 

Наприкінці 1920-х почав викладати архітектурне проєктування, а в 1936 році разом із П. Юрченком та В. Онашенком створив проєкт будівлі нинішньої Верховної Ради України. Та це лише найвідоміша його праця, а крім неї: генеральні плани Черкас, Кременчука, Кам’янського, адміністративного центру Кривого Рогу, понад 40 житлових і громадських будівель, серед яких був театр ляльок, кінотеатр, палац культури металургійного заводу в Кам’янському, Укркоопспілка на Хрещатику і багато чого іншого — все це заслуга Заболотного. Після Другої світової війни архітектор заснував першу в Україні Академію архітектури, перед якою постало надважливе завдання — відбудувати все, що знищили ворожі ракети. Зокрема, саме Заболотний спроєктував новий, відновлений Хрещатик, і для його створення звернувся до стилю українського бароко.

Якщо говорити про авторський стиль Володимира Заболотного, то все почалося з конструктивізму і перетекло в совітський ретроспективізм, що поєднувався з українським необароко й елементами традиційного народного мистецтва. Володимир у принципі обстоював національний український характер тодішньої архітектури УРСР. В останній період своєї творчості митець разом із дослідницьким колективом працював над «Програмою з історії українського мистецтва», основним завданням якої було висвітлення багатовікового розвитку і здобутків українського мистецтва.

Соломон РАБИНОВИЧ (ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМ) — єврейський письменник, драматург, один з основоположників сучасної художньої літератури мовою їдиш. 

«Шолом-Алейхем» — це традиційне єврейське вітання, що означає «мир вам», і його Соломон Рабинович вигадав собі як псевдонім ще в 15 років. Народився він, власне, в Переяславі 1859 року у родині крамаря. Навчався в Хедері — єврейській початковій релігійній школі — і ще підлітком вирішив стати письменником, коли надихнувся «Робінзоном Крузо» і написав власну єврейську версію цієї повісті.

З 1876 року працював приватним учителем доньки єврейського магната Елімелеха Лоєва. Ученицю звали Голде (Ольга), і за три роки, що Шолом-Алейхем учителював, вони з Ольгою встигли закохатися одне в одного і заговорити про весілля. Тільки ось пану Лоєву така перспектива не припала до душі, бо сім’я Шолом-Алейхема аж ніяк не була заможною (на відміну від сім’ї самого Лоєва), тож хлопець утратив роботу й одружився з Ольгою лише через шість років. І цього разу — без згоди Елімелеха. І таки, видно, не даремно пан Лоєв так переживав, бо коли помер і все добро перейшло в спадок Шолом-Алейхему — той немислимо швидко все розтринькав. Звісно, гроші пішли й на багато важливих проєктів, наприклад: альманах «Єврейська народна бібліотека», допомогу молодим авторам і видання журналів, які друкували художні твори на ідиш, але, однаково, більшість статків… прогоріла на біржі. 

На щастя, до того часу Шолом-Алейхем уже став достатньо відомим письменником. Літературну кар’єру він розпочав ще наприкінці 1870-х, а з 1883 року майже повністю писав на їдиш, аргументуючи це тим, що хоче просвітлювати простий народ, бо івритом володіли не всі. В 1894 році видав першу повість із циклу «Тев’є-молочар» — циклу, що став одним із найвідоміших його творів, тож замовимо слово й за самого Тев’є.

Він був одним із найулюбленіших героїв самого автора. Уособлення єврейського народу, що, попри всі незгоди, продовжує жити, боротися за своє щастя і мати з цього втіху. У своїх творах письменник часто звертався до єврейських священних писань, а також єврейських та українських прислів’їв і приказок, але не просто їх копіював, а перефразовував, осучаснював і взагалі по-своєму осмислював.

Загалом, уся творчість Шолома-Алейхема була просякнута українським колоритом: більшість подій у його творах відбувалася в Україні, автор не гребував звертатися до українського фольклору, знав напам’ять українські пісні, читав Тараса Шевченка і спілкувався з непересічними митцями — зокрема Михайлом Коцюбинським і Миколою Лисенком. Покинути Україну його змусили лише єврейські погроми 1905 року. Опісля він багато подорожував, паралельно лікувався від туберкульозу і зрештою опинився в Нью-Йорку, де провів останні роки життя, залишивши світу десять романів, двадцять п’єс, сотні повістей та оповідань, а також багацько статей. 

Олександра СМИРНОВА-ЗАМКОВА — патологоанатом, докторка медичних наук, членкиня АН УРСР.

Олександра Смирнова-Замкова народилася в 1880 році в Києві в родині земського лікаря. Незабаром родина перебралася до Переяслава, а Олександра  вступила спочатку до жіночої гімназії Міністерства освіти, а потім — на медичний факультет Університету Монпельє у Франції.

Повернувшись у Київ, Олександра почала викладати в Київському бактеріологічному інституті, потім — на Вищих жіночих курсах, у Київському медичному інституті, ВУАН, Інституті клінічної фізіології АН УРСР, Інституті фізіології імені О. О. Богомольця АН УРСР і в Другому київському медичному інституті. У 1934 році здобула вчене звання професора, а незабаром і ступінь доктора медичних наук. Та крім активної наукової та викладацької діяльності Смирнова-Замкова брала участь й у громадському житті. В 1940–1955 роках науковиця була залучена до роботи Київської міської ради депутатів трудящих 5 скликань.

За своє життя Олександра Смирнова-Замкова опублікувала близько 90 праць, здебільшого присвячених патологічній анатомії інфекційних хвороб, передпістряковим захворюванням, патанатомії інших пухлин, вивченню неклітинних структур організму тощо. Створила вчення про систему «основної аргірофільної речовини», дійшла до важливих висновків про природу розвитку тканин і значно доклалася до вивчення патогенезу променевої хвороби.

Петро ХОЛОДНИЙ — український державний, громадський діяч, член УЦР, міністр народної освіти УНР, художник, учений-хімік. Маляр-імпресіоніст і неовізантист, живописець, художник-монументаліст, графік, проєктант ужиткового мистецтва, педагог. 

Петро Холодний народився 1876 року в Переяславі. Вчився у Четвертій київській гімназії і паралельно навідувався до Київської рисувальної школи Миколи Мурашка. Опісля вступив до Київського університету на математику та мінералогію і навіть викладав фізику в Київській технічній школі, але образотворче мистецтво не кидав навіть тоді.

Також важливою частиною життя Петра була громадська діяльність: він належав до таємної організації Товариство українських поступовців, потім до Української Центральної Ради, працював також і міністром освіти в уряді Української Народної Республіки.

А ось мистецька кар’єра Петра Холодного розпочалася раптово і без його відома — його праці показали на виставці українського мистецтва в Києві. Тоді ж художник захопився старовинними українськими іконами (певно, не останню роль в цьому відіграли його родичі по материній лінії, котрі були іконописцями) і став ґрунтовно досліджувати цю тему, а незабаром і працювати в подібній техніці. Так він став одним із засновників неовізантизму. Поєднання українських народних мотивів з іконографічним візантійським мистецтвом — ось його авторський стиль.

Через окупацію УНР Петро емігрував із Києва і розпочав активну творчу діяльність у Львові: очолив Гурток діячів українського мистецтва, взяв участь у численних виставках і почав роботу над іконами та вітражами для Успенської церкви. Його роботи здавалися прозорими і невагомими — поєднання шматочків чистого барвного скла у вітражах, суцільність композиції, частинки якої перетікають одна в одну — і ось уже картина оживала і ледь не починала рухатися. Дозрілий і глибоко ліричний український імпресіонізм або ж неовізантизм, звільнений від будь-якої схематичності чи архаїзму.

Ось як говорив про Петра Холодного український політичний діяч і публіцист В’ячеслав Прокопович: «Холодного, його напрочуд різносторонню натуру, трудно вкласти в тісні рамці якогось фаху. В ньому було щось од тих майстрів раннього Відродження: різносторонність, багатство обдарованости, широчина знань і інтересів та різноманітні праці на усяких ділянках духу людського, яким ми не перестаємо дивуватися й досі».

Після відновлення у 2017 році перевезень аграрної продукції до Києва з Півдня України, зокрема кавунів, порт експлуатується в ролі  основного перевантажувального пункту, з якого потім відбувається розвезення автомобільним транспортом до кінцевого місця призначення. У листопаді 2020 року вперше за довгий час Переяславський порт прийняв міжнародний вантаж із Болгарії. 

У Переяславі відбувається виробництво в таких галузях промисловості:  

— Машинобудування: ТОВ «Костал Україна», ВАТ завод «Точмаш», ДП «Торговий дім «Точмаш»;

— Легка промисловість: Корпорація «ЕЛТЕКС», ДП «Фабрика ім. Б. Хмельницького» ВАТ «Укрхудожпром»; 

— Виробництво спеціалізованих виробів: ДП «Фабрика промислових спеціалізованих виробів «Захист», ТОВ «Завод металовиробів «Вертикаль»;

— Виробництво будівельних матеріалів: КП «Переяслав-Хмельницький цегельний завод»;

— Виробництво меблів: МПП «Сіміх»;

— Агропромисловий комплекс: ДСП «ГСЦУ»;

— Харчова промисловість: ВАТ «Завод продовольчих товарів», Підприємство «Переяслав-Хм. «Агрокоопвиробник».