ІРПІНЬ. СТАНЦІЯ, ЯКА СТАЛА КВІТУЧИМ МІСТОМ

Селище Ірпінь будували без чіткого архітектурного плану, прорубуючи просіки в лісі. Так виникали вулиці, які називали лініями. Пізніше сприятливий клімат, зелені лісові масиви, чисте повітря створили всі передумови для появи тут розгалуженої санаторно-курортної зони. 

Ірпінь і Буча, кажуть етимологи, отримали свої назви від однойменних річок, біля яких вони розташувалися. Але існує декілька легенд, пов’язаних із виникненням назви Ірпінь. Зокрема, що після хрещення Русі князівська донька Ярина втекла і молилася до Дажбога біля великого дуба. Та дружинники зрубали дерево, тільки пень і залишився. Нібито на цьому місці й постало місто Ірпінь (від слова пе(і)нь). Проте немає жодних джерел, які вказують, що до хрещення Русі в когось із князів була донька Ярина.

Інші гіпотези все ж прив’язані до назви річки, що протікає біля Ірпеня та, ймовірно, походить від слов’янського слова рупа — яма, адже річка — це продовгувата яма, заповнена водою. Ірпінський краєзнавець Передерій записав від старожилів, що річка Ірпінь раніше називалася Єрепень, тому що «єрепенилася» під час повені, пінилася. Можливо, саме цей факт дав назву місту, передбачивши його стійкість і непокору, з якими воно переживало негаразди різних часів. 

Одне відомо: люди тут жили ще до нашої ери. Недалеко від Ірпеня виявлені поселення часів лебедівської (11–9 століть до н. е.), підгірцевської (6–3 століть до н. е.) та давньоруської культур. У руську добу в Приірпінні проходив кордон між двома східнослов’янськими союзами племен — полянами і древлянами. Під час монголо-татарської навали ці місця були спустошені. Їх нове заселення почалося лише в XVI столітті.

Перша письмова згадка про місто на території Приірпіння — Гостомель —належить до 1494 р. Також відомо, що місцеве населення брало участь у національній революції 1648–1676 рр., у народному повстанні під проводом Семена Палія. 

У 1686–1793 роках по річці Ірпінь пролягав кордон між московськими та польськими володіннями в Україні. 1793 року, у зв’язку з другим поділом Речі Посполитої, Правобережна Україна, включаючи Приірпіння, увійшла до складу Російської імперії.

На час свого заснування Ірпінь мав лише кілька лісових складів, 2–3 дрібні крамниці, два базари. У 1909 році тут заклали Храм Святої Трійці, в якому почали правити службу з 1911–го (це найстаріший храм Ірпеня), відкрили двокласне училище. А в 1910 р. виникло Ірпінське товариство аматорів сценічного мистецтва, де організовували танцювальні вечори, читання лекцій, ставили спектаклі — в місті було споруджене приміщення для вистав. У 1912 р. в Ірпені був відкритий кінематограф із залом на 91 місце. 

У 1918–1920 рр. Приірпіння стало ареною боїв, у яких брали участь більшовики, білогвардійці та війська УНР. Під час першої радянсько-української війни, в лютому 1918 року, коли Українська Центральна Рада поверталася до столиці, в Ірпені відбувалися бої Українських січових стрільців із більшовицькими загонами, які захопили Київ. До кінця дня українські вояки розчистили більшовицькі укріплення. Шлях на українську столицю був вільний. Однак незабаром почалася громадянська війна…

Після страждань війни настали тяжкі часи колективізації, що частково призвела до ще страшнішої біди — голодомору, він зачепив й Ірпінь… 

У роки Другої світової війни місто було окуповане гітлерівцями з 24 серпня 1941 року по 6 листопада 1943 року. 

У 1956 р. Ірпеню надали статут міста районного значення у складі Києво-Святошинського району. Тоді тут мешкало 12 тис. осіб. А в 1962 р. Ірпінь став містом обласного значення, якому підпорядковувалися населені пункти Буча, Ворзель, Гостомель, Коцюбинське. Було завершено формування сучасної території Приірпіння.
У 1977 році спорудили першу в Ірпені 9-поверхівку, в 1986-му — два 14-поверхові будинки. Їх заселяли людьми, евакуйованими з району, що постраждав від аварії на Чорнобильській АЕС.

На початку нового століття й тисячоліття місто почало швидко розвиватися. Сюди, ближче до природи — луків, дубових і соснових гаїв і лісів, мальовничих парків, переїхало чимало киян. Тут працювали санаторії і профілакторії, відкривалися заводи, підприємства, покращувалася і розвивалася інфраструктура. Місто щодня ставало гарнішим та ошатнішим.

Однак його розквіт обірвало повномасштабне вторгнення російських військ в Україну 24 лютого 2022 року. Ворог прорвався в Ірпінь 27 лютого. Про звірства росіян у цьому місті, численні руйнування приватних будинків та комунального майна дізнався, жахнувшись, весь світ…

Ірпінь звільнили 28 березня. Йому присвоєно почесну відзнаку «Місто-герой України».

Наразі багато евакуйованих ірпінців повернулися додому, аби відбудувати рідні домівки та повернути місту колишню красу і славу. 

Це, насамперед, привокзальна площа з приміщенням вокзалу, адже Ірпінь завдячує своїм виникненням залізниці Київ-Ковель. У 1900 році, під час її будівництва, на берегах річки Ірпінь з’явилися перші поселення залізничників. Проєкт станції «Ірпінь» розробив архітектор Євгеній Станілевич. 

Також своєрідною пам’яткою є залізничний міст через річку Ірпінь, який спорудили в грудні 1901 року. Спочатку він навіть був візитівкою міста. Його фото розмістили на одній із перших поштових листівок початку ХХ сторіччя «Привіт із Ірпеня».

Свято-Троїцький храм — одна з найстарших споруд в Ірпені. Він розташований на високому пагорбі в центрі міста. Його будівництво тривало 6 років — із 1909 року. 

Храм — однопрестольний, із дзвіницею, побудований із дерева, обкладений цеглою. Кладка була складною: з візерунками, колонами, карнизами, різними виступами. Куполи-верхівки зроблені з дерев’яних накладок у формі луски і прикрашені ажурними позолоченими хрестами. Храм не був оштукатурений, не мав високого ґанку, який є нині, не було раніше й трапезної. Церква мала пічне опалення, тому служба проходила і взимку. Цікаво те, що на території храму ще до революції були встановлені електричні ліхтарі з автономним акумулятором. Їх можна й зараз побачити: один — недалеко від входу, два — за вівтарною стіною. 

Слід зазначити, що в 1936 р. настоятелем був священник Микола Алабовський, незабаром страчений НКВС за контрреволюційну діяльність (у 1981 канонізований у лику святих).

У 1938 р. указом Сталіна церква припинила службу. У 1939 демонтували її куполи, дзвони переплавили, іконостас зруйнували, а розпис зафарбували. Наприкінці 30-х років Ірпінську церкву передали китайцям під артіль, яка випускала іграшки.

Хоч як це не дивно, під час німецької окупації церква знову відчинила двері. Були повернуті старі ікони, встановлені хрести. 

Після війни храм уже не закривався, але й не оновлювався. Тільки у 80-х роках його реставрували: встановили дзвіницю і купол, розбили верхню та нижню тераси, облаштували криницю, тож люди мають можливість набирати освячену воду із джерела.

Із цінних старожитностей у храмі є унікальна ікона «Богородиця з дитям».

Будинок творчості письменників, який наразі є парково-архітектурним комплексом, також вартий уваги.

Про нього побутує цікава легенда. Кажуть, що спочатку це була дача київського дріжджового фабриканта й нотодрукаря Івана Чоколова, яку він побудував для коханки-балерини. Після революції його майно націоналізували, і дачу в Ірпені «успадкували» київські профспілки. Після розлуки з коханцем балерина покінчила життя самогубством — повісилася на другому поверсі дачі. А її «примара в білому» ще довго блукала будиночком та зникла аж 1993 року, коли згоріло горище…

У Будинку творчості письменників писали, відпочивали, спілкувалися майже всі відомі українські літератори XX століття: Андрій Малишко, Микола Бажан, Володимир Сосюра, Остап Вишня, Олександр Довженко, Павло Тичина, Олесь Гончар, Павло Загребельний, Степан Олійник, Дмитро Павличко, Платон Воронько, Петро Панч, Платон Воронько, Юрій Яновський та багато інших. 

Довгі рокі територія Будинку письменників була занедбаною. І лише у 2017 році її реконструювали. Тут є алея, на якій вишикувалися сім дерев’яних скульптур дітей — майбутніх письменників, ставок із фонтаном, лебедями та качками. Через парк протікає струмок, прикрашений декоративними містками.

Отже, старовини в місті небагато, але тим, хто завітав сюди у гості, точно є куди піти та на що подивитися. А вже новостворених чудових локацій тут точно не бракує!

Центральну площу Ірпеня прикрасили скульптурами після реконструкції у вересні 2016 року. Тут висадили красиві декоратитивні дерева та кущі, розмістили лавки з «нагадуванням» про місто, встановили незвичайні ліхтарі, дитячий майданчик. Милує око колонада зі скульптурами музикантів; чарівний фонтан, який із настанням вечора стає кольоровим і «співає».  

Особливої уваги вартий памятник молодому Тарасу Шевченку, виготовлений з бронзи та граніту. Такий — тільки один в Україні. Його авторами є скульптори Борис Крилов та Олесь Сидорук. Тараса Шевченка зображено в молодому віці, з пензликом навколо створених ним же літературних образів. У композиції присутня символічна палітра: тут є соняхи, снопи пшениці, квіти, хатина під стріхою, птахи у вільному польоті та персонажі його творів. Цей пам’ятник доповнив композицію монументів видатним українським діячам — на цьому ж майдані встановлені бюсти Михайлу Грушевському, Пилипу Орлику, Богдану Хмельницькому та Ярославу Мудрому.

Набережна була відкрита в серпні 2018 року. Вона проходить вздовж річки Ірпінь від вулиці Стельмаха й до залізничного мосту.

Тут купаються і влітку, і на Водохреща. З обох початків набережної стоять скульптури вітрильників, між якими прокладена алея з вимощеними доріжками, лавками, ліхтарями, деревами, квітами, металевими скульптурами у формі рибок, великими новими арт-об’єктами. Крім того, є окультурений пляж, шезлонги, великий мангал, столики, дитячий майданчик і дерев’яні стільчики біля води для рибалок.

Особливу увагу до себе привертає міст через річку, який чимось нагадує міст «Золота Брама» з американського міста Сан-Франциско. Тут ірпрінчани і гості міста обов’язково роблять фото. 

Парки Ірпеня — за останні роки тут відкрито 17 нових парків, скверів та інших зелених зон. 

Парк «Незнайка» розташований нібито на дні кошика, а «фруктами» в ньому є різні фігури. Наприклад, величезне кумедне зелене курча, яке викликає захоплення в дітей. Тут є спортивний і дитячий майданчики, альтанки, скульптури казкових героїв, велика відкрита сцена, ставок із фонтаном, який у народі прозвали «Софіївкою»…

А на честь веселого коротульки Незнайки парк назвали тому, що в Ірпені провів свої дитячі роки письменник Микола Носов, котрий вигадав цього казкового героя. Тож Ірпінь став своєрідним праобразом Квіткового міста (країни, де живуть коротульки). 

«Парк «Правика» названий на честь Героя Радянського Союзу Володимира Правика — ліквідатора пожежі на Чорнобильській АЕС. Парк реконструювали у 2014 році. На його центральному вході — споруди з колонами, на одній із них висить годинник, який нагадує англійський Біг Бен. Вимощені доріжки, комфортні лавки, ліхтарі та дивовижні силуети людей, які підсвічуються вночі… Тут постійно проводять різні розважальні заходи для малечі та дорослих.

Парк «Покровський» містить найбільше дерев’яних скульптур в Ірпені, ніж деінде. Серед них багато звірів, героїв мультфільмів та казок. Тому це улюблене місце дітей і молодих родин.

Його відкриття відбулося в 2016 році і з того часу він користується неабиякою популярністю в мешканців міста. Тут є велодоріжки, зручні лавки, вишукані ліхтарі.

Парк «Дубки» ірпінці вподобали за його спеціально облаштовані зони для барбекю. А нещодавно тут з’явилися нові альтанки зі столиками та паркові шахи.

А ще на його території розташована літературна кав’ярня, де час від часу можна потрапити на камерні творчі вечори. 

Центральний парк можна назвати класичним. Між сосен росте газонна трава, вздовж доріжок — лавки та ліхтарі, кам’яні й дерев’яні скульптури.

Для діток — дитячий майданчик, для дорослих — спортивний. А невеличкий декоративний ставок із фонтаном випромінює затишок і тишу. Крім того, тут влаштовують безкоштовні кінопокази просто неба. Глядачі сидять на зручних креативних стільцях або власних каріматах. 

Oakgrovetown — це котеджне містечко закритого типу, побудоване в стилі шведської філософії життя «lagom», що сповідує принципи помірності та якості. Комплекс із різнокольоровими будиночками, що нагадують іграшкові, розташований у рекреаційній зоні, поміж багаторічних дубів. Енергоефективність та естетика тут у кожній деталі.

Наталя ОКОЛІТЕНКО (1939–2017 рр.) — доктор біологічних наук і письменниця, заслужений журналіст України.

Наталя Іванівна сказала своє слово в науці та залишила вагомий доробок у царині художньої літератури. Перше її оповідання, написане у восьмому класі, здобуло головну премію на конкурсі юнацьких творів. Прочитавши кілька новел юної письменниці, Олесь Гончар через репортера тоді мільйоннотиражного журналу «Україна» Григорія Коренчука (Генрика Волянського) передав їй листівку з пропозицією подати документи для вступу в Спілку письменників України, не чекаючи виходу книжки. Але зробити це авторка не встигла, бо саме тоді на довгий час потрапила під пильний нагляд співробітників КДБ…

Її роман «Рось-Марія» (2011 рік) номінувався на Шевченківську премію. Це перша книга про Івана Сошенка, завдяки якому було викуплено з кріпацької неволі Тараса Шевченка. 

Писала вона й захоплюючу фантастику. А прототипом головного героя повісті Наталі Околітенко «Базальтові острови» став ірпінський винахідник Ренат Польовий.

Пані Наталя викладала в школі хімію та біологію, працювала у видавництві «Радянська школа», в редакціях газети «Радянська освіта» і журналу «Жінка».

З початку 1990-х років Наталя Околітенко зі своїм чоловіком-поетом, письменником і журналістом Данилом Кулиняком оселилася в Ірпені. «В Ірпені видно зорі» — говорила письменниця про це місто. Тут вона жила до своїх останніх днів.

Юрій КОСІН (1948–2022 рр.) — український фотограф, ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС, майстер фотомонтажу, медіахудожник, викладач, куратор, експерт фотовиставок та мандрівник, автор власного творчого методу, який назвав «трансгресія».

Косін пояснював: «Трансгресія — це перехід, порушення якоїсь межі. Важлива складова будь-якого життя. Коли все приходить у норму, потрібні трансгресивні процеси, які це підривають. Пошук чогось нового — живого повітря, межі думок». 

Він — член Спілки фотохудожників України. Викладач і куратор Незалежної Української Академії фотомистецтв, Київської фотогалереї «Ексар». Член союзу Kulturforum і художньої майстерні «Kulturwerkstatt Trier», Німеччина. 

Провів понад 40 виставок в Україні та за кордоном і був одним із небагатьох, хто фотографував зону відчуження одразу після аварії на Чорнобильській АЕС. Твори Косіна зберігаються в колекціях України, Польщі, Швейцарії, США, Німеччини, Ізраїлю, Франції, Бельгії, музеях Латвії й Великої Британії.

Юрія оточували юрми учнів, шанувальників, друзів, приятелів, він надихав письменників на нові твори, режисери знаходили для нього хоч невеликі, але цікаві ролі, а художники не раз малювали його портрети.

Він прочитав чимало цікавих і корисних лекцій, й у звичайній тихій розмові був бажаним співрозмовником. Після всіх усюд повертався в Ірпінь, на улюблену кухню, де готувався до нових подорожей і проєктів.

Михайло КАТРИЧКО (1943–2016 рр.) — почесний громадянин Ірпеня, музикант, баяніст, диригент, композитор, педагог, заслужений діяч мистецтв України. Автор трьох пісенних збірок для дітей і юнацтва.

Утім пісні для дітей — це лише один із напрямків творчої діяльності. Він написав понад 250 пісень для сучасної естради, які виконують Григорій Гаркуша, Фемій Мустафаєв, Іван Попович, Віктор Шпортько, Микола Гнатюк, Олександр Василенко, Микола Коваль, Павло Мрежук та інші відомі співаки. Багато його пісень звучать і у виконанні військових ансамблів.

На творчому рахунку композитора — п’ять авторських концертів, два з яких — у Києві. На Українському радіо прозвучало понад 40 його авторських передач, 15 — під час трансляцій на закордонні країни.

Музичні фахівці відзначають багатогранне розмаїття творів композитора, неповторність і пишнобарвність його творчої манери, високі, радісні, оптимістичні мажорні акорди: «Михайло Катричко — один із найкращих мелодистів, знавець дитячої пісенної творчості. У нього виняткове відчуття добору слів для своїх пісень. Його твори прості у звучанні, а простота, як відомо, — ознака геніальності».

Пісенна творчість Михайла Катричка заслуговує на особливе визнання і вшанування. За його пісенні збірки ніхто йому ані копієчки не заплатив. Мало того, він власним коштом видрукував свої збірки найкращих пісень для дітей та юнацтва та безкоштовно подарував їх садкам і школам.

Петро ВОЛЬВАЧ  (нар. 1938 р.)  — український учений-садівник, агроеколог, історик аграрної науки, академік Української академії екологічних наук, доктор філософії в галузі біології, симиренкознавець, лауреат премій ім. Л. П. Симиренка НАН України, голова Всекримського товариства вчених, заслужений діяч науки й техніки АРК. Має Орден «За заслуги» ІІІ ступеня; медаль Юрія Переможця УПЦ Київського патріархату.

Ще у студентські роки Петро Васильович розпочав вивчення творчої спадщини видатної української родини Симиренків. Значною мірою посприяв поверненню в українську історію кількох її видатних представників, зокрема, всесвітньо відомих українських учених-садівників та помологів — Левка Симиренка та його сина — професора Володимира Симиренка. Ініціював створення на батьківщині Симиренків, на Черкащині, меморіального музею «Родини Симиренків» та прийняття спеціальної Постанови ВР України про вшанування пам’яті видатних українських учених-садівників. За ініціативою Петра Вольвача й Миколи Ковальчука відроджена Симиренківська Свято-Троїцька церква і родинний цвинтар навколо неї. Цю церкву в 1859 році відвідував Тарас Шевченко.

Вперше в колишньому Радянському Союзі Петро Вольвач здійснив імунологічну оцінку генофонду плодових культур до інфекційних захворювань, виділивши цілу низку цінних сортів-донорів природної стійкості. Зазначені дані нині широко використовують селекціонери в багатьох країнах світу.

Після здобуття незалежності України Петро Вольвач ініціював створення Південного наукового центру агроекології Міністерства сільського господарства, проводив досліди в галузі рослинництва, здійснював контроль за якістю рослинницької продукції тощо. За ці дослідження обраний академіком Української академії екологічних наук. 

Також він один з організаторів Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Всеукраїнського товариства учених «Крим з Україною», двох Конгресів українців Криму, першої на теренах півострова української газети «Кримська світлиця», української гімназії у м. Сімферополі, Собору рівноапостольських князів Володимира та Ольги УПЦ Київського патріархату у м. Сімферополі. Він був делегатом та учасником усіх шести Всесвітніх форумів українців. Упродовж 15 років очолює Кримську філію наукового товариства імені Тараса Шевченка.

Ірина КОЛЯДЕНКО (нар. в Ірпені 1998 р.) — українська спортсменка-борчиня, дворазова чемпіонка Європи, срібна призерка чемпіонату світу, бронзова призерка Олімпійських ігор — 2020, чемпіонка України. Почесна громадянка Ірпеня.

Восени 2018 року двічі стала бронзовою призеркою світових першостей — у вересні здобула медаль на юніорському чемпіонаті в Словаччині, а в листопаді піднялася в Бухаресті на п’єдестал чемпіонату світу серед жінок (до 23-х років). У липні 2019-го здобула золоту медаль на чемпіонаті України з вільної боротьби в Івано-Франківську. У липні цього ж року посіла друге місце Чемпіонату світу з боротьби в Нур-Султані (Казахстан) — у ваговій категорії до 65 кілограмів. Це перша медаль Ірини в дорослих змаганнях.

У серпня 2021 року молода борчиня принесла Україні бронзову медаль у вільній боротьбі у ваговій категорії до 62 кг на літніх Олімпійських іграх у Токіо.

Цікаво, що однокімнатну квартиру в Ірпені, яку Ірина отримала як нагороду від держави, подарувала своєму тренеру Володимиру Яременку. Після цього товариство «Відважних» та Інвестиційна група «MOLODIST» купили спортсменці іншу квартиру в новобудові. Також Асоціація вільної боротьби за поданням Федерації вільної боротьби Ірпеня подарувала Ірині автомобіль «Citroën».

З 2014 року в Ірпені щороку збільшувалася кількість малого та середнього бізнесу. Про це говорить статистика. Якщо у 2014 році було зареєстровано 8141 суб’єкт підприємництва, то вже у 2020 році їхня кількість становила 12404 суб’єктів.

У 2021 році після децентралізації розпочалася потужна робота із залучення нового бізнесу в місто. Вже на початок 2022 року кількість бізнес-суб’єктів збільшилася до 13936. Це найбільший показник за всю історію міста. З них 8794 фізичних осіб та 5142 юридичних осіб.

Загалом бюджет розвитку Ірпеня за 7 років виріс у 39 разів — із 7,8 млн грн у 2014 році до 306,2 млн грн у 2021 році.

2022 рік приніс підприємництву Ірпеня серйозні випробування. Місто пережило військові дії, евакуацію, часткову окупацію, деокупацію. З квітня минулого року Ірпінь увійшов у період відновлення житлової й соціальної інфраструктури.

Те, що відбувалося надалі — справді фантастична історія. Бізнес із перших днів повернувся до Ірпеня і почав відбудовувати свої виробничі й торговельні приміщення, кав’ярні, пекарні, заводи, аптеки, перукарні, салони краси, турагенції. Вони стали надійною опорою відновлення нашого міста.

Знаковою є історія компанії «Ecosoft» — провідного виробника систем очищення води, виробничі приміщення якого зруйновані під час бойових дій. Український менеджмент разом з австрійськими інвесторами ще весною ухвалили рішення про відновлення потужностей і на сьогодні підприємство відновило випуск усього асортименту продукції.

Підприємство «Планета Пластик», що займається виробництвом плит, листів, труб і профілів із пластмас, теж зазнало тотальних руйнувань. Та зараз вони вже відновили свою роботу.

Також запрацювали підприємства «Натур+» (відомий виробник препарату «Гематоген»), «Стєрх» (один із лідерів-виробників меблів), «Крохмалепродукти України» (один із найбільших виробників солодового екстракту та крохмалепродуктів), «Ветроград Інжиніринг» (переробка фруктів і овочів у прямі соки й пюре) та інші серйозні компанії.

Відновилася й банківська система міста. Свої відділення відкрили «Приват-Банк», «Укргазбанк», «Піреус банк», «Український капітал», «Ощадбанк», «ПУМБ» та «Альфа-банк». При цьому «ОТП банк» вперше відкрив своє відділення в Ірпені.

Традиційно, одними з перших розпочали свою роботу й будівельні компанії — товариство «Відважних» відновили та здали в експлуатацію ЖК «Burgundia», свої об’єкти до здачі готують групи будівельних компаній «Синергія», «Нові метри», інвестиційна група «Molodist», «Utlandia» та інші.

Вже працюють усі основні супермаркети й магазини — «Novus», «АТБ», «Сільпо», «Фора», «Бджілка», «Лоток», «Ельдорадо», навіть книгарня «Книголенд».

Ірпінь має значний туристичний потенціал і розвинене рекреаційне господарство. Наявні санаторії, спеціальні оздоровчі комплекси, готелі, зони відпочинку.