ТРИПІЛЛЯ. ПРАМАТІР УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

На околицях Трипілля знайдено поселення ранньоземлеробських племен IV–III тисячоліття до н. е., котрі в науці дістали назву трипільських. Виявлені також поселення доби бронзи (III–II тисячоліття до н. е.), кургани скіфських часів (VI ст. до н. е.), ранньословʼянське поселення зарубинецької культури (ІІІ ст. до н. е. — II ст. н. е.), словʼянські та кочівницькі поселення XIII ст. 

Залишки укріпленого давньоруського городища Треполя, що згадується в літописі Ярослава Мудрого в 1032 році, можна побачити прямо в селі. Треполь називали «водними воротами» Київської Русі. Крім того, він був важливим центром ремесла (зокрема гончарства) й торгівлі. Біля нього «відпочивали» торгові судна, що ходили «із варяг у греки». Княже військо перед військовими протистояннями збиралося теж тут. Земляні вали над Стугною і Красною грали роль фортифікаційних споруджень, на їх перетині й стояло місто-фортеця. Одне з серйозних військових протистоянь — Трипільська битва — увійшло в історію й описане як «брань люта».

Подальший розвиток феодальних відносин вів до роздроблення Русі. З другої половини ХІІ ст. Треполь — княжий стіл, за який час від часу несамовито бʼються другорядні київські князі. 

У 1240 році монголо-татари захопили й спустошили місто, де залишилося приблизно 30 мешканців.

1300 рік — рік письмової згадки про відродження міста. 

У другій половині ХІV ст. Київську землю захопила Литовська держава і розмістила у Трипіллі литовську залогу. Трипілля знову стало містом, але жилося мешканцям набагато важче  — доводилося повністю утримувати литовське військо. Та ще й татари час від часу нападали.

У 1500 році великий литовський князь Олександр Ягеллончик подарував Трипілля шляхтичу Дедковичу, який узяв собі прізвище Трипільський. Тоді там мешкало всього семеро жителів. За це поселення з різним успіхом боролися київські князі. Литовському князю Сігізмунду навіть довелося втрутитися й поновити привілеї Д. Дедковичу.

Люблінська унія 1569 року погіршила стан мешканців додатковим національно-релігійним гнобленням. До того ж тут розмістився польський гарнізон. Селянсько-козацьке (1592 р.) повстання на чолі з К. Косинським тимчасово вигнало шляхту, а в 1594 році піднялося нове народне повстання під проводом С. Наливайка. У 1632 році поляки змушені були суттєво укріпити фортецю — звели камʼяний і цегляний мур, однак у 1638 році повстанцям під проводом Я. Острянина вдалося вивезти з Трипілля «гармату й апартамент, до неї належачий». Усі селянсько-козацькі повстання, що спалахували в 30-х роках, зазнали поразки. 

Визвольна війна 1648-1654 рр. обʼєднала трипільців — вони пішли за Богданом Хмельницьким. У 1648 році Трипілля стало сотенним містечком Київського полку й було укріплено валами, а в центрі звели два замки з баштами. У 1654 році Трипільська сотня підтримала рішення Переяславської ради про військовий союз із московитами, та це не завадило московському воєводі Василю Шереметьєву в 1659-му спалити містечко. Лише за Андрусівським перемирʼям 1667 року місто реально увійшло до складу московської держави («Трактат про вічний мир» 1686 р.) До 1675 року воно пережило ще декілька нападів і було спалене остаточно, що підтверджено археологічними розкопками. І вкотре почало відроджуватися. Цього разу тут зʼявилося велике на той час селітроварне виробництво (власник — Києво-Печерський монастир). 

У 1690 році Трипілля з навколишніми селами київський митрополит передав Софійському монастирю. Сюди звідусіль потяглися люди. Збудували церкву, школу, два шпиталі. Поволі Трипілля стає торговельно-промисловим містечком: майже половину всіх дворів «годують» ремесла і промисли. 

З 1781 року Трипілля належить уже Київському повіту Київської губернії. Воно стає помітним і важливим торговим осередком. 

У 1855 році тут почали діяти чавуноливарний і механічний заводи.

За реформою 1861 року 1055 жителі одержали на викуп 3656 десятин землі, але мали щорічно сплачувати за них 4741 крб. 79 коп. Як наслідок — багато селян стали малоземельними.

З розвитком пароплавства на Дніпрі Трипілля стало важливою пристанню. У 1900 році тут зʼявилася лісопильня, два водяні млини, 26 вітряків, 8 кузень.

Посилюється класове розшарування серед селян. У період революції 1905–1907 pp. смутно й неспокійно стає всюди, зокрема й у Трипіллі. Понад 200 місцевих селян-заготівельників дров для цукрозаводу влаштували страйк. Вимога — підвищення оплати праці. Кількох селян поранили, заколотників схопили. Та виступи все одно тривали. У травні 1907 року місцеві селяни на волосному сході ухвалили рішення не платити податків на утримання справника і стражників. 

Почалася Перша світова війна. Після Лютневої революції 1917 року в березні та на початку квітня в містечку пройшли демонстрації та мітинги. Змін, на які так сподівалися селяни, не сталося. Після перемоги Жовтневого збройного повстання в Петрограді та повалення Тимчасового уряду трипільці боролися і проти Центральної ради, і проти ревкому, створеного 26 січня 1918 року, і проти кайзерівських військ (на початку березня 1918 року).

У січні 1919 року містечко стало центром повстання на чолі з отаманом Зеленим проти Директорії Української Народної Республіки, а навесні 1919 року — центром антибільшовицького селянського руху в Київській губернії. У травні 1919 року Трипілля захопили особливий загін Трипільського напрямку і Дніпровська флотилія червоних, але 3 липня 1919 Зелений відбив містечко. 4 липня 1919 сталася «трипільська відплата»: розстріл групи червоних командирів та комсомольців на трипільській кручі. 

У вересні 1919 повстанці визнали верховною владою Директорію УНР. Отаман Зелений був смертельно поранений у бою з денікінцями. 

Радянську владу остаточно встановили у травні 1920 року. За участь у повстанському русі було репресовано близько 700 мешканців Трипілля.

З 1923 р. Трипілля перейменоване на Комсомолля — у складі Обухівського р-ну (1962–66 рр. — Кагарлицького р-ну), із 1925 року має статус села.

У 1930 у селі почала працювати сільгоспартіль ім. Г. Петровського. Під час колективізації 1929 року відселено до Сибіру 50 родин «куркулів». Голодомор 1932–1933 років забрав 1,5 тис. життів. У 1930-ті роки засуджено 500 мешканців села (страчено 124 людини).

Під час Другої світової війни, що докотилася до радянського союзу й зокрема України, понад 250 трипільців пішли на фронт. Уся сільськогосподарська техніка й худоба були евакуйовані на Схід. Понад два тижні, а саме від 30 липня 1941 до другої половини серпня, йшли оборонні бої на Трипільському плацдармі. Село опинилося під окупацією німців із 19 серпня 1941 і залишалося в цьому статусі до 8 листопада 1943 року. Діяло партійне підпілля. 

1 липня 1943 року біля села німецько-фашистські загарбники розстріляли 700 мешканців Обухівського району. Ще близько 600 вивезли на примусові роботи до  Німеччини. 8 листопада 1943 року частини 206-ї стрілецької дивізії 27-ї армії 1-го Українського фронту визволили Трипілля від нацистів. 

Почалося повоєнне відновлення народного господарства. За три роки відродили всі колгоспи, запрацювали всі культурно-освітні заклади. Нарешті настало більш-менш спокійне життя. Більшість населення працювала в сільському господарстві й на рибопереробному заводі. У 1960-тих роках історична частина села в заплаві річки Красна була частково перенесена на височини, адже існувала загроза затоплення водами Канівського водосховища. 

Нині Трипілля — це сучасне українське село зі сприятливою екологією, мальовниче й затишне, наче створене для спокійного розміреного життя неподалік гамірної столиці, налагоджене транспортне сполучення з якою — великий плюс. Село має унікальний історичний шлейф, що приваблює дослідників і туристів.

ТРИПІЛЬСЬКА ТЕС

Трипільська ТЕС — найпотужніша електростанція на Київщині.

У січні 1962 року Постановою Ради Міністрів УРСР було затверджене місце будівництва електростанції. ТЕС височіє на узбережжі Дніпра південніше Києва поблизу села Трипілля. Після аварії на Чорнобильській АЕС вона стала найбільшим енергогенерувальним обʼєктом на території Київської області. Її потужність 1800 МВт. Електростанція споруджена у дві черги. 

За час роботи Трипільської ТЕС побудована Українка — місто енергетиків із населенням близько 20 тисяч людей. У складних умовах війни колектив станції робить усе можливе й неможливе, щоб електростанція продовжувала нести повне електричне навантаження.

КАНІВСЬКЕ ВОДОСХОВИЩЕ

Каскад водосховищ на Дніпрі нараховує шість великих водосховищ. Канівське — одне з них, наймолодше. Довжина його 123 км, ширина 8, найбільша глибина 21 м (біля берега воно мілке). Покриває площу 675 км²; знаходиться частково в Києві та Київській області, а частково — в Черкаській. 

На Київській ділянці все так, як і було до заповнення водосховища (річище, наявні рукави, обриси й протоки островів). Лише збільшився рівень води й влітку річище вже не міліє. Підпор від Канівської гідроелектростанції (ГЕС) поширюється до створу Київської ГЕС. Водосховище заповнювалося водою з 1974 по 1976 рік, водночас були затоплені близько двох десятків сіл. Найбільші річки, що впадають, — Стугна і Трубіж. Найбільші міста на узбережжі Канівського водосховища: Київ, Українка, Переяслав, Канів.

16-кілометрова гребля водосховища (Канівська гідроелектростанція та шлюз) розташована на схід від Канева, будувалася з 1972 по 1978 рік. 

Канівське водосховище має дуже велике економічне значення. По-перше, воно є резервуаром для Канівської ГЕС. По-друге, з ним повʼязана діяльність Трипільської ТЕС та проєктованої Канівської ГАЕС.

Міністерство енергетики та вугільної промисловості України, Державне агентство водних ресурсів України, Державна служба України з надзвичайних ситуацій, Український гідрометеорологічний центр постійно контролюють стан безпеки греблі водосховища і гідроелектростанції.

ПАМ’ЯТКА АРХЕОЛОГІЇ ДІВИЧ-ГОРА

Україна багата на памʼятки з особливою аурою: у Києві є зо пʼять лисих гір, за межами столиці — Камʼяне село з українським Стоунхенджем, гора Тотоха, Бабина гора в селі Бучак та інші справжні скарбниці сакральної сили. Одна з них, Дівич-гора, являє собою високий пагорб, що має пірамідальну форму зі зрізаною верхівкою. З утвореного майданчика можна помилуватися Дніпром, містом Українка і селом Трипілля, посеред якого, власне, і стоїть, наче на варті, сама Дівич-гора. Ймовірно, її назва походить від стародавнього словʼянського культу праматері богині Діви, адже саме її жертовник був знайдений археологами на вершині гори (зарубинецька культура, ІІІ ст. до н. е. — ІІ ст. н. е.). Також археологи відкопали рештки міста Трепо́ля, зведеного близько 1032 р. Ярославом Мудрим серед інших побудованих по річці Стугні для укріплення кордонів Русі.

Знайти Дівич-гору легко, адже вона є найвищою точкою Обухівщини (55 метрів над рівнем Дніпра). Колись на її вершині було святилище язичницької богині. Археологами тут знайдені могильник зарубинецької культури (II століття до н. е.) і слов’янське капище (VI століття н. е.) Люди переказують, що в сиву давнину Дівич-гора була місцем, куди зліталися на шабаш відьми. Але не тільки. Сюди приходили й звичайні жінки, котрі не могли завагітніти. Аби стати мамою, кожна з них здійснювала певний ритуал, звертаючись до надприродних сил, а ще просила благословення для майбутнього малюка. Як правило, після цього народжувалися здорові та сильні діти. 

Мешканці Трипілля розповідають, що час від часу з гори долинають дивні звуки й світяться якісь вогники. Відбувається там щось втаємничене чи ні, але цілющі властивості Дівич-гори підтверджують прагматичні вчені, котрі досліджували її природні дані. Вони й знайшли тут популяцію горицвіту — рослини, що занесена до Червоної книги України. В усі часи ця гора вважалася місцем жіночої сили, де душа сповнюється умиротворенням і гармонією. Українці й іноземці охоче відвідують цей сакральний туристичний обʼєкт.

Можливо, на знак того, що тут ступала нога апостола Андрія, на вершині встановлений православний хрест. Поруч із ним майорить величезний прапор України. 

За постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2009 № 928 Дівич-гора має статус пам’ятки археології. 

ПРИВАТНИЙ ІСТОРИКО-АРХЕОЛОГІЧНИЙ МУЗЕЙ  «ПРАДАВНЯ АРАТТА – УКРАЇНА»

2006 року на місці археологічних розкопок у селі Трипіллі поблизу Дівич-гори у відремонтованому будинку бакенників, де раніше заряджали акумулятори, був урочисто відкритий приватний історико-археологічний музей «Прадавня Аратта — Україна».

Археолог Вікентій Хвойка наприкінці 19 століття відкопав у цій місцевості три поселення давньої трипільської культури, яка існувала на історичних землях України у добіблійну епоху, приблизно три тисячі років тому. Це перша відома культура гончарів та землеробів. Були знайдені безцінні артефакти, котрі свідчать: досягнення Трипільської цивілізації зіграли надзвичайно велику роль у розвитку людства, адже саме Трипілля, ймовірно, було колискою індоєвропейських народів.

Засновниками історико-археологічного музею «Прадавня Аратта — Україна» було кілька осіб: колекціонер Олександр Поліщук, архітектор Володимир Лазоренко, художник Анатолій Гайдамака та історик Юрій Шилов. 

Аратта — це країна, яка згадується в Шумерських літописах. Вона була розташована на території сучасної України.

Це єдиний у світі приватний музей трипільської культури. Учасник всесвітніх конференцій і виставок. На думку Олександра Поліщука, представлені в музеї дві тисячі предметів трипільської епохи підтверджують, що саме трипільці були першоджерелом української нації.

21 липня 2012 року музей був зачинений для відвідувачів. Його захопили рейдери. Музейний заклад вимушено припинив свою діяльність, як було озвучено, через зміну власника будівель. Володимир Лазоренко без відома інших засновників, своїх колег, продав будівлю музею, розташовану на мальовничому березі Дніпра, і цей факт підтвердив представник поліції з міста Українка, котрого працівники музею викликали на місце інциденту. Вже у серпні справедливість була відновлена, але ненадовго. Віз і досі там, музей не працює. Цей удар під дих по нашій історичні памʼяті міг би стати смертельним, якби не ера комп’ютерів, у якій ми живемо: нині побачити експонати можна онлайн на сайті Україна Incognita. Віртуальний екскурсовод покаже експозицію з понад 500 предметів. Її основа — приватна колекція О. Поліщука. 

Дві зали на другому поверсі заповнені предметами побуту і знаряддями праці, яким 5–9 тисяч років. Збиралися ці експонати трипільської культури від Чорного моря до Дунаю, Молдови, Румунії й на правобережній Україні. 

Дві зали на першому поверсі дають уявлення про побут українців ХІХ — початку ХХ століття. Це побутові речі, знаряддя праці, писанки, вишиванки. На подвірʼї музею відтворене двоповерхове житло з дерева та глини, притаманне трипільській цивілізації. На жаль, досі існує небезпека для унікальної колекції предметів часів трипільської цивілізації, офіційно оціненої в понад 5 мільйонів доларів США.

ПАМ’ЯТНИК ДАНИЛУ ТЕРПИЛУ (ОТАМАНУ ЗЕЛЕНОМУ)

У селі Трипілля 24 серпня 2008 року за народної ініціативи та коштом небайдужих до правдивої історії людей був відкритий пам’ятник Данилу Терпилу (отаману Зеленому). Він був отаманом Дніпровської повстанської дивізії у 1918–1919 роках і воював за Самостійну Україну. Красномовний факт: 15 липня 1919 року в Переяславі отаман Зелений скасував угоду 1654 року про «воззʼєднання» з росією.

Мало бути встановлене велике, в три натури, погруддя отамана Зеленого, яке підготував, щоб відлити із бронзи, скульптор Михайло Горловий, член Національної спілки художників України й онук Петра Стрільця, одного зі славних козаків війська отамана. Та не судилося. 25 жовтня 2007 року сталася трагедія — зловмисник підпалив майстерню скульптора. Майже все, а там був цілий музей старожитностей родини, згоріло  вщент. 

Установлений інший памʼятник, робота скульптора з Житомирщини Віталія Рожика, заслуженого художника України (2009), лауреата літературно-мистецької премії Лесі Українки в номінації «Образотворче мистецтво» (2014). 

Перешкодою був також брак коштів на завершальні роботи. Але врешті-решт 2008 року в День Незалежності України відбулася церемонія відкриття памʼятника.

Ось уривок із виступу на ній історика й письменника Романа Коваля: «Сьогодні у Трипіллі відновлюється справедливість до оборонців цього села — отамана Зеленого та його козацтва, власне, місцевих дядьків, які й будували оті хати під стріхами та обороняли їх».

Радянська влада винищила рід Терпил майже до ноги. Лише троє з великого колись роду дивом вижили. І ось нарешті їхні нащадки дочекалися дня, коли громадськість і влада сказали про отамана Зеленого правду — як про одного з видатних організаторів Визвольної боротьби українського народу проти загарбників. 

Попри всі перешкодити стоїть памʼятник народному герою отаману Зеленому. Зʼявилося ще одне місце, куди вдячні нащадки можуть покласти квіти памʼяті тому, хто весь свій досвід, ораторський дар, військове мистецтво, спрагу справедливості й врешті-решт молоде життя поклав на вівтар майбутньої України, вільної та самостійної.

ДАНИЛО ТЕРПИЛО (ОТАМАН ЗЕЛЕНИЙ)

Данило Терпило мав псевдонім Зелений і був отаманом Дніпровської повстанської дивізії в 1918–1919 роках, воюючи за самостійну Україну. 

Народився в 1886 році у Трипіллі. Після початкової школи в 1905 році закінчив двокласне училище, яке готувало вчителів для початкових класів сільських шкіл. Під час революції 1905–1907 рр. був спочатку членом, а потім очолював гурток соціалістів-революціонерів. За антиурядову діяльність був засланий у 1910 році на три роки в Архангельську губернію.

Брав участь у Першій світовій війні: в 1914–1917 рр. служив на Західному фронті писарем при штабі XXXV корпусу. У 1917 році повернувся в Україну та разом з Іваном Гавришем відновив Трипільську організацію соціалістів-революціонерів. Саме тоді вони почали закладати мережу майбутнього повстанського руху.

У листопаді 1918-го виступив на боці Симона Петлюри та Директорії у повстанні проти гетьмана Павла Скоропадського. 21 листопада розгромив Трипільську гетьманську варту. Його загін нараховував 4000 селян. Це була перша перемога. Після виступу Данила на мітингу в Григорівці добровольці з навколишніх сіл поповнили загін. Зрештою отаман Зелений мав 30–35-тисячне військо.

23 листопада 1918 року повстанці звільнили Обухів. Довелося битися з німецькою кінною частиною. Загін отримав імʼя Першої Дніпровської дивізії, а її командиром був обраний Данило Терпило (отаман Зелений).

Він визнав верховенство Директорії УНР і спільно із загонами Петлюри та січових стрільців у грудні 1918 року зайняв Київ. На початку 1919 року розійшовся з Директорією, оскільки вважав, що радянську владу треба встановлювати разом із більшовиками, але вчасно схаменувся і змінив свою думку; з квітня 1919 року почав запеклу боротьбу з російською окупаційною владою.

Отаман Зелений входив до підпільного Всеукраїнського ревкома. Воював проти більшовиків на території сучасної Київської області та на Полтавщині.

Очолив «Перший повстанський кіш», котрий об’єднав його «Першу повстанську дивізію» і «Другу Київську повстанську дивізію» отамана Марка Шляхового, утворену на Васильківщині. Влітку 1919 року в районі Трипілля-Васильків-Мотовиліва-Кагарлик була встановлена повстанська влада. 

Зелений розумів хибність міфу про вікову російсько-українську дружбу, тому в Переяславі 15 липня 1919 він урочисто скасував Переяславську угоду 1654 року про «воззʼєднання» з Московією.

У вересні 1919 року Зелений зустрівся в Кам’янці-Подільському з урядовцями Директорії й особисто із Симоном Петлюрою. Опісля провів у своїх військах нараду, де було ухвалено визнання Української Директорії за верховну владу.

Восени 1919-го року Зелений воював із денікінцями, які прийшли в Україну як нові окупанти. Був смертельно поранений у жовтні 1919 року в бою біля Канева і  дорогою до Трипілля помер у селі Стрітівка. Поховали отамана на кладовищі в Трипіллі. Та коли «білі» розрили могилу, там не було труни —  соратники здійснили таємне перепоховання. Де знаходиться могила отамана Зеленого, невідомо. 

Життя й діяльність отамана Зеленого відображає стихію часів українських визвольних змагань 1917–1920 рр. Земля і воля — ось за що боролися славні та безстрашні українці, ось в ім’я чого поклали свої голови.

АНАСТАСІЯ ІВАНІВНА МАМАЛИГА (31.07.1940-21.05.2023)

Народилася 31 липня 1940 року у селі Трипіллі. Мати була директоркою дитячого будинку, тато — керівником будівельного підприємства. Закінчила Київський педінститут, опісля — аспірантуру я докторантуру Київського університету. Стажувалася в Інституті мовознавства ім. О. Потебні АН України. Анастасія Іванівна Мамалига —  відома мовознавиця, доктор філологічних наук, професорка кафедри мови та стилістики Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де з 1963 по 2015 обіймала різні посади. 

Викладала навчальні курси: «Мова ЗМІ», «Сучасна українська мова», «Українська мова у ЗМК» та інші. У статтях і наукових роботах розробляла теми, пов’язані зі структурою тексту, мовними стилями та жанрами, лексикографією, стилістикою, науковим редагуванням, медіалінгвістикою. Опубліковано понад 160 її наукових праць (серед них — дві монографії, підручники, два посібники).

Разом з Ольгою Пазяк у 1994 році започаткувала проведення міжвишівської (згодом — міжнародної) науково-практичної конференції з питань функціонування та розвитку української мови в засобах масової комунікації. Ці конференції на базі Інституту журналістики КНУ стали щорічними.

Член президії ради ветеранів війни та праці Київського університету. Упродовж багатьох років очолювала раду ветеранів Інституту журналістики КНУ. 

Отримала орден «За заслуги» ІІІ ступеня, медаль «Ветеран праці» та чисельні грамоти й відзнаки. 

Похована на Берковецькому кладовищі. 

ОКСАНА КИРИЛІВНА ЗАБРОДА

Українська театральна актриса, режисерка, заслужена артистка УРСР із 1957 року. Народилася 8 січня 1907 року в селі Трипілля. Закінчила Київський музично-драматичний інститут імені Миколи Лисенка. Місця праці: театр «Березоль» у Харкові, Київський драматичний театр «Більшовик», Львівський український драмтеатр імені Лесі Українки, у воєнні роки — урядова радіостанція «Дніпро», Львівський драмтеатр імені Марії Заньковецької, після війни — Київський театр УРСР, ТЮГ.

Вищі режисерські курси закінчила в Москві, в 1953 році. З 1964 по 1970 рік працювала в народному самодіяльному театрі Палацу культури Дарницького вагоноремонтного заводу в Києві, з 1970 по 1977 його очолювала.

У своїй творчості тяжіла до суто українського репертуару, яскраво втілювала на сцені образи українських жінок, змальовані у творах відомих українських письменників. Грала Варку у «Безталанній» Івана Карпенка-Карого, Килину в «Лісовій пісні» Лесі Українки, Шпачиху у п’єсі «Шельменко-денщик» Григорія Квітки-Основ’яненка.

Як режисер поставила спектаклі «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ’яненка, «Безталанну» і «Сто тисяч» Івана Карпенка-Карого, «Вій, вітерець» Яніса Райніса, «Чорний вальс» Івана Кочерги, «Одруження» Миколи Гоголя та інші. 

ВАЛЕНТИН ПАВЛОВИЧ ТЕРПИЛО

Народився 11 березня 1934 року та закінчив школу в селі Трипілля.

Після отримання вищої освіти — дійсний член Академії інженерних наук України, заслужений економіст України, банкір, Голова Правління Укрзовнішекономбанку в 1988–1992 роках. Державний службовець першого рангу з 1999 року. Ініціатор карбування в Україні пам’ятних та ювілейних монет. 

В апараті Міністерства фінансів обіймав посади, починаючи з начальника відділу та управління до заступника міністра фінансів УРСР (від 1980 року). 

Упродовж чотирьох років (1988–1992) був Головою Правління Укрзовнішекономбанку. На базі саме цього закладу пізніше створили Державний експортно-імпортний банк України.

З 1993 по 2000 рік — заступник Голови правління Національного банку України. 

З 1995 року — у складі робочої групи з розробки проєктів нормативних актів із питань здійснення грошової реформи. 

Радник Голови Нацбанку України з 2000 до 2003 рік. 

Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

ОЛЕКСАНДР СТЕПАНОВИЧ ПОЛІЩУК (1954 — 16.10.2021)

Колекціонер, меценат, просвітник, засновник і директор музею «Прадавня Аратта — Україна» в Трипіллі, який сам же охрестив музеєм національної ідеї. Відкрив його з кількома однодумцями 9 лютого 2006 року. Визнавав, що ця справа безнадійно збиткова, але ідея для нього завжди була первинна.

Від 28 квітня 2011 — член Ради з питань розвитку Національного культурно-мистецького та музейного комплексу «Мистецький арсенал». 

Книги й уся діяльність Олександра Поліщука були направлені на те, щоб українське суспільство усвідомило глибоку спорідненість між своєю культурою і трипільською цивілізацією. А ще він дуже чітко називав причини нескінченних битв українців за свою правду й волю.

Трипільська культура є пракультурою українців. Про це свідчить і спільна знакова система (сварга на предметах трипільців 5 тис. до н.е. і сварга в українській вишивці), й ідентична археологія (трипільська домівка й українська хата-мазанка), і те, що антропологічні типи трипільця й українця мають пряму лінію (це довели серйозні наукові дослідження). Тобто джерелом української культури є культура, починаючи з Палеоліту й Трипілля. 

На території сучасної України знайшли найдревніше у світі колесо, якому 6 тисяч років. Трипільці вирощували мінімум 12 злаків (із них 3 — окультурені сорти пшениці), займалися виноградарством, тваринництвом, ткацтвом тощо. 

Олександр Степанович підкреслював, що збирання саме україніки вивело його на нову орбіту життя. Він ніколи не ображався на слово «хохол», адже в перекладі з кримськотатарського воно означає «син сонця», і взагалі вважав українців духовно найбільш зрілою нацією, яка несе відповідальність за долю планети.

Тож ось декілька фактів про людину, що мала чітко сформовані принципи й підпорядкувала своє життя служінню великій ідеї та її обстоюванню.               

Факт перший: оскільки до 1935 року рішеннями «трійок» були розстріляні всі вчені українського походження, які вивчали Трипільську культуру, а їхні наукові праці знищені як націоналістичні, Олександр Поліщук фактично підняв цю тему в Україні з небуття і вивів на світовий рівень. Росіяни ж свідомо робили все, аби знівелювати величну історію українського народу — українці за їхнім задумом мали стати придатком до їхньої нації. Вони розуміли: етнос, що не знає своїх першоджерел, не може бути повноцінною нацією, не може мати гідне майбутнє. Українців на їхній же землі нищили, викидали, переселяли. Війна, що триває, — ще одна страшна сторінка цих «братніх» стосунків.

Факт другий: майже все своє свідоме життя присвятив збиранню й дослідженню трипільських артефактів, купуючи їх за власні гроші. Вважав Трипілля вітчизняним ексклюзивом у світовому просторі. 

І третій: продав свою колекцію картин та російської нумізматики, щоб за отримані кошти реставрувати унікальну трипільську кераміку. Фінансував створення сайту Аратта для просування музею.

І головне: не лише довів, що українці є нащадками найдревнішої світової цивілізації та духовно народили європейську спільноту, а й запропонував нову національну українську ідею, яка витікає зі спорідненості двох культур — трипільської та української. «Ми були наймогутнішою нацією світу, —  повторював Олександр Поліщук, — наші предки створили унікальне цивілізаційне утворення — Трипільську цивілізацію, яка потім перейшла у стан Арійської цивілізації». Тобто могли тоді — зможемо й тепер. У буремному воєнному сьогоденні ці слова звучать особливо актуально.

Нашій історії понад 20000 років, ми маємо могутній генетичний код. 

Олександр Степанович, напевне, міг би ще жити й жити з користю для історії та культури України. Та яке серце витримає підступне рейдерське захоплення музею на чолі з учорашнім соратником і закриття дітища?.. Тимчасове відновлення справедливості та — знов закриття… Багаторічну і поки що марну боротьбу, щоб музей знову запрацював… Суперечки з академіками, не готовими визнавати правдиву історію… Байдужість влади до сакральних для нації речей… 

На жаль, 16 жовтня 2021 року Олександр Поліщук, славний син України, у віці 67 років пішов у небуття. 

На даний час електростанція знаходиться на території міста Українка біля станції Трипілля-Дніпровське.

ТЕС постійно веде роботу з використання золошлаків (вторинної сировини). Ними підсипають автодороги, з них виготовляють будматеріали. 

Обладнання вимагає подальшої реконструкції. Однією з цілей після підвищення ефективності є зниження викидів шкідливих речовин, адже існують допустимі рівні європейських стандартів.

Народне господарство села Трипілля представлене сільським господарством, тваринництвом, риболовством і торгівлею. 

Діючі підприємства:

— компанія ТОВ «Трипілля-Агро» — займається вирощуванням зернових, бобових, насіння олійних культур, змішаним сільським господарством, а також прісноводним рибальством і рибництвом;

— ТОВ «Трипілля Агро Плюс» — займається вирощуванням зернових культур (окрім рису), бобових культур і насіння олійних культур, вирощуванням овочів і баштанних культур, коренеплодів і бульбоплодів, змішаним сільським господарством, допоміжною діяльністю у тваринництві, прісноводним рибництвом (аквакультурою), гуртовою торгівлею зерном, необробленим тютюном, насінням і кормами для тварин;

 — фермерське господарство «Астра» — займається тваринництвом, вирощуванням зернових, бобових і насіння олійних культур, розведенням свиней, діяльністю посередників у торгівлі й роздрібною торгівлею.