ВИШГОРОД. ДРЕВНЄ МІСТО, ЯКЕ ЗАВЖДИ СУПРОВОДЖУЄ ТА УКРІПЛЮЄ СТОЛИЦЮ

Загалом, люди вже давно облюбували цю територію, але перші згадки про місто з назвою «Вишгород» датовані 946 роком, і знаємо ми це з «Повісті минулих літ». Тоді Вишгород ще згадувався як град княгині Ольги («град Вользин», тобто Ольжин), який не випадково будувався як місто-фортеця і був оточений потужними дерево-земляними укріпленнями: ровами, валами й ескарпами. Вся справа — у вигідному розташуванні неподалік від Києва, через що Вишгород тривалий час був важливою частиною оборонної системи давньоруської держави.

Відразу після хрещення Русі місто стало одним із центрів паломництва, а поховання тут, в одному з колодязів, перших руських князів — Бориса і Гліба — лише додало Вишгороду релігійної цінності. і, звісно ж, не оминемо теорії, що саме на вишгородській землі зберігається славнозвісна й таємнича бібліотека Ярослава Мудрого! Дослідники аргументують це тим фактом, що наприкінці життя князь через хворобу жив у літній резиденції у Вишгороді, отже, ймовірно, міг передати частину своєї бібліотеки Межигірському монастирю. До слова, при цьому ж монастирі століттями існувала велика бібліотека, що свідчить лише на користь теорії.

Також не можна обійти увагою й економічну роль Вишгорода для всієї Київщини. Чого вартий лише «квартал металургів» — ремісничий осередок міста, де давньоруські майстри працювали над різноманітними залізними виробами: ремісничими знаряддями, предметами домашнього вжитку, шістнадцятьма видами зброї тощо. Зокрема, вже в 1078 році, коли Ярополк став князем київським, вишгородські майстри, не гаючи часу, почали карбувати власну монету.

Ось тільки не йшли на користь місту міжусобні війни. Спочатку Вишгород став плацдармом для взяття Києва, потім мусив вистоювати облогу суздальського війська, а в 1240 році був захоплений і спустошений Монгольською імперією на чолі з чингізидом Батиєм. Деякий час перебував у складі Великого князівства Литовського і ще не встиг оклигати після монголо-татарської навали, як знову був ущент зруйнований, тільки цього разу — з волі кримськотатарського хана Менґіла Ґерая.

Після Люблінської унії 1569 року Вишгород увійшов до складу Польщі. Тут переправляли приватне українсько-польське військо, котре 1605 року захопило Москву. Тут сформувалася Вишгородська сотня, й тут же все палало й розвалювалося в часи Московсько-польської війни. Під тріскотіння вогню Вишгород і відійшов до Московського царства й лише в 1787 році став складовою державного фонду Київської губернії.

Лише з ХІХ століття Вишгород почав мало-помалу розвиватися: відкрилися цегельні заводи (виготовляли вони, зокрема, вогнетривку цеглу — «межигірку»), хоча значною мірою там працювали робітники з сусідніх губерній. Чимало вишгородців поралося й на Межигірській фаянсовій фабриці, знаній своїм якісним фаянсом, із якого не гребував їсти й сам російський імператор. Тоді ж у місті знайшли поклади бурого вугілля, котре пізніше, вже у 20-х роках ХХ століття, з відкриттям шахт, допомогло подолати паливну кризу і забезпечити промисловість Києва.

Початок ХХ століття став для Вишгорода, певно, найбільш насиченим періодом за весь час існування міста. В часи Української революції влада змінювалася так стрімко й кардинально, як погода навесні, опиняючись у руках то українських політичних сил, то білогвардійців, то більшовиків, які, зрештою, й захопили як Вишгород, так і більшу частину України загалом. Тож незабаром на Вишгород чекала шалених темпів колективізація, а опісля — Голодомор 1932–1933 років.

За часів Другої світової війни тут почав діяти рух Опору, в якому не останню роль зіграв партизанський загін «Перемога». Цікаво, що в січні 1942 року до членів підпільної групи увійшла Міля Гриненко. Вона працювала звичайною листоношею і мала лишень двадцять років, проте також стала розвідницею і зв’язковою — разом із братом переправляла через Дніпро зброю, набої та продовольство для загону, але під час однієї з таких переправ потрапила в німецьку засідку і була страчена. Її посмертно нагородили медаллю «За бойові заслуги» і назвали на її честь одну з вулиць.

Нагадуванням про всі пережиті містом трагедії майже до кінця сторіччя стояла напівзруйнована внаслідок бомбардування Церква святих Бориса і Гліба. За її реконструкцію взялися лише в 1993 році. Вишгород поступово відновлювався після воєн, але по-справжньому життя повернулося туди лише після будівництва Київської ГЕС — однієї з найбільших на той час гідроелектростанцій Європи. Таким чином, перетворившись у комсомольське селище енергетиків, Вишгород отримує спочатку статус селища міського типу, а в 1968 році — й довгоочікуваний статус міста.

Регіональний ландшафтний парк «Пташиний рай»

«Пташиний рай» — так називається парк, створений для збереження деяких видів тварин і рослин (частина з них занесена до Червоної книги) разом із природним комплексом, у якому вони існують.

Розташований «Пташиний рай» на південний схід від міста та охоплює три острови на Дніпрі: острів Великий Північний, острів Вальковський та острів Пташиний. Про кожен із них екологи й ботаніки залюбки розгорнули б перед вами цілу наукову роботу на тему «Чому цей заповідник надзвичайно цінний?», тож наше щастя, що це місце взагалі виникло. Заінтригуймо вас коротенькими фактами.

Острів Великий, що логічно, найбільший із трійки, а також найсухіший з усіх дніпровських островів загалом. Дуже добре живеться тут пісколюбній рослинності через піщані та супіщані ґрунти, наприклад, козельцям українським чи булавоносцю сіруватому, які пильно охороняються, зокрема в Європі. З птахів на узбережжі можна побачити чаплю сіру, крижня, мартина сивого і, якщо пощастить, кулик-сороку — рідкісний червонокнижний вид.

Острів Вальковський досить високий піщаний острів, береги якого різко закінчуються кліфом. Чорна тополя або осокір — одне з головних дерев заплави, здатне витримати білі піщані ґрунти й весняне затоплення. Щодо звірів, то тут мешкає кам’яна куниця, або білодушка, а у внутрішній затоці не дивина зустріти бобрів. Скарбом острова однозначно є рідкісний червонокнижний метелик сатир залізний.

Здивує вас також і коса-острів Пташиний, наймолодший серед своїх братів. Виник він порівняно нещодавно на півночі від острова Великого і здебільшого складається з алювію, що залишився від неглибоких заток між мілинами. Тобто, з того, що залишається від річки, коли звідти відходить вода. Подібне походження дозволяє острову красуватись очеретяними заростями, а подекуди й свіжими пагонами хвоща. Що цікаво, зарості верби білої навчилися переносити весняні повені та в принципі будь-які підтоплення, для цього їм варто лишень… випустити повітряне коріння!

Острів виправдовує свою назву, адже на його мілинах відпочивають великі та різноманітні скупчення птахів: чапель сірих та великих білих, мартинів річкових і сріблястих, а також бакланів. Інколи сюди навіть залітають червонокнижні білолобі крячки. Загалом, флора і фауна тут цвіте й буяє!

Давньоруське городище

Вишгородське городище славетне своїм давнім-предавнім плануванням, забудовою і цілісністю історичного середовища. Його пам’ятки збереглися на диво добре, але чому? Вся сіль у тому, що з початком будівництва Київської ГЕС, в середині ХХ століття, стародавня частина Вишгорода, котра в княжі часи була його центром, «відправилася» на периферію міста й залишилася там у спокої та недоторканості, тоді як новий центр міста стрімко розбудовувався. Що, втім, тепер дає нам чітке уявлення про оборонну систему літописного міста і спосіб життя тодішніх вишгородців. 

Перші археологічні дослідження почалися ще в ХІХ столітті, а вже в совітські часи були розкопані 10 поховань на Вишгородських некрополях і досліджені понад 40 житлових і господарських будівель та близько 30 — виробничих. Нині більшість цих пам’яток зберігаються у Вишгородському історичному музеї.

Вишгородський державний історико-культурний заповідник

Цей заповідник має окреме національне значення в історичному місті Вишгорода, а його головна адміністративна цегляна будівля — найстаріша, так званий будинок «Клюкви». Особливий він тим, що, коли зводився на початку XX століття, абсолютно не вписувався у тодішню «сільську» забудову Вишгорода, виглядав дуже по-новаторськи з усіма своїми елементами неоренесансу і здавався в оренду багатим російським відпочивальникам. Щоправда, вже незабаром більшовики розкуркулили власників будинку, і той став спочатку сільською радою, а потім чим тільки не був: і клубом, і дитячим садком, і школою, й гуртожитком, аж поки не перетворився на музей. Саме в цьому вигляді будинок «Клюкви» існує нині.

А як щодо інших об’єктів заповідника? Створений у 1982 році Вишгородський історичний музей є найстарішим структурним підрозділом історико-культурного заповідника. Колекція музею присвячена здебільшого самому Вишгороду і збиралася, безсумнівно, кропіткими зусиллями археологів і науковців не одне століття. Ось основна частина цієї колекції: пряслице ХІ ст., фрагмент справжньої скандинавської фібули першої половини Х ст., кінська бляха ХІ-ХІІІ ст., енколпіон Х ст. (себто, складний нагрудний хрест), яйце з оленячого рогу ХІ-ХІІ ст., печатка самого князя Ізяслава Ярославича, скіфські наконечники стріл, а також настінне панно «Давній Вишгород ХІІ-ХІІІ ст.», виконане заслуженим художником України Генрі Ягодкіним. Тож не проходьте повз, тим паче, що в музеї систематично відбуваються тематичні виставки, присвячені різним історичним подіям.

Не можна не згадати й те, що заповідник постійно проводить науково-дослідну, інформаційну й наукову-освітню роботу, бо свідомий того, що варто плекати й популяризувати культурну спадщину, яку ми встигли зберегти. Заповідник організовує нові дослідження, залучає до цього й іноземних науковців і загалом налагоджує міжнародну співпрацю. 

Музей давньоруського гончарства

Яскравий і різноплановий музей Вишгорода, який не залишає байдужими ні туристів, ні навіть самих мешканців міста. Розташований він на вулиці, де у княжі часи жили гончарі. Це — музей давньоруського гончарства, відкритий у 2006 році, що входить до складу Вишгородського історико-культурного заповідника. Перлиною музею є унікальний, єдиний збережений у Східній Європі гончарний горн ХІ століття. Тобто піч, у якій випалювали кераміку. Гончарний центр узагалі займав більшу частину вишгородського посаду в Х-ХІІ ст. і не мав аналогів за масштабами керамічного виробництва на території всієї Давньої Русі. Є припущення, що саме тут виготовлявся мірний посуд для оподаткування. Таких горнів під час археологічних розкопок знайшли близько тринадцяти, але, на жаль, за післявоєнної розбудови значна частина знахідок була знищена, а на місці розкопок нині височіють багатоповерхівки, гаражі й приватні садиби.

Та музей покаже вам не лише горн. Тут можна знайти зразки кераміки епохи неоліту, трипільської культури та Київської русі. Безліч глиняних виробів, рушників, витворів із лози та навіть колекція фаянсового посуду Межигірської фаянсової фабрики — підприємства, де вперше застосували техніку друку на посуді. Та навіть це ще не все!

В експозиції музею є два човни-довбалі, яким під сотню років. Третій човен значно більший, виготовлений із цільного стовбура верби та міг умістити до шести осіб. 

Тут також працює справжнє гончарне коло і щотижня відвідувачі можуть пройти майстер-клас разом із досвідченими гончарями і власноруч створити глечик, тарілку, іграшку абощо — на приємну згадку про відвідини вишгородського Музею гончарства. Власне, майстер-класів тут не бракує. До прикладу, можна відвідати заняття з живопису — петриківський та самчиківський розпис, із виготовлення ляльок-мотанок, а то й долучитися до роботи археологів — пройти захоплюючий навчальний курс, який відкриває можливість вирушити в незабутню подорож через тисячоліття людської історії.

Олександр ДРОБАХА — український письменник, просвітник, публіцист і краєзнавець. Шістдесятник.

Народився в 1938 році в селі Олександрівка, що в Запорізькій області, в сім’ї хлібороба і виховательки. В роду пам’ятали про своє козацьке коріння, переказували про участь дядька Ничипора Немирюка в подіях на Чорноморській ескадрі в 1918 році, про інших родичів, ув’язнених на Соловках, і Олександр ріс із цими знаннями, не плекаючи марних надій на світ, у якому жив.

Навчався в Запорізькому педагогічному інституті за фахом українська мова та література, а також німецька мова. Цікавився літературою «Розстріляного відродження», брав участь у літературних гуртках, а в 1960-х на три роки був покликаний до армії, після чого влаштувався вчителем німецької мови. 

Відвідував літстудію Дмитра Білоуса при видавництві «Молодь», де познайомився з Василем Стусом та іншими молодими шістдесятниками. Якось поїхав на будівництво Київської ГЕС разом із поетом Віталієм Різником. Три місяці працював арматурником на залізобетонному заводі у Вишгороді, водночас викладав німецьку мову у вечірній школі робітничої молоді, а ще… створював музей. Щоправда, на громадських засадах і в «підземеллі» гуртожитку, де жив. Тримав там мамонтові бивні, вимиті земснарядами, патрони, монети, асигнації, матеріали про найцікавіших людей Вишгородщини тощо.

Заснував літературну студію «Малинові вітрила», куди запрошував інтелігенцію з Києва. Брав участь у розповсюдженні самвидаву й узагалі — розмноженні фотоспособом книг Грушевського, Винниченка, Маланюка, Петлюри та інших відомих українців, бажаючи просувати, хоч і в складних умовах, національні ідеї, історію і культуру.

Вже тоді Олександр робив для українського руху безсумнівно багато, й приховувати це від совітів ставало чимраз важче. Отже, в червні 1968 року Дробаха, відчуваючи загрозу арешту, вирішив, що втрачати йому вже нічого, і поїхав автостопом уздовж Дніпра по пам’ятних місцях України: Переяслав, Шевченкове, Чигирин, Холодний Яр, Капулівка, острів Хортиця. Хотів на власні очі побачити ті місця, про які так багато чув і читав.

Та совіти часу не гаяли й уже заарештували одного з його друзів — О. Назаренка. КГБісти хотіли знищити музей Дробахи, спалити всі провокативні документи, та чоловік вчасно туди нагодився і врятував більшість експонатів. Натомість гуртожиток довелося змінювати на квартиру. Пізніше у видавництві «Радянський письменник» Дробаха дивом видав свою книжечку поезій «Папороть» у шокуючій на той час жовто-блакитній суперобкладинці! Звісно ж, майже всі примірники опинилися у смітнику, порізані на клапті. 

Цього всього вже було достатньо, щоб Олександр Дробаха опинився на маргінесі будь-яких літературних процесів мінімум на наступні п’ятнадцять років. Та рук він не опускав. Продовжив вивчати революційний досвід народів, котрі звільнилися від гніту імперій, одружився і взявся виховувати дітей, учителював, навчав робітників і знову організував літературну студію. Працював у Товаристві охорони пам’яток історії та культури, деякий час їздив із лекціями областю, поки його не звільнили за доповідь на тему «Культура Київської Русі».

Так тривало доти, доки режим не почав тріщати по швах і повільно, але впевнено розпадатися. І Дробаха взявся за справу. Став очільником Товариства української мови, яке створилося у Вишгороді, організував численні мітинги, був обраний заступником голови Української республіканської партії, і головою Вишгородської організації НРУ, а також одним з ініціаторів створення Конгресу українських націоналістів, Конгресу української інтелігенції тощо. Завдяки ньому шість російськомовних садочків і дві середні школи у Вишгороді перейшли на українську мову.

Разом із тим Олександр ніколи не переставав писати. 1983 року у видавництві «Молодь» вийшла книжка його віршів «Твердиня весни», і впродовж наступних років він не припиняв друкуватися. Серед цих видань є, наприклад, кілька художньо-публіцистичних книжок і буклетів: «Вишгород серця», «Вишгороду — 1050», «Вишгород семи вітрів», «Межигірський Спас», «Україна нашого життя» та інші.

Сьогодні Олександр Дробаха є членом Національної спілки письменників України, заступником голови Київської обласної організації НСПУ, головою Вишгородського районного об’єднання «Просвіта» імені Тараса Шевченка, почесним громадянином міста, відзначеним ювілейною медаллю Президента України «20 років незалежності України». 

Семен ПОТАШНИК — кандидат технічних наук в галузі науки і техніки. Професор. Лауреат Державної премії, кавалер ордена «За заслуги» третього ступеня та інших високих відзнак, заслужений енергетик України, почесний доктор Національної академії наук тощо.

Народився Семен 1930 року в місті Олевськ на Житомирщині. Відмінно закінчив школу, й одразу після випуску з Київського політехнічного інституту взявся плідно працювати на посаді начальника зміни на Усть-Кам’яногорській ГЕС. Займався розробкою, будівництвом і введенням в експлуатацію перших низьконапірних Київської та Канівської ГЕС, а також першої Київської гідроакумулюючої електростанції.

Він — автор і співавтор понад 70-ти статей, численних монографій, 12-ти авторських свідоцтв і підручника з назвою «Гідротехнічні спорудження». Та не поспішайте зараховувати Семена Поташника до «цілковитих технарських технарів», бо він аж ніяк не був байдужим до мистецтва! Семен із дитинства грав на скрипці й загалом захоплювався музикою, а його дружина Міра ще добре знається в літературі.

Спілкуючись із журналістами, Семен Поташник неодноразово наголошував, що незмірно вдячний долі за те, що та пов’язала його життя з гідроенергетикою: «Я часто розмірковую: якби я тоді не перевівся на навчання в Київський політехнічний інститут, а залишився в Московському державному інституті міжнародних відносин, у який вступив без іспитів, став би політичним експертом чи політичним консультантом, то… чим я зміг би допомогти людям?

Багато чого можна вивчити та пізнати, можна обрати будь-яку професію, можна поїхати в будь-який куточок планети, але не це важливо. Найважливіше — завжди залишатися порядною, чесною та вихованою людиною, яка відповідає за свої слова і вчинки».

Руслан АРСІЄНКО — старший сержант Збройних Сил України, учасник російсько-української війни.

Народився Руслан 1979 року у Вишгороді. Навчався в інтернаті й після його закінчення тут же й залишився працювати автомеханіком. Словом, звичайний був собі чолов’яга. В серпні 2015 року його мобілізували, і став Руслан Арсієнко старшим сержантом, гранатометником 122-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї бригади.

У ніч із 24 на 25 липня російські окупанти не припиняли на всю потужність бити по Україні, не шкодуючи ні сил, ні техніки. Особливо неспокійно тоді було в Авдіївці, де росіяни залучили 120-ти та 82-х міліметрові міномети, гранатомети різних систем, великокаліберні кулемети і стрілецьку зброю. Наші герої з честю відстоювали свої позиції, та, на жаль, зазнали втрат. Під час бойового зіткнення з ДРГ противника троє українських десантників прийняли нерівний бій. У результаті один десантник отримав поранення, а інші два — Руслан Арсієнко та старший солдат Олег Голуб — загинули.

26 липня 2016-го бійця поховали в рідному місті — Вишгороді. Тут у нього залишилася дружина і дві доньки. Указом Президента України «за особисту мужність, виявлену в захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірний військовій присязі» Руслан Арсієнко нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Також у 2016 році відкрито меморіальну дошку на його честь на будівлі Вишгородської районної гімназії «Інтелект», а 2020 року рішенням Вишгородської міської ради герою надавали звання «Почесний громадянин міста Вишгород».

В основному, безпосередньо завдяки гідроенергетиці та ВАТ «Укргідроенерго» — найбільшій гідроелетрогенеруючій компанії в Україні.

Також місто має високорозвинений промисловий комплекс, основу якого складають понад 200 великих і середніх підприємств, що забезпечують майже 76,0% надходжень до бюджетів усіх рівнів. Основними підприємствами Вишгорода є:

— ТОВ «Хенкель-Баутехнік (Україна)» — відкрите 1999 року, один із найбільших хімічних концернів Європи;

— ТОВ «Кен-Пак (Україна)» — відкрите в жовтні 2003 року, один із найбільших виробників алюмінієвих банок у Центральній та Східній Європі;

— ТОВ «Технооптторг-центр» — український дилер заводів-виробників шин;

— ТОВ «Київська енергетична будівельна компанія» — створено в березні 1993 року, виконання електромонтажних робіт;

— ТОВ Підприємство «Пластик Карта» — найбільший виробник пластикових карток в Україні;

— ПП «Авентин» — виробництво плівки, пакетів та гнучкого пакування;

— ТОВ НВП «Будтехносервіс» — монтаж систем опалення і проведення загальнобудівельних робіт;

— ТОВ «Транспортні мережі» — транспортні послуги;

— ТОВ «Авто-Лайн»» — пасажирські перевезення;

— ТОВ «Карат-Ліфткомплект» — виробництво ліфтів і ліфтового обладнання.

І нині, попри війну та пов’язані з нею труднощі, місто живе, працює і долає виклики, хоч би як важко це не було. І вірить: Україна не тільки вистоїть у цій боротьбі, а й обов’язково стане сильнішою, хоча б тому, що не тільки відважно відстоює свою незалежність на полі бою, а й навіть у таких умовах не втрачає почуття гумору. Як от і вишгородці, розмістивши на одній з електричних опор кумедного персонажа: чи то місцеву відьмочку, чи то якогось персонажа із тільки їм відомої історії…