«20 днів у Маріуполі» – претендент на «Оскар»: ексклюзивні інтерв’ю однієї з авторок, кінокритика та «героїні»

Минулого тижня Український Оскарівський комітет обрав фільм, який представлятиме Україну на «Оскарі». Ним став документальний фільм «20 днів у Маріуполі». Він, як і зрозуміло з назви, показує перші 20 днів рашистського захоплення Маріуполя, починаючи з 24 лютого 2022 року. Про кіно «Київщині 24/7» вдалося поспілкуватися з однією з авторок фільму, яка працювала в облозі рф – журналісткою Associated press та лавреаткою Пулітцерівської премії 2023 Василисою Степаненко; кінокритиком, колишнім членом Українського Оскарівського комітету Дмитром Десятериком. А також з корінною донеччанкою Олександрою Немчиновою, яка через окупацію рф її рідного міста стала вимушеною переселенкою в Маріуполі та пережила там ті пекельні перші 20 днів рашистської навали.

Прем’єра «20 днів у Маріуполі» відбулася 21 січня 2023 року на найбільшому фестивалі незалежного кіно Sundance у США, де він отримав Приз глядачів. З 31 серпня і донині фільм демонструється в українських кінотеатрах. Прокат значно подовжили, адже вже за перші 4 дні показів він став найкасовішим документальним фільмом в Україні. Уже на 3 вересня «20 днів у Маріуполі» зібрали більш ніж пів мільйона гривень.

«Це неймовірно важко. Але треба це показувати, бо буде таке відчуття, що цього не було»: Василиса Степаненко

Офіційним автором фільму вважається український воєнний кореспондент та письменник, відеограф Associated Press Мстислав Чернов. Разом із Мстиславом над фільмом працювали фотограф Євген Малолєтка і продюсерка Василиса Степаненко. Вони як команда міжнародної інформагенції Associated Press приїхали у місто за годину до початку повномасштабної війни, прийнявши таке рішення ще 23 лютого. Команда провела в облозі майже місяць…

Ви поїхали до Маріуполя працювати як журналісти. Що першим запам’ятали?

З моменту прибуття до Маріуполя ми просто документували все, що відбувалось в місті щодня. Ми звісно не думали тоді про фільм, просто робили нашу журналістську роботу. Фіксували все, що відбувалося в місті, знімали, відправляли нашій редакції. Саме так світ зміг побачити, що відбувалося в Маріуполі.

Насправді спочатку це був просто хаос. Якісь люди бігли, не знали, що робити – їхати чи ховатися. Дехто казав, що в 14-му році росія намагалася забрати Маріуполь, та нічого не вийшло. От і зараз нічого не вийде. Тобто, зберігали якийсь спокій.

Але з часом почалися обстріли районів міста. На той момент ми вже працювали в другій маріупольській обласній лікарні, і туди почали привозити поранених людей.

Одним з перших випадків, який ми зафіксували – це коли до лікарні привезли першу поранену дитину, і вона померла там. Я багато про це кажу, бо насправді дуже важко не згадувати про це.

Я пам’ятаю цей момент, коли лікарі плакали, тому що дитину було неможливо врятувати. Коли плакала та кричала і мати в коридорі, дізнавшись, що вона померла.

На жаль, потім таких випадків було все більше і більше щодня. Ми намагалися це все зафіксувати, щоб надати розголосу і показати світові те, що відбувається в Маріуполі.

Потім ми залишилися і жили просто в лікарні, спали серед поранених, у коридорах. Тоді вже не було світла, зв’язку, води, їжа закінчувалася… Це було жахливо. Просто намагалися дати розголос цьому, дати голос людям, бути поруч з людьми.

Потім почали просуватися містом, щоб знайти зв’язок, їжу, місце, де можна зарядити камери, щоб продовжувати документувати і знімати. На жаль, ми стали свідками бомбардування пологового будинку в Маріуполі, масових поховань, куди звозили тіла померлих людей, багатьох воєнних злочинів, які там відбулися протягом цих 20-ти днів.

Ви є однією з 6-и продюсерок цього фільму: у чому саме Ваш внесок?

Мій внесок саме в тому, що я була польовим продюсером – який працює в «полі» (ред.:професійний сленг – так кажуть про людей, які працюють безпосередньо на місці подій). Мої обов’язки були саме організовувати знімальний процес, шукати героїв, збирати інформацію, допомагати з постпродакшном, монтувати, відправляти матеріали. Це була моя головна робота.

Але після того, як ми поїхали з Маріуполя, я почала працювати разом з Мстиславом, Євгеном і нашим іноземним кореспондентом Лорі Хіннант над розслідуваннями про Маріуполь. Ми зробили таке коло розслідувань на основі тих матеріалів, які ми збирали в Маріуполі, свідчення людей, які виїхали, які є у фільмі, на кадрах. Саме за цю роботу ми отримали Пулітцерівську премію.

Поточніть, за яку саме роботу Ви отримали Пулітцерівську премію?

Ми отримали її саме за репортажі з Маріуполя і за розслідування, які ми робили протягом всього року, пов’язані з Маріуполем, на основі наших матеріалів з Маріуполя, на свідченнях людей та інше.

Наприклад, коли ми виїхали, і відбулося бомбардування драмтеатру, ми відчували великий сум, бо розуміли, що в місті немає журналістів вже, які б могли задокументувати це і показати світу цю страшну трагедію. Тому ми почали шукати людей, які вижили після цього бомбардування, знайшли більше 20-ти. Зібрали їх свідчення та зробили 3D-модель драмтеатру – ми розташували схематично людей, скільки і де знаходилося. За нашими розрахунками, там загинуло близько шести сотень людей, що є одним з найбільших злочинів за весь час війни. Ось таке наше перше розслідування.

Потім вийшов матеріал про парамедика Тайру, бо в самому Маріуполі вона змогла передати нам картку зі своєї камери, на яку вона документувала все, що відбувалося в шпиталі, де вона допомагала. У нас вийшов матеріал про неї вже тоді, коли вона була у полоні. Після цього Тайра була звільнена і світ побачив, що вона неймовірна медикиня, яка рятувала людей і дітей, військових і цивільних людей, і навіть російських військових.

Також ми робили розслідування про концентраційні табори, через які проходили безпосередньо маріупольці, які виїжджали з міста. Тоді вже було майже неможливо виїхати на підконтрольну Україні територію, тому вони виїжджали через росію. Також зіштовхувалися з дуже великим тиском, тортурами, викраденнями, порушеннями прав людини, звісно. Виїжджали вже без нічого.

Було розслідування і про те, що стало з Маріуполем після того, як ми поїхали. Ми могли бачити, як там почали зносити будинки. Під знос також був будинок, який є на одному з наших знімків, де російський танк з написом «Z»  стріляє по цьому будинку. Ми знайшли людей, які в цей час були у підвалі. Вони нам розповіли, що після цього обстрілу загинули дві літні жінки, які перебували у тій частині будинку, куди поцілив танк. Ось такі приклади робіт, над якими ми працювали.

Коли і як Ви виїхали з Маріуполя? Що Вас мотивувало їхати в це пекло, звідки взялась сміливість на це? Чи відчували Ви себе там бодай в якійсь безпеці (на правах журналіста, яких не мають чіпати за законами війни)?

Виїхали 15 березня, проїхавши 15 російських блокпостів усією нашою командою, приховавши камери, картки і все інше. На той момент в російських медіа вже ширилася інформація, що є журналісти такі, інформаційні терористи, пропагандисти… Тобто вони вже розголошували наші імена. Це було дуже ризиковано, але нам пощастило виїхати з Маріуполя і зберегти ці матеріали. Нам допомагав маріупольському поліцейському Володимиру. Спочатку він допоміг нам знайти зв’язок у місті, де ми могли ці матеріали відправляти. Потім допоміг знайти місце, де можна було заряджати камери. І так вийшло, що він зі своєю родиною нас вивіз на своїй повністю потрощеній автівці.

Звісно, коли ми вже виїхали з Маріуполя – оговталися… Бо я  якось не вірила в те, що ми вижили, що цілі… Дуже було страшно навіть уявити, що сталося з тими людьми, які не виїхали. Тоді ж і відбулося бомбардування Драмтеатру.

Звісно, вирішили, що треба зробити цей фільм, щоб назавжди увіковічити пам’ять про Маріуполь, про людей, зафіксувати воєнні злочини, щоб це нікуди не ділося, щоб про це не забували. Тоді ж ми вирішили зробити фільм.

Я особисто не розуміла, не думала, що все буде настільки страшно, жорстоко, що буде така війна проти людей, усіх людей, що місто буде так швидко оточене і його будуть так жорстоко захоплювати, руйнувати. Ми їхали в Маріуполь працювати, як ми завжди працюємо – висвітлюємо різні новини, історії людей, працювати на фронті. Ми їхали працювати як завжди, але не думали, що почнеться така страшна війна.

Коли в Маріуполі були критичні моменти, коли я думала, що можливо ми не виживемо, що немає зв’язку, їжі, води… Немає надії, що ми навіть не зможемо відправити те, що зняли… Мотивувало саме те, що наші матеріали бачить увесь світ. І я дуже сподівалася, що це допоможе відкрити цей коридор і врятувати людей з Маріуполя.

Хотілося дати їм голос, бути поруч з людьми. Я розуміла, якщо ми зараз командою будемо продовжувати працювати, то буде все добре.

Ні, ми звісно себе не відчували в безпеці, як і всі маріупольці – ми були в небезпеці. Обстріли були по всьому місту. Люди, які намагалися вийти і знайти їжу чи воду – їх вбивали на вулиці під час обстрілів.

Після публікації фото та відео з маріупольського пологового будинку в російських медіа взагалі почали писати, що всі ці новини – фейк, люди – актори, і новини є постановою. І ми розуміли, що це для нас може бути дуже небезпечно. Але зараз, коли ми працюємо вже більше півтора року, майже весь час на фронті, я можу сказати, що  в небезпеці перебувають всі і майже весь час.

Тут не працюють ніякі закони війни.

Усі журналісти в такій же небезпеці, як і ми. Більше 50-ти моїх колег загинуло під час війни. Це свідчить про те, що тут неможливо бути в безпеці.

«Покажіть путіну очі цієї дитини, яка вмирає»… Це – цитата з фільму, слова промовляє лікар, який намагався реанімувати 4-річну Ангеліну, яка померла… Чи вперше Ви там таким чином подивились в очі смерті? Якщо так, які це відчуття, думки, звідки можна взяти сили, щоб документувати ці страшні трагедії людей?

Так, ми перебували в обласній лікарні №2. Тоді привезли поранену дитину, її маму та поранену бабусю. Це була перша дитяча смерть, яку я побачила взагалі у житті і в Маріуполі.

Потім таких ситуацій було дуже багато – дуже багато смертей дітей і це дуже-дуже страшно. Я насправді пам’ятаю і сльози на очах лікарів, і крики її мами у коридорі… Це неможливо забути. Зараз це відбувається постійно, бо війна триває…

Це неймовірно важко. Але ти розумієш, що треба це показувати, бо буде таке відчуття, що цього не було.

Ми, як журналісти, не можемо про це мовчати. Тому треба це документувати і показувати світу. Це не просто війна, це трагедія, бо вмирають діти, вмирають люди… Ти знаходиш сили в собі, щоб продовжувати працювати. Хоча знову ж таки, найстрашніше, коли втрачаєш близьку людину, дитину, своє місто. Ми як журналісти, вижили тоді, але набагато страшніше – бути на місці тих людей.

Я не можу навіть казати, що нам важко. Важко людям, які втрачають. Хоча кожен із нас щось втратив на цій війні – дуже багато наших друзів загинуло, колег, хтось втратив свій дім. Тому, на жаль, кожен щось втратив.

У фільмі звучить фраза від автора: «Це історична війна: не документувати її просто не можна». Розумію, що певно, ці слова сказав Мстислав. Чи розділяєте Ви думку саме про історичність цієї війни і чому? У чому важливість її документування?

Про те, що не можна не документувати цю війну, я насправді розділяю ці слова. Тому що, зараз це надважливо задля порятунку людей. Можна сказати, що мовчати зараз – це злочин. Наш обов’язок, як журналістів – надати розголосу, дати голос людям, дати інформацію тим, хто не знає, що відбувається тут і зараз.

Для майбутніх поколінь ці знімки, фото, відео, фільм – це буде для них історія, яку вони будуть вивчати, про яку вони будуть знати завдяки документації цих подій. Сподіваюся, вони не будуть повторювати тих помилок, які відбулися зараз. І ніколи не буде такої страшної війни…

«Війна – рентген: оголює сутність людей». Чи погоджуєтесь Ви з цією фразою одного з героїв вашого фільму? Чи направду війна оголює справжню сутність людей? Чому навчила Вас саме той маріупольський жах?

Так, я погоджуюся, що війна відкриває справжні якості людей. Є люди, які стають кращими, а є навпаки – гіршими. Коли ми всі знаходимося в такій страшній ситуації – тут немає місця, щоб вдягати маску.

Люди просто намагаються врятуватися. Ми всі намагалися врятувати себе і рідних. Хтось може це витримати і йде допомагати. А хтось – не може, і він відвертається і робить щось інше. Дуже важливо сказати про те, що ця війна нас дуже сильно об’єднала – об’єднала Україну, як велику родину. Навіть в Маріуполі, ми можемо бачити це у фільмі, що навіть коли люди були в страшних ситуаціях і втрачали рідних, вони ніколи не були наодинці. Завжди була людина, яка підтримувала.

І ми можемо бачити героїзм людей, наприклад, лікарів, поліцейських, військових, які допомагали людям. Коли люди навіть не могли викликати швидку, бо не було зв’язку – були фельдшери швидкої, які просто виїжджали у найнебезпечніші регіони міста, щоб допомогти і дістати з-під завалів людей. Теж робили і поліцейські, і військові. Усі об’єдналися для порятунку. І це неймовірно важливо.

І зараз я можу сказати, що саме люди, які допомагають – вони дають віру у майбутнє України – щасливої, сильної та незалежної держави.

Як Ви думаєте, коли і чим закінчиться ця історична російсько-українська війна?…

Я не можу сказати, коли і як закінчиться війна, бо я не військовий експерт, і, на жаль, не знаю майбутнього. Як журналіст я намагаюся зробити все, щоб документувати те, що відбувається, дати голос українцям, дати розголос тому, що відбувається.

Дуже сподіваюся, що ця війна закінчиться якнайшвидше і дуже хочу, щоб не вмирали люди. Дуже хочу, щоб Україна була вільною, незалежною державою, із щасливим майбутнім. Сподіваюся, що всі повернуться додому і відбудують свій дім. І життя буде таким же безтурботним і щасливим, яким воно було до цього. Дуже в це вірю.

«Якщо казати про драматургію фільму, то вона блискуча»: Дмитро Десятерик

Дмитро Десятерик – український театральний і кінокритик .У 2015-2021 роках Дмитро був членом Українського Оскарівського комітету. Також у 2015 став  першим українцем-членом журі FIPRESCI в історії Монреальського фестивалю світового кіно. 2022 року Дмитро Десятерик, Олена Рубашевська  та Олександр Гусєв стали першими українцями, які голосувати на кінопремії «Золотий глобус». 2023 – Дмитро переобраний для голосування на «Золотому глобусі» в статусі international voter.

Ви знайомі з усіма оскарівськими номінантами від України за всю історію нашої участі в цьому конкурсі. Як, на ваш погляд, на цьому тлі вирізняється «20 днів у Маріуполі» ? Який проценти вірогідності ви даєте, що він таки візьме «Оскар»?

«20 днів у Маріуполі»  відрізняється від решти претендентів від України тим, що там є момент ризику безпосередньо для самої знімальної групи. За свою щирість і чесність автор буквально відповідає своїм життям. Це достатньо рідкісний, якщо не перший випадок. Ми раніше відправляли документальні фільми на «Оскар», але в жодному з них не було такого рівня драматизму, заснованого на реальних подіях.

Щодо того, чи візьме фільм «Оскар» – тут треба бути дуже обережним. Я вже вдруге працюю в журі «Золотого глобуса». Звісно, це не «Оскар», це трохи інша інституція, але більш-менш зрозуміло, як це працює. Колосальна конкуренція, сотні фільмів, які треба подивитися кожному члену Американської академії, і в цьому потоці робити вибір дуже важко. Тим паче, що, наскільки я розумію, «20 днів у Маріуполі»  йдуть в категорії «міжнародний фільм». А там зазвичай ігрові картини. Чесно кажучи, навіть не пригадую, коли документальний фільм брав призи у цій номінації. Тому я з обережністю ставлюся до прогнозів, але в нього є хороші шанси увійти в короткий список. Може навіть і в номінацію, що вже буде справжнім проривом.

Чи були у вас питання до обраних на «Оскар» фільмів від України? Маю на увазі: які фільми раніше висувала Україна і чи погоджувались ви з цим вибором?

По-різному. Бувало так, що фільми висувалися через заангажовані рішення. Наприклад, у 2014 році , при всій повазі до інших кандидатів, треба було відправляти «Плем’я», яке мало шанси потрапити в номінацію.

Після реформування Комітету бувають рішення, з якими я не згоден, але вважаю не дуже коректним це коментувати, оскільки процес прийняття рішень відбувається прозоро. Те, що обрали той чи той фільм – то вже голосування більшості членів комітету, так вирішили.

Чим вас як кваліфікованого знавця мистецтва кіно найбільше вразив «20 днів у Маріуполі» ?

По-перше, повторюю, сюжетом виживання знімальної групи. Це справжній трилер. В авторів завдання не просто вижити, а й вирватися з пастки і вивезти з собою матеріал, який вони відзняли.

Але головна перевага фільму – наявність ліричного героя. Мстислав Чернов не просто розказує про події, а й ділиться своїми рефлексіями. Розмірковує над тим, що він скаже своїм дітям про те, коли вони спитають у нього, що він зробив, щоб зупинити це безумство. Тобто драматична складова “20 днів” дуже потужна і наближає цей фільм до ігрового кіна, робить його мистецьки цілісним, а не тільки розгорнутим інформаційний повідомленням. І це дуже вирізняє фільм Чернова  серед іншої документалістики про війну, знятої за останні півтора року.

Якщо брати світове документальне кіномистецтво за всю історію: чи є там воєнні фільми, які об’єктивно краще за «20 днів у Маріуполі»? Які би воєнні фільми, які є направду витвором мистецтва, взагалі ви би порадили до перегляду?

Чесно скажу, саме щодо документалістики отак навскидь не можу відповісти. Є цілий корпус потужних ігрових драм про війну –той же «Апокаліпсис сьогодні» Копполи, «Тонка червона лінія» Теренса Малека, «Мисливець на оленів» Майкла Чіміно. Це окрема, дуже велика тема.

Особисто я як революціонер і драматург попередньо нічого видатного від документального фільму про окупацію, створеного відеожурналістом, не очікувала. На мою думку, знімати війну чи протести, чи горе – благодатна справа: кожен кадр – уже шедевр тільки тому, що вдалося це зняти (експресія, змістовність, ідейність, мораль там є апріорі). Вважаю, що будь-яка людина в принципі це може зняти – і отримає світове визнання тільки того, що була першою чи має ім’я відомого документаліста. Здебільшого не знаходжу нічого мистецького, наприклад, у перших світлинах деокупованої Бучі.  Я теж, не будучи фотографом взагалі, але будучи допущеною до цих територій, могла би зняти так, як відомі фотожурналісти, які отримали за документування трагедії Бучі світове визнання. Але «20 днів у Маріуполі»  мене найбільше вразили шедеврально вибудованою драматургією. Дала би «20-и дням Маріуполя» «Оскар» з найкращий сценарій). Як ви оцінюєште драматургію фільму: що видатного, які цікаві прийоми, може, якісь недоліки?

Власне, щодо до драматургії фільму і прийомів, використаних автором, я вже сказав. Тобто, режисер веде 3 сюжети:

перший – те, що власне відбувається в місті, яке на наших очах просто нищать окупанти;

другий – те, що відбувається з самою знімальною групою, як їм доводиться виживати і виконувати те завдання, яке перед ними стоїть;

третій сюжет –  ліричний: рефлексія, ліричний герой.

Тож драматургія фільму є його найсильнішою стороною, вона мені дуже подобається.

Справжній катарсис я отримала на 17-у дні. Як на мене, це фінал – на цьому б завершила. Як ви вважаєте, ті ще 3 дні мотивовані ідеєю?

На чому я б завершив(ла) – це некоректна постановка питання. Ми не можемо вирішувати за режисера і казати, коли йому закінчувати, казати «А я отут би отак зробив…» Режисеру видніше. Мистецький продукт уже готовий, ми не можемо робити якісь зауваження, що треба якось його переробити чи щось викинути.

Що ж до мене, то “20 днів…” я вважаю повністю завершеними, цілісними, нічого зайвого, все на місці.

Як ви думаєте, коли і чим закінчиться наша війна?

Закінчиться нашою перемогою, звісно. Окупантів буде розбито. Ця перемога спричинить глибоку кризу в росії, яка призведе до падіння режиму путіна і подальшого розпаду росії як цілісної держави на окремі утворення.

«Це фільм – правда»: Олександра Немчинова, переселенка з Донецька, яка перші 20 днів пережила в окупації Маріуполя 

Олександра Немчинова народилась у Донецьку і прожила там до 2014 року. Активістка FEMEN, протестувала проти путіна з 2010 року.

Ця світлина за вересень 2021 року – це останнє фото Саші з Маріуполя. На ньому вона з Маріком – одним із своїх 13-ти вже загиблих у Маріуполі  котів. Пізніше за цим фото окупанти шукали Олександру в Маріуполі, щоб вивезти. Зараз проживає в Хмельницькому.

Коли і як Ви подивилися фільм «20 днів у Маріуполі»? Що Ви тоді відчули?

Подивилася у Хмельницькому, в кінотеатрі. Прийшла дуже маленька кількість людей. Відчуття – достатньо важко передати, бо це ніби ти дивишся фільм, а він про тебе. Ось таке було приблизно відчуття.

Достатньо важко, коли ти переживаєш ці події не як глядач, а як безпосередній свідок і учасниця подій. Важко, важко… Я вийшла з цього сеансу у дуже розбитому стані. Але таке кіно потрібно знімати, бо люди мають бачити, що насправді відбувалося в Маріуполі.

Чи сподобалось Вам це кіно? Чому?

Ну це не таке кіно, яке може подобатися чи ні. Це інші емоції. Я би сказала, що це кіно правдиве. Це кіно є документальним. Фільм розповідає про перші 20 днів пекла. Не знаю, як це зазначити. Як про це сказати… Це фільм – правда, а правда не завжди подобається, але тому вона і правда.

Коли Ви почали жити в Маріуполі і чому?

В Маріуполі почала жити у 18-му році. Чому? Банально, в Маріуполі є море, і він знаходиться в Донецькій області. А так, як я сама корінна донеччанка, мені набагато ближче Маріуполь, ніж Київ. В столицю я переїхала одразу в 14-му році після справжнього початку війни – після того, як русня окупувала Донецьк, я була змушена виїхати.

Перший час я жила в Києві. Але, якщо чесно, мені не подобається Київ. І ключова роль в цьому – те, що я не люблю метро.

Тому я захотіла жити в Маріуполі. Я приїхала туди з думкою, що я буду жити там до кінця свого життя, так би мовити. Планувала оселитися біля моря і жити в місті, де є море, бо це насправді дуже класно. Неповторно. Кожного ранку просинаєшся під шум прибою. Я мешкала в Маріуполі, в мене хвіртка відчинялася просто на пляж. Виходиш і одразу на пляж ступаєш… Мені з дитинства подобається Азовське море, хто б що не казав. І факт, що в Маріуполі багато смачної риби, а я рибоманка, це для мене один з ключових факторів.

Як для Вас почалось захоплення Маріуполя? Де були, що робили, що очікували, відчували, думала…

У ліжку. Мені зателефонував мій друг і сказав: «Саша, вставай, почалася війна, путін оголосив Україні війну. Спочатку не зрозуміла, хоча для мене це не було несподіванкою. Бо я знала, що вони нападуть і будуть намагатися завершити те, що русня не завершила в 14-році.

Я встала, взяла цигарку, вийшла і одразу почула вибухи на лівому березі. Лівий берег близько до Широкіно, а Широкіно тимчасово окуповане.

Море – дуже сильний звуковий провідник. То з 14-го року, періодично чули вибухи з Широкіно, тряслися столи… Але зрозуміло, що це ближній бій, або якісь не дуже серйозні снаряди.

Ці вибухи, які я почула ранком 24-го, були зовсім інші. Було зрозуміло, що це повномасштабна війна. Почалося з артилерійського обстрілу, через 3 дні з’явилися літаки, які кидали 500-кілограмові бомби на місто. При цьому обстріл вівся з усього: бомби з неба, корабельні снаряди з моря, артилерія з боку, так званої, невизнаної днр – це було дуже страшно.

Я би не хотіла, щоб це відчули люди, і собі не бажала б відчувати. Але… Я розуміла, що це надовго. Десь день на 6-й, я зрозуміла, що вони будуть знищувати місто. Розуміла, що їм абсолютно все одно на людей і жертви будуть катастрофічними. Що ніхто нікого не збирається рятувати. Що маріупольці опинилися один на один з шаленим вогняним тиском з боку русні, не було ніякої евакуації, ніяких сирен, поліції, яка б їздила містом і сповіщала людей, жодного зеленого коридору. Жодної інформації від держави, влади – всі втекли з міста одразу 24-го.

26-го лютого втік мер, який записував відео, і було зрозуміло, що він не знаходиться в місті, при цьому він стверджував, що він в місті і що він не кидає своїх співгромадян, людей, за яких він несе пряму відповідальність. Ось і все.

В результаті, держава замовчує реальні жертви. А це, за приблизними підрахунками спротиву і людей, які намагаються розслідувати і документувати злочини русні, 130 000 людей. Це без перебільшення. Я сама бачила дуже багато смертей, ховала людей і писала написи на картонках, дощечках, щоб просто було зрозуміло, хто де похований. Не було часу особливо думати. Все побудоване на реакції і бажанні вижити.

Нагадуємо: раніше ми розповідали про те, як було визначено український фільм, що претендуватиме на «Оскар».

Авторка: Аня Алляйн.

Фото: Василиса Степаненко, Дмитро Десятерик, кадри «20 днів у Маріуполі».

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.