Бізнес замість реабілітації: як ветеран війни відкрив власну майстерню в Ірпені

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну триває вже понад три роки, а загалом війна уже 11 років. Щодня тисячі військових стають ветеранами: змінюють військову форму на цивільний одяг і повертаються до звичайного життя, яке було до війни. Проте нова реальність вже має свої особливості.

Повернувшись додому у метушливий світ цивільних, ветерани починають шукати себе, щоб не загубитися та продовжувати жити далі. Багато хто з них не уявляє свого життя без війни та служби, але через стан здоров’я не можуть воювати. Тож доводиться знайти в собі сили й відновитися та займатися іншою справою.

Такою є й історія ветерана з Ірпеня Андрія Смика. Разом зі своєю дружиною він зміг започаткувати власну справу – екологічну майстерню з виготовлення унікальних дерев’яних виробів Funny Owls.

Журналісти «Київщини 24/7» дізналися в Андрія: як йому вдалося знайти сили жити в цивільному світі та відкрити бізнес? Як народжувався ветеранський бізнес, які особливі новинки майстерня готує до Великодня? Та який подарунок зробила для нього війна? Читайте в нашому матеріалі.

«У цій війні я бачив багато жаху, але знайшов і один великий плюс»

– Чим Ви займалися до служби? Де працювали?

– Я народився в сім’ї військових. Мій батько безпосередньо причетний до служби нашій державі. Мій брат також був військовим, але, на жаль, його зараз немає. 

Після закінчення школи я вступив до профільного військового навчального закладу. У 2008 році розпочав навчання, а у 2012 році закінчив його та взявся до виконання своїх службових обов’язків. Віддав державі значну частину свого життя: з 2012 по 2020 рік виконував обов’язки, пов’язані з підтримкою та забезпеченням її роботи.

У 2020 році тимчасово призупинив службу й перейшов до роботи в цивільному секторі, співпрацював із приватними підприємцями. Проте трохи більше, ніж через пів року, я знову одягнув форму та повернувся до служби. 

– Чим Ви займалися під час служби? Де Ви зустріли повномасштабне вторгнення?

– Ми виконували бойові завдання із захисту держави, які нам визначало керівництво. Повномасштабне вторгнення ми зустріли зі зброєю в руках, брали участь у запеклих боях за Київщину, до цього виконували завдання в зоні антитерористичної операції.  

24 лютого, буквально через дві години після початку, я зрозумів, що це вже не та війна. Це зовсім інший рівень. Ворог сильний, і боротися з ним потрібно жорстко, розумно, роблячи все, щоб він не мав шансів наблизитися.  

Ми виконували завдання в Київській області – в Ірпені, Бучі, проводили зачистки територій. Потім наш підрозділ розділився: частина поїхала на одні бойові завдання, ми – на інші. Далі була Харківщина, Донеччина – Гоптівка, Дементівка, Проходи… і багато інших гарячих точок.  

Донеччина стала одним із найважчих етапів – велика кількість поранень, контузій. Наслідки війни даються взнаки й досі. Війна – це страшна річ. Як казав мій товариш, світла йому пам’ять, позивний «Адвокат»: «Найцінніші ресурси – це час, здоров’я і людське життя». І саме це ми втрачаємо щодня.  

Згодом повернувся до цивільного життя, тривалий час був удома. Але навіть у найтемніші моменти є місце для світла. У цій війні я бачив багато жаху, але знайшов і один великий плюс – кохання.  

Під час зачистки в одному з будинків в Ірпені я знайшов документи власниці квартири, де нам із хлопцями довелося вибити двері. Я вирішив їй зателефонувати та перепросити за те, що ми трохи «розгромили» їй будинок. Так я познайомився зі своєю Оленою. Ми поговорили кілька хвилин, але щось зачепило. Перед виїздом на Харківщину я набрав її ще раз. Але вже тоді я відчув, що про мене турбуються.  

Ми почали спілкуватися, і з часом це переросло у щось більше. Зараз ми живемо разом. Вона підтримує, цінує, поважає, любить. Це найкраще, що могло трапитися зі мною за весь цей жахливий час.  

Двері в її квартирі ми, до речі, поставили назад. І гроші я повернув. Це теж важливо.

«Робота з деревом – найкраща реабілітація після війни»

– Як Ви переживали адаптацію після повернення? Чи було відчуття, що світ змінився?

– З армії я звільнився у 2023 році. Численні травми та контузії дозволили мені завершити службу за станом здоров’я. Останнє поранення було від удару FPV-дрона. Нас ганяли два дрони: один десь зачепився і здетонував, а ми двоє прийняли рішення розійтися в різні сторони. Поки я втікав від цього дрона, то зазирнув в російську нору, і в той момент здетонував дрон…

Після повернення з війни я опинився у вакуумі. Два місяці я просто не розумів цей світ – усе здавалося чужим, люди поводилися інакше, буденні речі викликали розгубленість. Навіть похід по хлібом здавався складним випробуванням. Я спробував себе в іншій сфері діяльності, але це не принесло бажаного результату.

Одного дня Олена, моя підтримка й опора, сказала: «Андрію, ну що ти сохнеш? Треба чимось зайнятися!» І я почав шукати щось нове. Переглядаючи відео на YouTube, натрапив на ідеї, які надихнули мене: «А чому б не спробувати?» Так і почалося моє знайомство з технологіями обробки матеріалів: дефектуванням, системою CorelDRAW, CNC-обладнанням.

– Як Ви прийшли до різьблення? Можливо Ви займалися різьбленням до війни?  Чи Ви одразу знали, що робота з деревом стане Вашим бізнесом, чи це вже якось з часом прийшло? 

– Ой, ні, різьбою по дереву я не займався, це було не моєю справою. До цього я був досить далеким. Насправді це не лише різьба, а багато різних технологічних процесів. Але історично склалося так, що мій дідусь, батько моєї мами, був дуже відомим майстром з обробки дерева. Його знали не тільки на Житомирщині чи в районі, а й по всій Україні.  

У ті часи не було сучасного обладнання, потужностей і можливостей, тому всі роботи виконувалися виключно вручну. Він працював у колгоспі на посаді головного майстра з обробки дерева. У багатьох будинках залишилися його вироби. Хоча я особисто ніколи не займався цією справою, проте, мабуть, щось у мені все ж таки відгукнулося на генетичному рівні.  

Спершу я сприймав це як реабілітацію. Виявилося, що найкраща терапія – це робота головою. Я проводив у майстерні більшість часу, занурюючись у навчання. Те, що інші опановують у профільних навчальних закладах, я освоював самостійно через інтернет. Вивчав усе: роботу ЧПУ-верстатів, шліфувальних і свердлильних машин, особливості покриття, точність зарізу – кожен міліметр мав значення.

А потім з’явився перший реальний результат. Перші вироби я відправив хлопцям на передову. Одним із таких став дерев’яний макет «Хамві» – військового автомобіля. Пам’ятаю, як показав цю роботу товаришу, а він у відповідь надіслав фото снайперської гвинтівки й жартома запитав: «Андрюха, на що ти нас поміняв?»

Тоді ж виникла ідея персоналізації – нанесення гравіювання. Попросили виготовити виріб з іменем сина одного з наших хлопців. Цей момент став початком усього. Тоді я зрозумів, що те, що я роблю, має значення.

– Чи шлях адаптації та повернення до цивільного життя був для вас був складним?

– Шлях адаптації до цивільного життя – це постійна боротьба, яка, мабуть, ніколи не закінчиться. Як би не працювали психологи – наші, іноземні, з десятиліттями досвіду – вони можуть допомогти знайти стимул жити далі, але війна назавжди залишається в голові.

Найстрашніше – це не сама війна. Не поранення і навіть не смерть, бо якщо тебе не стане – ти вже нічого не відчуєш. Найстрашніше, коли людина, з якою ти щойно говорив, сміявся, разом ділив якісь моменти життя, раптом зникає прямо на твоїх очах. І ти нічого не можеш зробити.

Після таких переживань люди тримаються за дрібниці, які дають змогу зберігати контроль над собою і реальністю. Одного разу, після бою, один із наших хлопців перезаряджав автомат, поправляв спорядження і курив. Коли докурив цигарку, збирався її викинути. І раптом хтось із побратимів сказав: «Ти що, нашу землю сміттям засмічувати? У бронежилет йому поскладай, хай з нашими бичками їде».

Ось так ми й жили – між смертю, війною і прагненням не втратити себе.

– Як, на Вашу думку, держава та суспільство мають підтримувати ветеранів після повернення з фронту?

– Чоловік на фронті живе думками про родину. Але бувають страшні випадки – хтось відправив дружину за кордон, а вона його зрадила чи покинула. Це ламає зсередини. І тут важливо надавати якісну психологічну допомогу.

Також є проблема у роботі органів місцевого самоврядування. Ветеран повертається у відпустку, а за ці 10 днів його ніхто не підтримує. Не організовуються заходи відпочинку, реабілітації, психологічної розрядки. В Ірпені ветеран-хаб відкрили лише кілька місяців тому. Чому так пізно? Хлопці, які ризикують життям, мають отримувати підтримку ще на етапі повернення додому.

Ті, хто отримують три дні відпустки, повинні за цей час відчути реальну допомогу від держави. Але, на жаль, поки що такого немає. Сподіваюся, що ситуація зміниться.

– Чи допомагаєте Ви своїм побратимам?

– Сьогодні наші захисники перебувають на передовій у складних умовах. Морози в регіонах бойових дій сягають -28°C, і хлопці змушені тижнями жити в окопах. Ми допомагаємо, як можемо: закуповуємо ліки, спорядження, шини для автомобілів, акумулятори для рацій. Близько 50% нашого прибутку спрямовуємо на підтримку військових.

Адже важливо пам’ятати: оборона країни – це не лише справа військових. Згідно з Конституцією, кожен громадянин має обов’язки перед державою. Війна триває, і ми повинні діяти разом, щоб забезпечити нам усім перемогу та мир.

«У нашому бізнесі є можливість працювати і цивільним, і ветеранам»

– З ким Ви працюєте — самі чи можливо маєте вже свою команду людей?

– У нас є невеличка команда – загалом п’ять осіб: три ветерани та двоє цивільних. Наша робота зосереджена на розвитку підприємства, яке для мене стало частковою реабілітацією. Я б узагалі створив деревообробний реабілітаційний центр, де можна було б не лише виготовляти продукцію, а й навчати цього людей та приводити їх до життя.

Фактично, так воно і працює: хлопці час від часу заїжджають на філіжанку кави, спілкуються, спостерігають за процесами, розпитують про деталі. Можливо, комусь у майбутньому буде цікаво долучитися, заповнити вільний час, повчитися за книгами чи в інтернеті, поспілкуватися з потенційними замовниками, дізнатися більше про реалізацію продукції.

– Чи є в планах масштабування? Чи є зараз перешкоди, які заважають  масштабуватись? Чи залучали кошти з програм ветеранського бізнесу. Чи можливо плануєте це робити?

– Маємо чіткий план розвитку: розширення виробничої лінії, ремонти, масштабування. Кожен у нашій команді відповідає за свій процес – хтось займається шліфуванням, хтось покриттям, пакуванням тощо. Ми – єдина команда, яка прагне зростання.

У нас вже є певна кількість обладнання, яке ми плануємо оновити та вдосконалити, аби працювати ще ефективніше. Планів дуже багато, головне – знайти необхідне фінансування, і тоді зможемо реалізувати все задумане.

Ми б хотіли ініціювати певні податкові послаблення або навіть податкові канікули для військовослужбовців. Адже людина, яка два роки перебувала на фронті, на передовій, просто не встигла адаптуватися до змін у цивільному житті. Вона не розуміє, які процеси зараз відбуваються в економіці, бізнесі, державному управлінні. Тому мінімум пів року податкових канікул – це необхідна умова для успішного повернення ветеранів до підприємницької діяльності без фінансового тиску та додаткових зобов’язань.

Основні виклики, з якими стикаємося:

• Конкуренція. На ринку є нішові виробники дерев’яних іграшок, а також великі мережеві компанії, такі як IKEA, JYSK тощо. Вони становлять значну конкуренцію, однак у перспективі ми розглядаємо можливість співпраці з такими брендами.
• Недостатнє фінансове забезпечення. Весь бізнес запускався «з нуля», без сторонньої фінансової підтримки, тому кожна копійка йде в справу. Водночас великі деревообробні підприємства та державні компанії, пов’язані з лісовим господарством, постійно підвищують вартість сировини, що безпосередньо впливає на нашу собівартість.
• Податкові навантаження та безпекові ризики. Постійні обстріли, шахеди, ракетні удари – усе це створює серйозні перешкоди для ведення бізнесу. 

Ми віримо, що з підтримкою держави та бізнес-партнерів зможемо подолати ці виклики та розвивати власну справу, створюючи робочі місця для ветеранів і сприяючи економічному зростанню країни.

Щодо фінансування, ми не отримували жодних грантових коштів і не подавалися на відповідні програми. Усе запускалося виключно з особистих накопичень та з власного бюджету.

Можливо, ми розглядаємо варіант отримання гранту, адже це справді хороша можливість. Але для нас важливо оцінити доцільність такого кроку. Так, грантові кошти – це добре, але головне питання: які гарантії стабільного функціонування бізнесу ми маємо в нинішніх умовах?

Ситуація в країні залишається складною, а міжнародні виклики щодня стають ще серйознішими. Ми не можемо передбачити, як розвиватимуться події, що буде з економікою, фінансовою підтримкою, ринками.

Наша мета – масштабувати бізнес, створити власну виробничу базу в Ірпені. Хочемо розвивати підприємство офіційно, сплачувати податки, адже саме вони йдуть на підтримку ЗСУ.

–  Як Ви просуваєте свою продукцію та з якими викликами стикаєтесь у сфері продажів?

– Ми співпрацюємо з низкою магазинів, де реалізується наша продукція. Зокрема, у Ворзелі та Ірпені вона представлена у двох торгових точках. Також активно розвиваємо продажі через онлайн-платформи – Prom, Instagram, OLX. Зараз ми лише починаємо цей напрямок, вивчаємо SMM, консультуємося з маркетологами.

Ми свідомо підходимо до продажу нашої продукції, оскільки розуміємо, що економічна ситуація складна, і люди витрачають кошти насамперед на необхідні речі – продукти, оплату комунальних послуг, одяг. Тому ми намагаємось не завищувати ціни, що є нашою конкурентною перевагою.

Однак ветеранський бізнес потребує підтримки. Було б добре, якби Міністерство у справах ветеранів та органи місцевої влади більше допомагали таким підприємцям – організовували бізнес-форуми, надавали консультаційну та фінансову підтримку.

Ми відкриті до співпраці з громадами, місцевою владою, бізнесом.Наприклад, нещодавно виконали замовлення для міста Бородянка – виготовили копію пам’ятника Тарасу Шевченку, який постраждав від ворожих обстрілів. Це стало ще одним символом наслідків російської агресії, подібно до знаменитого «бородянського півника».

– Що є в асортименті Вашого магазину? Що найбільше купують споживачі та які новинки плануєте додати?

У нас немає чіткої позиції щодо того, яка продукція продається найкраще. Купують усе – якісь вироби більше, якісь менше, але в результаті реалізується весь асортимент. Дружина іноді каже, щоб не виготовляв занадто багато окремих позицій, але практика показує, що скільки б не зробили – 10, 20, 30, 50 коробок – усе поступово знаходить свого покупця.

Щодо асортименту, ми маємо досить широкий вибір продукції: Дитячі іграшки, Кухонна атрибутика, аксесуари для гаджетів (підставки для телефонів, органайзери), Елементи інтер’єру, Меблі.

Окремий напрям, який мені особливо подобається – іконопис. Коли працюєш над іконою, ретельно оформлюєш кожну деталь, з’являється відчуття внутрішнього спокою.

Також активно розробляємо нові продукти. Плануємо більше впроваджувати електроніку, але безпечну та екологічну. Незабаром запускаємо великодню лінійку – підставки під пасхальні яйця, декоративні елементи, сезонні аксесуари.

Ми намагаємося створювати не лише якісні, а й особливі речі, які приносять радість і користь нашим покупцям.

«Страх залишився поза лінією фронту»: про плани на майбутнє та поради ветеранам 

– Які у Вас є плани на майбутнє? Чим можете поділитися?

– Мій перший і головний план на майбутнє – не стояти на місці, а рухатися вперед. Життя триває, і жити потрібно сьогодні, бо завтра може не настати.

Хотілося б розширити виробництво, отримати більше обладнання, залучити більше військових, щоб дати їм можливість адаптуватися та знайти себе в цій сфері. Окремий важливий напрямок, який я хотів би розвивати, – це створення торгівельної бази пиломатеріалів. Йдеться про дошку, рейку, брус, вагонку та все, що пов’язано зі свіжозрізаною деревиною.

Оскільки я родом із Житомирщини, маю певні можливості для офіційних закупівель. Ірпінь сьогодні активно розвивається, попри всі виклики та політичні чвари. Місто має потребу у якісних матеріалах, і ми могли б забезпечити цей регіон необхідною продукцією.

Крім того, ми шукаємо меценатів, які готові підтримати нашу ініціативу. Ми завжди відкриті до співпраці та будемо вдячні кожному, хто допоможе у розвитку справи. Можете писати нам на сторінку інстаграм – funnyowls_woodcraft.

– Що Ви скажете тим ветеранам, які вагаються в старті власної справи? Та які слова підтримки Ви можете виразити військовим нашої країни?

– Хотів би звернутися до справжніх ветеранів, які пройшли бойові завдання, пережили страшні моменти війни. Ви не маєте права боятися в цьому житті – страх залишився поза лінією фронту. Потрібно рухатися тільки вперед, зібрати себе до купи. У цьому важливу роль відіграє родина, оточення. 

Я б дуже хотів, щоб ветерани не шукали забуття у горілці, наркотиках чи криміналі. Важливо пам’ятати: життя триває. Ніколи не можна примирятися з думкою, що ми повинні пристосовуватися до цього світу. Це не ми повинні підлаштовуватися – це світ має пристосовуватися до нас, бо ми його виборювали.

Якщо є проблеми, не соромтеся звертатися до ветеранських центрів. Ми можемо допомогти знайти правильні установи, організації для лікування, реабілітації, стабілізації. Буває, що й мене тригерять розмови про фронтові історії, і я картаю себе, що вже тут, а хлопці ще там, продовжують давати відсіч ворогу. Але важливо підтримувати один одного, триматися разом.

Я хочу подякувати нашому Президенту. Я, чесно кажучи, думав, що під час повномасштабного вторгнення він утече. Але він залишився в Києві, розв’язувати проблеми, приймав важливі рішення. Саме завдяки його позиції збережено територіальну цілісність нашої країни.

Ми бачимо, що на міжнародній арені відбувається багато тривожного. Америка, яка колись змусила нас відмовитися від ядерної зброї, тепер не хоче визнавати своєї відповідальності. Ми віддали озброєння на суму понад 1,5 трильйона доларів, частина якого потрапила до Росії, а частина – до США. Але тепер вони навіть не хочуть компенсувати нам ці кошти.

Ми, українці, – найсамовідданіша і найбоєздатніша нація у світі. Наші хлопці роблять те, від чого весь світ просто вражений. Але ми повинні розуміти: після війни нам треба стати ще сильнішими. Відбудувати країну, посилити оборонну лінію, жорстко карати за будь-яку зраду та зміцнювати нашу незалежність.

Я вірю в Україну. Вірю у наших воїнів. Ми переможемо. І ніхто більше не посміє нам диктувати, як нам жити.

Читайте також: Історії, які болять: унікальна платформа «Svidok.org» збирає свідчення українців про війну в Україні

Фото: Андрій Смик, funnyowls_woodcraft

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.