«Через кілька днів уже не звертаєш увагу на трупи довкола»: спогади родини, яка вирвалася з Маріуполя

Місяць тому Олександр та Любов Товкач переїхали до Дніпра. Дивом їм вдалося вибратися з-під обстрілів у Маріуполі. Подружжя розказує про місяць свого життя у місті, де не вщухають обстріли, притупляється почуття страху, але залишається віра у найкраще.  

«Ми звикли жити в стані війни»

Любов: Вже за кілька днів до початку війни ми чули вистріли. Ми живемо на околиці Маріуполя, селище Україна. За нами – Сартана. Тому ми звикли жити в стані війни. Особливо не боялися. Була якась тривога, тому що точилося багато розмов про війну.

Ввечері 23 лютого ми поїхали в кіно, в ТРЦ «Порт-Сіті», який зараз дуже постраждав від обстрілів. Нас насторожила картина, що звідти вивозили побутову техніку. Під’їхало декілька фур. Ми подумали: ну може перестраховуються. 

А вже 24 лютого ми прокинулися від гучних вибухів. Я одразу ввімкнула інтернет. Саша робив якусь інфографіку по роботі й нічого не знав. Я кажу йому: Саша, почалася війна! От така була разюча різниця між 23 та 24 лютим. Хоча тоді наше селище не обстрілювали.

«Думали, що буде, як 2014 року»

Любов: Атака розпочалася 1 березня. Ми до цього часу підготували невеличку валізу, склали найнеобхідніші речі, документи. І 1 березня з 11 до 12 години наше селище почали бомбити. Ми лягли на підлогу у спальні. Мені здавалося, що це найбільш захищена кімната у будинку. Накрилися, лежали і молилися, аби не прилетіло у наш будинок. Вибухи були настільки поруч, настільки гучними – такого ми ніколи не переживали!

Здавалося, що обстріли 1 березня – найстрашніше. І, можливо, той початок нас не настільки злякав. Бо думали, що буде, як 2014-го. Тоді обстрілювали східні райони. Значно постраждала Сартана, яка від нас всього за 5 кілометрів. Але наше селище не зачепило. Та й масову евакуацію ніхто не оголошував. Було 2 потяги до Львова та Кривого Рогу, але й ті наполовину заповнені. Ніхто не казав: їдьте, бо незабаром буде таке становище.

Ми залишилися у місті, як всі інші. Ніхто не поїхав.

«Мабуть, хлопчик загинув…»

Любов: Коли закінчилися перші обстріли, ми пішли до батьків Сашка – вони живуть напроти нас. Взяли з собою тільки рюкзачки і вирішили поїхати ближче до центру. Думали, що там буде спокійніше. Вмовляли поїхати з нами і батьків, але ті навідріз відмовилися. В їхньому будинку внаслідок обстрілів впала люстра, вилетіли вікна в гаражі. На сусідній вулиці горів будинок. Хотіли викликати пожежників, але зв’язку вже не було.

Читайте також: «Вони продовжують жити з нами»: художниця малює душі померлих на війні

Саша додзвонився до своєї колеги з редакції газети, де він працював. Попросив, аби вона прийняла нас на ніч і ми поїхали до неї. Тільки переступили поріг, та нас питає: а ви знаєте, що в центрі був приліт? Це буквально там, де ми стояли машиною. Я ще помітила хлопчика, який у дворі собаку вигулював. Мабуть, він загинув…

«Коли почали бомбити авіацією, тоді почалося справжнє пекло!»

Любов: Ми сподівалися, що все буде добре. Сподівалися до тих пір, поки 2 березня не відключили світло, зник зв’язок та інтернет. 3 березня відключили повністю воду. А 5 березня зник газ. Зникли всі комунікації і почалися постійні обстріли.

Один день ми переночували у колеги чоловіка, а наступного подзвонила сестра і сказала, що вони знаходяться в будинках біля металургійного комбінату імені Ілліча. Ми їх називаємо бараками. Поїхали туди.

Олександр: Коли будували завод, паралельно будували і житло для працівників. Там стіни з шикарної цегли і вони широкі та надзвичайно міцні. Бо коли в них прилітало «градами», сікло, але не пробивало. Ми думали, що там буде безпечніше. Тим більше, що наша східна частина вже значно постраждала від обстрілів.

Любов: Але тоді ще не бомбила авіація. 4-5 березня вона почала працювати саме по комбінату Ілліча і прилітало по перших прохідних, адмінкорпусу – поблизу був і наш будинок. От коли почали бомбити авіацією – почалося справжнє пекло.

 Можна було спуститися у підвал, але він був настільки глибокий, що ми боялися з нього не вибратися, якщо нас засипле. Тому відсунули в кімнаті диван і ховалися між ним та стіною.

Важко було виживати без газу, води, світла. Коли були запаси питної води, намагалися усіляко її економити. Пили потроху. Їли 2 рази на день: вранці та ввечері. Готували їжу на вогнищі біля будинку. У нас був мангал, ми натаскали всіляких гілок, дров. Так і виживали. Про помитися чи просто голову помити – і мови не було! Хоча ми з Сашею примудрялися хоч раз на тиждень. Ходили весь час в одязі, шапках. 

[modula id=”16260″]

«Трупи лежали і їх вже ніхто не забирав»

Любов: Коли питна вода закінчилася, за нею ходили на криницю наші чоловіки (Олександр та чоловік сестри, – ред.). Але це теж не близький шлях – 2-3 кілометри залізничними шляхами в балочку під обстрілами. Вони йшли, а ми з сестрою молилися, щоб назад повернулися живими.

Олександр: Одного разу ми йдемо з зятем в цю балочку з пляшками за водою. А цей колодязь один на декілька тисяч людей. Ми йдемо і починається приліт! Ми пригинаємося, а назустріч бачимо бабусю. Вона каже: сходіть ближче – до лікарні діалізу, там теж є вода. Ми пішли туди, але нам сказали, що вода для хворих та літніх людей. Довелося повертатися знову до колодязя. Тільки спускатися в яр, як на сусідній мікрорайон починається приліт! Летить літак, з нього сиплеться з десяток бомб. Не знаю, у що вони хотіли там потрапити, але вітер відніс всі ці бомби на приватний сектор і той колодязь. Якби ми не зустріли бабусю, не сходили до лікарні, то загинули б.

Любов: Коли вони ходили за водою, трупи вже лежали і їх ніхто не прибирав.

Олександр: Через декілька днів ти вже не звертаєш увагу на трупи. Тобто ти розумієш, що це люди. Але всі ходять повз і всі розуміють, що кожен теж може там лягти. Це не те відчуття, коли в мирному житті ти бачиш померлу людину. Атрофується сприйняття. Ну трупи й трупи. Точно так, як атрофується відчуття страху. Стоїш кип’ятиш воду на вогнищі, чуєш звук – повз пролетіло. Але коли розумієш, що приліт може бути до тебе, кидаєш все і ховаєшся.

«Юнак з доглянутими руками риється у смітнику»

Олександр: По правді сказати, для воєнного Маріуполя під обстрілами ми жили в шикарних умовах. У нас був свій будинок, мангал, де можна було приготувати їжу.

Любов: Добре, що у нас вона була своя. Напередодні ми зробили значний запас напівфабрикатів та м’яса. Повна морозильна камера була. Але то все вдома було. Ми пішки, ризикуючи під обстрілами, сходили додому. Забрали дві сумки продуктів.

Олександр: Люди, у яких не було свого – нещасні. Тому що у Маріуполя не було запасів продуктів. Вже тут, у Дніпрі, я дізнався, що були якісь склади по Володарській трасі. Це майже за містом. Маріуполь сидів без нічого. В центрі ще людям якось допомагали. А в нашому районі – біля комбінату Ілліча – не було нічого.

В моїй пам’яті досі картина, як інтелігентний на вид юнак з чистими доглянутими руками риється у смітнику і намагається знайти хоч якусь їжу.

Читайте також: Міняють книги на набої: волонтери проводять благодійні книжкові аукціони

«23 березня пішли попрощатися з будинком»

Любов: Обстріли ставали все частішими.

Олександр: Географічно ми були ближче до центру. Найбільше діставалося Азовсталі та комбінату Ілліча. Працювала надпотужна авіація. Наш будинок просто здригався. Ходив разом із землею. Якби прилетіло на дах, нас би там поклало.

Любов: 7 березня був приліт на будинок Сашиних батьків у нашому селищі, їх витягнули сусіди. Ми вмовили їх перейти разом з нами в наш будинок біля комбінату. Два сусідніх будинки в селищі були зруйновані до фундаменту.

Ми думали, як виїжджати. У нас була машина з повним баком. Але річ у тім, що ми не знали жодної інформації – місяць були у вакуумі. Бачили, що формуються колони: одні на Запоріжжя, інші – у бік Таганрогу. Ми питали в людей, але вони теж не знали куди їхати. Чули, що є якісь «зелені коридори».  Невідомість нас лякала.

Наважилися через місяць. Навіть число назначили – 24 березня. А 23 березня ми пішли попрощатися з будинком. Пішла я, Саша та його мама – вона дуже хотіла подивитися, що з її будинком.

Олександр: «Йшли» – це м’яко сказано. Бо почалися бої.

Любов: Так, йшли під обстрілами. Дійшли до селища, а там стоїть блок-пост ДНРівців. Вони запитали звідки ми? Ми пояснили, що живемо у цьому селищі на такій-то вулиці. Показали їм паспорти, вони перевірили прописку і пропустили. Нас вразила наша вулиця – вся порожня і відчинені хвіртки. ДНРівці з одного дому витягнули килими, облаштували, так би мовити, собі місце. По вулиці було ще декілька блок-постів, допоки ми дійшли до свого дому.

Дім залишився відносно цілим на той момент. Але дуже постраждав дах і стіни посікло. Із сусідів нікого не було. Я подумала, може вони виїхали всі, чи що могло трапитися. Поки Сашко знову позабивав вікна, я погодувала наших дворових тварин, забрала дещо із речей.

Ми пішли назад. На першому блок-посту вже з боку селища нас знову запитали хто ми, звідки, перевірили паспорти. Дійшли ми до третього блок-поста вже на виході, але нас не пропустили! Пояснили, мовляв у місті йде спецоперація і вони … за нас хвилюються! Якщо ми загинемо, то цього військового покарають.

Так нас зібралося 11. Один хлопчик, який прийшов бабусю навідати, чоловіки з баклагами для води. Я сподівалася, що нас годинку потримають і відпустять. Але ні – дотримали до 7 вечора, коли вже розпочалася комендантська година. Вишикували під таку лінієчку і сказали, що зараз приїде мікроавтобус, відвезе нас до найближчої школи і там нас проінформують та відпустять. Але куди? Комендантська ж година вже!

Думаю, що ж з нами буде? Нас повезуть розстрілювати? Зв’язку немає. Ми хотіли набрати Сашину сестру, яка залишилася в будинку біля комбінату Ілліча, бо ми пішли і зникли. Пізніше вона розказала, що подумала ніби ми під обстріл потрапили і загинули.

Приїхав мікроавтобус і нас повезли не до найближчої школи, а аж у Сартану! Там теж була школа, нас спустили у підвал. Ми ночували на партах з матрацами. Спати, звісно, ніхто не міг. Я всю ніч проплакала. Сподівалася, що вже зранку нас «проінформують» і відпустять. Але нас розбудили о 8 годині, знову посадили в автобус і повезли на Гнутово. Паралельно з цим завезли до поліцейського відділку, там перевіряли чоловіків.

Читайте також: Врятована киця Шафа з Бородянки: детективна історія з 12-ма власниками

Олександр: Одразу сказали, що в місто нас повезуть, коли там бої скінчаться. А сперечатися було неможливо – у них автомати.

Любов: Але ми зрозуміли, що в Маріуполь ми вже не повернемося. Нас відвезли в Приморське. Там я зустріла колишніх колег по роботі (я працювала медсестрою у лікарні). З’явився слабенький зв’язок і ми змогли додзвонитися нашим родичам, які під розписку забрали нас до себе в село під Маріуполь. Так ми врятувалися. Залишилися з рюкзачками, які взяли з дому. А всі речі та машина залишилися в Маріуполі. Тиждень пробули у родичів у селі. Там не було війни – росіяни зайшли і вийшли. Але там все було дуже сумно. Ми вирішили виїжджати до Запоріжжя.

Олександр: Але треба розуміти, що проходити фронт неймовірно складно! На це треба наважитися. У нас була необхідність виїхати, бо Любі треба спеціальні препарати. І то ми думали повернутися. Але фронт двічі не проходять.

Було 16 ДНРівських та російських блок-постів. А потім – лінія фронту. Це місце, де шалений пил і обстріли. Тобі дають якийсь відмах на 5 хвилин і швидко пропускають, поки тиша. Багато машин потрапляли під обстріл.

Любов: Таке полегшення було, коли пройшли перший український блок-пост і почули українську мову.

Олександр: Дихати стало простіше! Бо на російських блок-постах не те що говорити, дихати можна було лише під цензурою. А були такі «чудові» блок-пости, де вже вириті могилки.

Любов: Ми віримо, що все це тимчасово і Маріуполь залишиться українським. Я хочу повернутися додому. Я руками готова розгрібати всі завали.

«У Дніпрі як побачили літак, хотіли падати долі, бо думали, що обстріл»

Любов: Після Запоріжжя ми приїхали до Дніпра, винаймаємо тут квартиру. Понад місяць пройшов, як ми врятувалися, але досі сняться жахи. Хоча я вже не боюся якихось стуків.

Раз у Дніпрі побачили літак і хотіли падати долі, бо думали, що почнеться обстріл. Чесно.

Олександр: Бо це все відкладається в пам’яті, от як той обстріл в балці, коли ми за водою ходили. Не можна забути цю смерть з неба.

Ми їхали в 11 трамваї, тут у Дніпрі, летить цей літак, а мені хотілося у вікно вийти. Бо мозок пам’ятає – зараз буде приліт.

Любов: Ми дійсно кожен день як заново народжувалися. Лягали спати – я свічечку ставила, молилася. Прокидалися – дякувала Богу.

Олександр: Нас, маріупольців, зараз рознесло по всьому світу, як ті уламки. Але завдяки інтернету у нас сформувалася така своєрідна віртуальна спільнота, ми списуємося, знаходимо один одного. Тепер ми маємо прижитися на нових місцях. Але обов’язково будемо приїжджати до Маріуполя.