Чи потрібно дозволяти озеленення міських просторів мешканцями

Історія боротьби за красу

Guerrilla gardeners — так у Європі та США називають активістів, які захоплюють порожні шматки міської землі, щоб прикрасити їх квітами, ароматичними травами, овочами, а також чагарниками та деревами.

Bowery Houston Farm and Garden у Нью-Йорку — сакральне місце для будь-якого сучасного урбаніста. Цей невеликий тихий оазис у галасливому мегаполісі — символ суперечливого громадського руху, відомого як guerrilla gardening — партизанське садівництво. У 70-х роках XX століття, відбившись від капіталу Роберта Мозеса і його друзів-забудовників, нью-йоркські активісти намагалися власними силами облагородити міське середовище. Вони захоплювали пустирі, прибирали сміття, очищали за можливості ґрунт і висаджували насіння квітів чи овочів. Ще вони протестували проти війни у В’єтнамі, тому багато хто вважає guerrilla gardening політичним рухом. Хоча через роки політичний складник зник, а ось квіти — вічна тема.

Гуртом guerrilla gardeners керувала художниця Ліз Крісті, випускниця Колумбійського університету. У 1973 році вона надихнула своїх друзів розчистити звалище на перетині двох вулиць у Нижньому Іст-Сайді, закласти на цьому місці молодий садок, а коли це було зроблено, фактично поставила ультиматум муніципалітету, запропонувавши укласти договір про оренду цієї ділянки за символічний долар на рік. На той час район мав погану славу, і ніхто не претендував на ділянку, де «хіпі вирощували помідори».

Пізніше, коли джентрифікація набрала обертів, місцевим жителям доводилося виходити на акції протесту, щоби захистити своє улюблене місце відпочинку. Сьогодні сад носить ім’я Ліз Крісті й охороняється федеральним законодавством як об’єкт зі списку Національної історичної спадщини. А сам приклад виявився заразливим: сьогодні в Іст-Віллідж налічується понад 40 громадських садів, і для туристів навіть створено спеціальну карту з маршрутом для їх огляду.

Свіжий подих рух guerrilla gardening отримав у 2000-х — вже в Європі. Практично у всіх європейських столицях і великих містах виникли спільноти урбаністів, які спеціалізувалися на озелененні й не боялися експериментів, змішуючи рослини на одній культурній клумбі в абсолютно незвичних для традиційного міського паркового мистецтва комбінаціях.

Із 2007 року в багатьох країнах відзначають міжнародний день партизанського садівництва, розкидаючи на вулицях насіння соняшника

Сьогодні помідори та соняшники на клумбах перед будинками парламентів і корпорацій вже не сприймаються як щось дике, а ландшафтні дизайнери часто використовують поєднання з дворовими палісадниками в офіційному озелененні. Навіть палацовому!

Наприклад, цього літа декоративні бордюри перед знаменитим палацом Сан-Сусі в Потсдамі нагадували грядку в бабусиному городі, де помідори та капуста ростуть упереміш із чорнобривцями, айстрами та соняшниками. Ні, очевидно, що городи в Сан-Сусі — ретельно спланований і затверджений у десятках німецьких інстанцій проєкт. Але сам «народний» стиль — явне відсилання до садової самодіяльності.

Один із методів, яким користувалися друзі Ліз Крісті, щоб швидко та ефективно поліпшити сумний міський пейзаж, не використовуючи лопати, взяли на озброєння тисячі послідовників у всьому світі. А він досить простий. Берете насіння ваших улюблених рослин, змішуєте його з глиною та компостом у співвідношенні 1:3:5, формуєте маленькі кульки і висушуєте. Чудово! Ви виготовили seed-bombs — насіннєві бомби, якими можете за допомогою рогатки обстріляти будь-який пустир, похмуру комунальну клумбу з хирлявою туєю або нудний сусідський газон. Із високим ступенем імовірності насіння проросте (чи доросте до цвітіння — це вже питання).

Якщо ви не дуже знаєтеся на сортах компосту або не вмієте замішувати глину, то можна купити вже готові насіннєві бомби на хіпстерських ресурсах. На Etsy ви знайдете за запитом #seedbombs, #seedbomb і #seedbombing безліч кастомних, різнокольорових seed-bombs, що радують око.

Є десятки невибагливих квіткових культур, які можна висівати одразу в ґрунт, без попередніх шаманських танців навколо розсади. Більшість із них однорічники, які, якщо їм сподобалися умови, будуть розсіватись у наступні сезони вже самостійно. Їх використовують у складі готових сумішей для мавританських газонів.

Тема seed-bombing набирає популярності серед зумерів, які хваляться своїми подвигами в Тик-Тоці. Незаконно? Загалом так, це незаконно.

«Стиль бабусиного палісадника» у дизайні озеленення знаменитого палацового комплексу Сан-Сусі у Потсдамі. Фото: Ірина Ісаченко

Що не дозволено, те заборонено

У більшості країн закон трактує самовільне висадження рослин у місті як протизаконну приватизацію громадського чи приватного простору. Крім того, ця практика кидає виклик естетичному порядку міст.

У Чехії, наприклад, за заявою незадоволеного власника земельної ділянки порушникові можуть виписати штраф у розмірі 15 тисяч крон (понад 500 євро), а якщо партизан порушив фітосанітарні норми і висадив якусь небезпечну інвазивну рослину, то розмір шкоди можуть оцінити в 50 тисяч крон. В особливо тяжких випадках можуть порушити кримінальну справу. Особливо тяжкою вважається ситуація, коли коріння підрослого саджанця пошкодило комунікації. Ще серйозніші штрафи — в сусідній Німеччині.

Досить типова для постріздвяного періоду ситуація: висаджені прямо посеред газону або на узбіччі ялинки й сосни з мішурою, що застрягла в голках. Кампанія, спрямована на придбання новорічних дерев у горщиках, дала несподівані та сумні сходи: у переважній кількості випадків рослини не приживаються в суворих вуличних умовах.

Звичайно, в поліції маса справ більш важливих, ніж боротьба з бур’янами квітами та саджанцями й тими, хто їх висаджує. Тим більше, що, з погляду більшості жителів, садові партизани не роблять нічого поганого. Тих, хто розфарбовує стіни та громадський транспорт графіті, ганьблять набагато частіше.

Партизанське садівництво часто проявляється як форма суспільного спротиву небажаній забудові. Вночі активісти висаджують на території, відведеній під будівництво, саджанці дерев і квітів, а наступного дня вже тисячі місцевих мешканців виходять на акцію, залучені закликом захистити новий громадський садок. Запустивши бульдозери на будівельний майданчик, що раптово зазеленів, забудовник видається справжнім варваром, а його санкціоновані законом дії стають сумнівними з погляду суспільної моралі. Підступно, але досить дієво в чутливих до громадської думки суспільствах. І ось ця радикальна форма партизанського садівництва вже є серйозною проблемою для влади та власників капіталу.

Але вирішення проблеми лежить на столі: не можеш боротися (оскільки це може викликати ще масовіший протест) — комунікуй, співпрацюй, очолюй

Наприклад, навіть у Мюнхені — центрі законослухняної бюргерської Німеччини — діють Guerrilla Gärtner. Але вони перебувають під егідою екоорганізації Green City, яка тісно взаємодіє із владою. Останніми роками чиновники муніципалітету навіть пропонують надати партизанам рослини для озеленення. Green City організовує партизанів, а ті й собі мобілізують місцевих жителів. У підсумку всі задоволені, а комунальні служби також заощаджують витрати на робочу силу в реалізації запланованих проєктів — класичний приклад рішення win-win.

У 2022 році близько 150 громадських організацій у Великій Британії звернулися до парламенту з вимогою розглянути та ухвалити закон «Про право на вирощування». Законопроєкт, підготовлений активістами руху Incredible Edible, передбачає право громадян використовувати порожні території для вирощування овочів, фруктів і квітів. Якщо земля, що належить місту, тобто його мешканцям, не використовується під забудову або для рекреації, то чому б не надати її під городи та сади?

Активісти наголошують на тому, що в разі гострої продовольчої кризи містяни зможуть хоча б виростити на окультурених пустирях британських міст овочі для власного столу. Ну а потреба вирощувати квіти — це просто частина національного генетичного коду. Ідея вже отримала чимало прихильників серед парламентаріїв — як у палаті лордів, так і в палаті громад, і Велика Британія вже близька до того, щоб законодавчо впорядкувати партизанське садівництво.

Сад у дворі київської багатоповерхівки, створений Надією Василенко-Коровянською та її однодумцями. Фото: Надія Василенко-Коровянська

Сільська субкультура в місті

В українському лексиконі термінів, що описують партизанське садівництво, немає. У нормативній базі можна знайти лише формулювання «самовільне висадження зелених насаджень», що має негативний підтекст. Із натяжкою можна назвати українських садових партизанів екоактивістами, але поняття «екоактивіст» дуже широке. Парадокс: назви нема, а явище є.

Українців складно здивувати пророслим із тріщини в асфальті соняшником, зазвичай це ніяк не пов’язано з андеграундним рухом садових партизанів. Але самодіяльність у сфері міського озеленення для нас звична, як повітря. Дворові палісадники — невід’ємний елемент у районах із хрущовками, сталінками або двоповерховими бараками. Іноді серед садків трапляються дуже привабливі композиції, що змушують перехожих сповільнити крок, щоб помилуватися яскравим цвітінням. Якщо мізерний асортимент рослин не дозволяє самовиразитися, садочки прикрашають хендмейдом зі старих шин або пластикових пляшок. Два роки тому столична влада оголосила війну барикадам із шин, і багато київських дворів очистили від старої гуми. У процесі «дешинізації» загинуло чимало рослин, висаджених у ці «контейнери».

Навесні ентузіазм мас часто проявляється в організації суботників із традиційним висаджуванням саджанців дерев. Іноді такі акції проводяться організовано, іноді вони відбуваються стихійно. Результат буває різним: дуже часто юні деревця масово гинуть від посухи, а саморобні клумби знищують люди у формі комунальних служб із газонокосарками. Загиблих рослин і конфліктів могло б бути набагато менше, а результат весняних озеленювальних кампаній — успішнішим, якби містяни та представники міських служб співпрацювали, вважають наші співрозмовники.

Анна Галаган: «Красиве» кожен бачить по-своєму

Партизанське озеленення — явище дуже неоднозначне. З одного боку, ініціатива людей зробити щось прекрасне довкола дуже цінна, це свідчить про те, що їм не все одно. Інше питання — як таку ініціативу спрямувати в правильне русло. Біда в тому, що «красиве» кожен бачить по-своєму, і не завжди це «красиве» може бути доречним саме в тому місці, де його раптом створили.

Наприклад, мій улюблений Солом’янський парк. Незважаючи на те, що багато елементів парку потребують капітального ремонту, загалом він дуже гармонійний. Це природний парк із красивими плавними лініями доріжок. І от раптом тут на галявині з’являється алея з каштанів. Попри те, що ця пряма лінія ніяк не вписується в навколишні природні насадження. Попри те, що каштани — не найкращий вибір, бо хворіють. Попри те, що алея проходить також через насадження катальпи і не залишає їм простору. Коли ці деревця висадили маленькими, вони були майже непомітні. Але швидкість росту у каштана значно вища, ніж у катальпи, і тепер вони конкурують за місце під сонцем.

Правильний підбір рослин — це також одна з багатьох проблем партизанського озеленення. Зазвичай ніхто не аналізує, чи дійсно ця конкретна рослина доречна, які її перспективи надалі

В тінь висаджуються юки та інші рослини, що потребують сонячного місця, вологолюбні рослини навпаки — на повне сонце без поливу. І, звісно, рослини в несприятливих для них умовах мають просто жахливий вигляд.

У моєму прикладі насаджень Солом’янського парку саме катальпа більш стійка й підхожа, бо це посухостійка рослина, що прекрасно почувається навіть у нинішній ситуації зміни клімату, коли маємо високі температури і посуху влітку. А от каштан уражується кліщем, і в середині літа листя в нього вже сухе й активно опадає.

Є ще ініціативи компаній, громадських активістів або інших організаторів урочисто висадити рослини, прив’язавши це до якоїсь події тощо. Як ось знову ж у Солом’янському парку серед трави з’являються насадження малесеньких пагонів калини з табличками, на яких — імена дітей, що їх висадили. Мабуть, то було святкування випуску з дитсадка. Окрім питань доцільності гаю з калини саме в тому місці є й інші нюанси. Звісно, що без догляду, поливу та на ділянці, де бігає малеча, ці саджанці не мали шансів вижити. Але чи подумали організатори, що це ще й змарнована надія тієї дитини, що свій кущик висадила і мріяла побачити, як він виросте?

Особливе місце в партизанському озелененні займають ялинки. По-перше, в нас якась шалена і непереможна любов до ялинок. Як на мене, то в місті більш актуальними наразі є дерева, що створюють тінь і фільтрують повітря, а також зменшують шумове навантаження. І тут ялинка — не найкращий вибір. По-друге, кожен Новий рік люди купують ялинки в горщиках, щоб потім висадити їх десь у місті. І тут садові центри трішечки лукавлять, замовчують, що шансів у таких ялинок — майже нуль.

У квартирі, в теплі ялинка, що перебувала у стані зимового сну, пробуджується, розкриваються бруньки, і ялинка активно викидає новенькі гілочки й корінчики. А потім її виносять на холод — і приріст замерзає. Якщо навіть ялинка стоїть у теплі до травня, все одно зазвичай всихає. Бо після пробудження вона потребує досить багато вологи, і мало хто слідкує за цим. Тому наші парки поповнюються часто-густо такими скоріше гербаріями ялинок, що швидко самоліквідуються.

Ольга Клейтман: Публічні простори формуються фахівцями

Як на мене, то особиста свобода закінчується там, де починається свобода інших. Проявляти себе можна на своєму подвір‘ї. Публічні простори формуються фахівцями з урахуванням чинного законодавства. Це звучить як рідкісне занудство, але є як є. Творчість Гамлета Зіньківського, українського художника і стріт-артиста, який нікого не питає, чи можна малювати на тій чи іншій стіні, прикрашає наш Харків. Але його приклад тільки підкреслює, що краще б громадськими просторами опікувались фахівці. Так, якби знайшлися такі ж ландшафтні «гамлети», то виграли б усі. Але Гамлет — це унікум, рідкісний виняток. Тому, коли йдеться про створення якісного суспільного середовища, краще працювати за протоколом.

Олена Фатєєва: Створення будь-якого парку чи саду — насамперед архітектура та дизайн

Головна проблема — земельне питання. Часто буває так: люди висаджують дерева, а за пів року з’являється трактор і все рівняє із землею, бо права власності на ділянку були у якогось забудовника. Люди не можуть узгодити свої дії з власником, оскільки просто не знають, хто він. Під час війни закрили всі кадастри, зокрема й земельний. Тобто немає простої можливості для звичайної людини з’ясувати, кому належить пустир під вікнами. І навіть якщо з’ясувати вдається, прикладів позитивної комунікації із забудовником дуже мало. Наприклад, громада Микільської Слобідки виборює створення парку вже майже 20 років. Але коли люди висадили дерева в тій частині, яка перебуває в комунальній власності, наступного дня забудовник, який претендує на цю ділянку, пригнав бульдозери та все вирівняв. Я була свідком цього.

Хаотичні насадження якраз частково спровоковані тими, кого в нас звуть «злобудовниками». Люди на власному гіркому досвіді знають: якщо ділянка дивним чином виявилася порожньою, то на неї чекає забудова. І поспішають хоч якось заявити права на громадське користування. Якщо законно нічого зробити не можна, люди поза законом намагаються реалізувати своє право на комфортне місто.

Другий момент — питання екологічно правильного підходу. Часто люди висаджують інвазивні рослини, які невластиві природі нашої місцевості та поводяться агресивно, витісняючи аборигенні види. Перед тим, як щось висаджувати в заказнику Горбачиха або випускати рибу в озера, ми звертаємося до Академії наук, до вчених, які видають нам рекомендації, які саме види не нашкодять, а підвищать біологічну різноманітність. Найпростіша рекомендація — якщо у вас уже ростуть у дворі й добре почуваються тополі, то садіть тополі, якщо ростуть сосни — то сосни, тобто ті рослини, які властиві цій місцевості.

Питання естетики не менш важливе. Створення будь-якого парку чи саду — насамперед архітектура та дизайн. Майже сторіччя ми були ізольовані від світу. Цілі покоління виросли в естетично мізерному середовищі. Коли людина живе в некрасивому місті, то навіть натхнення від природи взяти не може, бо її мовби немає. Через відсутність міської ландшафтної культури одні намагалися у дворах багатоповерхівок відтворити те, що вони бачили в селі, наприклад городи. Інші, навпаки, люто знищували все зелене. Я говорила з нашими двірниками, і виявилося, що багато хто з них — колишні сільські жителі, які ненавидять бур’яни, а асфальт вважають головною ознакою цивілізації.

Тільки зараз, коли кордони стали прозорими, українці їздять різними країнами та набивають око, формуючи естетичний смак. Ще кілька років тому не існувало вибору посадкового матеріалу — навіть якщо ти хотів посадити щось гарне, а доступні були лише грушки-яблуньки, то й виходили в нас у кращому разі плодові сади. Але ж зараз вже можна купити, наприклад, деревоподібну гортензію, яка чудово зимує, з’явилися сорти троянд, які не потрібно вкривати на зиму, величезний вибір хвойних.

Прагнення володіти земельною ділянкою, нехай навіть крихітною, є частиною ідентичності українців, це те, що відрізняє нас від наших «небратів»

Цю ідентичність вибивали з нас в СРСР. Тепер потрібен час, щоб ми про це згадали. Я мала офіс на першому поверсі дев’ятиповерхівки на Лівому березі, а під вікнами — близько 5 соток землі. На цій території я висадила троянди Девіда Остіна, гортензії та півтори тисячі цибулинних. Перший рік місцеві жителі грабували цю ділянку як уміли: викопували, викорчовували, рвали. Але восени я висадила нові рослини. Їх уже не викопували — приходили з ножем і зрізали квіти. На третій рік сусіди раптом почали щось підсаджувати самі. На п’ятий, коли ми надовго поїхали у відпустку, люди вже самостійно доглядали і поливали цей імпровізований сад. Тобто п’ять років знадобилося на те, щоб мешканці будинку відчули себе відповідальними та причетними.

У плануванні нових кварталів можна й треба використовувати європейський досвід: квартири на перших поверхах продаються разом із маленьким двориком, який можна прикрашати на власний смак. Дітям уже в дитячому садку прищеплюють культуру садівництва та ландшафтного дизайну. У підсумку навіть аматорські експерименти мають вишуканий і декоративний вигляд.

Було б чудово, якби наші забудовники на території нових комплексів залишали ділянки, які мешканці могли б облаштовувати самостійно. Щоб це не було потворно, можна їх консультувати, допомагати з вибором асортименту. За відсутності місця можна експериментувати з контейнерним озелененням. Ще донедавна в нас не існувало спеціальних декоративних коробів під зовнішні блоки кондиціонерів, зараз їх наявність — хороший тон. Тож чому на балконах одразу не передбачити місця під вазони та заздалегідь вмонтовані кріплення, щоб люди могли вивісити там горщики з петуніями?

Надія Василенко-Коровянська: Мені особисто це потрібно, бо я люблю землю, бо це дає відчуття дому

Наш палісадник у дворі київської багатоповерхівки місцеві вже називають «дендропарком». Ми з сусідкою почали висаджувати квіти 7 років тому. Я збирала їх з усієї України, привозила насіння з мандрівок. Серед квітів є й червонокнижні. Один дідусь казав, що ми запустили чудову хвилю, бо вже весь мікрорайон саджає. Я роздаю розсаду, бо росте, як скажене. Хочеться, щоб весь час були квіти, тож бавлюся. Звичайно, земля важка: ґрунту майже немає, будівельне сміття, корені тополь, але я вже майже домовилася з нею.

Дворові садки об’єднують сусідів, сприяють спілкуванню. Міські діти самі пропонують допомогу: садити, поливати, підрізати, виносити траву, допомагають боротися зі шкідниками, звісно, за згодою батьків. Тобто це ще і виховна функція. Мені особисто це потрібно, бо я люблю землю, бо це дає відчуття дому. До речі, дуже часто незнайомі люди в районі вітаються і дякують за красу, люди старшого віку змінюють маршрут до магазину на довший, аби помилуватися нашим «дендропарком».

Зелень, крім краси, дає кисень і рятує від спеки. Головна користь — підтримка фауни: якщо правильно висадити кущі, дерева, квіти, це приваблює і дозволяє вижити птахам, комахам, їжачкам, білочкам

Наприклад, я вже кілька років не бачила в нас під будинком снігурів, бо майже весь бузок знищили, а вони харчуються його насінням. Насадила трохи бузку, барбарису, чорну горобину, магонію падуболисту — це те, що дозволяє птахам виживати взимку. Чекаю на снігурів. Щоправда, ягоди магонії і барбарис горобці й голуби потрощили ще влітку.

Висаджування квітів у дворах звичайно — ініціатива самих мешканців. Ми садимо те, що привозять із дач, і те, що можемо собі дозволити купити. Але так, є ймовірність, що неспеціалісти можуть випадково насадити шкідливі рослини. Я уважно вивчаю, що саджу, наприклад, нещодавно мені пропонували бобівник, дуже гарне дерево, але надзвичайно отруйне. Або ж можуть висадити агресорів, які витісняють інші види: сумах (оцтове дерево), золотарник — таким чином шкоди може бути більше, ніж користі. Тож консультації були б не зайві, навіть не таким педантичним садівникам, як я.

До мене вже бігає за порадами весь мікрорайон, я пояснюю, що ретельно вивчаю все про рослини, які хочу висадити. Якщо палісадник виходить на вулицю, однозначно потрібна допомога спеціаліста з міського планування. Якби «Київзеленбуд» допомагав мешканцям рослинами, це було б круто.

Олексій Король: Подібні акції варто підтримувати і при цьому регулювати

«Партизанське садівництво» в чистому його прояві не властиве нам. У його основі протест, а кияни здебільшого готові й хочуть співпрацювати. У людей зараз є розуміння, що просто висадити чи посіяти щось недостатньо: рослинам потрібен догляд, полив, обрізка та ж сама. На прибудинкових територіях це ще можна зробити власними силами, а десь посеред вулиці — навряд. Хоча часто на прибудинкових територіях це призводить до появи так званих «бабусиних квітників» чи дерев у шинах, що навряд чи можна назвати міським озелененням.

Ми свого часу почали роз’яснення, що не можна просто увіткнути дерево в газон чи обабіч дороги, що там можуть бути ті ж підземні комунікації, що не всі рослини — це добре, що за законом ми маємо видаляти самосіви.

Так, у Правилах благоустрою міста Києва зазначено, що самовільне висадження зелених насаджень на зелених зонах заборонене і що їх благоустроєм займаються балансоутримувачі

Були випадки, коли через аварії на комунікаційних мережах або плановий ремонт доводилося видаляти вже дорослі дерева, які колись люди просто висадили посеред вулиці чи газону, бо їм так хотілося.

Разом із тим гадаю, що подібні акції, назвемо їх не партизанськими, а ініціативними, варто підтримувати і при цьому регулювати. Бо все ж є випадки, коли насаджують тонесенькі гілочки, а потім жаліються, що вони засохли, зламалися. Дерево — це живий організм, що росте, може хворіти й потребувати лікування, якому потрібен правильний догляд для повноцінного розвитку. І в останні роки до нас почали надходити не просто прохання чи вимоги озеленити щось, а прохання роз’яснити, влаштувати спільні висадки, допомогти підібрати рослини. Наші люди готові купити одне вже доволі доросле 5–7-річне дерево і висадити з нами, знаючи, що за ним будуть доглядати.

Що ж до інвазійних видів, то треба чітко розібратися, що і де є інвазійним. Ми на своїх балансових територіях їх не висаджуємо, а самосівну поросль видаляємо. Крім того, для меценатів, які хочуть долучитися до озеленення міста, навесні й восени складаємо карту локацій із переліком рослин, які можна висаджувати саме в цьому місці, допомагаємо організувати процес висадження. Це допомагає уникнути появи інвазійних рослин.

Сад у дворі київської багатоповерхівки, створений Надією Василенко-Коровянською та її однодумцями. Фото: Надія Василенко-Коровянська

Політика чи нова міська культура?

Якщо люди кооперуються і звертаються до представників міської влади з пропозиціями взяти участь у програмах благоустрою, а ті виправдовують своє небажання співпрацювати, закидаючи містянам політичну заангажованість, це неминуче призведе до загострення боротьби за «право на місто». Конфлікт, який пригасили за допомогою бульдозерів і сили, може вилитися в силове протистояння.

Партизанське садівництво — це одна з ознак формування тісної міської спільноти

Але, як і будь-яка специфічна сфера, міське озеленення — діяльність, що потребує знань. Навряд чи мешканці багатоповерхівок масово підуть на курси ландшафтного дизайну. Навряд чи співробітники зеленбудів займуться просвітницькою діяльністю. Архітектори та ландшафтні дизайнери у складній комунікації між владою та містянами можуть відігравати роль захоплених посередників, медіаторів, зацікавлених у якісному результаті, які розуміють специфіку процесу озеленення та регламенти міського планування.

Фото: Pragmatika.

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.