«Це було як фон у жахітті або у бойовику, де я побував особисто»: інтерв’ю головного лікаря Ірпінської міської лікарні про період окупації

«Лютий, що болить»… Два роки повномасштабного вторгнення. «Київщина 24/7» продовжує серію публікацій про цю трагедію українського народу, яка болітиме завжди.

Сьогодні розмова з Антоном Довгополом – головним лікарем КНП «Ірпінська центральна міська лікарня». У лютому-березні 2022 року він разом зі колективом медичних працівників пережив окупацію регіону. І весь час до того, як ЗСУ звільнили місто, лікар залишався на своєму робочому місці й з усією відповідальністю продовжував своє діло, допомагав пацієнтам, тримав бойовий настрій медпрацівників. Ще поки тривала окупація Президент надав Антону Довгополу почесне звання «Заслужений лікар України».

• ДОВІДКА: Антон Михайлович Довгопол закінчив Національний медичний університет ім. Богомольця за фахом лікувальної справи. Також здобув освіту правознавця у Національному університеті державної податкової служби. З 2009 року – лікар нарколог-психіатр Бородянської Центральної районної лікарні. У 2020 році став депутатом Ірпінської міської ради. З січня того ж року очолює КНП «Ірпінська центральна міська лікарня Ірпінської міської ради».

Минуло два роки з визволення Київської області від російських окупантів. На щастя, Ірпінська міська лікарня вціліла й надалі працює у штатному режимі під керівництвом Антона Довгопола. Проте спогади про тяжкі окупаційні часи важко викреслити з пам’яті. Ми поспілкувалися Антоном Довгополом і дізналися, яким він пам’ятає лютий та березень 2022 року та що допомагало пережити цей страшний період.

– Почати хотілося б з приємного. На початку лютого Міністр охорони здоров’я Віктор Ляшко вручив Вам нагороду і відзнаку «Заслужений лікар України». Як відомо, указ про присвоєння цього звання Президент підписав ще 24 березня 2022 року, за кілька днів до звільнення Ірпеня. Але саму нагороді Ви отримали лише нещодавно. Чому так? Які враження були у Вас, коли Вам вручили нарешті відзнаку?

– 12 березня ми вийшли з окупації у Бучі. Виходячи, ми евакуювали повністю медичний заклад, вивели весь персонал та за собою вивели тисячу людей. Тоді ми були останні, хто вийшов з Бучі. Виходили ми непогодженим коридором. І за те, що ми безперервно надавали медичну допомогу там, на окупованій території, поки мали можливість, я і ще декілька моїх колег отримали цю відзнаку «Заслужений лікар України». Чому одразу не забрав? Більшість відзнак вручали губернатор Київської області та директор Департаменту охорони здоров’я. У моменти, коли приїжджала делегація у складі Президента України та Міністра охорони здоров’я у різні регіони області, вони також давали ці нагороди. Вийшло так, що на першу річницю повномасштабного вторгнення, коли у Бучі відкривався меморіал про незламність, мене у місті не було. Міністр тоді вирішив передати цю відзнаку мені особисто. Тому зустрітися з ним вийшло лише у зараз.

– Два роки повномасштабного вторгнення… У лютому-березні 2022 року Київщина пережила окупацію. Як зараз Ви можете описати той період, оглядаючись назад?

– Відверто кажучи, мені ці часи взагалі згадувати не хочеться. Тому що це був настільки складний період мого життя. Він і досі у мене в голові. І цей час не усвідомлюється як певна ситуація, що відбулася зі мною. Це усвідомлюється як якийсь фон у жахітті або бойовику, у якому я побував особисто. Тому я не дуже люблю цей період взагалі згадувати.

– Що для Вас, як для лікаря, було найважчим під час окупації?

– Для мене, як спеціаліста, у той час було найважчим йти тричі на день лікарнею й бачити своїх колег, які всі залишилися працювати далі, та усвідомлювати, що в когось з них будинок згорів, у когось загинув хтось з близьких, а хтось взагалі не знає, де його родичі. Але не дивлячись на це, люди все ж на роботі та продовжують виконувати свої функції.

– Тоді, напочатку повномасштабного вторгнення, мешканці міста виїхали, серед них – багато лікарів. Чи не виникали й у Вас подібні думки, заради родини й найближчих, теж покинути окуповану територію? 

– Так, дійсно деякі люди встигли виїхати. Але всі лікарі, які належать до стаціонарного відділення Ірпінської міської лікарні, не поїхали. Але 80 відсотків наших медиків перебували на своїх робочих місцях та продовжували працювати у цей страшний період.

– Чи не виникало у Вас особисто бажання все залишити та поїхати при першій наявній можливості?

– Поїхати у той період було просто неможливо. Як це зробити? Нічого на той момент не було організовано для евакуації. Крім того, як я міг кинути своїх працівників, як залишити пацієнтів?

Головна причина, з якої ми все ж виїхали 12 березня з Бучі, – це повна евакуація лікарні, яку ми здійснили. Також ми у той період бачили, що все, що відбувалося навколо, більше не давало можливості повноцінно та якісно надавати людям медичну допомогу. Інша причина виїзду – це бажання зберегти наш колектив медичних працівників. Адже усвідомлювали, що колись ці люди могли б ще повернулися назад та знову надавали медичну допомогу, хоча тоді ще й не розуміли, на скільки ми їдемо. Тобто була задача – вберегти  робочі кадри. Звичайно ж, було важливо вивезти максимальну кількість людей з Бучі. У той період ніхто не думав навіть про те, щоб бути поряд зі своєю родиною.

– Що Вас особисто найбільше вразило та запам’яталося з того часу?

– У мене була така ситуація, що сім разів мене ледве не розстріляли окупанти. Перший раз це було 1 березня, коли ми зустрілися з російськими військами. Далі подібні ситуації траплялися, коли ми ходили на блок-пости й нас постійно там ставили «під стінки». Але згадувати мені про це дуже важко і розповідати також…

– За період окупації Ірпінської громади, з чим найчастіше зверталися до Вашого закладу люди? 

– Найчастіше у цей час люди зверталися з мінно-вибуховими та вогнепальними пораненнями. Таких пацієнтів, на жаль, було дійсно багато.

– Чи стикалися Ви особисто з російськими окупантами? Про що говорили чи домовлялися?

– Так, як я вже казав, це було не раз. Вони пропонували нам співпрацю. Це і стало причиною, чому ми виїхали з Бучі. Тому що вони тоді приїхали в лікарню і запропонували мені очолити окуповане місто. Я розумів, що це квиток в один кінець. Мені тоді вдалося зв’язатися з Міністром охорони здоров’я та пояснили ситуацію, що нас під тиском з автоматами окупанти змушують співпрацювати, і ми будемо виїжджати з міста. Він дав мені команду на евакуацію. Ми ризикнули й у нас вийшло.

– Як відомо, у період із 4 до 12 березня 2022 року Ірпінська лікарня була без електроенергії, водопостачання та водовідведення, з майже відсутнім зв’язком. Але при цьому медзаклад продовжував працювати та надавати необхідні людям послуги. Як це вдалося? Завдяки чому? 

– Організація процесу. Ми, на відміну від багатьох, розуміли, що війна буде. У будь-якому випадку щось буде відбуватися. І ми до цього готувалися. Наприклад, генератори ми вже ставили 24 лютого, коли почалася повномасштабна війна. Воду підвозили комунальним транспортом з резервуарів, які у нас були. Харчові продукти теж трохи накопичували, як і медикаменти. Крім того, ковід зробив нас дуже матеріально та технічно міцними. Все це допомогло нам надавати навіть у період окупації медичні послуги так, як і раніше.

– Ви вже сказали, що медперсонал лікарні Ірпеня таки зміг евакуюватися з окупації. Як саме це стало можливим?

– Евакуацію проводили непогодженим коридором. Одного дня ми просто вирішили, що виходимо, тому що вже була загроза безпосередньо життю. Відбувалося це 12 березня. Виходили медичні працівники та люди, які чекали коридору. Адже 12 березня 2022 – це був останній день офіційної евакуації з Бучі. Але о 10 годині ранку стало відомо, що росіяни зірвали офіційний коридор. Тому нам довелося ризикувати та під обстрілами виходити з міста. Просто пощастило. Разом зі мною виїжджало близько тисячі людей.

– Під час окупації було багато жертв серед мирних жителів, розстріл звичайних містян з боку росіян, братські могили… Чи доводилося Вам особисто та Вашим колегам безпосередньо стикатися з цим? Що саме довелося робити?

– Насправді, важко про це говорити… Згадувати боляче… Вибачте… Я раніше про це розповідав, і більше згадувати не хочу…

– Ірпінь дуже постраждав за час окупації російськими військами. Багато жертв серед мирних жителів. А якби у перші дні вторгнення, скажімо, Ваш медзаклад перестав працювати чи просто не зміг працювати, то наскільки б це ще більше погіршило ситуацію? Як Ви оцінюєте?

– Дивіться, у нас було зроблено близько 200 операцій у той період. Ми надали допомогу близько 2 тисячам людей. При цьому ми ще й виконували гуманітарну місію: харчували, роздавали медикаменти цивільним громадянам. Я думаю, що близько 5 тисяч осіб, які на той момент перебували в регіоні, не мали б такі відносно комфортні умови, які ми змогли їм надати.

– Чи є наразі проблема нестачі кваліфікованого медичного персоналу в Ірпінській лікарні, яку б спричинила окупації та виїзд людей, зокрема, лікарів, з міста? Чи багато медиків повернулося? Чи вистачає Вам працівників?

– Проблема є з персоналом. Але ця проблема викликана не тим, що люди поїхали за кордон, а тим, що велику кількість лікарів мобілізували до лав Збройних Сил України. А процедура бронювання, на жаль, займає дуже багато часу. Ми, наприклад, уже пів року не можемо забронювати наших працівників. У мене працює 300 лікарів. Від цієї кількості я можу забронювати 50% медичного персоналу. Але процедура бронювання дуже складна та довготривала. І за цей час, поки ми не могли забронюватися, у нас вже мобілізували 23 лікарі. І це дійсно проблема. Щоб ви розуміли, навіть я не заброньований. А я – керівник медичної установи, головний лікар з правом підпису. І як керівник я повністю підлягаю цій процедурі, але через бюрократичну систему я теж не маю броні.

– Які зміни є у роботі Ірпінської міської лікарні за два роки після звільнення від окупації?

– Є. По-перше, за два роки ми вийшли на довоєнні показники. Проте фінансово нам стало складніше – через курс долара, інфляцію та все інше. А справедливої індексації тарифів на медичні послуги від Національної служби здоров’я України так і не відбулося. До прикладу, якщо раніше лікування пацієнта коштувало 7700 гривень в терапевтичному відділенні, то зараз воно коштує 8100 гривень. Але треба враховувати, що 7700 воно коштувало, коли курс долара був 28 гривень, а мінімальна зарплатня була близько 6 тисяч. Зараз же курс долара вже 38 гривень, а мінімалка вже 7 тисяч. А індексація деяких тарифів відбулася із розрахунку у плюс 300 гривень. Тобто це менше, ніж 2%. У той час як інфляція на рівні бюджету склала 27% у 2023 році.

По-друге. Працювати стало дійсно складніше. Більше пацієнтів стало, в тому числі й складних. Крім того, емоційний, психологічний компонент в колективі теж не простий. Самі розумієте, люди працюють без відпочинку, без вихідних та відпусток. Можливості виїхати на відпочинок або хоча б звозити дітей на море не має.

– Чого чекати жителям громади у майбутньому в контексті медичного обслуговування?

Якщо говорити про Ірпінську центральну міську лікарню, то очікувати варто тільки поліпшення. Але якщо говорити в цілому щодо держави, то не відомо що і як буде. Бо ви бачите щоденно статистику зруйнованих медичних закладів, кількість лікарів, які гинуть, та мапи з кількістю окупованих територій.

Читайте також: Битва за аеропорт «Антонов» у Гостомелі: лють та сила українців

Фото: Антон Довгопол

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.