«Цідили ґрунтову воду через шкарпетку, щоб пити»: єдине інтерв’ю поліграфолога з Маріуполя, яка боронить Батьківщину з тилу в поліції Київщини

«Поліграф – обов’язково брати: це ж наш хліб» – так безапеляційно заявила поліграфолог-поліцейська з Маріуполя чоловіку військовому, збираючи тривожну валізку, коли місто вже бомбили з усіх боків. Юлія Волкова з маленькими дітьми вибиралася з-під обстрілів на початку повномасштабного вторгнення, у той час, коли чоловік боронив місто в складі ОЗСП АЗОВ. Нині вона служить в поліції Київської області, захищаючи країну з тилу, а чоловік – на передовій.

«Київщині 24/7» у своєму першому і єдиному інтерв’ю поліцейська розповіла про життя й евакуацію з палаючого Маріуполя, який іще з 2014-го був прифронтовою небезпечною точкою; про обстеження військовополонених рф та як за допомогою поліграфа виявити колаборантів, контрагентів і розвідників.

Як для вас почалась повномасштабна війна?

Я жила в Маріуполі. Мій чоловік військовий – він стояв на захисті міста у складі ОЗСП АЗОВ. Я ж теж військова – поліцейська. На той період уже себе уявляла в якості військової, бо була готова долучатися до захисту міста.

24 лютого прокинулась десь о 5 ранку, бо почула вибухи. Відразу зв’язалася з керівництвом: що робити, куди прибути, як діяти? Жінкам з малолітніми дітьми наказали залишатись вдома з ними. У мене двоє дітей: тоді Дані було 3, Артему – 11. Чоловік уже був на службі: казармений режим у них тривав вже 2 тижні – і він взагалі не з’являвся вдома. Ще 24-го ми розмовляли телефоном: він казав, щоб я збирала дітей і виїжджала, поки є можливість. А я йому казала, що в мене теж є погони – і я маю бути теж на захисті. Далі я все ж таки наважилась зібрати тривожну валізку, бо якось раніше це морально відкладала.

Ми проживали в Лівобережному районі. Спочатку вибухи були періодичні – мабуть, десь у передмісті. Бо з 2014-го ми в режимі війни, до вибухів звикли, і коли вибухає саме в місті – я це розуміла. Тому 24 лютого я сприйняла достатньо спокійно: завжди вірила в наше ЗСУ.

Які були плани й думки про те, що робити далі?

25 лютого знов якихось команд для жінок не поступало. Став пропадати зв’язок. Уже зранку 26-го наказали, щоб жінки нікуди не висовувались. Ми чатували, коли з’являвся, інтернет – читали якісь новини: ставало все гірше й гірше. Уже 1 березня телевізор взагалі вимкнувся, і телефонний зв’язок майже теж. Якось ми пішли з дітьми по воду, бо й води вже не було – підвозили питну до найближчої школи. Там почався великий обстріл – ми ховалися в підвали тієї школи. Уже і світла не було. Тільки ми прийшли, чую хтось тарабанить у двері. Я відкрила – до нас якось прорвався чоловік: терміново збирайся. Я взяла сумку з речами, звісно, поліграф. Чоловік казав: кинь те все – тільки найнеобхідніше. А я кажу: ти що, це ж наш хліб, невідомо, що далі буде, хоч зможу працювати.

Тож, беремо сусідку з нижнього поверху, бо в неї теж маленька дитина – і їдемо в центр міста до кумів на правий берег. Бо з одного боку нашого Лівобережного району – море, з іншого – Новоазовськ (який окупований вже з 2014 року) і Широкино, набережна й мости. Якщо підірвуть мости, ми не зможемо виїхати. 3-4 березня у центрі було ще тихо. А потім уже йшли страшні вуличні бої – усе гучніше й гучніше. Кожного дня ми ходили до Драмтеатру, бо було обумовлено, що о 12.00 кожного дня – там наша влада розповідає новини. У нас вже там нічого не було: ані світла, ані води, ані зв’язку, ані газу. Пощастило, що біля нашого приватного будинку було підземне джерельце: ми там набирали воду. Щоб якось пити її – цідили через шкарпетку й кип’ятили. А в будинку була пічка. І нас вона дуже рятувала – ми могли готувати їжу. Потім вже не можна було навіть у будинку знаходитись, жили у підвалі кілька днів: навіть у туалет було виходити дуже страшно, бо вже гатили нескінченно – тож, ми шниряли (по-іншому не можу сказати, бо не були не ходьба й не біг) по черзі навкарачки.

У ніч з 10 на 11 березня у наш город прилетіло: ми почули що посипалось скло і навіть у підвалі штукатурка й камінці почали спадати. Але пощастило, що цей будинок будував дід, який пережив війну. То він підвал собі будував з металевим перекриттям, яке добре тримає конструкцію. Таким чином наш підвал не завалився. Люк підвалу не засипало, ми його відкрили – і побачили через діру в даху повалені стіни будинку. Я так розумію, якщо би це й снаряд прилетів прямо в будинок – то ми б не вижили. Вилізли через цю діру і побачили, що палає сусідський будинок і там хтось кричить. Ми його заливаємо тими нещасними запасами води, а воно горить. Якось нам вдалося витягти звідти чоловіка й бабусю. Вона казала, що в неї там ще дві дочки: вони, напевно, відразу померли, бо вже ніхто не кричав.

У нас повний підвал дітей – і там залишатися більше неможливо було. Тоді ми переселилися в магазин поруч, який розміщався на цокольному поверсі. Вирахували час, з 4.00 до 5.00, коли було зазвичай тихо й ходили «копати картоплю» – вибирали з-під завалів будинку їжу. Разом з іншими «мешканцями» магазину організували щось типу мангалу – і так якось харчувались.

Як вдалося виїхати з Маріуполя?

Десь 14 березня до мене підійшов чоловік, з родини з якою ми переховувались у магазині, і розповів, що його родичам вдалося виїхати і в нього є машина: треба ризикувати – почали потроху випускати з міста. Моя машина згоріла на лівому березі, тож це був чи не єдиний шанс якось вивезти дітей.

15 березня ми сіли в цю машину – 5 дорослих і 4 дітей в маленькій звичайній легковій автівці. Це ціла епопея була, як ми туди сідали. Проїжджаємо табличку з написом «Маріуполь» – і така тиша. Отам все це пекло, літаки, бомби, а тут – мертва тиша. Ми так їдемо: спалена техніка по узбіччях, і наша і не наша, і форма… Тоді ми почали шукати, з ким групуватися, щоб їхати колоною, щоб нас не розстріляли.

На той момент, мені здається, лівобережна частина Маріуполя вже була окупована. А ось центр з виїздом ще не був. Але вуличні бої були вже такі, що ми сідали в машину й не знали, чи доїдемо хоч кудись. Відразу вирішили, що їдемо до Запоріжжя через Токмак. Там залишись на ночівлю – було дуже багато людей, які нас зустрічали й розбирали по будинках.

Яким чином ви стали служити в поліції Київщини?

У Київ ми потрапили 17 березня. Зупинилися на Київщині, бо в нас тут – рідня, є хрещений. На облік я вже стала 18-19: зв’язалася зі знайомою, яка раніше працювала в Маріуполі. Знала, що вона служить зараз в Києві. І через нею зі мною зв’язалися з головного управління Національної поліції Київської області, за нами заїхали, і ми поїхали до Главку. Я повідомила, що мені вдалося вивезти ноутбук, поліграф, що я готова працювати, допомагати, що я нікуди не збираюся їхати. Я не збиралася їхати за кордон. Хоча мені дуже пропонували. Потім, скажемо так, керівництво в Київській області дуже допомагало: і морально, і матеріально, і продуктами. Ми приїхали, ну звісно, без нічого – сумка, рюкзак з документами, ноутбук, поліграф. А сумку з речами я залишила у підвалі, бо нема було куди її ставити в машині.

Ваш чоловік залишився на захисті Маріуполя. Яка його там подальша доля?

Так, звісно. Доля така, як у всіх тих, хто залишився на захисті. Він пройшов цей бій за Азовсталь. Вийшов у полон за наказом. Він був важко поранений, тому його вивезли в лікарню. Усіх важкопоранених хлопців вивозили до лікарні. Він знаходився у лікарні і його поміняли, як важкого, у першу партію – 29 червня. Він був десь півтора місяці у полоні. У лікарні він мав ставлення більш менш. Навіть, може, краще, ніж у хлопців, які потрапили до тюрми…  Є такі факти, які не підлягають розголосу.

Коли чоловіка повернули, він важив -22 кг. Психологічний тиск, звісно, був: що ви там нікому не потрібні, ну таке… А про тортури, може, він мені цього не розповідав, але наче не було. Коли людина дуже важко поранена, там нема чого допитувати. У нього був перебитий хребет: він не ходив – повзав. Думаю, тому його так швиденько віддали, бо думали, що він не буде вже ходити. Але наші лікарі виходили. Сергій навідріз відмовився їхати на лікування за кордон. І тут лікарі в реабілітаційному центрі поставили на ноги. Зараз він з нами, ще проходить реабілітацію, але вже став дослужби і виконує певні функції. В принципі він міг би вже не повертатися до армії, але вирішив й надалі захищати Батьківщину. Звісно, важко відпускати, бо стільки було пережито, не було взагалі зв’язку, не розуміла, чи живий чи ні. І в кожному відео чи фото я шукала свого чоловіка: ну може я його побачу, може він живий.

Чи немає думок не пустити чоловіка знову на війну?

Були, чесно скажу, але вже відійшли.

Як ви прийшли в таку незвичайну професію, як поліграфолог?

Поліграфолог – це людина, яка має дуже гарну освіту. Поліграфологами стають обов’язково на базі вищої освіти. У мене було дві вищі – юридична й економічна, потім я навчалася в Український асоціації поліграфологів. Це українська школа – і вона дуже схожа методикою з японською. Тобто величезне значення має підібрати ключ до людини: головне – провести обстеження та отримати щиросердне зізнання. Не треба заганяти людину.

У чому суть обстеження поліграфолога?

Я не ставлю прямі питання: чи ти вкрав, чи ти вбив; а обережно з’ясовую такі деталі, які може знати тільки злочинець. Наприклад, я знаю, що він заліз у будинок через вікно і пошкодив вазон. То запитую: як потрапив у будинок: через двері, через горище, через вікно. А за реакціями на ці деталі я розумію, скоїла чи не скоїла людина цей злочин.

Перед обстеженням я детально вивчаю справу і знаходжу ті деталі, які може знати тільки людина причетна до злочину. Моє головне завдання як оперативного поліграфолога – вийти на доказову базу (з’ясувати, де знаходяться викрадені речі, де він подів ніж, де знаходиться тіло тощо).

І наразі в моїй роботі хочу відзначити, що велике значення має сприяння та підтримка керівництва Головного управління Нацполіції в Київській області. Бо завдяки їм я отримую доступ до матеріалів справи та оперативних працівників для хорошої підготовки обстеження. Ще дуже багато обстежень проводиться не на місці, а на виїзді. Наприклад, сталося щось Білій Церкві і є людина, яка підозрюється у скоєнні злочину, також зі свідками – неможливо доставити всіх цих людей у Київ, то я маю працювати на виїзді.

Тож, для цього потрібно організувати транспорт, щоб мене привезти туди з апаратурою (поліграф і 8 давачів до нього). На місці мені потрібен відповідний кабінет. У кабінеті потрібні певні умови: тиша, щоб нічого не відволікало респондента; тепло, бо мені потрібні у респондента теплі руки. У респондента мені потрібні теплі руки для того, щоб були виразні реакції. Бо якщо людина замерзла, у неї холодні руки – кровообіг інший, і слабкіші реагування. Через це поліграф не може зчитати психологічну реакцію на брехню.

Як саме ви визначаєте брехню?

Це реакції нашої шкіри, дихання, тиск тощо. Наприклад, шкіра дуже гарно реагує на брехню. У кожного звичайно це все індивідуально. Наприклад, є таке поняття «апное» – це зупинка дихання. У деяких людей воно відбувається під час брехні. Тиск у когось під час брехні підвищується, у когось знижується.

Для визначення індивідуальних реакцій людини перед основними блоками тестування проводяться стимульні. Це блок на ім’я та прізвище, де я прошу людину збрехати на її ім’я та прізвище. І вже бачу, як реагує організм на брехню. Наступний блок – протидія поліграфній перевірці: чи робила людина щось, щоб обманути поліграф – наприклад, приймала заспокійливі, алкоголь або може наркотики якісь. Алкоголь, наприклад, може пригнічити реакції, вони будуть дуже слабкі – і я їх не зможу відслідкувати. Усі препарати, які впливають на нашу поведінку (алкоголь, заспокійливі, чи енергетичні засоби) і на наш психічний стан заважають мені знімати реакцію.

Взагалі не можна проводити обстеження на поліграфі, коли в людини є психіатричне захворювання. Не рекомендується тестувати вагітних жінок: через стрес і гормональний – їх психічний стан змінено, тому він не вписується в усталені норми.

Можна обманути поліграф?

Поліграф обманути не можна. Бо поліграф – це металева коробочка. Вона нікого не ненавидить, не любить, не ставиться упереджено. Якщо правильно проведено тестування, якщо людина в нормальному стані, вона здорова – поліграф обманути не можна. Навіть якщо людина простудилась й випила якийсь німесил – її тестувати не можна. Коли людина йде на поліграф, її попереджають про те, що не можна нічого приймати.

Під час служби в поліції Київщини, якою була ваша найцікавіша робота?

Персонажі кожного дня цікаві. Розкриті злочини в мене, звісно, є. Також, за наказом керівництва, я співпрацюю з деякими спецслужбами. Тестувала російських військовополонених на скоєння ними злочинів. Мною виявлено факти вбивства цивільних осіб, дуже багато фактів мародерства. Наприклад, один російський військовополонений, якого я обстежувала на факт вбивства цивільної людини під час окупації Київщини, отримав уже вирок суду. Мені він одразу розповідав, що вбив за наказом командира; потім – що він злякався, що вбитий передасть їхні позиції ЗСУ, і з переляку, а не з умислу його розстріляв; потім, що йому хтось крикнув стріляти. Він давав відповіді, які суперечили одна одній – намагався уникнути відповідальності. Тому на поліграфі я перевіряла кожну його версію. І ми докопалися: він сам стріляв і сам прийняв таке рішення.

Чи можна за допомогою поліграфа виявити колаборанта, контрагента, розвідника?

Так, можна. Звичайно, це люди, які собою володіють і деякою мірою можуть контролювати свої емоції. Але якщо правильно провести обстеження, то можна виявити брехню і таких людей. Для цього застосовуються дуже різні хитрі методи. Наприклад, в історії поліграфа ще за часів Другої світової війни на Заході застосовували такий прийом – під час тестування підозрюваному вмикали гімни держав. За реакціями на них можна відслідкувати, до якої саме країни «лежить душа» людини.

Після нашої Перемоги ви плануєте повернутись в Маріуполь?

Я дуже чекаю звільнення Маріуполя. Розумію, що він знищений вщент –  і десь 2 роки там не можна буде жити, бо немає нічого. Але відразу поїду обов’язково, бо там могила моєї матері. Подивлюся, що з будинком. Кажуть, що наш будинок більш-менш вистояв. Звісно, мені би хотілося зайти в свою квартиру, викинути все те, до чого торкались окупанти: сусідка передала, що в мене був 2 рази обшук у квартирі. А далі – уже чекати повернення міста до нормального життя.

Авторка: Аня Алляйн.

Фото: Юлія Волкова.

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook – сторінці і в Telegram – каналі.