Дмитро Воронков: «Дефіцит снарядів від наших союзників коштував нам Авдіївки, це відкрило окупантам пряму дорогу на Покровськ»

Україна стала справді світовим брендом та суб’єктом геополітики. Шкода, що ціною крові, але цього не змінити. Так вважає військовослужбовець ЗСУ, журналіст та політолог Дмитро Воронков.

У День захисників та захисниць України «Київщина 24/7» публікує ексклюзивне інтерв`ю з Дмитром Воронковим. Про те як він захищав Київщину від окупантів, як одружувався за три години, щоб вчасно повернутися до армії, як на психіку бійців впливає війна. А також — чому після кожного значного успіху ЗСУ західні партнери стають більш рішучими й готовими до відчутнішої підтримки України?

– Що спонукало вас приєднатися до ЗСУ?

– З початку війни я вступив до добровольчого формування територіальної громади (ДФТГ). Думаю, тут мотивація очевидна, бо точилися бої за Київщину — мій дім. Не кажучи вже про те, що це був кульмінаційний момент, оскільки поразка в битві за Київщину означала б облогу столиці й, як наслідок, програш у війні. Після деокупації Київщини я ще тривалий час залишався у складі ДФТГ. Однак з кожним днем мене все більше охоплювало відчуття, що моя місія завершена. Кожен успіх ворога на інших ділянках фронту і терор, який ворог продовжував здійснювати ракетними обстрілами, усе більше підштовхували мене до прийняття рішення. Попри те, що моя сім’я вже повернулася з-за кордону, залишалося відчуття незавершеності. Потрібно було психологічно налаштуватися на відповідний крок і вирішити, ким я бачу себе в ЗСУ. Так я зупинив свій вибір на батальйоні безпілотних систем.

– З якими труднощами ви зустріли під час служби?

– Найбільшим викликом, з яким довелося змиритися ще перед мобілізацією, було усвідомлення того, що я не бачитиму сім’ю щодня, яка зовсім недавно повернулася, і певний період дорослішання моїх дітей мине без мене. Щодо іншого, напевно, це виклик для мого здоров’я, оскільки мені вже не 20 років. Однак коли долаєш певне випробування, відчуваєш приємне почуття досягнення мети й навіть натхнення на майбутнє. І ще один важкий момент — це почуття невизначеності, коли не бачиш сенсу нічого планувати на майбутнє, оскільки не знаєш, де будеш завтра.

– Яких цінностей і принципів ви дотримуєтеся під час служби?

– Головний принцип — бути чесним перед собою та відданим своїм побратимам. Ми, як велика родина, і про це завжди потрібно пам’ятати й цінувати.

– Чи є у вас особисті історії, які надихали вас або ваших колег під час боїв? Що особливо запам’яталося?

– Коли працює адреналін, важко помітити натхнення. Однак, оглядаючись назад і згадуючи спроби окупантів захопити Київщину, я пам’ятаю, що коли було страшно, особливо під звуки мінометів, навіть під впливом адреналіну, я сам надихався думкою, що все зробив правильно — що я тут і зараз, виконую свій обов’язок, і що б не сталося, це правильно. Мені здається, найбільше натхнення приходить, коли розумієш, що робиш справу, яка справді важлива. А ще завжди надихає почуття побратимства — що ти не один, і кожен готовий підставити плече у важку хвилину.

Із запам’ятованого: це ночівлі в лісі в лютому просто на землі у спальниках під час базової підготовки, після яких деякі побратими лежали під крапельницями через двосторонню пневмонію. Ще запам’яталося, як на кожного з нас вплинула психологія війни. Був випадок, коли один боєць намагався повіситися, а інший шукав свою маму, яка нібито його переслідувала. Це був лише витвір його уяви.

З кумедного — адаптація мого побратима, який приїхав служити з Америки, до реалій нашої армії. Найяскравіший спогад — моє тригодинне весілля, оскільки через три години після розпису я вже мав повернутися до частини. Замість смокінга одружився у формі, а замість шампанського пили сік.

На жаль, є й сумні моменти, як-от загибель побратимів. З позитивних стимулів — це успіхи ЗСУ на фронті. Згадую стрімку деокупацію Харківщини, Сумщини та Курську операцію. Все це автоматично підіймає бойовий дух воїнів.

Головний виклик — це нарощування темпів і якості озброєння

– Які найбільші виклики стоять перед ЗСУ зараз?

– На мій погляд, головний виклик — це продовжувати триматися як психологічно, так і фізично на тлі чисельної переваги ворога. Важко витримувати масовані штурми по всій лінії фронту. А для командування головний виклик — не робити помилок і не ставити під загрозу своїх людей необдуманими наказами. Ми можемо компенсувати чисельну перевагу ворога лише тактичною хитрістю, раптовістю та військово-технологічним домінуванням. Йдеться і про БПЛА, і про РСЗВ, і про ракети, авіацію, танки тощо. Нам потрібно більше, ніж є сьогодні, але кількісного паритету з радянськими зразками, які має росія, ми не досягнемо. Тому важливіша ефективність і якість, які компенсують кількісну різницю.

Отже, головний виклик — це нарощування темпів і якості озброєння та боєприпасів до нього. Адже ми пам’ятаємо, чого нам коштував дефіцит снарядів, викликаний затримкою поставок від наших союзників. Це коштувало нам Авдіївки, що відкрило пряму дорогу на Покровськ.

– Як, на вашу думку, змінилася стратегія України у боротьбі з агресором?

– Торішній контрнаступ ЗСУ став для нас добрим, хоч і сумним уроком. Тепер пріоритет не на лобову атаку, а на тактичну раптовість, як це сталося у Курській області. Цього ніхто не очікував. Це не лише відтягує на цю ділянку частину ворожих сил зі стратегічно важливих для нас напрямків, а й формує можливий переговорний «портфель» як щодо територіального ресурсу, так і з погляду обмінного фонду.

Завдяки західним союзникам, які постачають нам високоточні ракети, усе частіше відбуваються успішні удари по ворожих ППО, складах боєприпасів та місцях зосередження особового складу. Але головне, що змінилося, — це наш прорив у галузі розробок БПЛА та дронів. Далекобійні безпілотники відчутно підривають боєздатність росії щодо ракетного потенціалу та авіації. Хороший доказ цього — ліквідація «суперзахищеного» складу у Тверській області, де зберігалися ракети з КНДР та Ірану, або атака на аеродром «Оленья» у Мурманській області.

Стратегія змінилася в тому, що тепер перед будь-яким просуванням є можливість спочатку вдарити по ворожих пунктах логістики та боєприпасів, які знаходяться навіть у досить глибокому тилу.

Міжнародна підтримка залежить від успіхів ЗСУ

– Які чинники, на вашу думку, впливають на міжнародну підтримку України?

– Фактори, які завжди впливали та впливають, це насамперед успіхи ЗСУ. Коли ми демонструємо Заходу, який, нагадаю, на початку війни давав нам три дні, що за певної технологічної та фінансової підтримки ми здатні здобути перемогу — чи то зараз, чи в довгостроковій перспективі. Захід, втомлений від війни, бачить нашу здатність дивувати, і це заповнює кредит західної довіри та надій. Після кожного значного успіху Захід стає більш рішучим і готовим до відчутнішої підтримки України. Згадаймо, що спочатку нам навіть не радили мріяти про «Patriot» чи «F-16». Сьогодні це вже реальність.

Другий чинник, який впливає на підтримку України — це відвертий терор з боку ворога щодо нашого цивільного населення, як це було нещодавно з атакою на «Охматдит» чи ударом по Полтаві. Відверті спроби геноциду українців викликають гнів навіть по той бік океану, що створює суспільну реакцію в західних країнах і активізує українську діаспору. Захід не може просто так без наслідків проковтнути такі удари по міжнародному праву, тому змушений реагувати — санкціями чи новими рішеннями про надання нам раніше забороненої зброї.

Третій чинник — це геополітичні зміни. А саме — розширення так званої осі зла. Захід не може ігнорувати зближення росії з такими країнами, як КНДР чи Іран.

І останній важливий фактор — це наполегливість нашого дипломатичного корпусу. Це величезна робота — продовжувати делікатно, але наполегливо і регулярно здійснювати тиск на міжнародну політичну аудиторію.

– Якими були найбільші досягнення України цього року у війні? І де ми програли?

– Серед досягнень варто виділити витіснення російського флоту з акваторії окупованого Криму за допомогою українських водних дронів. Як я вже згадував, загалом у напрямку безпілотних систем Україна демонструє серйозний прогрес. Це призвело до серйозних ударів по російських НПЗ, що має суттєві наслідки для економіки рф. Курська операція — це також значний успіх. Тепер росія відчуває війну і вдома. Ключовий момент — ми посилюємо свої переговорні позиції. Приємним бонусом стало й те, що газовимірювальна станція «Суджа» більше не контролюється Кремлем і не може бути відновлена.

Довгоочікувані F-16 також стали важливим дипломатичним успіхом для України. Щодо політики, варто згадати Саміт миру, де підсумкову декларацію підписали понад 80 країн. Попри те, що Кремль проігнорував ці вимоги, включно з поверненням під контроль України Запорізької АЕС, сам факт демонструє глобальну солідарність проти злочинних дій росії, і це може сприяти тому, що наступний саміт стане сильним ударом по рф і продовжить її ізоляцію.

З того, де ми були змушені поступитися (хоча я не назвав би це програшем), це, безумовно, втрата Авдіївки та Очеретиного. Це дало ворогу можливість почати потужний наступ на стратегічно важливому для нас Покровському напрямку. В інших аспектах великих невдач я особисто не спостерігаю.

– Які, на вашу думку, найближчі кроки мають бути зроблені для досягнення миру?

– Безумовно, це мають бути кроки сили, як у військовому, так і в економічному плані. Тобто ті кроки, які Захід здатен зробити для посилення нашої обороноздатності та наступального потенціалу. Оскільки росія розуміє лише мову сили. Союзники повинні діяти ще рішучіше та оперативніше, надаючи Україні сучасні види озброєнь, які перевершують російські як технологічно, так і кількісно. Також нам потрібне «зелене світло» від союзників на удари західним озброєнням углиб території росії.

Ми повинні розуміти, що рано чи пізно війна завершиться саме на політичному рівні. Це можливо лише за умови зміни режиму в росії або її розпаду. Переговори з путіним на наших умовах навряд чи можливі. Тому потрібно продовжувати боротьбу, поки він залишається при владі: наші воїни мають знищувати ворогів, а союзники — знищувати російську економіку.

До речі, пропозицію Трампа щодо обмеження ціни на нафту до 40 доларів за барель я вважаю гідною уваги. Крім того, в рамках військового примусу, на мою думку, Курська операція має бути продовжена. А можливо, навіть варто відкрити нові фронти на території росії.

Якщо війна продовжиться – є ризик ядерної війни

– Як ви бачите відновлення України після війни?

– На повне відновлення України знадобляться колосальні ресурси, особливо щодо житлового сектору. Наразі існує багато відповідних фондів і донорських програм, але їх може бути недостатньо. На міжнародному рівні досягнуто певних домовленостей, де деякі європейські країни зобов’язалися допомагати з відновленням окремих міст. Це стосується навіть тих міст, які ще не були деокуповані. Наприклад, різні області чи міста взяли під опіку певні держави. Але ми повинні розуміти, що це попередні домовленості, і невідомо, як далі розвиватиметься війна і чи залишаться дружні стосунки з країнами-донорами після війни. Є ймовірність, що їхні погляди можуть змінитися.

Крім того, після деокупації українських територій знадобиться багато часу на розмінування, а це теж великі ресурси та час. Ще одне питання — відновлення не лише житлового фонду, але й аграрного та промислового потенціалу. Наприклад, побудова з нуля такого металургійного гіганта, як «Азовсталь», — це великий виклик. Відновлення міст також потребує відновлення містоутворювальних підприємств. Безробіття або слабка економіка можуть уповільнити цей процес.

Ще один важливий момент — це ефективність роботи бюрократичної машини під час виділення або освоєння фінансів на відновлення. Інакше кажучи, існує багато нюансів, тому робити прогнози поки зарано.

На внутрішньому рівні ми вже бачили приклади, як Буча, Бородянка, Гостомель — коли є бажання, ресурси знаходяться. Особливо це стосується ініціативи місцевого населення, яке фізично та на волонтерській основі долучається до відновлення України. Важливо, щоб органи державної влади не зупинилися на показовій фазі відновлення, і для цього потрібен народний контроль.

Хай там як, я думаю, що ми впораємося, самі або з допомогою зовнішніх донорів. Різниця лише у темпах і часі.

– Які основні ризики та можливості ви прогнозуєте для України у наступні 5-10 років?

 – Якщо війна продовжуватиметься настільки тривалий період, то ризик того, що все переросте в ядерну війну підвищується. Це головний ризик. Хоч і звучить, як фантастика. Свого часу нам і повномасштабна війна, в принципі, здавалася фантастикою. Ядерна війна або третя світова за участю Китаю, як союзника росії та прагне відвоювати Тайвань. Сценарій «мінімум» з негативних – це втома від війни як з боку заходу, так і з боку українців. Адже людського ресурсу нашого ворога більше. Відповідно війна може «заморозитись».

Якщо ж брати заданий період за умови, що це вже післявоєнний час, то основні ризики – це внутрішньополітична та соціальна нестабільність. Скажімо так, військові з різних аспектів мають багато різних питань до чинної влади, які напевно після війни будуть пред’явлені. Інше питання дійде це рівня «Майдану» чи закінчиться «полюбовно». Я не виключав би ймовірність того, що будуть дострокові вибори місцевого та всеукраїнського рівня (не президентського), внаслідок яких на нас чекатиме зміна політичної еліти. Думаю, більшу частину майбутнього політикуму справедливо представлятиме колишні військові та волонтери. У чому на цьому етапі до оновлення полягають ризики? У тому, щоби це не переросло у внутрішній хаос і цим не скористався Кремль, хто б його не очолив на той момент.

Ще одна повоєнна проблема, це проблема реабілітації військових, які повернулися до громадянського життя. Реабілітації вимагає кожен, хто отримував поранення, хто перебував у важких боях або навіть хто просто служив у тилу, але хоч раз був під обстрілами та втрачав своїх побратимів. Бо це все удари по психіці. Інакше, на нас чекають ризики соціальної нестабільності та підвищення рівня криміногенної обстановки. Тому для реабілітації колишніх військових доведеться докласти чимало зусиль.

– Чи може рф знову напасти на Україну?

Ризик спроби реваншу з боку росії через 10 років я б у теорії не розглядав. Наша країна, наша армія вже не та, що була у 2022-му, має військовий досвід і має у своєму розпорядженні різне західне озброєння, і причому вміє з ним працювати. Плюс до всього, такий ризик враховуватиметься Міноборони, і, відповідно, військова міць тільки нарощуватиметься і після війни ще тривалий час. Іншими словами, зненацька застати й через 20 років уже не вийде. Тому росія (безумовно, після зміни режиму) швидше, якщо і намагатиметься приспати нашу пильність, то досить тривалою пропагандою про необхідність примирення «братських» народів та іншого з цієї серії, а не брязканням зброї.

Хоч би що там було, мені здається, що можливостей в України більше, ніж ризиків і в перспективі на нас чекає активний політичний прогрес, що згодом спричинить і економічні зрушення на краще. Але все це за умови внутрішньої політично-соціальної стабільності.

Авторка: Наталя Толуб

Фото: Дмитра Воронкова

Читайте також: «Захід нам допоможе»: чи вистачить коштів на витрати в українському бюджеті?

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.