Аня Алляйн

9 Чер, 11:23

2176

Фемінізм під час війни: місце жінки – не на фронті, так само як і не на кухні в мирний час

Здається, фемінізм під час війни втрачає актуальність, відходить на якесь соте місце. Про яку боротьбу за права жінок може йти мова, коли ми всі зараз маємо тільки базові потреби – хоч якось вижити та захистити Україну від країни-терориста з її окупантами-головорізами? А тим часом дехто закидає феміністкам: не служите в ЗСУ – не рівні з чоловіками… Де ж сьогодні місце жінки та які завдання воєнного фемінізму? Своїми думками на цю тему ділиться журналістка, активістка громадського руху Femen Аня Алляйн.

Яка частка жінок в ЗСУ, Теробороні та добровольчих батальйонах

Остання точна статистика про частку жінок у Збройних силах України від Міноборони датується початком 2021-го року. І тоді було зафіксовано близько 57 тисяч жінок. А це — 22,8 %. Зараз говорять про приблизно 30 % жінок у ЗСУ, але направду їхня кількість може бути набагато більшою. Але й без того: 22,8 % — це більше, ніж у країнах членах-НАТО: Польща (7,5 %), США (16 %), Німеччина (12 %).

А що українкам для такої служби приходиться долати? Недоступність належної військової освіти, дискримінацію з боку представників чоловіків і законів. Тільки 3 червня 2016 року Наказ Міноборони № 292 дозволив жінкам служити в бойових підрозділах ЗСУ на посадах командирів, кулеметників, розвідників, снайперів, а не швачок, кухарок та медсестер. Тим часом жінки боронять Україну на фронті від початку російсько-української війни 2014-го року.

Разом із тим, щоби довести свою рівність із чоловіками — жінка не зобов’язана брати до рук зброю. Під час війни місце жінки не на фронті — так само, як і не на кухні в мирний час. І так само, як і не місце чоловіка — на фронті. Ніхто не має права вказувати людині на її місце в принципі. А лівий фемінізм, зокрема, одним із завдань своєї боротьби ставить контрактну службу в армії. Бо брати до рук зброю повинні ті, хто мають до цього талант і бажання. І це, природньо, не визначається статтю, як звик безапеляційно диктувати патріархат.

Озирніться: сьогодні не всі чоловіки на війні — а тільки ті, які мають відповідні освіту, досвід, навички, талант. Та навіть бажання! Знаю випадки, коли в призовників неодноразово в ЗСУ запитували: ви хочете виходити на службу.

Захист України — це не тільки бойовий фронт

І на всіх інших фронтах жінки випередили чоловіків. Адже звикли постійно захищатися, боротися й виживати в умовах патріархату в мирний час, а не тільки під час війни. І тепер ми точно знаємо, що в громадянському суспільстві України, безумовно, головна — жінка.

Сьогодні всі жіночі організації перепрофілювалися на надання гуманітарної допомоги всій українській нації. Вони забезпечують тих, хто на передовій, у гарячих точках, вимушених переселенців, тварин…

Тільки про деякі жіночі організації, які стали потужним тилом України під час війни:

  • 8-річна діяльність правозахисного руху українських жінок-військових проти російської агресії «Невидимий Батальйон»,
  • гуманітарка, психологічна підтримка, розміщення ВПО та документування воєнних злочинів від «Маршу жінок 2022»,
  • програма швидкого реагування на нагальні проблеми жінок «Українського Жіночого Фонду»,
  • підтримка внутрішньо переміщених осіб від «Жіночих перспектив»,
  • «Жіночий Ветеранський Рух»,
  • психологічна підтримка хабу «Розірви коло»,
  • надання правових консультацій під час воєнного стану від Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем»,
  • підтримка роботи журналістів під час війни від ініціативи «Жінки в медіа»,
  • підтримка вразливої групи сільських жінок у відносно безпечних і тимчасово окупованих регіонах від «Бізнес-Мережі Сільських Жінок України» тощо.

А на додачу — дієва міжнародна інформаційна війна українських жіночих організацій за правду щодо жахіть війни в Україні і створення гуманітарних коридорів.

Марія Дмитрієва: сказати, що жінкам тут десь не місце — це ігнорувати дійсність

Марія Дмитрієва — українська ліва націоналістична радикальна феміністка, тренерка з прав жінок:

«Місце жінки на цій війні всюди. Вони в тилу, вони воюють, вони працюють в органах місцевого самоврядування, на національному рівні. Всюди, де щось відбувається — воно відбувається значною мірою за участі жінок.

На війні страждають усі. Але досвід чоловіків героїзується й визнається всім суспільством. А жінки, які лишаються в тилу чи виїжджають? Вони мають дбати про дітей, старих людей. Якщо їх зґвалтували і не вдалося знайти можливість зробити аборт — іще виношують і народжують… І при цьому всьому оця їхня робота не отримує в публічному дискурсі такого визнання, як героїзм чоловіків. Ніби для того, щоби возвеличити те, що зробили чоловіки — потрібно проігнорувати все те, що зробили жінки.

Дуже важливо, що ці останні місяці від початку вторгнення багато людей роблять свідомі зусилля — говорити безпосередньо про жінок, про жіночий досвід і жіночі досягнення. Включно з представництвом в армії; у роботі в секторі безпеки й оборони; у волонтерській роботі; у турботі про дітей та й навіть у турботі про тварин. Те, що це починає потроху проговорюватися й визнаватися — це вже велике досягнення для нашого суспільства.

А надважливо те, що в нас ставлення до зґвалтувань і сексуального насильства загалом (принаймні з боку росіян) не приховують. Утім з історії попередніх конфліктів ми знаємо, що на перших етапах війни сексуальне насильство проти наших жінок часто використовувалось як спосіб заохотити чоловіків активніше включатися в бойові дії. Щоправда, треба ще подивитися, як ця тема висвітлюватиметься далі. Або ж її знову не запхають десь під килимок, сором’язливо зробивши вигляд, що нічого не сталося».

Головне завдання фемінізму в цій війні — говорити про подвиги жінок і зробити жіночий героїзм видимим. На мою думку, навіть вивищити його над чоловічим. І тоді патріархат нарешті усвідомить: ми — не тіло нації й не символ її честі. Ми — захисниці, медпрацівниці, волонтерки, мисткині й лідерки своєї нації.

То що робити жінкам під час війни — іти на фронт чи укріпляти тил? Кричати про свої подвиги!

Фото: офіційний Тelegram-канал Володимира Зеленського.

Авторська колонка передбачає висловлення думок автора й може не збігатися з політикою «Київщини 24/7» .

Автор: Аня Алляйн