Голова Європейської асоціації жінок України Віолетта Дворнікова: Я навіть не допускала думки про те, що ворог може знищити наш Ірпінь

24 березня 2022 року Ірпінь отримав звання міста-героя. Адже саме тут  розтрощили міф про «всесильність» путіна та його «другу армію світу». Тимчасова окупація нескореного Ірпеня тривала з 5 до 28 березня.

Ворог без жалю полював на очільника міста, депутатів, журналістів, волонтерів та людей з активною громадською позицією, щоб захопити, закатувати та, зрештою, вбити. В Ірпені від куль російських загарбників загинуло близько 300 мирних мешканців.

Віолетта Дворнікова, на той час депутатка Ірпінської міськради, радниця мера міста розповіла «Київщині 24/7» як вона разом з командою організувала оперативний штаб у місті та як вони змогли евакуювати десятки тисяч людей з Київщини.

– Чому Ви вирішили залишитися в Ірпені, адже російські окупанти розстрілювали депутатів найпершими?

– Я народилася в Ірпені, росла у цьому місті, тут проходили найкращі роки мого життя, народилися мої діти, живуть мої батьки та друзі. Коли почалося повномасштабне вторгнення рф, у мене не було жодного іншого варіанту, ніж залишитися у своєму місті та захищати його. Я навіть не допускала думки про те, що ворог може знищити наш Ірпінь.

Вранці 24 лютого я прийняла рішення, що мої діти і найдорожчі люди повинні поїхати в безпечне місце.  Тоді в мене будуть розвʼязані руки і я зможу повністю стати на захист міста.

Ми точно розуміли: ми в Ірпені до кінця, тож кожен день може бути останнім у будь-який момент. Однак ми навіть не усвідомлювали з яким жахіттям зустрінемося далі. Україна має багато сумних сторінок у своїй історії, але ми точно не могли уявити, що наш ворог має обличчя тирана, ката та живодера.

– Як Ви організували роботу штабу?

– Зранку 24 лютого міський голова Олександр Маркушин зібрав нас на позачергову сесію, де кожному з нашої команди був доручений певний спектр обов`язків. Ми мали забезпечити створення оперативного штабу, комунікацію населення Ірпеня з міською владою та пізніше здійснювати евакуацію людей з міста. І вже ввечері ми почали роботу штабу. Вранці 25 лютого до нас сходилися добровольці з усього міста.

Спочатку ми закріпили за кожним обовʼязки, але потім всі робили, що могли. Ми не ділили роботу, просто хапалися за все, щоб бути корисним: заряджали та видавали зброю, робили коктейлі Молотова. Найважливішим для нас була допомога людям, пошук та доставка їжі, води, медикаментів у місця, де вже йшли бої та працювала важка артилерія. А також оперативне інформування ірпінчан про те, що відбувається у місті, які кроки робить міська влада для порятунку та захисту людей, де є зелені коридори та можливості  евакуації.

– Хто допомагав Вам рятувати людей?

– Ще в кінці лютого та в перших числах березня ми з командою та усіма можливими організаціями, державними установами активно працювали разом, але 4-го березня після обіду почався повний хаос, страх, біль, втрати. Це неможливо описати і я, якщо чесно, намагаюсь не згадувати ці моторошні події.

Титанічну підтримку під час війни з 2014 року зробили наші волонтери. Тому я не можу не сказати про відважних хлопців та дівчат, вони були готові віддати своє життя за порятунок наших громадян і не лише наших. Після деокупації ірпінської громади, вони продовжили свій шлях далі, і поїхали евакуйовувати людей з інших гарячих точок України, де активно йшли та продовжуються бойові дії! Це майже 50 відважних, не лише чоловіків, але й жінок, які рятували людей та тварин. Разом нам вдалося вивести з Ірпеня десятки тисяч мешканців.

Ми благали всіх мешканців евакуюватися

– Ваша команда з евакуації – це шість дівчат, які 24/7 працювали на телефонах «гарячої лінії» та приймали понад 1000 дзвінків про допомогу на день. Як ви всі змогли витримати цей тиск? Що вас «тримало»?

– Серед наших дівчат на телефоні був і один хлопець – відомий український актор Павло Лі, який, на жаль, загинув від ворожого обстрілу. Робота була дуже важкою, ми були як зомбі, бо втратили розуміння днів та годин. Кожна з нас приймала понад 1000 дзвінків на добу з Ірпеня, Бучі, Стоянки, Ворзеля прилеглих сіл з закликом допомогти. Нам дзвонили з інших населених пунктів родичі мешканців і казали, що  там залишилися люди. Волонтери їхали туди та виводили людей. Когось саджали в машини, хто міг, йшов пішки.

Ми благали всіх мешканців евакуюватися, але деякі відмовлялися та залишалися на поталу ворогу. Вони не усвідомлювали, що далі буде тільки гірше і потім гинули від обстрілів окупантів. Це найбільше емоційно нас ранило, ми докладали всіх зусиль, щоб врятувати людей. Щоб там хто не казав, і як не звинувачував нас  в усьому, але ми робили все, що від нас залежало.

– Скільки людей вашій команді вдалося врятувати?

⁠-  80% населення. Спочатку багато людей взагалі не розуміли, що відбувається і навіщо їм кудись їхати, бо сподівалися, що все закінчиться дуже швидко. Вже потім ірпінчани поступово почали самостійно виїздити з міста, також була евакуація потягом. А вже після підриву залізничного мосту йшла евакуація автобусами через міст, який сьогодні прославився на ввесь світ як «дорога життя».

– Що було найважчим у цей час?

– Найважчим було переживати смерті своїх, вже зовсім рідних представників команди. На жаль, вони почалися майже одразу. Важко було зустрічатися, начебто ми не бачилися пів життя і прощатися як в останній раз.

Коли я почула про перші втрати, які були майже одразу, то зрозуміла, що повинна бути сильною і холодною. Адже хтось має заспокоювати та підтримувати тих, хто до цього не готовий, але потрібний для нашої перемоги. Сум та біль переповнювали нас, але ми ставали ще більш безстрашними, адреналін зашкалював, ми були як роботи, на автоматі.

– Що найбільше вразило?

– ⁠Найболючішим для мене був день, коли мені довелося попрощатися зі своїми дітьми. Тоді я своїй 14-річній доньці мала лише  за 10 хвилин пояснити, як їм жити далі без мене. Як вона ніколи не повинна залишати брата, бути доброю, чесною, вільною людиною, адже саме ці цінності для мене є найголовнішими у людях.

Це було страшно. Моє серце кричало, я такого не відчувала ніколи, я розуміла, що ця розмова може бути останньою і я більше ніколи не побачу дітей. Навіть зараз, коли говорю про це, одразу зʼявляється ком в горлі і на очах виступають сльози. Але, дякуючи Богу, ми всі живі, хоча поки ця клята війна не дає можливості нам бути разом, але це обовʼязково буде, ми віримо в перемогу і в наше щасливе спільне життя.

– Якби Ви могли повернутися у той час, щоб змінили у своїх діях?

– Я багато би чого змінила. Я багато у всьому докоряю собі й виню, що не все змогла! Не всіх врятувала. Але тоді я ще не знала, як треба, не знала, як правильно, мене цьому ніхто не навчав і це дуже погано. Я переконана, що ми повинні зробити все можливе, для того, щоб у школах навчали дітей, як діяти у критичних ситуаціях.

– Ви та ваші колежанки  проходили якусь психологічну реабілітацію після всіх цих подій? Вони вплинули на стан вашого здоров`я?

– Тоді ми ще не знали що таке ПТРС. Дівчата зараз дійсно мають проблеми зі здоровʼям і не лише психологічні. Вони у нас майже у всіх одні  й ті ж, але різної складності. Це все почалося після року деокупації. Зараз майже всі проходять лікування і намагаються якнайшвидше довести до ладу своє ментальне та фізичне здоровʼя.

Я буду працювати на користь жінок

– Які плани вашої діяльності на майбутнє?

– Моя головна мета – захистити, допомогти, підтримати. Я точно знаю, що я буду працювати на користь жінок, бо їх відвага, сила та мудрість – безцінні! Жінки, які залишилися – сьогодні пішли на захист країни, намагаються підтримати економіку країни, відкривають бізнес, впроваджують нові проєкти ініціативи. І я кажу не про волонтерство, наразі всі допомагають військовим. І це правильно, це обовʼязок кожного. Якщо не воюєш – допомагай тим, хто там, підтримуй їхні родини, будь корисним для своєї країни.

Жінки, які поїхали з України для захисту своїх дітей, показали свою відвагу та силу, здатність існувати в інших країнах світу. Я точно знаю, як це важко намагатися жити та працювати в іншій країні.

– На яких проєктах плануєте зосередитися?

– Наразі я очолила  новостворену Європейську асоціацію жінок України в  Брюсселі. Вона займається консолідацією українських жінок для захисту прав та збереження української національної єдності та ідентичності в Європі та Україні. Крім того, я стала директоркою Сivil Societie Hub в Брюсселі, який є центром об’єднання людей, організацій та інституцій на благо України, сприяння дотриманню прав людини.

Нині я проходжу увесь той шлях, що проходили наші жінки за кордоном, щоб зрозуміти, чим можна бути їм корисною, на чому потрібно зосередити увагу.

Загалом, за цей нелегкий час я була і волонтеркою, і військовою, і управлінцем, і політикинею. Цей досвід дає мені змогу більш ефективно працювати та допомагати людям.

Авторка: Наталя Толуб

Фото: Віолетта Дворнікова

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.