Інтерв’ю з депутаткою Ірпінської міської ради, громадською діячкою Віолеттою Дворніковою

Деякі проблеми нашого суспільства люди звикли замовчувати і тримати в собі допоки не стане пізно. Це стосується, наприклад, домашнього насильства та булінгу у школах. Та є ті, хто допомагає жертвам зрозуміти, — вони не одні.

Серед таких осіб радниця Ірпінського міського голови, депутатка Ірпінської міської ради, Голова ГО «Асоціація жінок України «ДІЯ». Приірпіння» Віолетта Дворнікова. Вона активно бореться з розв’язанням цих проблем та підтримує всіх, хто страждає. Журналістка «Київщини 24\7» поговорила з Віолеттою про її професійну діяльність, допомогу іншим, окупацію та відновлення Ірпеня.

Віолетта, Ви — чи не найактивніша депутатка і громадська діячка Київщини. Розкажіть трохи про свою діяльність.

Ви значно перебільшуєте. Я просто роблю те, що люблю і що вмію найкраще. Останні 10 років я присвятила себе громаді міста-героя Ірпеня. Особливо моєї душі торкається тема дітей та прав жінок. Намагаюсь підтримувати особливих діток, розгледіти їхній унікальний талант і підтримувати їх у творчому зростанні. 

Я маю тверде переконання, що кожна дитина по-своєму унікальна. Наше завдання – розгледіти талант, спрямувати його у правильному напрямку. Бо колись будемо пожинати те, що посіяли.

Саме через те, що в минулому поколінні мало уваги звертали на проблеми булінгу, правової культури підлітків, можливостей саморозвитку і цінностей особистості, сьогодні ми маємо наслідкову проблему – насильство в сім’ї та гендерна нерівність.

Ще до війни ми мали дуже сумну статистику щодо проявів домашнього насильства, булінгу в школах, на вулиці та вдома. Ця тема носить переважно латентний характер: жертви довгий час, терплячи, замовчують знущання. Починають шукати допомоги лише тоді, коли ситуація набуває критичності.

Але кожному, хто зіштовхнувся з булінгом чи насильством в сім’ї, варто усвідомити єдину істину – сама по собі ситуація не вирішиться; в терпінні краще не стане. Потрібна сміливість звернутися за зовнішньою допомогою. Це єдине правильне рішення.

Які кроки ви вже зробили для розв’язання проблеми булінгу та домашнього насильства?

Я давно виношувала ідеї щодо розв’язання проблем булінгу та гендерної рівності в Україні. За пів року до війни з моєю командою ГО «Асоціація жінок України «ДІЯ». Приірпіння» ми змогли візуалізувати їх у першій муніципальній Програмі сімейної безпеки та інклюзії «Свідома громада» на 2021-2025 роки.

Ця Програма стала унікальним, комплексним вирішенням основних проблем безпеки та інклюзивного простору для українських сімей. До війни ми встигли запустити пілотний проєкт на базі трьох навчальних закладів Ірпеня і отримали дуже позитивні результати. Зараз, в умовах воєнного стану, знову відновлюємо діяльність.

Що стосується домашнього насильства, ця Програма також передбачає комплексний підхід з урахуванням принципу превентивності, запобігання та подолання проблеми. В рамках Програми ми створили центр прихистку жертв домашнього насильства з таємною адресою. Там працюють психологи, реабілітологи, арттерапевти, юристи.

Значну увагу приділяємо також дітям із захворюваннями РАС (розлади аутистичного спектра — ред.). Програма акцентує саме на ранній діагностиці цього захворювання і передбачає комплексну реабілітацію. Маємо в планах створення Центру з комплексним підходом в реабілітації дітей з РАС та іншими психоневрологічними захворюваннями.

Я щиро переконана, що ця Програма стане зрушенням в підході гендерної рівності, сімейної безпеки та інклюзії на рівні України.

Нещодавно в Україні відзначали Міжнародний день протидії булінгу. Вас було відзначено нагородою. За що нагородили?

Це був захід, організований Київською міською радою за підтримки інших партнерів. Нагороди вручали громадським діячам, котрі роблять свій внесок  у напрямку безпеки дітей та недопущення будь-яких проявів булінгу. Таку нагороду отримала і я. Щиро дякую організаторам за високу оцінку діяльності ГО «Асоціація жінок України «ДІЯ». Приірпіння».

Як ви самі оцінюєте проблему булінгу і домашнього насильства в Україні? Що з цим робити?

Ми розуміємо, що жорстокість та цькування породжує проблематику поколінь, яка, зрештою, приводить до воєнних конфліктів та руйнувань, як особистості, так і на рівні країн. На моє переконання, є підстави запроваджувати на рівні держави більш жорсткі міри покарання до кривдників за прикладом європейських країн. Особливо щодо дітей.

Ми маємо тверде переконання, що в українському суспільстві не місце цькуванню дітей, молоді за будь-якими ознаками. 

Наше завдання — формування здорової свідомості майбутнього покоління та безпечне середовище в нашій країні. 

Права кожної людини мають бути захищеними — насамперед державою.

Ви – різностороння особистість і тем для діалогу можна підняти безліч. Але що не можна обійти увагою, Ви – жінка, яка 24 лютого минулого року залишилась в Ірпені і стала на захист міста. Розкажіть про ті події.

Це було свідоме рішення. Зрештою, іншого і не могло бути. Я – депутатка, яка потрібна людям, я народилася і виросла в Ірпені. Я не могла по-іншому. Перше, що зробила зранку 24 лютого, – це зібрала своїх трьох дітей, міцно їх обійняла і попросила чоловіка відвезти їх у безпечне місце. Сама виїхала на екстрену сесію Ірпінської міської ради, яку зібрав мер міста Олександр Маркушин. Майже весь депутатський корпус був в Ірпені з людьми повний період окупації. 

Я відповідала за напрям евакуації людей. В перші дні повномасштабного вторгнення в Ірпені було створено оперативний штаб з телефонами гарячої лінії. Ми робили все можливе і неможливе, аби допомогти, нагодувати, евакуювати. Це були страшні часи, але ми вистояли, Ірпінь вистояв і найголовніше – нам вдалось евакуювати 95% населення. Але досі я відчуваю на серці глибоку рану, яка ніколи не загоїться, — загиблі люди. Росіяни мають понести найважчу кару за кожне забране життя невинних людей.

Чим ви займались після звільнення Київщини? На чому зосередили увагу?

Росіяни по собі залишили багато болю – понівечені міста, знищена інфраструктура, зруйновані будинки, зламані долі. Перше, за що ми взялись, – це відновлення критичної інфраструктури, розчищення міста, щоб люди змогли повертатись додому. Наступним кроком була психологічна підтримка постраждалих сімей. Найважчий слід війна залишила на наших дітях. Тому останній рік я працюю над організацією відпочинку дітей, які перебували в окупації, втратили батьків під час війни та інших соціальних категорій. Минулого року вдалось відправити понад 150 маленьких ірпінців до Італії та Іспанії. У цьому році вдалося домовитися про відпочинок в Америці декількох дітей, які мають особливості. Наразі ведемо перемовини з Італією та Іспанією, аби відправити на море не тільки ірпінців, а й дітей з Харкова. 

Взагалі намагаюсь долучатися до всіх проєктів, повʼязаних з реабілітацією, гуманітарною допомогою, заходів, повʼязаних з дітьми, бо і час такий. Я маю бути там, де корисна.

Ви встигаєте і військовим допомагати? Розкажіть докладніше, як вдається поєднувати різні напрямки?

Зараз всі українці допомагають військовим. Кожен чим може. Звісно, я завжди памʼятаю про наших захисників. Нещодавно разом з Ірпінським міським головою Олександром Маркушиним передали автомобіль, який поїхав на передову виконувати бойові завдання; ноутбук, який має спеціальні функції для військової справи. Також з моїми найкращими «дієвими» дівчатами нещодавно організували благодійний ярмарок в Ірпені, де зібрали кошти на Mavik 3 для наших хлопців. Вже найближчим часом віддамо на передову. 

Попри це, активно працюємо з різними донорськими організаціями, передаємо буржуйки, спальні мішки, бронежилети та інші необхідні речі для наших захисників.

Як зараз Ірпінь живе? Яка ситуація з відбудовою міста?

Ірпінь оживає з минулого року. Більшість ірпінців вже повернулися додому. Наразі ми докладаємо усіх зусиль, аби якнайшвидше звести нові житлові будинки для тих родин, чиє житло вщент знищила російська армія. Поки що надаємо їм тимчасові будиночки у модульних містечках. Паралельно працюємо над відбудовою пошкодженої багатоквартирної забудови та приватного сектору, шукаємо зовнішні інвестиції, покриваємо коштом місцевого та обласного бюджету. Попри це, намагаємось підтримувати побутові потреби людей, які постраждали від війни. До того ж ми вже прийняли у себе велику кількість переселенців з тих регіонів, де зараз ідуть бойові дії або неспокійно.

Роботи дуже багато, але Ірпінь змінюється на очах і це гріє душу. Ми відстояли наше місто – відстоїмо й Україну! 

Фото: Віолетта Дворнікова

Авторка: Анастасія Бодюл

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook – сторінці і в Telegram – каналі.