Історія вимушеної переселенки з Маріуполя, яка переїхала на Київщину і працює вчителькою

Перше, що зробила Ольга Копилова після трьох місяців перебування в зоні активних бойових дій та виснажливої евакуації — пішла влаштовуватися на роботу в школу. Подолати 10-денний шлях із Маріуполя до Київської області їй допомогла думка, що в одній зі шкіл на Київщині шукають учительку математики. Тому наступного дня після приїзду в Немішаєве Ольга прийшла до директорки й сказала: «Я доїхала, хочу працювати».

Далі був навчальний рік з блекаутами й обстрілами, частину уроків доводилося проводити в укритті. Але діти опанували всю програму, тож потреби наздоганяти щось навіть не виникло.

У межах спецпроєкту до Дня Незалежности hromadske розповідає історію вчительки з Маріуполя Ольги Копилової, яка вірить, що від освіти нинішніх дітей залежить відбудова України після перемоги. Цей матеріал створений спільно з Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ), який допомагає українським школам ремонтувати укриття, щоб діти мали змогу отримувати повноцінну та якісну освіту. 

Новий дім: знайомство

Між Києвом та селищем Немішаєве — менш ніж 40 кілометрів. Маршруткою — пів години, автівкою — ще швидше. Дорогою проїжджаємо найболючіші місця, світлини яких розлетілися світом — зруйнований міст і будинки в Ірпені, знищений «Епіцентр», розстріляні оселі в Бучі. Саме Немішаєве теж близько місяця було в зоні активних бойових дій.

Ольга Анатоліївна, струнка підтягнута 58-річна жінка в зеленій сукні, зустрічає нас біля центральної алеї, де любить гуляти з онучками. Найкраще її описують слова, які ми пізніше почуємо під час розмови: «Я не та бабуся, яка ліпить пиріжки. Я бабуся, яка піде у спортзал і полізе на Говерлу».

На плитці алеї, де ми зустрічаємося, лишилися глибокі подряпини від військової техніки. Але дерева й лавки вціліли. Зараз тут акуратні підстрижені газони й ідеальна чистота.

«Я сиділа у підвалі в Маріуполі й згадувала саме це місце. Боялася, що все знищать», — розповідає Ольга.

У Немішаєвому живе її донька Юлія — переїхала сюди після заміжжя, у 2011 році. Сама ж Ольга Копилова лишалася в Маріуполі та працювала у школі. Проте хотіла на пенсії бути ближче до дочки. Тепер говорить — мрія збулася, але зовсім не в тій формі, у якій хотілося б. У Немішаєвому Ольга опинилася вимушено, а колишнє життя зруйноване назавжди.

Війна: життя Ольги до виїзду з Маріуполя

Про те, що почнеться велика війна, Ольгу попередили знайомі ввечері напередодні. Мали зв’язки й порадили підготуватися.

«Зібрала тривожну валізу. Зранку 24 лютого і справді почалося повномасштабне вторгнення, але ж начебто треба йти на роботу. Зі школи зателефонували і сказали, що сьогодні навчаємося онлайн. Але, звісно, того дня ніхто вже не навчався», — згадує Ольга.

Люди почали виїжджати з міста на власних машинах. У сім’ї Ольги автівки не було, але була 81-річна мама, яка нещодавно перенесла інфаркт. Жінка боялася, що мама не переживе дорогу, тому з евакуацією не поспішала.

Тим часом у місті ставало дедалі гучніше, довелося перебратися жити в підвал. 9 березня будинок Ольги розбомбили — від нього лишилася тільки кухня. Але в Маріуполі вони прожили ще три місяці, аж до кінця травня — у підвалі, майже без їжі.

«Я бачила, як люди тікали з Маріуполя: хто на машинах, хто пішки. Щоб вибратися, потрібно було пройти 10-15 кілометрів до найближчого населеного пункту, а звідти ще кілька кілометрів — до евакуаційних автобусів. Бомби падали нескінченно, одна за одною. Ми не ризикували виходити», — згадує Ольга.

За перші три місяці війни жінка схудла на 15 кілограмів — через постійний брак їжі.

«Ми якось не підготувалися. Гроші залишилися на картці, а банкомати не працювали. Запасів продуктів майже не було. Я знаю ціну маленькому шматочку хліба. На день у нас була порція ріденького супу і трохи крупи. В якийсь момент я навіть подумала: якщо так жити, може, краще не жити взагалі?» — згадує Ольга.

Її тримала думка про те, що в Київській області, у селищі Немішаєве, чекає донька Юля та дві онучки — трирічна Мілана й восьмирічна Поліна. Понад місяць вони з дочкою тривожилися одна про одну, але не могли зв’язатися — у Маріуполі швидко зник зв’язок. Лише у травні вдалося поговорити: Ольга знайшла місце, де трохи ловив мобільний інтернет.

«Тоді Юля мені сказала, що в ліцей, де вчиться моя старша онука, потрібен учитель математики. Донька пішла до директора і спитала, чи взяли б вони на роботу її маму. Вони сказали: “Залюбки, нехай тільки приїде”. Ця думка надихнула мене спробувати виїхати, бо відчувала, що мені знайдеться місце, що я потрібна», — згадує вчителька.

Евакуація: дорога довжиною в 10 днів

Коли Ольга дивилася на карту й усвідомлювала, який величезний маршрут треба подолати, ставало страшно й не вірилося, що це можливо. Тоді вона згадала про теорію малих кроків. Якщо якесь завдання здається надважким, треба розбити його на маленькі частини й виконувати почергово. Зрештою дорога до Немішаєвого в Ольги та її мами зайняла 10 днів: Маріуполь — Таганрог — Ростов — Петербург — Псков — Рига — Варшава — Львів — Київ — Немішаєве.

«Я не знала, чи переживе такий шлях мама. Багато хто дорогою втрачав своїх стареньких рідних. Але коли проїжджали Європу, у мене навіть думки не виникло залишитися. Щось тягнуло додому», — говорить Ольга.

«Я знаю, до кого тебе тягнуло», — посміхається восьмирічна онука Поліна.

10 червня Ольга нарешті приїхала до доньки та онучок. А вже 11-го пішла до Немішаєвського ліцею №2 влаштовуватися на роботу. Боялася, щоб її ніхто не випередив.

«Робота для мене — все. Щоб не замкнутися в собі після пережитого, мені необхідно було спілкуватися з людьми, працювати», — говорить Ольга.

Їй вдалося забрати з Маріуполя зовсім небагато речей. Але головне, що вона прихопила — свої грамоти, нагороди, дипломи, зібрані за 35 років роботи у школі. З цілою текою таких документів жінка й прийшла влаштовуватись на нову роботу. Коли почала це все діставати, директорка її зупинила.

«“Не треба, — сказала. — Я вже бачу, яка ви людина. Після всього пережитого ви з таким вогнем в очах прийшли у школу! Таку людину я відразу візьму на роботу”. Тоді я в дуже піднесеному настрої пішла додому. А наприкінці серпня повноцінно почала працювати», — згадує Ольга.

Школа: викладання в укритті, під час тривог і блекаутів 

Немішаєвський ліцей №2 — це величезна двоповерхова будівля, де зараз навчаються приблизно 600 дітей. Завдяки великому укриттю на початку війни ліцей врятував життя сотням мешканців селища — сусідніми вулицями їздили танки, будинки обстрілювали, а під школою ховалося майже все село. Про запаси води й ліків піклувалася директорка. Попри війну, жоден учитель ліцею із селища не виїхав назавжди — усі продовжили працювати.

Коли Ольга Анатоліївна вперше вийшла на роботу в Немішаєвому, її вразила оснащеність класів.

«У кожному кабінеті проєктор, комп’ютер, інтерактивна дошка, принтер і весь потрібний набір техніки. У нашій маріупольській школі потроху робили ремонт, але такого не було!» — розповідає вона.

Здивувало й укриття: завдяки його розміру ліцеїсти змогли вчитися офлайн увесь навчальний рік, з вересня 2022-го. До того ж в укритті не просто пересиджують, а проводять повноцінні уроки. Тут навіть є спортзал — туди на перервах ходять займатися старшокласники.

Учитися офлайн пощастило далеко не всім в Україні. За даними Міністерства освіти, у вересні новий навчальний рік повноцінно зможуть розпочати 75% українських шкіл — вони мають укриття. Рік тому таких було 64%. За рік укриття в частині шкіл відновили завдяки державним коштам і донорам на кшталт Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ). Під таку програму потрапив і Немішаєвський ліцей №2. ЮНІСЕФ за кошти Європейського Союзу там відремонтував укриття, включно з інженерними системами та вентиляцією. Стало зручно і комфортно.

Бюджет ремонту шкільного укриття — від 30 до 100 тисяч доларів, залежно від стану. ЮНІСЕФ ремонтує укриття по всій Україні — і в сільських, і в міських громадах. Наразі це пріоритетний напрямок діяльності фонду в Україні. Перевагу надають школам і дитячим садочкам, які зможуть працювати очно чи у змішаному форматі.

«Ми проводимо відбір шкіл до програми після консультацій з обласною та місцевою владою: завжди виїжджаємо в громади, зустрічаємося з їхніми головами, керівниками органів управління освітою та освітніх установ. Наступним кроком є відвідування школи чи садочка та оцінювання їхніх потреб. Якщо ми можемо закрити потреби освітнього закладу й маємо на це достатньо ресурсів, то ухвалюємо рішення про ремонт та інші види підтримки», — розповідають в організації.

З 2022 року ЮНІСЕФ уже відновив укриття в 34 школах і дитячих садочках України. Восени планують відремонтувати ще 46 сховищ, до кінця 2023 року — ще 50. Ці роботи продовжуватимуть і у 2024-му.

У Немішаєвському ліцеї №2 навчання офлайн відновили одразу з 1 вересня. В онлайн переходили лише на тиждень — коли була загроза масованих обстрілів, і Міносвіти порекомендувало лишатися вдома. Весь інший час завдяки сховищу діти змогли відвідувати школу й навчатися чітко за розкладом.

Інколи під час тривог в укриття приходили навіть батьки та мешканці сусідніх будинків. Діти кажуть, що у школі почуваються більш захищеними, ніж удома — адже в багатьох поруч із будинком немає укриттів.

«Я не пам’ятаю жодного дня, щоб ми взагалі не вчилися. Або онлайн, або у школі, або в укритті — але навчальний процес не зупинявся. Навіть коли під час блекаутів не було зв’язку, ми якось викручувалися. У навчанні важлива системність. Це можна порівняти зі спортом: ти звикаєш учитися, входиш у ритм і отримуєш результати. Важливо не розслаблятися», — говорить Ольга.

Вона впевнена, що офлайн-навчання значно якісніше за онлайнове. І з погляду контролю вчителя, і з погляду соціалізації, оскільки це важливий фактор розвитку особистості — дітям необхідно спілкуватись і взаємодіяти між собою в реальному житті.

«Коли працюєш із дитиною віч-на-віч, чітко бачиш її можливості, мотивацію та стан. Це дуже важко розгледіти через екран. До того ж у класі легше контролювати, щоб дитина не відволікалася, і щоб завдання замість неї не робили батьки, — говорить Ольга. — А ще живе спілкування заспокоює. Коли діти бачать, що вчитель упевнений і спокійний попри повітряні тривоги та війну, вони й самі менше тривожаться. Дітям потрібно відчувати підтримку». 

Справа життя: як Ольга випадково стала вчителькою і не пошкодувала

До школи Ольга ходить пішки — 20-25 хвилин дороги зеленим і затишним селищем допомагають тримати себе у формі та поліпшують настрій.

«Я навчилася заходити до школи з посмішкою, навіть якщо зморена або чимось засмучена. Дорогою до кабінету посміхаюся, кажу кожному “Доброго ранку”. П’ять-сім разів посміхнуся — і десь уже береться гарний настрій», — говорить вона.

Учителює Ольга Анатоліївна вже 35 років. У юності збиралася стати інженеркою, планувала вступати на економічний, але одна розмова вирішила її долю інакше. Напередодні вступу до Ольги приїхала родичка, яка працювала директоркою школи.

«Вона змогла так закохати мене у свою професію, що за одну ніч я з інженерки перетворилася на вчительку, — розповідає Ольга. — Буду вдячна їй до кінця життя».

Тепер Ольга задоволена і вибором професії («бо поруч завжди діти, а діти — це завжди радість»), і предметом.

«Математика не дає мозку застоюватися, це постійний розвиток», — говорить вона.

У Немішаєвому нову вчительку зустріли привітно. Звісно, усі знають, що Ольга Анатоліївна виїхала з Маріуполя, але в душу стараються не лізти. Перше, що вона зробила під час знайомства, — попросила дітей підказувати, якщо забуде якесь українське слово.

«Діти потроху розпитували, особливо старшокласники. Я розповідаю в дуже загальних рисах, але одна дівчинка якось навіть розплакалася — стало шкода розбомбленого Маріуполя. Інколи питають, чи хочу я повернутися додому. Я хочу у своє колишнє життя, яке вже не повернеться. Моє місто стало чорним і померло, — говорить учителька. — Я хочу повернутися, коли ми все відбудуємо».  

На уроках вона пояснює, що учні — це майбутнє України, і тому їм зараз треба зібратися й налаштуватись на продуктивне навчання, щоб потім відновлювати країну.

«Діти не кажуть, що їм важко. Жодного разу ніхто з учнів не сказав, що не вивчив уроки через повітряну тривогу. Але я розумію, що десь у душі всім нам зараз складно і тривожно. У нашій школі є штатний психолог, і коли потрібно поговорити, діти записуються до нього. Але нам, учителям, також проводили тренінги із психологами, щоб ми знали, як підтримати дітей», — розповідає Ольга.

Жінка додає: за 35 років у професії вона помітила, що діти дуже змінилися. Вони стали сміливішими, вільнішими та значно патріотичнішими. Вони відстоюють власну думку, не терплять порушення своїх прав і розуміють відповідальність за наше спільне майбутнє. Війна зробила їх дорослішими та серйознішими.

Майбутнє: невизначене, але з надією

Про минуле і майбутнє Ольга старається не думати — боляче. Живе теперішнім. Діти, для яких вона класна керівниця, у вересні стануть шестикласниками. Ольга Анатоліївна пообіцяла їхнім батькам, що доведе їх до випуску. Тож це наразі — пріоритет.

«Я подолала такий великий шлях і проїхала багато країн Європи, але в мене й думки не було залишитися там, — розповідає Ольга Копилова. — Кожен має бути на своєму місці й просто добре виконувати свою роботу. Тому зараз я роблю те, що можу. І вірю, що навчання дітей — це внесок у наше майбутнє».

На День Незалежности Ольга планує вдягнути вишиванку й поїхати в Київ. Розповідає, що в Маріуполі 24 серпня вони щороку збиралися з колегами, інколи до них приєднувалися учні — і всі разом ішли на міське свято.

«У мене була вишита сукня. Вивезти її я не змогла — побоялася. Але вже тут колеги подарували мені вишиванку. В ній і планую поїхати в Київ. Але святкувати й веселитися зараз якось не виходить», — говорить Ольга.

Читайте також: У Київській обласній лікарні провели успішну трансплантацію нирки від посмертного донора.

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці й в Telegram-каналі.