29 Лют, 18:00
353
«Людина, яка ніяк не долучається до допомоги воїнам, які нас захищають, зраджує країну»: історія волонтера з Білої Церкви
Чергова публікація «Київщини 24/7» із серії «Лютий, що болить» до другої річниці повномасштабного вторгнення росії в Україну. 24 лютого 2022 року, життя українців повністю змінилось. Та попри плани росіян Україна стоїть. Незалежна, сильна, хоча й з глибокими шрамами.
З початком російсько-української війни волонтери відіграли одну з ключових ролей. Сотні тисяч українців долучилися до волонтерського руху та роблять, здавалось би, неможливе. Забезпечують армію всім необхідним, ризикують власними життями та евакуюють людей з найгарячіших точок, доставляють тисячі тонн гуманітарної допомоги, прихищають і підтримують мільйони переселенців в Україні та за кордоном, піклуються про тварин, дбають про людей похилого віку, відбудовують зруйновані будинки, допомагають у гуманітарних штабах, плетуть маскувальні сітки та щоденно роблять інші неймовірні подвиги.
Сьогодні волонтери – найпотужніша частина громадянського суспільства України, а волонтерський рух об’єднує всі міста й громади держави та всі соціальні групи. Про волонтерський рух в Україні з захопленням говорять у багатьох країнах світу, називаючи це явище унікальним.
Журналісти «Київщини 24/7» поспілкувались зі співзасновником «Білоцерківської волонтерської групи», із волонтером з 10-річним досвідом Юрієм Москаленком про його шлях волонтера, допомогу військовим, а ще про виробництво безпілотників та встановлення систем коригування вогню прямо під обстрілами.
ДОВІДКА: Москаленко Юрій Володимирович, народився 13 січня 1973 року в місті Львів, в сім’і вчительки і службовця. З дня народження і до 1986 року жив і навчався в м. Біла Церква. Має дві освіти – педагогічна та юридична. В різні роки працював на керівних посадах кількох відомих у місті Біла Церква підприємств. 29 червня 1999 року заснував ТОВ «Науково-технічне підприємство «УкрПромЕкспорт», де працюю на посаді Генерального директора по цей час. В січні 2015 року був нагороджений орденом «За заслуги III ст.». В 2018 році отримав звання «Народний Герой України». Співзасновник ГО «ЗМІНИ БІЛУ ЦЕРКВУ», куратор БІЛОЦЕРКІВСЬКОЇ ВОЛОНТЕРСЬКОЇ ГРУПИ (надання всебічної допомоги для всіх добровольчих підрозділів і з’єднань ЗСУ, НГУ, СБУ без винятку), заснованої 16.03.2014 року.
– Розкажіть свою історію, як Ви стали волонтером? Що мотивувало Вас цим займатись?
– Моя історія волонтерства почалась із 2013 року, коли розпочалась Революція гідності. Понад 10 років свого життя я присвятив цій діяльності. На жаль, тих, хто працює весь цей час, дуже мало. Адже чомусь про те, що в країні війна, усі згадала вже після повномасштабного вторгнення у 2022 році.
Мене мотивує війна, яка триває 10 років. Усі 10 років я казав, що у людини, яка живе в Україні, може бути два шляхи: або бути військовим, або допомагати фронту. Я вважаю, що людина яка, ніяк не долучається до допомоги бійцям, які нас захищають, зраджує країну. Часто чую: «Мені країна нічого не дала». Мене це фраза сильно обурює. Чому взагалі країна тобі має щось давати? Ти є громадянином України, ти тут живеш і в тебе є обов’язки, і крапка! Для себе я не уявляю іншого життя.
– Коли почала працювати «Білоцерківська волонтерська група»?
– Одразу після Революції гідності розпочалась війна… Саме у цей період в Україні почався розквіт волонтерської діяльності. 16 березня 2014 року ми заснували нашу «Білоцерківську волонтерську групу». І зробили перший заклик у соціальних мережах на допомогу для 72 ОМБр ім. Чорних Запорожців. Після цього, з кожним днем ми тільки розвивались.
– Деякі люди, які почали волонтерити на початку повномасштабного вторгнення, зараз дещо перегоріли. Як Ви з цим справляєтесь і продовжуєте працювати?
– За два роки повномасштабного вторгнення наша «Білоцерківська волонтерська група» втратила 3 важливих для нас людей… Ігоря Блінова, Миколу Лісовенка, тіло якого ніхто не знайшов, тому ще маємо велику надію, що він живий, може у полоні. Та зовсім нещодавно, 20 січня, на півночі Авдіївки, рятуючи інших військових, загинув Андрій Чечіль, а лише 27 лютого його тіло змогли витягнути з позицій. Тому у нас достатній рівень мотивації, щоб працювати. Болючі втрати не дають перегоріти.
Чи втомились? Безперечно. Я не вірю, коли кажуть, що волонтери не втомились. Але кожного разу, коли я бачу на фронті, в яких умовах воюють наші хлопці, – це не дає опускати нам руки.
– Чим займається «Білоцерківська волонтерська група»? Яку саме допомогу Ви відправляєте на фронт?
– Переважно ми займаємося розв’язанням різних технічних питань. Наша «Білоцерківська волонтерська група» виготовляє FPV-дрони, наземні станції керування дронами та канали шифрованого зв’язку.
Також ми довгий час, на передовій та сірий зонах, самостійно встановлювали спеціальні системи коригування вогню та спостереження за ворогом. Це спеціальні потужні камери, які допомагають нашим військовим рятувати життя й коригувати вогонь. Першу таку камеру ми встановили у 2015 році, взявши приклад у Вінницької волонтерської групи «Мольфари». У той час мені сподобалась їхня ідея, ми розвинули її та почали робити по-своєму, і, власне, займаємось цим і до нині.
Ми єдина волонтерська група на всю Київську область, яка працює на фронті. Все своє обладнання ми встановлюємо самостійно на передовій, часто під обстрілами.
Крім того, 1,5 року тому ми почали робити певну продукцію, виробництво якої, буквально межувало з Кримінальним кодексом України. Тому ми були вимушені передати всі свої напрацювання офіційним виробникам, які мають на це ліцензію. Але нам потрібно було замінити нестачу 120 мін, тому почали шукати різні варіанти. Наш волонтер Володимир Анісімов запропонував ідею виготовляти FPV-дрони, чим і почали ми активно займатись. Ми дуже довго їх вдосконалювали й у нас вийшло. Навіть дали назву нашим дронам – «TORO», на честь іспанців, які допомагають нам з постачанням запасних частин. Зокрема, вся наша лінійка, яка пов’язана з дронами, названа в іспанському стилі.
Велику частину «Білоцерківської волонтерської групи» займає колектив «Шалені бджілки», які плетуть маскувальні сітки, в’яжуть, шиють, роблять різні вироби, які потім продають, а вилучені кошти передають на допомогу військовим. Зокрема, це люди старшого віку. І я отримую величезне задоволення, що у них є чим зайнятись та морально відволіктись від війни. Там панує неймовірна атмосфера. Вони часто збираються разом: п’ють чай з солодощами, співають українські пісні, обговорюють різні теми та ще й допомагають нашим військовим.
– Тобто у Вас власне виробництво дронів? Скільки вдається виробляти їх щомісяця?
– Коли ми почали виробляти дрони, у нас виникла проблема з приміщенням. Люди, боячись «прильотів», виганяли нас звідусіль. Тому я за власні кошти побудував нове приміщення на околиці Білої Церкви – з комфортними умовами для роботи. Я хотів, щоб люди, які проводять тут увесь свій час, почували себе, як вдома. Адже ми працюємо без вихідних. Крім того, мені вдалось домовитись про те, щоб два місцевих заклади громадського харчування готували для наших інженерів їжу.
Приміщення ми будували 2 місяці, вдалось зробити все швидко. Чверть наших дронів, які відправляємо військовим, ми виготовляємо коштом членів «Білоцерківської волонтерської групи». Третина із цих дронів – це донати людей. Решту у нас викуповують військові частини, фонди, спільноти. Зараз на місяць ми виробляємо близько тисячі дронів. Ми дуже довго вдосконалювали наші FPV-дрони, шукали потрібні нам запчастини, перевіряли кожен гвинтик. Тому наразі за весь час, нам вдалось виготовити близько 6000 дронів.
– Ви встановлювали на передовій системи коригування вогню та спостереження за ворогом. Чи не страшно це робити в зоні, де йдуть постійні обстріли?
– Щоб встановити такі системи, у нас був досить довгий підготовчий процес. Адже чим довше він триває, тим легше йде встановлення. Одного разу, під час встановлення, ми три години пролежали у полі, не піднімаючи голови, бо йшов кулеметний вогонь. Було літо, спека неймовірна, ми там ледь не запеклись.
Інший випадок був досить курйозним. Щоб не пошкодити лінзу на камері, ми одягаємо на неї захисний пакет. Отже, ми поставили камеру, підняли її на висоту понад 30 метрів, а пакет з камери забрати забули. Нам прийшлось розбирати всю установку до певної висоти, щоб снайпера нас не побачили, та лізти знімати пакет. Таких випадків було багато, бо ми постійно працювали в напрузі. Ще у 2017 році, весною, ми поїхали встановлювати чергове обладнання. І в цей момент, на цій ділянці фронту, ворог почав наступати й нашим волонтерам прийшлось прийняти бій, бо всі були на дальніх позиціях.
Найцінніше тоді, коли ми займалися встановлення систем, було спілкування з бійцями. Адже ми перебували там від кількох днів до місяця. Одночасно це й найболючіше. Адже за 10 років ми познайомилися з багатьма військовими, однак часто отримуємо звістки про загибель наших Героїв.
– Люди у Вашій волонтерській команді. Вони незмінні з часу заснування організації? Чи вистачає їх?
– Більша частина команди працює з 2014 року. У відділі, де займаються технічними засобами коригування вогню, поліпшення та вдосконалення бойової техніки, літальними апаратами, людей поки що вистачає. Однак коли не вистачає, то ми їх дуже ретельно вибираємо. Це, перш за все, пов’язано з безпекою, професійними навичками та особистісними якостями.
Колектив «Шалені бджілки» складається близько з 50 людей. Вони тисячними партіями виготовляють шкарпетки, флісові куртки, спідню білизну, маскувальні сітки, тому їм часто не вистачає рук.
– Які найбільші труднощі виникають у роботі волонтерів?
– Як не дивно, усі труднощі пов’язані із грошима та зайвою зарегульованістю під час війни. У нас на все вистачає розуму, сил, людей, але коштів часто не вистачає. Ми не могли закривати усі потреби власним коштом. За 2014-2015 рік я майже довів до банкрутства свою фірму, бо хотів закрити якомога більше потреб військових. Я розумію цей стан, коли тобі здається, що ти зможеш своїми коштами закрити всі напрямки й буде перемога. Але, на жаль, це не так. Це – війна. І вона на довго…
– Якщо порівнювати допомогу для військових у 2014 році та зараз, то як змінились їхні потреби?
– Перших пів року потреби військових у 2014 році та 2022 були однакові. У 2014 році було 6 хвиль мобілізації, не вистачало просто всього – від харчів до тепловізорів. Саме в той період ми почали шити якісну військову форму, яку деякі хлопці мають й досі. Також паралельно ми шили форму для танкістів. Та й загалом ми намагались системно розв’язувати будь-які питання.
Перших пів року 2022 року з’явилась така ж проблема – не вистачало всього. Армія миттєво збільшилась в 5-6 разів, потрібно було теж саме: харчі, одяг, засоби зв’язку, рації, тепловізори, автомобілі, бронежилети. Вже згодом з’явилась потреба в технічних засобах ведення бою. У 2014 році не було великої проблеми з боєприпасами та зброєю, але з 2022 року кількість окупантів значно переважає, тому долати їх наявними засобами дуже важко.
Саме тому, на мою думку, FPV-дрони й стали дуже популярними. Адже це дуже швидкий спосіб вирішити багато вогневих завдань на враження як техніки, так і живої сили.
– Що Вас найбільше вразило за час волонтерства?
– Мене вразили люди. Дуже велике щастя, що в Україні є люди, які здатні не тільки героїчно воювати, а ще й самовіддано допомагати фронту.
– Чи зменшився потік донатів за час повномасштабного вторгнення?
– Основна хвиля донатів була у перших 2-3 місяці повномасштабного вторгнення. Потім все пішло на спад. Багато хто виїхав за кордон, хтось вирішив, що вже виконав свій обов’язок. Але, як не дивно, сьогодні нам допомагають усі ті, хто допомагав усі 10 років.
– Чи може людина, яка займається волонтерством, і зокрема Ви, заробляти на цьому кошти?
– Всі наші волонтери десь працюють та мають основний заробіток. Зокрема, більшість з нас є власниками підприємств. Також у нас є шестеро людей, яких ми найняли на роботу. Платимо ми їм з «власної кишені», оскільки у нас немає прибутків. Невдовзі плануємо найняти ще кількох.
– Як на Вас вплинула волонтерська діяльність?
– У мене вирвано 10 років життя. Жодна війна, за участі України, не тривала так довго. Я практично не займався своїм бізнесом, весь час приділяв волонтерству. Мені знадобилось дуже багато часу, щоб відновити свою діяльність. І як тільки я почав «ставати на ноги» почалось повномасштабне вторгнення. І знову мій бізнес цілий рік практично не працював. За цей час я втратив дорогу для мене людину – маму. Тоді був на фронті й отримав дзвінок з лікарні. Мене часто питають: «Чи є у мене вихідні?», на жаль у єдиних два вихідних я хоронив свою мати. Я думаю, що в усіх, хто працює з 2014 року, волонтерська діяльність вплинула на особисте життя, втрату близьких, рідних та друзів, стосунки в родині, роботу. Однак, волонтерство – це поклик, з яким ти не здатний щось зробити, не можеш від нього відмовитися.
– На Вашу думку, який внесок волонтерів у перемогу України?
– У жовтні 2023 року Міністр оборони України Рустем Умєров провів зустріч з представниками близько двадцяти волонтерських громадських організацій та фондів, де я був присутній. Я занотував собі кілька запитань, які мене турбували. Під час зустрічі міністра почало дратувати, що волонтерів турбує багато питань. І він сказав, що волонтери допомагають на 1%, а обурюються на всі 99%. Навіть не можете й уявити, як важко було стриматись у той момент, щоб не наговорити все, що я думаю.
Я вважаю, що війну ми б програли дуже давно, навіть на Київщині, якби не волонтери. Взагалі, українське волонтерство – це унікальне явище. Якщо брати у сенсі перемоги, то внесок волонтерів не визначний, але суттєвий. Бо, все ж таки, основний тягар несуть наші військові.
Авторка: Катерина Чабанюк.
Фото: Юрій Москаленко.
Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.
Поділитися новиною:
Останні новини
