«Мрію Київщину зробити провідним регіоном»: Микита Геращенко у великому інтерв’ю про окупацію, міжнародну політику та відбудову

Звірства окупантів, руйнування та скалічені долі – те, що залишили по собі росіяни на Київщині після звільнення ЗСУ навесні 2022-го. Увесь світ вразили кадри воєнних злочинів у Бучі, які згодом отримали назву «Bucha massacre»/«Різанина в Бучі». Загалом під час окупацїі Київської області офіційно загинуло 1 374 людини. Понад 27 тисяч об’єктів зруйновано або пошкоджено під час бойових дій.

Микита Геращенко, начальник управління міжнародного співробітництва Київської обласної державної адміністрації, депутат Бучанської міської ради в ексклюзивному інтерв’ю розповів «Київщині 24/7» про виживання в окупації, плани на відновлення в КОВА, напрямки міжнародної співпраці, а також про проблеми, з якими зіштовується на посаді.

Як ви зустріли 24 лютого 2022? Де перебували під час бойових дій на Київщині? 

Початок повномасштабного російського вторгнення я зустрів удома з батьком у с. Раківка Бучанської громади. Оскільки воно географічно розташоване біля Гостомеля, ранок ми зустріли о 4-ій, прокинувшись від вибухів. Далі був штурм аеропорту російськими окупаційними військами (пам’ятаю, як пролітали гелікоптери над головою), почалися заїзди ДРГ на територію Гостомеля, громади та взагалі Київщини. Десь о 10-ій ранку Бучанський міський голова скликав позачергову сесію міськради, щоб показати, що весь депутатський корпус на місці, бо, відверто кажучи, тоді ніхто не знав, що все може завершитись окупацією. Ввечері вже було зрозуміло, якими будуть наслідки від повномасштабного російського вторгнення. У нас із батьком тоді був вибір – або поїхати в Одесу, до родини, де ситуація в місті була ще плюс-мінус спокійна, або залишитися в Раківці. Недовго думаючи, ми прийняли для себе принципове рішення – залишатися в селі, де ми проживали, разом з іншими людьми. Намагатися якось інформувати про те, що відбувалося. Відверто кажучи, на той момент ми б і не змогли прийняти інше рішення, адже не уявляли як потім дивитися в очі людям, бо ми обоє депутати: я – депутат Бучанської міськради, мій батько, Вадим Геращенко, – депутат Київської обласної ради. І покинути людей ми просто принципово не могли. Навіть якщо б була така можливість, ми б цього не зробили.

Два перших тижні, з 24 лютого по 9 березня, ми пробули в окупації, бо російські війська вторглися на територію Бучанської громади одразу, ще з першого чи другого дня. Це не найкращі спогади, але, я вважаю, що окупація змінила тоді мене особисто і, напевно, інших людей, що були поряд зі мною. У перший же день ми переїхали жити до сусідів. У них був старий погріб, в якому ми мали можливість сховатися від сильних обстрілів, бо наше село стало певною сірою зоною – лінією розмежування. Ліс у с. Червоному – це за 1 км, був під контролем наших військових, а вся інша територія сіл Бучанської громади була окупована. Окупанти не давали мирним людям жодної можливості вільно пересуватися вулицями. Але ми все одно намагалися допомагати один одному.

Із першого чи другого дня у нас зникло електропостачання. А через тиждень російські окупаційні війська перебили газопостачання у с. Луб’янка, тому був відключений газ.
Нас тоді рятував генератор, який ми іноді використовували для зарядки телефонів, комунікації з односельцями та родиною, бо моя мати, сестра та інші рідні проживали на той момент в Одесі. Ми також мали постійний зв’язок із представниками ГУР та ЗСУ, передавали їм інформацію про розташування або переміщення російських військових. Більшість інформації ми отримували самі (бачили на власні очі), або нам надсилали у соціальні мережі, месенджери мешканці, які нас знали і нам довіряли. Часом, у перші дні окупації, коли у нас ще був плюс-мінус мобільний зв’язок, ми отримували сотні повідомлень щодня. 

Після 9 березня нас попередили, що російські військові розпочали полювання на представників місцевої влади. Середина березня – це вже був той період, коли російські війська зрозуміли, що їм не вдасться захопити Київ за 3 дні і що вони несуть великі втрати. Ми отримали перевірену інформацію, що на той час у населених пунктах уже була обрана окупаційна “влада”. На ці посади було призначено зрадників. Один із них уже за гратами, за що я особисто дуже вдячний компетентним структурам. І до нашого будинку також, зі слів сусідів, декілька разів приходили російські військові, які, напевно, нас із батьком шукали. Тому 9 березня, на день народження батька, – він каже, що тепер це його “другий день народження”, – ми вирішили покинути село. Разом із іншими односельцями взяли з собою документи, рюкзак. Вийшли через умовне “місце евакуації”, якщо це так можна назвати, бо росіяни не давали зелених коридорів. Через сусіднє село до Вишгорода нас евакуювали автобусом і вже 10 березня, наступного дня, ми приїхали до Києва, у КОДА. Одразу зустрілися з народним депутатом Андрієм Мотовиловцем та іншими посадовими особами адміністрації. Далі поїхали до Бучанської РВА, де зустрілися з її очільником Миколою Ляшенком. 

Ще під час окупації ми думали над тим, чим можемо допомагати, адже я ще не був посадовою особою державної адміністрації, не мав і тих міжнародних зв’язків, що є зараз. Ми лишилися в Києві і зосередилися на пошуку гуманітарної допомоги для населення Київщини. Через Фейсбук, гугл ми знаходили будь-які міжнародні організації, донорів і звозили гуманітарну допомогу на захід України, після чого її розподіляли. Також я займався формуванням списків на евакуацію, і люди з різних населених пунктів надавали мені дані про родичів, які знаходилися в окупації. Цю інформацію ми передавали організації Червоного Хреста. 

 Чим ви зайнялися після деокупації? І що ви робили як депутат Бучанської міської ради?  

Я  працював начальником відділу міжнародних зв’язків Київської обласної ради. На той час для мене було пріоритетним налагодити роботу, адже тоді обласна рада ще не функціонувала у повному складі, робота не була повністю скоординованою та злагодженою. По факту кожен займався тим, чим тільки міг займатися. Тому я зосередив свою увагу на гуманітарному напрямку і на депутатській діяльності.

Тоді якраз була вся увага прикута до міста Буча, де росіяни вчинили десятки тисяч військових злочинів, де відбувся геноцид нашого народу. Ми приїхали в громаду 4 квітня, і важко описати те, що ми побачили. Ми тоді не заїжджали в міста Ірпінь та Бучу, бо вони ще були плюс-мінус перекриті. Але я заїхав на свій округ, – це село Гаврилівка, Синяк, Раківка, Червоне та інші. Спілкувався з місцевими і бачив масові руйнації цивільної інфраструктури, починаючи з Гостомеля. Бачив просто розстріляні автомобілі, по  яких проїхали танки, нерозірвані снаряди на дорогах, не було мобільного зв’язку та інтернету, газу, води, світла. 

Пам’ятаю той момент, коли вперше прийшов на центральну площу села Гаврилівка – це доволі велике село з населенням більше 3 тис. осіб, і я був, напевно, одним із перших представників влади, які повідомили людям, що Київ вистояв і влада – на місцях, що всі, хто тут був, слава Богу, живі, але ми маємо великі втрати у місті Буча. Люди не знали, чи живі їхні родичі, друзі. І я як депутат користувався усіма можливостями, щоб їм допомогти. Наприклад, писав депутатські звернення до різних організацій та підключав особисті зв’язки і контакти. 

Крім того, ми допомагали в організації розмінування територій, сприяли тому, щоб ДТЕК та інші обслуговуючі компанії могли перевіреними маршрутами приїздити та працювати над відновленням комунікацій та мобільного зв’язку. Надавали адресну гуманітарну допомогу. Спільно з працівниками “Укрпошти” організовували роздачу пенсій населенню громади. Загалом спеціальними службами, за підтримки обласної державної адміністрації, органів місцевого самоврядування, всіма-всіма структурами була виконана колосальна робота, адже протягом двох чи максимум трьох тижнів було відновлено роботу більшості критичних закладів і сфери охорони здоров’я, мобільний зв’язок, електропостачання. Зараз усі міжнародні партнери кажуть, що це дійсно велика робота, що дуже швидко все було відновлено у плані необхідних комунікацій. 

Відбудова. На той час ще не так багато міжнародних донорів заходило в сферу відбудови, бо всі ще не могли повірити в ті жахи, які відбулися в Бучі, Ірпені, Бородянці, Гостомелі та інших населених пунктах. Тож ми бралися за будь-яку можливість зробити хоч маленьке відновлення будинків, щоб люди просто змогли до них повернутись. Наприклад, затягнути плівкою вікна або встановити фанеру, замість скла. Матеріалів у нас тоді не було в необхідній кількості. Зразу після деокупації ніхто не знав алгоритму, як будуть подаватися заяви на отримання матеріальної допомоги від держави, тому я складав сотні актів обстеження побутових умов, зазначаючи, як постраждав будинок, щоб люди в перспективі могли отримати допомогу.

 На фото: заступник голови Офісу Президента Олексій Кулеба, перша заступниця міністра закордонних справ Еміне Джапарова та голова КОДА Руслан Кравченко.

Над якими проєктами працюєте зараз? 

Наразі мій головний пріоритет на посаді начальника Управління міжнародного співробітництва – побудова команди управління. Ми займаємося координацією майже всієї міжнародної співпраці на Київщині. Це стосується роботи з абсолютно різними напрямками, з різними партнерами. Ми втілюємо різні проєкти з міжнародними організаціями, з іноземними посольствами, муніципалітетами, які є побратимами наших міст, або просто хочуть допомогти нам. Також залучаємо до співпраці бізнес, приватних донорів і меценатів.

Протягом останніх двох тижнів ми з командою працювали над організацією гуманітарної допомоги від французького побратима Київщини. Цей регіон передав на потреби наших закладів освіти тисячу планшетів, відправив кілька вантажівок із сотнями парт, стільців, дошок, шаф, великої кількості обладнання для кабінетів. Вони також надсилають нам зараз більше ста комп’ютерів. Можливо, комусь ця допомога здається невеликою, але вона дозволить спрямувати державні кошти на відбудову.

Ще один проєкт, яким ми займаємося і долучаємо міжнародних партнерів, це – облаштування укриттів у закладах освіти. Більше сорока шкіл наразі потребують повного облаштування укриттів. Наша мета – запустити всі школи та садочки з 1-го вересня, щоб діти могли очно піти навчатися. Адже ми всі добре розуміємо, що вони багато пропустили навчаючись офлайн, спочатку через пандемію, а тепер це –  повномасштабна війна. 

На фото: візит Премʼєр-міністра Латвії на Київщину.

Наскільки великий рівень підтримки України міжнародною спільнотою? Чи відчувається спад, порівняно із початком повномасштабної війни? На які фактори або потреби України іноземні партнери реагують різко або неохоче? З якими проблемами ви зіштовхуєтесь, комунікуючи з ними? 

На моє переконання, рівень підтримки як України, так і Київщини, зокрема, тільки зростає. Хоча не за всіма напрямками. Десь ми самостійно покриваємо потреби ВПО, в інших випадках – закриваємо питання відбудови, і коли стає менше обєктів, то направляються ресурси на інші потреби. Але міжнародна спільнота бачить результат, і це стосується не тільки військової допомоги, якою займається Президент та Міністерство оборони. Вони бачать, як, наприклад, іде процес відбудови. Іноземні делегації вражені тими результатами, які показує Україна і Київська область, зокрема. Тому для нас важливо тримати ту високу планку перед міжнародними партнерами, яку задав голова КОВА Руслан Кравченко, Президент Зеленський, Уряд, і тому ми працюємо над збільшенням цієї допомоги по актуальних напрямах, таких як відбудова, розмінування і надання загальної гуманітарної допомоги. Обсяги допомоги дійсно великі і вони зазвичай надаються напряму територіальним громадам. Ми готові до того, що рівень цієї підтримки буде тільки зростати..

Щодо того, як активно реагують на наші проблеми міжнародні партнери, то деякі з них готові допомагати, але тільки після перемоги. Однак під час кожного візиту ми їх переконуємо, що відбудову треба починати саме зараз, бо це важливо – повернути людей до місць, де вони проживали. І дійсно багато хто змінює свою думку. Також певною перепоною залишається факт корупції. У деяких партнерів немає бажання допомагати через корупційні ризики або стереотипність того сприйняття, що якщо це Україна, то це – про корупцію. Було багато таких кейсів у нашому минулому, але ми всіх переконуємо, що це не так. Мені дуже подобається підхід, наприклад, нашого голови КОДА Руслана Кравченка. На його думку робота має бути повністю прозорою. Адміністрації не треба отримувати грошей або фінансування на відбудову, і ми не прагнемо самостійно обирати підрядну організацію, бо для нас важливим є результат. Тому кожна міжнародна організація або донор можуть самостійно обрати підряд, приїхати, подивитись, розпитати про все у наших компетентних підрозділах. По багатьох об’єктах у нас уже розроблено проєктно-кошторисну документацію, далі міжнародний партнер сам обирає підрядну організацію, фінансує роботи, а ми, як КОВА, тільки координуємо роботу та отримуємо в результаті відбудовані приватні, багатоквартирні будинки і соціальну інфраструктуру.

Які країни найбільше допомагають нам? На які сфери вони готові виділяти кошти? 

У мене немає чіткої відповіді, тому що, здебільшого, ми працюємо не з країнами напряму, а саме з міжнародними організаціями. Є, наприклад, ООН, вона фінансується урядами багатьох держав. ЮНІСЕФ допомагає в облаштуванні укриттів, проводить різні навчання з дітьми на локаціях. Зараз ця організація проводить капітальний ремонт в ірпінській школі. Виділяти якісь певні країни мені важко, аби, по-перше, не образити інших. Але якщо все-таки зосередитись на країнах, то в приклад я б поставив Литву – уряд цієї держави фінансує відбудову і розширення ДНЗ в Ірпені. До цього моменту садок був двоповерховим, тепер він стане триповерховим, сучасним із ліфтами, із суперкрутим фасадом. Всередині буде все необхідне для навчання, а на території встановлять дитячі майданчики. Також Литва займається капітальним ремонтом Бородянської школи з надсучасним укриттям, якого, напевно, немає ще по всій території Київщини. А ще литовці встановили сучасне модульне містечко. У найскладніший період для Київщини з такими спорудами допомогла також Польща, що дало можливість тисячам людей отримати тимчасовий дах над головою. Фінляндія теж надала велику кількість таких будиночків, ми їх розмістили в Ірпені, Бузовій та Бородянці.

Якщо підсумовувати, то більшість допомоги надходить з країн ЄС, але ми також маємо багато меценатів, які допомагають з абсолютно всіх куточків світу, який підтримує Україну у нашій боротьбі.

На фото: Микита Геращенко з міністром оборони Литви.

 Чи вистачає часу на розвиток молодіжної політики області і депутатську діяльність?  Як молодь може впливати на прийняття рішень зараз?  

Зараз я працюю у військовій адміністрації 24/7 – ми готові у будь-який момент провести зустріч, скомунікувати, відвідати якусь громаду тощо. Молодіжна політика завжди була для мене одним із пріоритетів. Свою депутатську діяльність, свій громадський шлях я розпочав якраз після повернення з 5-річного навчання з Великобританії, коли ми разом з однодумцями та представниками активної молоді започаткували молодіжну раду при Вишгородській РДА у 2019 році. Я активно працював над реалізацією проєктів молодіжних хабів і вбачаю у цьому необхідність і зараз, бо молодь в сільській місцевості хоче лишатися. І це, напевно, такий стереотип, що молодь виїжджає, молодь не хоче залишатися, – це неправда. Я вже спілкувався із багатьма представниками молоді, вони хочуть розвивати ті населені пункти, де виросли, де у них проживає родина. Тому, я вважаю, молодіжні простори, над чим працює і наше управління молоді та спорту, ми будемо створювати.

До повномасштабної війни були плани щодо запуску Молодіжної ради Бучанського району, щоб об’єднати молодь територіальних громад, а їх у нас 12. Ми тоді започаткували новий склад Бучанської молодіжної ради. Це питання для мене і зараз є пріоритетним, і я дуже сподіваюся, ми вже незабаром відкриємо такий новий напрям у сфері молодіжної політики. До речі, ми крок за кроком до цього йдемо, весь мій колектив – це молодь, яка також прагне змін та хоче щось робити на Київщині, у себе в громадах. Нещодавно ми проводили зустріч із представниками ERASMUS португальського офісу, де обговорювали питання обміну молоддю. Тому ми не стоїмо на місці та просуваємо це питання далі. Маємо повну підтримку від керівництва області.

Щодо депутатської діяльності, я постійно реагую на всі звернення громадян. Ми знаходимося в постійній комунікації з представниками Бучанської міської ради, з секретарем, головою, депутатським корпусом. Думаю, невдовзі вдасться відновити депутатський прийом, який до повномасштабного вторгнення проходив стабільно раз на тиждень. Зараз також буду формувати команду помічників на громадських засадах і будемо продовжувати розвивати нашу громаду. Я завжди відкритий для своїх виборців. І постійно реагую на їх звернення про допомогу, якщо це в межах моїх повноважень, звісно.

 Які плани на відновлення та розвиток Київщини ставить перед собою КОВА? 

План дуже глобальний. Це відбудова КОВА абсолютно всієї пошкодженої інфраструктури у Київській області, є більше 27,4 тисячі об’єктів, які було пошкоджено або зруйновано. Спільно з міжнародними партнерами вже відбудовано понад 12 тисяч об’єктів, деякі з них потребували капітального ремонту та вкладень. Деякі потребували заміни вікон, дахів, над чим КОВА працювала спільно з місцевими радами, Урядом, міжнародними партнерами. Повернення людей до місць, де вони проживали, – це пріоритет №1 для команди адміністрації. Також дуже важливим є відновлення всіх закладів соціальної інфраструктури, над чим активно попрацювала команда ще з часів деокупації,: лікарні, амбулаторії, спортивні заклади та заклади сфери освіти. Тому в нас ще дуже багато напрямів, над якими ми працюємо.

Також дуже важливим напрямком є побратимство, вся наша команда працює над тим, щоб інтерес до Київщини зростав. Ми робимо все можливе для цього спільно з громадами, залучаємо іноземні муніципалітети і готові підписувати побратимства. Лідерами серед цього є Буча, Ірпінь, Бородянка – це населені пункти, де поставлений якісний процес міжнародного менеджменту, і ми це намагаємось координувати. Наразі планується укладання побратимських відносин з одним із італійських регіонів, з двома штатами у США, але про це ми розповімо пізніше, коли вже будуть отримані фінальні домовленості.

Фото: під час візиту американської делегації з головою КОДА.

 Ви – досить молодий чиновник, політик. Це допомагає чи ставить перешкоди?

Відверто скажу, що слово “чиновник” мені ніколи не подобалося, я – державний службовець і працюю на державу. Взагалі державна служба – це така річ, яка має бути покликанням. У політику я також пішов у доволі молодому віці. Я став депутатом, коли мені було 22 роки. Завжди хотів цим займатися. До повномасштабної війни мені було досить важко стати депутатом у такому віці, та ще й Бучанської міської ради. Була певна конкуренція,  було багато різних фейків у соціальних мережах, тому було важко. Але я знаю свою мету і знаю навіщо я у цій сфері, тому ми працюємо, показуємо результат і це для нас головне. 

 Про що ви мрієте?

Мрії – вони є великими, і я вважаю, що кожна мрія – це мета, до якої ми маємо прагнути. Звичайно, я мрію Київщину зробити провідним регіоном, який показав на своєму прикладі, що відбудова та співпраця з міжнародними партнерами – це реально. Спільно з командою ми над цим працюємо. Я хочу, щоб люди, які покинули Україну після початку повномасштабного вторгнення, повернулися. Моя мета, щоб усі люди побачили, як розквітає наша країна після перемоги. І я певен, що це бажання кожного – перемога і звільнення усіх наших територій від російської окупації включно з Кримом, Донбасом. Я переконаний, що це відбудеться завдяки єднанню наших людей.

Авторка: Софія Шевченко.

Фото: Микита Геращенко.

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.