«Ми публікували страшні новини і все більше розуміли правдиву картину кривавої війни»: ексочільниця пресслужби поліції Київщини про початок повномасштабного вторгнення

«Київщина 24/7» підготувала серію статей про  російське  вторгнення в Україну у лютому 2022 року. Ірина Ткач, екскерівниця пресслужби поліції Київщини розповіла невідомі факти про моторошні події  першого тижня війни у Київській області. За час повномасштабного вторгнення на Київщину поліції, рятувальникам і місцевій владі вдалося вивезти з окупації понад 100 тисяч людей. Тоді агресор, який начебто «не збирався вбивати цивільних», нищив у нашому регіоні житлові будинки цілими кварталами.

Пресслужба поліції Київщини публікувала новини без цензури для того, щоб люди бачили реальну картину всього, що відбувається, усвідомлювали небезпеку і приймали рішення про свою подальшу долю.

Ми не чекали жодних розпоряджень, просто діяли

23 лютого нас усіх зібрали по тривозі в Ірпені. Джинси, чорний светр, змінна білизна, ноут, я покидала все це у рюкзак, там же був фотоапарат, мікрофон, світло і довгий жовтий шарф, який слугуватиме мені ковдрою у перший тиждень війни. Через 40 хвилин з усім цим добром я вже підіймалась у приймальню керівника. Замість секретаря мене зустрів його водій в камуфляжі та броні. Тоді я навіть не підозрювала, що проживу у цій приймальні 50 днів, працюючи не лише прессекретарем, а й просто секретарем.

Перша оперативна нарада, перші повідомлення про ворожі літаки в небі, дзвінки спецпризначенців про наступ в бік Іванкова. Я все це зняла на камеру. Тому зараз, коли хтось пише, де була наша поліція під час вторгнення, я показую фото і відео. Це красномовніше за будь-які слова.

Раннім ранком 24 лютого ми вже поставили першу новину про вторгнення, обстріли та дії поліції. Ми не чекали жодних розпоряджень, просто діяли.

З самого початку вторгнення агресорів наш відділ регулярно передавав дані та локації для порятунку людей нашим поліцейським, тим, хто залишився у підпіллі, або евакуаційним командам, які могли допомогти людям. І поняття «комунікація» під час війни набуло нового значення – лінії звʼязку людей із силовиками, які стали спільнотою підтримки й допомоги.

Брифінги під рятувальними наметами, прямі ефіри евакуацій, організація роботи іноземних ЗМІ за 5 хвилин і експрес-новини «з коліс» на той час стали нашою звичною буденністю. Про катівні, місця масових вбивств і звірство агресорів в Бучі ми дізнаємось пізніше. Тоді ж ми сліпо вірили, що вдасться врятувати усіх.

У перші дні війни усі поліцейські Київщини перейшли на казармовий режим

Ми жили там, де працювали. Памʼятаю, як мої колеги заряджали ріжки для автоматів, а в конференц-залі ночував снайпер з РПГ. Ми мились в душових спортзалу, а білизну сушили на батареях в кабінетах. Там же були і спальні, і їдальні, так само працював і пресцентр.

Ми почали отримувати перші відео з місць подій, де агресор, який начебто не збирався вбивати цивільних, нищив житлові будинки цілими кварталами. Наша пресслужба нонстоп публікувала всі новини про безчинства окупантів, хоча спершу пробити барʼєр шаблону «таке не показують» було не легко.

Далі ми почали отримувати повідомлення про розстріли ворогом цивільних авто, які намагались залишити окуповані території. То були моторошні кадри. Ми публікували і ті страшні новини теж, і все більше розуміли правдиву картину кривавої війни.

Крамниці столиці потихеньку зачинялись, а ті, які працювали, не надто тішили асортиментом. У нас не було їдальні, тож ми їли те, що вдавалось дістати керівництву. Один день чорний хліб і сир, далі дитячі сирки із супермаркету, який роздавав свою продукцію, бо вже не було де її зберігати, ще пізніше кокоси і виноград із розбитих ракетами складів. То було доволі дивне меню, але все ділили порівну між усіма.

Траплялось і так, що ми виїздили на зйомку із самого ранку, коли я взагалі нічого не встигала зʼїсти, а потім через кілька годин мені ставало погано, тому я просто почала возити в машині ящик печива. Той ящик рятував мене весь місяць окупації.

Я стояла в оточенні розлючених чоловіків з автоматами в руках

Людям почали видавати зброю і біля Главку вишикувалась довга черга чоловіків, які були готові зі зброєю в руках захищати свій дім. «О, чудовий інфопривід» – подумала я, і побігла знімати всю цю історію, а вже згодом сильно про це пожалкувала.

Спершу все йшло добре, я зробила ще кілька фото і вже зібралась іти, як хтось із того натовпу раптом злякався, що його знімуть на відео.

Стадний інстинкт – страшна річ. Через мить я вже стояла в оточенні розлючених чоловіків з натягнутими нервами і автоматами в руках. Вони схопили обʼєктив моєї камери, намагались забрати, погрожували розбити мій єдиний фотоапарат. Моя «ксива» держслужбовця магічної дії на шибайголів не мала.

«Віддай нам камеру!», – репетував натовп і нахабно тягнув руки до мого фотика. Я розуміла, що у всіх від напруги вже хитнуло психіку, але, дзуськи, звісно ж, ніяку камеру я їм не віддала. Я засунула обʼєктив під куртку і сказала, щоб не розраховували ні на неї, ні на карту памʼяті, бо ж в мене там були безцінні кадри перших годин початку війни.

Але вийти із того клятого кола якось треба було. Зрештою, після гарячих перемовин ми з автоматчиками домовились. Мені довелось привселюдно видаляти відео, але камера і карта залишились зі мною.

Бучанський район палав від ворожих ракет

28 лютого ми виїхали в Ірпінь. Бучанський район палав від ворожих ракет. З міського вокзалу відходили останні евакуаційні потяги. Коли ми прибули на станцію, в мене завмерло серце. Вся привокзальна площа, весь перон був вщент забитий тисячами переляканих жінок, дітей, літніх людей з крихітними валізами, домашніми тваринами.

Наші поліцейські були поряд, забезпечували правопорядок. Насправді ми робили все, що могли, аби допомогти людям. Окупанти ж були все ближче з кожною годиною.

У місті раз за разом лунали вибухи, ми приїхали в Ірпінський відділ поліції. В залі вже зібрався весь особовий склад. Всі тримались стійко, але ніхто не знав, що на нас чекало далі.

Про евакуацію з пастки

Коли люди усвідомили, що війна – це не на тиждень, було вже запізно. Сотні тисяч жителів Київщини опинились в пастці блокади, з якої був єдиний порятунок, так званий «зелений коридор». Але розстріляні окупантами авто на Житомирській трасі свідчили про те, що може бути й гірше.

Пам’ятаю, як тим холодним березневим ранком на площі вже зібрались сотні жовтих бусів, авто з Червоними хрестами, силовики, поліція, ДСНС, місцева влада. Шкільні автобуси позначали написами «Гостомель», «Ірпінь» і ще десятком населених пунктів, які під час повномасштабного вторгнення стали відомі всьому світові. По команді усі вони довгим ланцюгом рушили в окуповані населені пункти, аби вивезти бідолашних людей. Ми «схрестили пальці», та що вже там…тихо молились, щоб вони повернулись назад.

Відтоді кожний день нашого відділу комунікації починався не з публікації новин, а з плану евакуації – часу і місць, де будуть рятувальні буси. Це те, що люди чекали з нетерпінням, а ще, коли там зʼявиться напис «Буча». Його ж все не було і не було, бо кляті орки не давали жодного коридору.

Яка ж це радість бачити тисячі врятованих від куль жінок, дітей, чоловіків, дідусів

Через тиждень в зоні бойових дій на Київщині у багатьох родин закінчилися вода, їжа і  сили терпіти постійні обстріли. Не було тепла, світла і звʼязку. Дехто не міг самостійно дістатись пунктів евакуації, багато хто безнадійно застряг у відрізаних від життя місцях та з останніх сил зверталися по допомогу за всіма можливими номерами, на сайтах і в соцмережах, а інтернет-ресурси – це ми, пресслужба.

Яка ж це радість бачити тисячі врятованих від куль жінок, дітей, чоловіків, дідусів. Ми зазирали всередину бусів, а там були змучені, стомлені, голодні, виснажені і налякані війною люди. Багато хто з евакуйованих були настільки зморені, що не могли йти, і наші поліцейські виносили їх на плечах.

А позаду евакуаційних маршруток їхали кілометрові стрічки легкових машин завішених білими простирадлами. Я досі не можу забути одне авто, її водій не мав чим написати, тож видряпав ключем на склі слово «Діти». Якби ж тільки цей напис рятував…окупантам було чхати на ці слова. Багато авто приїздили простріляними, видно, що виїжджали з-під вогню.

Ми зустрічали цих людей як рідних, обіймали, заспокоювали, поїли чаєм, годували, зігрівали в наметах. Те, що вони розповідали в перші хвилини свого порятунку, годі переказати, то ж ми зробили цілу серію репортажів «Голос блокади», де щойно евакуйовані самі розповідали про все пережите в окупації.

Ми побачили масові вбивства на власні очі

Минуло майже 7 днів з вторгнення окупанта на Київщину, а наша свідомість до останнього чинила спротив жорстокій реальності війни, допоки ми не побачили масові вбивства на власні очі.

Поки одні врятовані з окупації зігрівалися чаєм в наметах, ми з жахом переглядали кадри розстріляних окупантами машин із тілами мирних людей, які робили відчайдушні спроби виїхати з блокади самостійно.

І коли до нас дійшла чергова звістка, що агресори розстріляли цілу колону цивільних, які намагались виїхати з окупованих сіл, втім звернули «не туди», стало зрозуміло, що ціна людського життя для орків не варта нічого.

Евакуаційний табір Бучанського району щодня продовжував відправляти на порятунок людей сотні бусів і ось нарешті прийшов день, коли «зелений коридор» відкрили й в Бучу.

Ми чекали такого довгоочікуваного повернення колони, рахували години, а автобусів із врятованими на горизонті не було. Час ішов, але ніхто не повертався. Було не зрозуміло куди ж зникли десятки автобусів.

Мені з блокади дзвонила сестра і казала, що цілий натовп чекає на можливість виїхати, а обіцяних автобусів немає. Ми чекали до ранку, і лише через добу в евакуаційному таборі з’явився перший автобус із Бучі. Бідні виснажені люди навіть не вставали із крісел, лише мовчки раділи і тихо плакали. Щось окупантам не сподобалось і вони тримали евакуаційні автобуси цілу ніч просто неба.

Довідка

Ірина Ткач, журналістка, засновниця медіаплатформи LUTIY24 та NEZLAMNA, співавторка міжнародного проєкту «Зцілення невидимих ран» з допомоги потерпілим під насильства та воєнних злочинів російської федерації. Власниця продакш-студії зі створення документальних      проєктів про війну в Україні. Кандидатка юридичних наук.

У 2021-2023 роках – начальниця пресслужби поліції Київщини.

Записала: Наталя Толуб

Фото: Ірини Ткач

Читайте також: «Ще вчора ми думали, як вберегти Київ, а вже сьогодні хочемо бути в Криму»: легендарний майор Верес пояснив на кому лежить відповідальність за невдалий контрнаступ

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.