14 Гру, 09:30
549
«Українці мають бути готовими, що серед них буде багато людей з ампутацією»: історія Сергія Данильця, піхотного снайпера, який втратив праву руку
«Київщина 24/7» продовжує серію статей про Героїв, які своєю діяльністю прославляють наш регіон. Звісно, військові серед них на першому плані, бо саме на їхніх плечах тримається вся країна, за їхніми спинами живе кожен з нас і щодня зустрічає сонце. Нам треба знати про них, бо саме такі приклади дають впевненість, що ми переможемо, бо ж маємо таких воїнів. Бо саме з таких, часто болісних і нестерпних, історій складається велич і міць нашого народу.
Сергій Данилець – 34-річний піхотний снайпер з Київщини. На захист держави чоловік став ще у 2017 році, а 2022 обороняв країну у найгарячіших точках. Однак потрапивши під ворожий обстріл, Сергій отримав важкі поранення та втратив праву руку. Попри це чоловік не втратив віри, оптимізму та прагнення здобути перемогу. Сьогодні історія про мужність, нескореність та силу. І про новий вимір гуманізму, який має формувати українське суспільство стосовно людей ампутаціями внаслідок війни.
«Я БУВ ПЕВЕН, ЩО БУДЕ ПОВНОМАСШТАБНЕ ВТОРГНЕННЯ»
Сергій народився у смт Глеваха на Київщині. Працював дільничним офіцером у місті Ірпінь та Васильків. З початком війни у 2014 році, Сергій намагався вступити до спеціального підрозділу «Миротворець», але з робочих причин зміг це зробити лише у 2017 році. На той момент в нього був маленький син та дружина, яка не змогла прийняти його вибір воювати і шлюб остаточно розпався у 2018 році. Увесь цей час, аж до 2019 року Сергій боронив державу на Донеччині та Луганщині, а у 2019 був звільнений за станом здоров’я за 3 групою інвалідності.
Життя потроху налагоджувалося, Сергій вдруге одружився, народилась донечка. До колишньої роботи дільничним Сергій не повернувся, працював заступником директора комунального підприємства та будував плани на майбутнє. Чоловік мріяв відкрити кафе сімейного типу з простором для дорослих і дітей.
Та попри мрії, Сергій знав, що ворог не полишить країну у спокої. Тому, був готовий, що росія з часом розгорне широкомасштабну війну.
«Я був впевнений, що буде повномасштабне вторгнення, в мене дуже багато амуніції було куплено за час служби в спецпідрозділ, тож я був готовий. 24.02.2024 мене о 6:10 ранку розбудила дружина зі словами: «Почалася війна», я пам’ятаю, свою першу фразу: «Ми воюємо з 2014 року». Але я прокинувся, сказав збиратися дружині з 1,6-річною донькою і разом із її сестрою вони поїхали в безпечне місце в Київській області, а я поїхав до батьків за амуніцією і формою. І після цього поїхав у смт Калинівка Фастівського р-ну, де я працював заступником директора КП. Там вже збиралися хлопці для оборони, тож всю ніч з 24 на 25 я стояв на першому блок пості, котрий місцеві мешканці побудували на дорозі, яка йшла сполученням з Житомирською трасою. Як зараз пам’ятаю назва блок посту «Хрести», тому що це було перехрестя 4 доріг», – розповідає Сергій.
25 лютого Сергія поставили керівником озброєння цивільного населення. Чоловік, згадує, було дуже багато місцевих мешканців, які хотіли долучитися до захисту та оборони міста. Тоді вони озброїли 450 осіб, з якими утворилось Добровольче формування територіальної громади (ДФТГ). Не покладаючи рук, чоловіки будували блокпости на ключових транспортних сполученнях. Патрулювали вулиці та допомагала військовим у виявленні ДРГ.
До осені 2022 року Сергій був у ДФТГ, брав участь в обороні Київської області та виконував розпорядження військових і поліції. Коли ситуація стабілізувалася, він вирішив долучитися до підрозділів, які вели боротьбу на лінії фронту. На цей раз у новому шлюбі він отримав підтримку дружини. Тож в навчальному центрі Сергій пройшов підготовку і був відібраний за спеціальністю піхотний снайпер. Свою службу чоловік проходив, як і у 2017 році на Донецькому та Луганському напрямках.
«Не всі розуміють, як військовим на лінії фронту. Ти маєш повні незручності у побуті. Недоїдання, недосипання. Це завжди болото і бруд. Там найголовніше – це вода і чим зігрітися. У лютому у мене було уламкове поранення та обмороження кінцівок. Після 8 діб у лікарні я попросився, щоб мене виписали та повернувся до свого підрозділу, адже в той період був великий прорив і багато друзів і побратимів загинуло. Я розумів, що зараз не час на лікарні, я маю бути на фронті», – розповідає Сергій.
«РОЗУМІННЯ, ЩО ВТРАТИВ РУКУ, БУЛО ОДРАЗУ»
Сергій повернувся до побратимів, але за 2 місяці він отримав поранення, яке ледь не забрало його життя. Під час важких обстрілів разом із товаришами по службі вони намагалися евакуювати тяжкопоранених, але їх виявив ворожий безпілотник.
«І от коли нас виявив безпілотник, то просто почали знищувати. Я пам’ятаю, що стояв на сходинці, затягували пораненого в бліндаж. А хлопці інші стояли поруч, нижче за мене. І поруч десь за півтора метра від нас впав снаряд. Двоє хлопців загинуло, а я отримав уламки та ураження руки. Вона була перебита у 4 місцях, трималась просто на зв’язках. Тому розуміння, що я втратив руку, було відразу. Але окрім неї в мене були пробиті легені у 4-х місцях, дуже велика площина ушкодження спини, сильна контузія. Почався пневмоторакс», – згадує Сергій.
Сергія змогли евакуювати. Після цього був стабілізаційний пункт у Харкові, але через тяжкі поранення чоловіка вирішили евакуювати далі. Тож гвинтокрилом Сергія доставили у госпіталь в Києві. На цей момент його дружина була на 6 місяці вагітності другою донькою.
«Я зателефонував їй і сказав, що я в госпіталі. На її запитання: «Що з тобою?» Я сказав за осколки та легені, за руку я не відразу сказав. А через декілька хвилин зателефонував і сказав, що втратив праву руку. Звісно, для неї це був шок. Але вона оговталася і розказала старшій донечці, як є на справді. Сказала, що тато втратив руку, захищаючи нас від поганих дядь, що він поки що побуде без ручки та не зможе брати її на руки… Для того, щоб коли приїде тато додому, щоб вона не боялась мене. Дружина пояснила їй, що таке трапляється в житті, що люди втрачають руки та ноги, але вони їх втрачають, бо захищають інших. І добре, що тато залишився живим, що він скоро приїде і йому з часом зроблять нову ручку, але не таку, як у нас. На момент поранення доньці було 2 роки і 7 місяців», – розповідає Сергій.
«НАЙВАЖЧЕ ДЛЯ МЕНЕ ТЕ, ЩО Я НЕ МОЖУ ПОТРИМАТИ НА РУКАХ НОВОНАРОДЖЕНУ ДОНЕЧКУ. ТОМУ ДУЖЕ ЧЕКАЮ НА БІОНІЧНИЙ ПРОТЕЗ»
З того часу у Сергія почався довгий шлях лікування та реабілітації. Після Києва чоловіка направили у Львівську лікарню. Далі реабілітаційні центри, відновлення, постійно робота з реабілітологом та ерготерапевтом, який допомагає адаптувати людину після втратити кінцівки. Масажі, психологічна допомога та звикання до нового життя без руки.
«На 80 відсотків можна себе забезпечити однією рукою. Але є дуже важливі нюанси через взуття, треба купувати взяття без шнурків, тому що однією рукою ти не можеш зав’язати бант. Змінився і одяг, тому що зараз ґудзики не підходять, потрібні магніти. Але це – дрібниці. Найважче для мене те, що я не можу потримати на руках новонароджену донечку, не можу одягти їй памперс. Вона росте, а я можу лише з нею погратися. Це для мене – найважче. Саме тому я дуже чекаю на біонічний протез, який дозволить мені робити все, про що я мрію наразі», – ділиться переживаннями та очікуванями Сергій.
«СУСПІЛЬСТВО ПОВИННЕ ЗНАТИ, ЩО МИ ІСНУЄМО. МИ – ЛЮДИ З АМПУТАЦІЯМИ»
Наразі чоловік, займається академічною греблею, проводить час із родиною та дітьми. І окрім незручностей з відсутністю руки, йому довелося стикнутися з відсутністю неосвіченості населення.
«Населення України має бути готовим, що серед них буде багато людей з ампутацією. Адже в мене були непоодинокі випадки з реакціями людей на відсутність руки. Вони можуть проїжджати та виглядати з машини, стояти як вкопані та дивитися на мене, як на людину з іншої планети. Деякі діти, якщо бачать мене на майданчику з донькою, питають у батьків, чому я без руки, а ті не знають, що сказати та теж стоять, як вкопані. І мені доводиться пояснювати замість батьків. А ця тема має розповсюджуватися в медіа і влада повинна сприяти цьому. До масових заходів треба долучати людей з ампутаціями, люди повинні знати, що ми існуємо, про нас не треба забувати», – розповідає Сергій.
«БІОНІЧНЕ ПРОТЕЗУВАННЯ – ЦЕ ВЕЛИЧЕЗНІ ГРОШІ»
Весь цей час у Сергія була підготовка до біонічного протезування та остеоінтеграції – це технологія протезування, яка дозволяє допомагати людям з «високою» ампутацією. Ця методика передбачає вживлення в кістку титанового імпланту, до якого згодом кріплять штучну кінцівку, якою Сергій зможе управляти завдяки з датчиком. 14 грудня 2023 чоловіку провели операцію з остеоінтеграції.
Гроші на операцію Сергій і його родина та небайдужі люди збирали самотужки. З протезом чоловікові допоможуть спонсори, вони пообіцяли оплатити його. Наразі гроші потрібні на реабілітацію, адже шлях до біонічного протезування не швидкий. Потрібні гроші на відновлення. Саме тому родина Сергія просить усіх небайдужих долучитися до збору.
Після відновлення Сергій не планує сидіти вдома склавши руки. Хоч поранення і законодавство дозволяє йому не перебувати у лавах ЗСУ, адже він має трьох дітей – сина від першого шлюбу, та двоє дочок від теперішнього. Проте він розуміє, що його внесок у перемогу ще не закінчився, і він мусить робити все задля того, щоб ворог назавжди покинув нашу країну.
«На жаль я не зможу продовжити службу у своєму підрозділі у зв’язку з втратою верхньої кінцівки. Але я ще можу бути корисним у лавах ЗСУ. У мене є великий набутий досвід в АТО та за час повномасштабної війни. Зараз мені запропонували посаду інструктора в одному із центрів БЗВП (базової загальної військової підготовки). Це навчання з використання зброї, тактика, виживання. Я впевнений, що зможу хлопців навчити і ці знання можуть врятувати життя. Моя кохана дружина не в захваті від мого рішення продовжити службу, але вона мудра жінка і розуміє, що я не зможу просто сидіти вдома поки йде війна. Я переконаний, що кожен в Україні має бути залученим до боротьби із ворогом. Поки суспільство не зрозуміє, що потрібно об’єднуватися заради перемоги, то на жаль, може нічого не вийти. Мій меседж простий: якщо ви не йдете на захист країни, то долучайтесь до зборів коштів для допомоги ЗСУ та іншим службам, котрі боронять нашу країну. Бо тил – це захист фронту», – резюмує Сергій.
Авторка: Альона Анжияк-Дзісь
Читайте також: «У нас немає на передовій чужих, там всі свої»: історія реабілітолога з Бучі, який друкує дрони на 3D-принтері
Поділитися новиною:
Останні новини
