Не зброєю єдиною: чи має Україна успіхи в гібридній війні?

Інколи ми помилково вважаємо, що війна закінчується там, де точаться запеклі бої. Та насправді війна — не лише про поле бою, а й про інформаційний вплив на людей. Етап, який ще називають гібридною війною, розпочався у нас дуже давно. У головах людей вже не один рік повільно з’являлися наративи «руського міра», поступово отруюючи мозок. Після 24 лютого полуда з очей остаточно почала спадати. Українці стали більше вдумуватися та шукати правду і навчилися з легкістю спростовувати фейки.

Тому зараз нам здається, що ми воюємо зі слабким ворогом. Особливо, коли всі «спецоперації» росіян провалюються на двох фронтах — інформаційному та воєнному. Проте справа тут не у слабкості ворога, а в тому, що ми навчилися бути сильнішим. Тому зараз український опір все-таки бере гору над старими тактиками російської пропаганди.

Український письменник, науковець, журналіст, редактор Артем Захарченко в інтерв’ю для нашого видання «Київщина 24/7» розповів про наші успіхи та сильні сторони в інформаційній війні.

На вашу думку, тактика інформаційної протидії, яку обрала Україна з початку війни в 2014 році, була успішною чи провальною?

Я б не говорив, що це саме провал. З 2014 року ми повільно ішли до усвідомлення, що інформаційна агресія не менш важлива, ніж збройна. Спочатку це розуміла невелика купка активних людей, а потім поступово усвідомлювало все більше людей. Уже в 2013-2014 роках ми показали непогані результати, коли колективно змогли протистояти російським пропагандистським вкидам: як у внутрішньому інфопросторі, так і, дуже повільно, у західному. Європейські дослідники постійно дивувалися, як це так, що у нас контрпропагандою займаються не держоргани, а громадський сектор. Їздили брати інтерв’ю у наших «Євромайдан прес», «УКМЦ» тощо. Західні країни лише 2016 року зіткнулися з такою навалою брехні, яку Росія влаштувала їм на президентських виборах у США та на референдумі щодо «брекзіту».

Яким був наш найбільший успіх протидії інформаційним атакам, що став вирішальним зараз?

Дуже важливим кроком перед війною було закриття каналів, що контролювалися Віктором Медведчуком. Таким чином зник вагомий фактор впливу росіян. Якби упродовж місяців перед війною ці канали працювали, вони б неодмінно вплинули на мобілізованість населення до боротьби. Їх закриття і було результатом цього поступового усвідомлення інформаційної загрози.

Зараз нам важче чи легше боротися з російською пропагандистською машиною?

Чи важко боротися з крейсером «Москва»? Безумовно, важко, тому що це потужна машина, нашпигована озброєнням. Однак усе це озброєння було актуальним станом на 80-ті роки, а зараз добряче застаріло. І якщо у вас є «Нептуни» та «Байрактари», а також сучасне мислення, то цей корабель легко потопити.

Так само і з пропагандою. Безумовно, вона працює там, де нема альтернативи, або там, де люди не стикаються з правдою. Але саме зараз стала особливо помітна різниця між українськими й російськими комунікаційниками.

А які сильні сторони росіян в гібридній війні?

Є одна сфера, у якій Росія отримала безумовну перевагу. Вона за ці роки навчилася дуже ефективно сварити українців між собою. І справа не лише у протистоянні прихильників Порошенка та Зеленського (хоча тут наслідки, імовірно, були найпотужнішими). Це також сварки між прихильниками і супротивниками вакцинації, прав ЛГБТ, української і російської мов та багатьох інших тем. Саме тут криється наша слабкість, яку рФ уміє ефективно використовувати. Чимала частка її активності була спрямована саме на роздування таких ворожнеч: до цього підключалися і російські медіахолдинги в Україні, і фабрики тролів, і багато інших.

Що ж ви вважаєте їхньою слабкою стороною?

Росіян губить те, що вони максимально централізовані. І це дуже помітно, зокрема для їхніх власних громадян. В таких умовах неможливо залучити людей до активності. Можна змусити їх емоційно вболівати за результат війни – десь так само, як люди стежать за перегонами. Але включитися у боротьбу – це навряд.

То саме цим українці відрізняються?

Так, натомість українці – максимально включені у перемогу, це у прямому сенсі слова «народна» війна. Існує таке поняття – «affective public»: це люди, організовані в соціальній мережі довкола якогось емоційного суспільного руху, однак поводяться не так, як авдиторія класичних медіа: вони не лише самі визначають, про що говорити, але і в якому контексті, і навіть самі створюють інфоприводи – будь-яка їхня активність стає предметом для обговорення.

Отож, саме за цим принципом зараз працює інформаційний опір в Україні. Люди активно організовуються для протидії інформаційним вкидам, легко їх виявляють і поширюють своє бачення на інших учасників соціальних мереж. Саме така горизонтальна система легко протистоїть організованій пропагандистській машині.

Беззаперечний факт — російська пропаганда сильна. Вона пустила коріння не лише у своїй країні, а й по всьому світу. Нам треба з нею боротися, а боротьба ця буде важкою і довгою. Не варто тішити себе надіями, що все вирішиться дуже скоро. Це звучатиме песимістично, але, навіть вигравши війну, ми все ще не складемо зброю. Але зброю не ту, що вбиває швидко, а ту, що руйнує повільно, зате ефективно.

Зараз ми змогли зібратися і врешті збагнути цінність інформаційного впливу. Потрібен час, аби це зрозуміло якнайбільше людей, та Україна вже на правильному шляху.