Окупація Київщини: сотні ексгумацій, катівні, колодязі з тілами та кістки дітей у спалених машинах

«Лютий, що болить»… Сьогодні третя річниця повномасштабного вторгнення росії в Україну. І «Київщина 24/7» знову публікує матеріали про цю трагедію українського народу, яка болітиме завжди.

Свідком моторошних подій  окупації Київській області була екскерівниця пресслужби поліції Київщини — Ірина Ткач. «Смерть стала нашою рутиною, і часом ми проводили «розкопки» навіть без ЗМІ — так багато було жертв воєнних злочинів окупантів», — згадує Ірина Ткач. У цей час ворог безжально нищив у нашому регіоні житлові будинки цілими кварталами, вбивав родини, дітей та дорослих. А наших військових брали у полон, кидали в яму з мертвими, мучили, а потім поміщали у холодильні камери з цивільними полоненими. Тримали в нелюдських умовах, щоб зрештою вивезти до російської в’язниці.

Ексклюзивно для «Київщини 24/7» Ірина Ткач розповіла як пресслужба поліції Київщини продовжувала працювати у небезпечних умовах, щоб світ дізнався про злочини російської армії.

Щиро кажучи, ми збиралися вести журналістів на колишні позиції ворога, де ще не проводили розмінування. Ніхто не міг гарантувати, що довкола не залишилося розтяжок.

Наш захід був за крок від провалу. Це вперше я настільки грубо прорахувалася. Але криміналістична лабораторія вже була на місці, медійники чекали, коли їх проведуть до тіл, а я відверто жалкувала, що люди не літають.

Що ж, ми придумали план, як нікого не вбити на цьому брифінгу. Розділили медійників на маленькі групи, огородили поліцейською стрічкою місця, де вже самі ходили, й почергово провели журналістів цими коридорами до місця ексгумації. Щоб ніхто не мав спокуси «піти по гриби», залучили на охорону нашого периметра всіх поліцейських.

Ми весь день витратили на ці «каруселі». Новини ж про масове поховання облетіли всі ЗМІ ще до того, як ми вигнали усіх в безпечне місце і самі виїхали з лісу.

То було місце, де буквально пахло страхом…

Улітку 2022 року самих новин про війну стало замало, бо вони вже були всюди. На власних медіаплатформах ми мусили створювати унікальні продукти.

Ми почали шукати героїв, які б не лише зацікавили ЗМІ, а й були затребувані суспільством загалом. В умовах війни ми хотіли показувати історії тих, хто пройшов крізь небачені випробування, і однією з таких стала історія Бориса.

Тодішній начальник Бучанського відділу поліції Віталій Лобас знайшов рідкісного чоловіка, який саме повернувся з російського полону. Я одразу зірвалася і поїхала на зустріч. Пам’ятаю, як уперше побачила Борю — високого, дуже худого, із сірим кучерявим волоссям, у спортивному костюмі й короткій куртці. Прямий, простий, але непохитний.

Борис розповів, як його взяли в полон, кинули в яму з мертвими, мучили, а потім помістили у холодильні камери з цивільними полоненими, тримали в нелюдських умовах і зрештою вивезли до російської в’язниці.

Ми зрозуміли, що, перш ніж, оприлюднити цей жах, нам необхідно якось підтвердити історію потерпілого. Оскільки всі інші свідки залишалися в російському полоні, єдиним шляхом було знайти локації, які згадував Борис.

Разом із Лобасом, поліцейським офіцером громади та Борею ми вирушили в лісопосадки, щоб знайти згадані ями з загиблими. Ми днями блукали лісами, ходили по позиціях окупантів, але нічого не знаходили. Вечорами я витрушувала з кросівок будяки і чухалася від укусів комах, а результату не було.

Борис розповідав нам, що став свідком убивства росіянами працівника СБУ, але жодної інформації з цього приводу ми не могли підтвердити. Ситуацію ускладнювало й те, що Бориса схопили взимку, а за вікном було літо, і все плуталося перед його очима — він не міг нічого впізнати.

Кілька тижнів ми витратили на пошуки. Урешті-решт спробували знайти холодильні камери, де, за словами Бориса, його тримали перед відправкою за кордон. У мене в голові взагалі не вкладалося, як можна тримати людей у холодильниках. Втім, як виявилося, в аеропорту Гостомеля начебто були столові приміщення, а під ними — камери для зберігання продуктів. Ми повезли Бориса тепер уже в аеропорт.

Перед господарським корпусом стояла знищена російська техніка, червонів парашут десанту і валялися медичні ноші. У камерах була купа російського мотлоху: коробки з-під продуктових солдатських пайків, фуфайки, консерви, всюди на стінах написи окупантів. Словом, «руським духом» пахло.

Коли Боря зайшов до однієї з камер, то потроху почав упізнавати все довкола, а потім поклав руку на вимкнені рефрижератори й сказав, що лишив на одному з них газету Червона зірка. Він підняв руку, а під нею була та сама пропагандистська російська газета. І тоді ми зрозуміли, що жахлива історія Борі — не вигадка.

Далі більше — десь за місяць в одній із лісопосадок знайшли місце з характерним запахом трупів. Ми виїхали на ексгумацію й знайшли не одну, а одразу кілька ям, і в кожній було по кілька тіл. Коли підняли першого загиблого, я звернула увагу на рукав — у вбитого чоловіка був шеврон Служби безпеки України. Ми привезли на місце подій Бориса. Він упізнав яму й одяг убитого, а потім сам показав нам, де знаходилися інші ями.

Від першого дня знайомства з Борисом і до часу публікації його відеоісторії на YouTube минули місяці, але ця історія була варта того, щоб розібратися в усьому як слід і не поспішати.

Це відео стало не лише документальним доказом звірств російської армії, а й нагадуванням про людську витримку та героїзм. Люди можуть бути байдужими до звичних історій війни, але ніколи не залишаться байдужими до справжніх героїв, які пройшли через пекло.

Мощун був суцільною руїною: люди звинувачували мене у всіх бідах 

Вже через кілька тижнів після деокупації ми усвідомили, що ексгумації — це найбільш затребуваний захід. Але таке не заплануєш, а армія журналістів на Київщині все збільшувалася і вимагала взаємодії.

На той час більшість територій ще перебували під зачистками, і потрапити туди самостійно преса не могла. Водночас у нас не було безмежного ресурсу, щоб займатися і медіазаходами, і такими необхідними для людей процесами, як розмінування та огляд звільнених територій. Тож ми ризикнули і вирішили поєднати приємне з корисним.

Ми організували такі собі «медіавилазки» разом із бригадами спецслужб у Мощуні. Кінологи, силовики, вибухотехніки — і все це в місці нещодавніх бойових дій. Мало бути яскраво.

Коли ми підняли коптер над населеним пунктом, то не побачили жодного вцілілого даху — практично всі будівлі тут були розбиті. Мощун був суцільною руїною, з якого боку не глянь. Тут немов катком усе знищили. Від печей залишилися тільки димарі, від будинків — самі фундаменти. Для брифінгу ми вибрали перший-ліпший двір, бо так було всюди. За тримач для мікрофонів слугувала обпалена бочка.

Ми завезли журналістів на цю ще закриту територію, розділили їх на кілька груп і кожну відправили своїм унікальним маршрутом разом із вівчарками, спецурою та знавцями мінної справи. Ми запросили на цей захід медійників із єдиною умовою — беззаперечно дотримуватися правил безпеки та одразу залишити територію за нашою командою.

У нас уже були прецеденти з іноземними медійниками. Під час заходів у щойно деокупованому Ірпені журналісти ледь не наїхали на протитанкову міну. Тож, коли я зупинилася за сантиметр від натягнутого над землею дроту, не на жарт зблідла. Втім, кордівець мене заспокоїв, пояснивши, що це кабель звʼязку, а не розтяжка. Ох, ті кілька годин зйомок коштували мені чимало нервів, але ми йшли на цей ризик, бо знали, що іншого шляху показати наслідки рашистської агресії немає.

І ось, коли нарешті всі все відзняли, і ми вивезли журналістів із цієї закритої території, виявилося, що не всі медійники вміють тримати слово.

На виїзді з Мощуна ми помітили, як іноземні журналісти повернулися назад і почали нишпорити по центру села. Я вийшла, щоб забрати медійників, і тут на мене кинувся цілий натовп місцевих жителів, мовляв, я заважаю журналістам знімати правду про знищене село.

Жодні мої аргументи на розлючених панянок не діяли. Вони звинувачували мене у всіх своїх бідах: і в тому, що у них розбиті будинки, і що немає світла, і що води також немає. І все це знімала та сама знімальна група, яка відбилася від решти.

Атмосфера ставала все більш напруженою, і кількість людей збільшувалася. Моя поліцейська ксива грала мені не на користь. Я вже жалкувала, що спецпідрозділ поїхав уперед. Повірте, люди у відчаї — це страшна сила. Ненавиджу такі ситуації. Що ж, довелося поводитися, як депутат під час передвиборчої кампанії: задобрювати, обіцяти, пускати сльозу і тиснути руку лідеру натовпу.

Зрештою, я вирвалася з «оточення», насварила журналістів і абсолютно виснажена поверталася додому. Але, знаєте, друзі, усе, що ми тоді знімали в тому Мощуні, ми насправді робили не заради журналістів, а для тих розлючених людей.

Малеча з деревʼяними автоматами уявляла себе українськими захисниками

Раннім ранком 6 квітня 2022 року ми завантажили машину гуманітарною допомогою і нарешті виїхали в Чорнобильську зону.

Звичну колись дорогу було важко впізнати. Всюди — підірвані мости, спалені орківські танки, а ще глибокі окопи від ворожої техніки на узбіччях. Я так часто залипала в камеру, що ледве встигала вимикати rec на чекпойнтах.

Ми вже звикли їздити по понтонах і цього разу заїжджали на черговий біля села Демидів — крайньої точки окупації. У цьому рідному селі моєї матусі я часто байдикувала на шкільних канікулах, гасаючи по дамбі. Тепер замість полів переді мною простяглося озеро, а там, де колись був наш клаптик землі, крякали качки.

Підірвана дамба не лише зупинила наступ ворога, але й створила унікальну природну зону.

«Ну, принаймні красиво», — подумала я.

Ми проїжджали деокуповані села, розвозили гуманітарну допомогу постраждалим, дізнавалися про їхні потреби. Люди досі перебували в шоковому стані, скаржилися на численні біди, які їм довелося пережити, і боялися повернення агресорів.

Через зруйнований міст біля Іванкова селяни передавали продукти ланцюгами, підіймаючись довжелезними деревʼяними драбинами. А на стратегічних перехрестях вже височіли укріплені доти.

Здавалося, я не знімала нічого надзвичайного, але саме ці кадри передавали атмосферу після окупаційного апокаліпсиса.

Вдерлися агресори й до нашого поліцейського підрозділу в зоні відчуження. Вкрали радіоактивні речові докази, розстріляли машини, влаштували безлад у приміщенні. «Ох і бидло!» — подумалося тоді.

Чим ближче ми наближалися до реактора, тим частіше бачили на саморобних блокпостах уже замазані літери Z і частково зруйновані стрілецькі позиції окупантів.

І ось ми нарешті дісталися станції. Піднялися на залізний міст над річкою. Я розірвала пачку печива і кинула у воду. З глибини почали підійматися соми і хапати ласощі. Господи, як же я скучила за цим моментом. Не тому, що люблю рибу, а тому, що саме так ми годували сомів до війни.

Так влаштована наша натура: в напружені часи звичайні речі, які ми робили в мирний час, повертають нам душевний спокій.

На той час зі звʼязком було сутужно, і біля поліцейського відділення в Іванкові люди буквально жили. Правоохоронці роздали всім інтернет зі старлінків. Хтось відсилав рідним повідомлення про те, що живий, хтось чекав дзвінка від загублених близьких, а дехто просто сидів в Instagram. Важливість звʼязку найкраще розумієш, коли його втрачаєш.

Ми витратили на цю подорож увесь день. Уже повертаючись додому, побачили дітей. Малеча з деревʼяними автоматами ходила узбіччям, уявляючи себе українськими захисниками. Ну, і хто може перемогти таку націю?

Записала: Наталя Толуб

Фото: Ірини Ткач

Читайте також: «Відпустіть мене, хлопці, я вже втомився»: пронизливі історії психолога, який допомагає пораненими бійцям

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.