«Останнє, що було справді важко знайти для ЗСУ, — це протигази»: інтерв’ю з київською волонтеркою Поліною Кравченко

Киянка Поліна Кравченко волонтерить усе своє життя. Спочатку це була допомога дітям, з 2014 року – підтримка армії. Волонтерити вона продовжила і рік тому, коли окупаційні війська рф розпочали повномасштабний наступ, а до Києва з різних куточків України в пошуках порятунку приїжджали українці.

Журналістка «Київщини 24/7» поспілкувалась з волонтеркою про те, як встигати бути мамою, координувати цілий волонтерський штаб, займатись улюбленою роботою – озелененням рідного Києва і працювати над створенням алеї Героїв у деокупованому Русанові Броварського району, де у битві на підступах до столиці поклали життя українські захисники.

Ви тривалий час працюєте над озелененням столиці. Зокрема, завдяки вашій ініціативі на Березняках з’явиться Алея Героїв. Коли це буде та які планують висадити дерева?

Вона по суті вже з’явилася. Ще кілька років тому ми почали займатися цим власними силами, потім подали проєкт на громадський бюджет, але він за рейтингом не пройшов. Тобто ми зібрали мінімальну необхідну кількість голосів. Потім коронавірус не дав дофінансувати цю справу настільки, наскільки це було необхідно.

Перші дерева з’явилися на Дніпровській набережній на території парку Вербовий гай і трохи далі. Там мав бути ще меморіал, але, враховуючи нинішні обставини, я бачу цей меморіал інакше. Не так, як ми планували його кілька років тому. Можливо, й із прізвищами не завадило б. Думаю, ми будемо обговорювати це із громадою в першу чергу, і з владою також.

Які там мають бути дерева? Думаю, вони обов’язково повинні квітнути і мати певний символізм. Ми переймалися, що церциси, які ми вже висадили, можуть не витримати наших зим, бо це південні дерева. Зараз розглядаємо варіант висадки декоративних слив, які поряд висадив Зеленбуд. Можливо, черемха, сакури, магнолії. Але це все ще треба буде обговорювати з управлінням зелених насаджень, аби вони дали дозвіл.

Робота, материнство, сім’я, волонтерство: як ви встигаєте усе 24/7?

Я завжди кажу, що мій секрет простий: я нічого не встигаю. Багато чого не встигаю. Намагаюсь компонувати, визначати пріоритети кожного дня, а не загалом. Бо після перемоги, наприклад, волонтерство займе менше часу, ніж зараз. Воно у мене було протягом усього життя, але раніше не займало аж такий відсоток часу. От так, із визначенням пріоритетів, доцільності і потреби даного моменту я намагаюсь правильно розподілити час.

Коли ви почали займатись волонтерством? Що вас надихає?

Волонтерство проходило через усе моє свідоме життя, почалося все з дитинства. Нас так навчили та виховували в церкві, яку я відвідувала. Церква була американська, там волонтерство — це частина життя кожного. Нас  навчили, що ми маємо допомагати людям, витрачати частину своїх коштів і себе на милосердя. Тому так воно й повелося, що я постійно була задіяна у волонтерстві і присвячувала цьому якусь частину свого часу. Спочатку менше, потім більше, а з 18 років це вже стало серйознішим. Я волонтерила разом зі спільнотами, які розповідали молоді про ВІЛ/СНІД, роздавали листівки. Потім допомагала літнім людям. Після 20 років я підтримувала великі акції інших волонтерів, згодом, перебуваючи у декреті за декретом, могла займатись цим лише частково. Коли трохи підросли діти, почала займатись допомогою для дітей-сиріт.

З 2014-го у мене вже була своя команда, вони їздили на схід, організовували тут на місці збори. Однак паралельно ще їздили до дітей, які там перебувають. А потім з’явилися перші дитячі будинки, які я взяла під опіку і вже їм допомагала.

Ви є головою волонтерського центру. Розкажіть, чи велика у вас команда? Як відбувається координація між волонтерами?

В Центрі команда не дуже велика. Все, що відбувається масштабне, ми робимо у співпраці разом із іншими волонтерами. Є, наприклад, команда, яка постійно їздить до бійців на схід та південь, або на деокуповані території, у них свій керівник. Збори ми проводимо разом. Я займаюсь інформаційною підтримкою чи комплектую, наскільки це можливо. Десь їх люди мені допоможуть, десь навпаки. Загалом у нашому Центрі підтримки ВПО працює три волонтери.

Є такий популярний вислів про те, що волонтери можуть дістати усе, навіть ріг єдинорога. Яку найбожевільнішу річ вам доводилося шукати? Що запам’яталось найбільше?

Насправді нічого незвичайного не пам’ятаю, але дещо було складно знайти. А іноді, навіть як знайдеш, то такі кошти ніколи не зібрати. Шукати безкоштовно ще складніше. Останнє, що було справді важко знайти — це протигази. Ніколи не думала, що це буде так складно. Ми звертались до всіх можливих команд, питали по знайомих, і дивом допомогла одна мешканка району. Я знала, що вона також волонтерить і тому запитала. А в неї виявились знайомі, які мають знайомих в іншому місці, які змогли це нам надати. Так через теорію «рукостискань» ми знайшли ці протигази. Запит на них був з напрямку Бахмут, там було застосування хімічної зброї в окремих осередках і нас попросили такі засоби захисту. Коли ми їх шукали, то всюди були або радянські, або від 1200 грн, а нам же треба їх багато й на збір ми не мали часу. Екзотичних якихось запитів від бійців ніколи не надходило, а от із протигазами історія була справді непроста.

Щодо цивільних, ми піклуємось про ВПО, іноді вони просять якісь специфічні ліки, які ми не можемо знайти. Часом шукають якусь послугу чи лікаря. Нещодавно звернулась жінка-переселенка і розповіла, що з її дитиною відбуваються якісь незрозумілі речі на шкірі. Тоді я зв’язалась із Центром Богомолець, щоб їх оглянув онколог, і виявилося, що ми звернулись дуже вчасно.

Напружений лютий, останні мирні дні. Чи були у вас, як у матері, думки виїжджати з Києва або й з країни?

У мене була спроба у березні відправити моїх дітей в Тернопіль до сестри. Тоді я думала, що це буде просто: приїду на вокзал, посаджу в потяг, а там вже їх зустріне сестра. Але коли ми приїхали, і я побачила, що таке вокзал у березні, це був жах. 6 годин очікування у спробі дочекатись поїзду, до того ж дуже холодно, повно людей, тварин, сліз та військових. Тоді я вирішила, що вже з ними сяду в той поїзд, навіть у якомусь тамбурі довезу їх до Тернополя, а там повернусь у Київ, бо мене тут чекали. На той час ми займались підтримкою місцевого населення, у мене була велика команда, а під відповідальністю цілі склади. Але, мабуть, Бог вирішив інакше, і за 6 годин не з’явилось жодного поїзда за розкладом, їх усіх відмінили. Останній їхав до Харкова, де відбувалось узагалі страшне. Тоді я вже зрозуміла, що нікуди ми з дітьми не їдемо, будуть вони тут зі мною у Києві. Хоча на той час мене не підтримували друзі, говорили, що у дітей має бути нормальне життя, чому вони мають жити у підвалі з вибухами, а раптом Київ захоплять. Однак ми повернулись із дітьми і почали працювати, як і працювали. До речі, діти мені дуже допомагали.

У липні я виїздила з країни на професійне навчання з озеленення. Ця поїздка була запланована ще перед повномасштабною війною, тоді ніхто не знав, що так буде. Я вже й навіть вагалась, коли прийшло запрошення, але все ж поїхала. В серпні вже повернулась. Але думки, щоб виїхати зовсім, у мене ніколи не було. Навіть не можу собі уявити, як би я залишила це все.

Київ не скорився, пережив блекаути і зиму під обстрілами. Які у вас плани та мрії на після перемоги?

Напевно, їх немає, якщо чесно. Зараз щось важко планувати навіть на післязавтра. Всі говорять про «вікно можливостей». Я, як людина, яка має бізнес, теж задумуюсь, що, можливо, моє озеленення тоді буде дуже в темі, і я зможу розширитися, буде багато замовників, тощо. А, можливо, цього і не буде. Можливо, я займусь чимось іншим. Якщо говорити про відбудову, в цьому я не сумніваюсь. Більше турбує психологічна підтримка тих, хто повернувся з фронту та їхніх сімей. І ще мене турбує те, про що зараз не говорять: адаптація людей з деокупованого Донбасу, наприклад. Вони багато років жили у російській пропаганді та наративах, як із цим працювати? Я не психолог, але мене це турбує.

Мрії про майбутнє? Я точно не мрію про те, коли поїду в Крим, бо нам ще треба буде працювати і працювати з тим Кримом, щоб налагодити відносини між нами і побачити реальну картину.

Під час розмови з Поліною ми дізнались, що у Русанові Броварського району 8 квітня планується акція з висадки дерев на честь героїв, що боронили Київщину. 

Облаштування парку на прохання активістів та волонтерів погодила місцева влада. Підготовку до цієї акції розпочали ще влітку. Знайшли спонсора і вже восени мали висаджувати дерева, але через російські обстріли у жовтні спонсор виїхав. Тож довелося знову шукати кошти, щоб придбати рослини. На той час Поліна уже познайомилась із місцевими мешканцями, було погоджено ділянку під майбутню алею. 8 квітня вони планують висадку 70 сакур, на придбання 40 з них вже знайшли нового спонсора.

Як зазначила волонтерка, у Русанові дуже активна громада і військові.

Підтримати діяльність волонтерського центру Поліни Кравченко можна перерахувавши кошти на картку: 5168745602935691 Кравченко Поліна Леонідівна.

Фото: Поліна Кравченко.

Авторка: Софія Шевченко.

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.