Мешканка Ворзеля Алевтина Ковальчук стала однією з небагатьох українців, які підкорили Еверест

Станом на літо 2024 року 37 українських альпіністів змогли піднятися на гору Еверест, висота якої становить 8848,43 метра. Однією з 7 жінок, які змогли підкорити гору є мешканка Ворзеля Алевтина Ковальчук. У травні цього року вона піднялась на найвищу точку планети.

Поза горами Алевтина Ковальчук – колишня депутатка Бучанської районної ради, волонтерка, громадська діячка, засновниця благодійного фонду «Ми всі з України».

Алевтина Ковальчук зацікавилась альпінізмом лише 4 роки тому, однак 24 лютого 2022 року почалось повномасштабне вторгнення росії в Україну. У цей час вона активно почала волонтерити: допомагати військовим та людям, які цього потребували під час та після окупації Київщини. Здавалось, гори залишились у минулому, але ні! Цього року Алевтина Ковальчук піднялася на вершину найвищого вулкана світу Охос-дель-Саладо у чилійській пустелі Атакама, який став підготовчим для підкорення Евересту. 

Журналісти «Київщина 24/7» поспілкувались з Алевтиною Ковальчук про підкорення Евересту та інших висот, волонтерську та громадську діяльність під час та після окупації Київщини та її благодійний фонд «Ми всі з України».

– Зовсім нещодавно Ви підкорили Еверест. Розкажіть про цю експедицію? Як Ви наважились на неї? Наскільки складно було це зробити? Яка мета вашого підйому?

– Для мене ця експедиція – надважлива. Вона була дуже вмотивована та направила мене на звершення ще більших висот. Насправді я не довго ходжу в гори та займаюсь альпінізмом – це тільки четвертий рік, з яких трохи більш як два роки триває повномасштабне вторгнення, коли я сконцентрувалась на важливіших напрямках. Але я завжди очікувала дня, коли знову зможу піти у гори. Коли я вдруге підкорила вершину Охос-дель-Саладо, а після них одразу підкорила гору Аконкагуа, – і в мене все вийшло, то вже мріяла підкорити Еверест. Адже підкорений Охос-дель-Саладо був для мене підготовчим для сходження на Еверест. Це висотні гори й дуже важливо перевірити свій організм: як він справиться з цією ситуацією, як ти себе почуваєш, чи є запаморочення, чи можеш дихати без кисню на висоті, як ти йдеш, яка швидкість. 

До сходження на Еверест я готувалась три місяці. Це була не просто мрія, а й місія, наповнена глибоким сенсом. Моїм головним скарбом, який я навіть не здавала у багаж, стали прапори військових бригад України, котрі мандрують зі мною по світу гір. Ці окроплені кров’ю стяги мені довірили самі воїни – герої, які захищають нашу свободу.
Шлях до вершини був нелегким: фізичні випробування, екстремальні умови, постійний ризик для життя – все це я подолала завдяки підтримці близьких і незламній вірі у свою місію. І ось, нарешті, мрія здійснилася! Я ступила на вершину Евересту, розгорнувши над цілим світом прапори 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, 5 окремої штурмової бригади, 12 бригади НГУ «Азов» та 203 окремого батальйону ТрО. Моя місія виконана! Ця перемога – символ стійкості українського духу, символ незламності нашого народу.

Насправді я дуже боюсь перед сходженнями, тому що першочергово це повага до гір. Я, наприклад, як хтось молиться до Бога, так я звертаюсь до гір з великою повагою і можливістю, щоб вони мене прийняла та впустили.

– Скільки років ви займаєтесь альпінізмом? Чи підкорювали Ви ще якісь вершини?

– Восени 2021 року моя люба мама Світлана пішла з життя. Для мене це була втрата, яку я й досі не можу усвідомити. Тоді, моє життя зійшло на нуль. Мене більше нічого не цікавило, я існувала тільки тому, що дихала. Друзі намагались повернути мене до життя й одного разу, моя колега запропонувала мені поїхати в експедицію зі сходженням на вершину вулкана Невадо-дель-Толіма, що в Колумбії. Тоді я не вагаючись погодилась, а моя підготовка тривала всього два тижні. Мені не вдалось зайти на вершину вулкана у 5200 м, але я самостійно, не маючи жодного досвіду, змогла піднятись на висоту 4700 м. Неможливо передати словами, яка казкова краса природи у тих краях, яка свобода та неймовірний стан душі відкрились мені в експедиції. Під час сходженням я жадала піднятись якомога вище до своєї матусі, але тоді мій час ще не прийшов…

Отже, я займаюсь альпінізмом лише четвертий рік, два з них пройшли фактично без виходів у великі гори, через повномасштабне вторгнення. У цей час для мене першочерговим завданням стало допомога війську та нашим людям. Наразі у моєму маленькому арсеналі вершин є такі: Невада-дель-Толіма, Арагац, Кіліманджаро, Охос-дель-Саладо, Сан-Франциско, Барранкас Бланкас, Аконкагуа та Еверест. Вершини українських Карпат – це святе. Вже по декілька разів підкорювала літню та зимову Говерлу, так само Петрос та  Піп Іван (Чорногора).

– Як саме Ви зазвичай готуєтесь підкорювати вершини? Як довго триває цей процес підготовки?

– Насправді, щоб бути готовим до сходжень потрібно постійно займатись спортом. У кожної гори є свій час для безпечного підйому на неї, тому експедиція може виникнути неочікуваною, і до неї потрібно бути готовим. Це постійна праця з психікою, фізіологією, фізичною витривалістю. Не можна просто взяти й піти на гору. Можливо гора тебе й прийме, але це маленький шанс на те, що в тебе все вийде.

– На початку повномасштабного вторгнення Ви писали в соціальних мережах, що Ваші родичі тікали з Нагірного Карабаху та Баку від загрози смерті та репресій. Після чого вже Ваше рідне місто Ворзель теж попало під окупацію росіян. Як ви згадуєте цей період Вашого життя? Що найважче для Вас було пережити?

 – Для більшості українців, цей час назавжди закарбувався жахом та болем війни, а спогади до кінця життя пронизуватимуть холодним вітром серце. Спускаючись з Охосу, я сподівалась, що встигну дістатися додому, адже тут були мої рідні. Бог мене тоді уберіг і я не пережила страхіття та муки окупації. Пам’ятаю, як вперше за життя без мами, тата та бабусь з дідусями, я подякувала Богу що вони не бачать того, що твориться зараз.

Найважчим моментом стало повідомлення від мого брата, який перебував в окупованому Ворзелі. Він тоді доєднався до хлопців, щоб захищати свою землю і написав мені наступне: «Забери дітей, я залишаюсь». Він говорив про двох своїх дочок. Я була в розпачі від безсилля, адже просто не могла цього зробити з-за кордону. Це було ще те випробування, але наші дівчатка змогли вибратися і ми зустрілись уже в Україні.

– Коли почалось повномасштабне вторгнення Ви були в експедиції, але пообіцяли повернутись. Ви так і зробили, але не просто повернулись, а ще й активно почали волонтерити. Чим саме Ви займались у цей період?

– Коли я повернулась додому, то одразу почала активну волонтерську діяльність, допомагаючи своєму рідному селищу Ворзель та місту Буча під час окупації. Тут варто згадати нашого волонтера та людину з великої букви – громадянина Казахстану Костянтина Гудаускаса, який отримав політичний притулок в Україні й живе в Бучі. З початком російського вторгнення завдяки своєму казахстанському паспорту він їздив на окуповану Київщину й врятував 203 місцевих жителів. В тому числі ризикуючи своїм життям, він вивіз з окупованого Ворзеля українського композитора, лауреата Шевченківської премії, Героя України Ігоря Поклада разом з дружиною Світланою, мамою та двома собаками, які майже 2 тижні просиділи у холодному підвалі, рятуючись від обстрілів.

Після деокупації Київщини ми створили проєкт, який спеціалізувався на наборах продуктів та побутових засобів для людей, які цього потребували. Ми виграли перший грант у фонді «Разом», які профінансували ці набори для категорій населення з-поміж малозабезпечених, багатодітних та сім’ї військових. Після чого ми виграли ще один грант у фонді «Відродження». Обидва проєкти ми захищали та пояснювали нашим донорам: для чого це потрібно, що наша область знаходиться в такому стані, що люди не можуть поки що працювати і нам важливо забезпечити їх необхідним. І вони надали нам таку можливість допомогти.
Також, в період коли почали вимикали світло, ми створили ще один проєкт «Зігріймо Ворзель», спрямований саме для малозабезпечених жителів Ворзеля. Ми їх забезпечили: буржуйками, грілками, свічками, сірниками, газовими балончиками. Цей проєкт також профінансував фонд «Відродження».

Загалом було багато людей, які хотіли допомогти усім чим можуть, навіть з якими я ніколи не спілкувалась. Так, навколо спільної біди сформувалось міцне коло зі сміливих та відчайдушних людей, які потім стали волонтерами й досі допомагають Україні наближати Перемогу. Такою людиною була і я. Здавалось, гори лишились у минулому, але ні!

– 1 вересня 2023 року Ви склали повноваження депутатки Бучанської районної ради. Чому Ви вирішили завершити цю діяльність? Чим Ви пишаєтесь найбільше за час свого депутатства? Чи плануєте повертатись до цієї діяльності?

– На мою скромну думку, районні ради треба зовсім прибрати. Це проміжний орган місцевого самоврядування, який не має повноважень та не вирішує жодним чином нічого! Відверто кажучи, це є проїдання коштів вищими чиновниками. Депутати районних рад працюють на громадських засадах, просто ходять на комісії та сесії та ухвалюють рішення, які не мають нічого спільного з розв’язанням проблем виборців. Зараз я розумію, що треба було ще раніше піти та не мати надію на зміну законодавства.

Багато років я займаюсь громадською діяльністю, яка пов’язана з культурною спадщиною мого селища та підтримую дитячі та молодіжні проєкти. Самостійно мені вдавалось зробити більше, ніж бувши депутатом районної ради. До прикладу, я організувала проєкт «Ворзель музичний», який відбувався кожного літа протягом 6 років. Ідея створення цього проєкту виникла, коли я була в ботанічному саду у Києві, де просто неба відбувався музичний концерт. Загалом наше селище дуже музичне й це було дуже символічно. Музика – це про Ворзель. Тому у мене склалась така паралель і ми з друзями однодумцями цей проєкт й організували. Вхід був безплатний для усіх охочих. Ми запрошували музикантів, також до нас приїжджала Національна філармонія України, квартети баяністів, гітаристів, саксофоністів, відомо вокалісти. Це було просто дивовижно!

Також я завжди допомагала дитячим будинкам, бо це для мене важливо. Діти – це наше майбутнє, і я вважаю, що якщо ти можеш, то ти повинен для них хоч щось зробити. А вони, своєю чергою, будуть підростати й, можливо, надихнуться тобою і також будуть потім допомагати.

– Чи є у Вас нові плани щодо підкорення нових вершин не тільки гірських, але й карʼєрних?

– Плани звісно є, але то все згодом. По факту зараз не скажу що саме.

Авторка: Катерина Чабанюк.

Читайте також: Відпочинок під час війни: куди їздять українці?

Фото: Алевтина Ковальчук.

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.