«Попит й інтерес до нематеріальної культурної спадщини є просто феноменальним»: інтерв’ю з директоркою «Вишгородського історико-культурного заповідника» Владою Литовченко

Нематеріальна культурна спадщина є одним із засобів збереження ідентичності та духу нації в Україні. З початком повномасштабного вторгнення рф в Україну, вороги вбивають діячів культури, руйнують культурні пам’ятки та грабують музеї й бібліотеки. Вони намагаються викорінити українську культуру. Важливо в цей час зберігати культурну спадщину нашої держави в нематеріальній формі, адже деякі елементи нематеріальної культурної спадщини можуть врятувати життя українців під час війни. До прикладу, бортництво є важливим джерелом цінних харчових ресурсів і інгредієнтом медичних засобів, а традиційні ремесла є можливістю прибутку. Тому елементи нематеріальної культурної спадщини, які є у кожному регіоні нашої країни, треба зберігати та захищати.

Журналісти «Київщини 24/7» поспілкувались з директоркою Вишгородського історико-культурного заповідника (ВІКЗ) Владою Литовченко про елементи нематеріальної культури Київщини, які входять до Національного переліку НКС України. А також про інноваційні проєкти, до яких долучається ВІКЗ, про роль і участь нашої держави в ЮНЕСКО та про ті надбання, які кожна з громад Київщини може запропонувати до увіковічення, додавши їх до переліку нематеріальної спадщини.

ДОВІДКА: Влада Литовченко бере активну участь в реалізації культурних і соціальних проєктів. У 2015 році захистила дисертацію на тему  «Роль ЮНЕСКО в охороні та збереженні культурної спадщини в Україні» та стала кандидатом історичних наук. Є експертом Українського культурного фонду. Влада Литовченко входить до Експертної ради з нематеріальної культурної спадщини при Міністерстві культури та інформаційної політики України та є головою Комітету з присудження премії з нематеріальної культурної спадщини при Міністерстві культури та інформаційної політики України.

З 2016 року Влада Литовченко очолює Вишгородський історико-культурний заповідник розташований в місті Вишгород.

— Владо Володимирівно, Ви є кандидатом історичних наук, берете активну участь в реалізації культурних і соціальних проєктів. Нині Ви є директором ВІКЗ. Чому саме це місце Вас зацікавило у культурологічній діяльності?

— Свого часу я була членом експертної комісії, яка у 2016 році обирала керівників установ через конкурси від громадського сектора. На той час я вже працювала викладачем у міжнародному університеті «Україна», захистила кандидатську дисертацію, мала науковий ступінь кандидата історичних наук. Займалась активною громадською діяльністю, зокрема, популяризацією культурної спадщини в Україні як в середині держави, так і закордоном. Тема Київського регіону мене дуже зацікавила, тому що я знала багато установ національного рівня і співпрацювала з національними закладами культури, а регіональні на той час досконало не вивчала. Побачивши таку можливість і перспективу розвитку, я використала свій шанс і у вересні 2016 року виграла конкурс на посаду директора Комунального закладу Київської обласної ради Вишгородського історико-культурного заповідника.

Варто зазначити, що моїм конкурентом був тоді чинний директор закладу, але значною перевагою голосів я виборола цей конкурс.

— Після того як Ви очолили ВІКЗ у 2016 році, чи довелося змінювати основні засади роботи заповідника? Що з’явилося нового?  

—Перше з чим я зіткнулась – це був суцільний занепад матеріально-технічної бази заповідника. Всі приміщення були в жахливому аварійному стані. Перше, що довелося буквально за тиждень зробити, це власним коштом перекрити дах та покласти черепицю в Історичному музеї, тому що ситуація була критичною. Пізніше зробили капітальний ремонт в цьому ж Історичному музеї, який не зазнавав ремонту десятки років.

Наразі, попри фасад будівлі, всередині приміщення здійснено ремонт із сучасних матеріалів та встановлені сучасні експозиції, які приваблюють відвідувачів. Також було розроблено і втілено Стратегію розвитку Вишгородського історико-культурного заповідника, в якій головну роль було приділено інноваційним аспектам оформлення експозицій та презентації їх відвідувачам музеїв, включаючи інклюзивну складову, коли було розрозблено аудіогід по Історичному музею.

Також велика робота ведеться в Музеї давньоруського гончарства, який відремонтовано та оновлено, йому надано етнічно привабливого вигляду, що дозволяє проводити на території музею різноманітні етнофестивалі, втілювати культурологічні проєкти, проводити майстер-класи з традиційних ремесел, фотосесії тощо. Також він є скарбницею археологічних пам’яток та предметів побуту українців.

Згодом за кошти різних грантів нам вдалось значно покращити матеріально-технічну базу заповідника, зокрема, перейти на формат оцифрування музейних експонатів. Також вдалося створити новітній підхід до презентації історичних артефактів, а саме – створити їх 3D проекцію. Також, завдяки проєкту «Історико-культурна спадщина Вишгородщини: QR-кодування, моніторинг, апробація й популяризація» за підтримки Українського культурного фонду було оцифровано 22 історичні, археологічні та мистецькі пам’ятки і на місцях цих просторових об’єктів розміщені двомовні (українська/англійська) інформаційні таблички з QR-кодами. Після сканування QR-коду висвітлюється історична довідка про експонат та його фото. Варто додати, що це все дуже суперсучасно і, на мою думку, це цікаво молоді.

— Скільки у ВІКЗ працює осіб? Зараз ВІКЗ є неабияким популярним серед молоді, дітей, містян. Відкриваються нові виставки, проводяться майстер-класи. Скажіть з якими труднощами ви як директор і працівники заповідника зіштовхувались під час роботи?

— Згідно зі штатним розписом у заповіднику нараховується 37 посад, але, на жаль, не всі вони використані. Це пояснюється невеликим окладом, невеликою фінансовою оцінкою праці. Правда, у сфері культури й в музейній галузі, а тим паче в регіональних музейних закладах так було завжди. Тому проблема кадрів є гострою і нагальною для всієї сфери культури України, і звісно для нашого регіону особливо. Позаяк, Вишгород розташований близько від столиці, і фахівці, які живуть у Вишгороді чи у Вишгородському районі, мають роботу в Києві, тому що там вони, скажімо, можуть мати більшу зарплатню. Тому підсумую, що перша проблема – це проблема кадрів.

Друга проблема – це матеріально-технічна база, не зважаючи на те, що у нашій установі вона досить розвинута за рахунок грантових програм, все ж стан самих закладів потребує більших капітальних вкладень. Звісно, не під час війни. Це моя позиція, як і позиція більшості суспільства. Фасади та ремонти музеїв будемо робити після нашої Перемоги, але, разом з тим, заклади культури Київщини потребують модернізації. Не зважаючи на низьку вартість вхідних квитків і послуг, вимоги відвідувача дуже високі сьогодні.

Для прикладу, вхідний квиток у нас коштує 50 грн для дорослої людини, 30 грн для дітей. Звичайно, що для сімей наших захисників, для військових та для інших пільгових категорій вхід вільний. При цьому ми маємо постійно вдосконалюватись, змінюватись, готуватись до тематичних свят, показувати та представляти сучасні продукти, щоб відвідувач оцінив нашу працю.

— Чи вплинуло повномасштабне вторгнення росії у 2022 році на роботу ВІКЗ? Коли заповідник повноцінно відновив діяльність після 24 лютого? І чи вдається зараз працювати, так само як і до війни?

— З початком повномасштабного вторгнення, заклад не закривався. Працівники виїжджали на певний час у безпечну зону, але згодом повернулись до роботи. Вишгородський район зазнав високої агресії, обстрілів. Хочу зазначити, що в структурі ВІКЗ є три заклади, один з яких знаходиться у безпосередній близькості до Київської ГЕС. Тому це був додатковий виклик для наших працівників, деякі зі співробітників навіть звільнились через побоювання обстрілів у зв’язку з розташуванням закладу, але це був їхній вибір.

Одним з головних досягнень на сьогодні є те, що колектив сформований. Люди вмотивовані працювати й ті, хто тут працює, не мають ніяких питань чи нарікань на свою роботу.

— 23 листопада 2022 року у Вишгороді сталась трагедія на вул. Грушевського, 1: тоді російська ракета поцілила у будинок жителів міста. Але уламки пошкодили й адміністративну частину ВІКЗ. Чи були працівники й Ви у той день у тому приміщенні?

— Так, це саме було адміністративне приміщення. В цьому закладі ВІКЗ знаходилась бухгалтерія, мій кабінет, приміщення з документацією, фондосховище. Мій кабінет був надзвичайно пошкоджений, скло від вікна просто ножами врізалось в стіни.

За збігом обставин, в той день я була на зустрічі у Києві, співробітники були на обідній перерві, а бухгалтер у казначействі. Тож все, на щастя, минулося без потерпілих.

— Чи зазнали пошкоджень експонати, картини, інші вироби?

— Частка фондів, які належать до основного фонду згідно з розпорядженням Департаменту культури та туризму Київської обласної державної адміністрації та Міністерства культури та інформаційної політики України, була вивезена у безпечне місце. Частина фонду знаходилась у приміщенні на Грушевського, але, враховуючи, що вікна в цьому приміщенні були відразу закриті, за умовами зберігання музейних фондів, для запобігання потрапляння світла на предмети, решта наших експонатів не була пошкоджена.

— Відновили вже адміністративну частину, яка була пошкоджена внаслідок падіння уламків від російської ракети?

— Так, для того, щоб відновити повноцінно роботу ВІКЗ чекаємо повної відбудови адміністративної частини. Зараз тривають ремонтні роботи. Трохи бракує робочого місця, але це не головне. Зараз головне – це Перемога України та життя кожної людини.

— У туристичному стартапі Flat Planet з’явився тур «Вишгородським історико-культурним заповідником». Розкажіть, будь ласка, як вдалося чи не одними з перших долучитися до цього проєкту?

— Це виявився дуже цікавий збіг обставин. Зі співробітниками Вишгородського історико-культурного заповідника ми проговорювали нові ідеї, створення нових цифрових продуктів. Згодом у численних музейних групах у вільному доступі з’явилось запрошення від туристичного стартапу Flat Planet для закладів культури та музейних установ у цьому конкурсі.

Ми підготували проєкт, зв’язались з офісом Flat Planet та заповнили заявку. Надали необхідну інформацію і буквально за 5 днів у нас уже була робоча версія на затвердження. За тиждень Вишгородський історико-культурний заповідник з’явився у переліку 40 світових закладів, поруч з Нью-Йоркською картинною галереєю та Лондонським музеєм.

Можу сказати, що ця платформа відкриває можливості надалі розширювати інформацію про установу та прокладати міжнародні маршрути. На мою думку, це перспективно й актуально, не тільки зараз, а й після війни, коли попит на відвідування України буде неймовірним.

— До яких ще проєктів долучається «Вишгородський історико-культурний заповідник»?

— Днями було презентовано перший етап інноваційного проєкту «Цифрова кравецька книга кроїв українського традиційного одягу» і вона містить перші 8 строїв з Наддніпрянщини. Це – традиційний одяг кінця ХІХ – початку XX століття. Представлено як чоловічий, так і жіночий одяг. Головною метою є створення лекал для пошиття цього одягу.

Другий етап проєкту запропонували здійснити з ВІКЗ, тому що наші фонди в контексті традиційного одягу дуже багаті, і нам є що показати. Проте вони не такі розпіарені, не такі популярні, тому що свого часу вони знаходились у скринях і не були представлені загалу. Тому ще й цінність цього проєкту буде в тому, що вперше одяг Середньої Наддніпрянщини Київського регіону буде оцифровано і представлено в лекалах.

На презентації я була здивована попитом і цікавістю людей до цього проєкту, адже здавалось, що цей проєкт сегментований і націлений на вузьку аудиторію. Але, як виявилось, багато етнографів, а також велика кількість людей, які відтворюють одяг, людей які реконструюють історичний і традиційний одяг просто чекали цих лекал. І це свого роду вивчення і збереження історичної, зокрема, етнографічної спадщини.

Лекала є у вільному доступі на сайті проєкту «ВидимоНевидимо». Будь-хто може взяти ці лекала і реконструювати та модернізувати одяг.

— Ви є членом Експертної ради з питань нематеріальної культурної спадщини при Міністерстві культури та інформаційної політики України. Скажіть, будь ласка, які ініціативи впроваджувались чи впроваджуються на Київщині?

— Так, окрім своєї основної роботи у ВІКЗ, я маю ще багато фахових участей у різноманітних експертних радах. Я входжу до Експертної ради Українського культурного фонду та до Експертної ради з питань нематеріальної культурної спадщини при Міністерстві культури та інформаційної політики України. Також я є головою Комітету з присудження премій з нематеріальної культурної спадщини при Міністерстві культури та інформаційної політики України.Можу зазначити, що попит та інтерес до нематеріальної культурної спадщини є просто феноменальним.

До нематеріальної культурної спадщини відносяться звичаї, традиції, обряди, вірування, знання, що стосуються природи й Всесвіту, традиційна кухня, традиційні ігри, традиційні ремесла, народна медицина. Головними учасниками цього процесу є носії НКС. Носії, це ті люди, які вживають цей культурний продукт щоденно, які його відтворюють і передають з покоління в покоління.

Є плутанина між народними ремеслами й майстрами, які відтворюють шедеври народних ремесел, та між нематеріальною культурною спадщиною та її носіями, котрі повсякденно в цьому процесі. І головним елементом в нематеріальній культурі є сам елемент, а не майстер. Це суттєва відмінність.

Я запропонувала ініціативу щодо просування просвітницького проєкту «Елементи нематеріальної культурної спадщини як фактор самоідентифікації громади» у містах Ірпінь, Бровари, Вишгород, Бориспіль, Біла Церква, Обухів тощо. Департамент культури та туризму КОДА підтримав її. В рамках цієї ініціативи проходять обласні семінари, лекторії та консультації.

Після цього розпочалась робота з Київським регіоном, адже коли я вступила до складу Експертної ради з питань нематеріальної культурної спадщини, Київська область, на жаль, була представлена всього одним елементом – це була пісенна традиція села Луки Бучанського району.

Можу запевнити, що потенціал Київщини значно більший. Хочеться, щоб громади ініціювали подачу таких елементів НКС, тому й проводиться обласний семінар у містах Київської області щодо роз’яснення та озвучення основних базових позицій щодо подання елементів НКС до Національного переліку НКС України.

Дуже часто траплялось, що громади спершу не могли нічого представити, але після лекції, після наведених прикладів з інших громад, багато носіїв підходили та казали, що вони вже знають, що будуть презентувати. Основою цієї ініціативи має бути поштовх і бажання самої громади представити свій елемент. Цей процес не повинен бути штучним. Громада сама має знати про елемент своєї нематеріальної культурної спадщини. Він повинен бути знаковим для громади та об’єднувати її. Не територіальну, а громаду людей, які дотичні до створення цього елементу.

— Які ще елементи НКС з Київщини є у цьому переліку?

— У липні 2022 року Національний перелік нематеріальної культурної спадщини України поповнився  елементом «Бортництво Київської області».

Особливістю традиції бортництва Київщини, зокрема, на Іванківщині, порівняно з Житомирщиною та Рівненщиною, є відносно більше проявлення цієї традиції у формі колодного бджільництва, яке розвивалось поряд з класичним бортництвом

Також, елементом нематеріальної культурної спадщини є «Обухівський «шитий» рушник», який у грудні 2023 року також внесли до Національного переліку НКС України. Виготовлення шитих рушників надзвичайно розповсюджене не лише в Обухові, але у деяких селах Обухівської громади, зокрема, у Таценках та Красній Слобідці, а також у селищі міського типу Козин та селі Старі Безрадичі Козинської громади на Київщині. На думку етнографів, обухівські рушники широко використовувалися у весільному обряді. На них ставали молодята, ними підперезувались свашки. Такими рушниками прикрашали оселі, їх переважно вивішували на покуті. Є підтвердження, що в Обухові раніше рушники вишивали не тільки жінки, а й чоловіки.

Обухівський шитий рушник був на розгляді в Експертній раді вже 4 роки. Він має велику історичну складову та велику унікальність. Ця традиція занепадала за радянських часів, тому що заборонялось займатись будь-яким народним промислом, але все ж таки це явище не зникало. Коли громада попросила консультацію в Експертній раді, ми визначили проблемні питання, на які творче об’єднання не мало відповіді, і таким чином вони дуже швидко відреагували. Пропрацювали всі зауваження і цей елемент, який також є на гербі Обухова, внесли до Національного переліку НКС України. Кожен елемент НКС є цінністю і надбанням всього українського народу і, безумовно, він є фактором ідентифікації громади. Я вважаю, що нематеріальна культурна спадщина може дати серйозний економічний, туристичний, соціальний та культурний розвиток регіону і місцевості. І цей шанс треба використовувати.

У 2022 році започаткувався проєкт, пов’язаний з історією Обуховицького ткацтва. В складі представників національних музейних установ, ми приїхали до Іванківського історико-краєзнавчого музею, який був зруйнований росіянами у лютому 2022 року. Станом на травень 2022 року ще не було чіткої інформації, що саме було знищено у цьому музеї. Сайт музею повідомляв, що там перебували експозиції з археології, роботи Марії Примаченко і роботи іванківських ткаль. З’ясувалось, що частину робіт Марії Примаченко винесли, і вони були у безпечному місці, але цей факт не розголошували до звільнення Київщини. Згодом, у вересні 2022 року відбулась виставка цих робіт – «Марія Примаченко. Врятоване». Потім нам вдалося з’ясувати, що снаряд потрапив якраз в ту частину музею, де експонувалися роботи обуховицьких ткаль.

Коли я почала досліджувати цю тему, перш за все довелося змінити назву, тому що стало відомо, що це не роботи іванківських ткаль, це роботи ткаль з села Обуховичі. І тоді ж несподівано вималювалась постать видатної ткалі, лауреатки Шевченківської премії, народної майстрині України Ганни Верес. Ганна Верес та її матір Марія Пособчук були ініціаторами створення Цеху декоративного ткацтва в с. Обуховичі.

А музей з роботами обуховицьких ткаль знаходився у Будинку культури в селі Обуховичі, що на Київщині, і в цьому музеї під час окупації перебували рашисти. З середини все обладнання було вивезено, а те, що залишилось, було понівечено. Рашисти забрали всі ткані рушники, а один унікальний рушник вони використовували як фіранку на вікні.

Сам музей та бібліотека в Обуховичах були потрощені рашистськими окупантами. І, до речі, наша делегація зафіксувала це вперше, про це не говорилось. І після цього виник великий інтерес до проєкту.

Організувавши колег, ми розробили проєкт «І на оновленій землі». Тому що у Національному музеї Тараса Шевченка зберігаються роботи Ганни Верес, це певна кількість таких художніх полотен, панно, рушників, за які вона отримала Шевченківську премію.

Тема «Іванківського» ткацтва достатньо часто згадувалась у відкритих джерелах. Коли я почала більш плідно і тематично розмовляти з представниками Іванківської громади, то вони поправили, що це саме Обуховицьке ткацтво. Також вдалося з’ясувати, що ця традиція ніколи не переривалась, вона занепадала, але весь час відтворювалась обуховицькими ткалями.

Проконсультувавшись з Експертною радою, представники громади створили облікову картку, і так в кінці березня 2023 року був виданий наказ МКІП щодо внесення елементу «Обуховицьке ткацтво» до Національного переліку НКС України. Можна сказати, що це дуже показовий випадок і дуже гарна та кропітка робота громади, щоб досягнути представлення елемента НКС на такому рівні.

— У листопаді 2023 року Україну вперше обрали до складу Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. На вашу думку, які нові можливості відкриваються для нашої країни з цим рішенням?

— Перш за все, 2024 рік для України є ювілейним, адже виповнюється 70 років членства нашої країни в ЮНЕСКО. Роль і участь нашої держави в ЮНЕСКО була завжди колосальною ще на рівні УРСР. Попри волю і вказівки з центру на той час, почасти через нівелювання української культури, українські дипломати продовжували представляти нашу культуру та популяризувати її. Україна завжди демонструвала у цьому плані великий потенціал.

Тому варто зазначити, що членство України в ЮНЕСКО – це додатковий шанс і можливість. Це престиж і це відзначення. Сьогодні в Україні як Міністерство культури та інформаційної політики України, так і громадські організації, а також низка різноманітних експертних рад працюють дуже активно, це факт, і ЮНЕСКО здійснює колосальну роботу по лінії допомоги закладам культури та відновленню тих культурних об’єктів, які постраждали в результаті російської агресії.

— Місто Вишгород є культурною спадщиною часів Київської Русі. Чи можете ви стверджувати, що певною мірою ВІКЗ зберігає таємниці того періоду?

— Вишгород це місто з колосальним потенціалом: історико-культурним, мистецьким, археологічним, етнографічним, і цей потенціал ще не відкритий повною мірою в силу об’єктивних і суб’єктивних причин.

І це саме той наратив, коли історико-культурна спадщина може впливати на формування міста, його соціальне, культурне, економічне і туристичне зростання. Тому що спадок Київської Русі – це і Княгиня Ольга, бо Вишгород був її «вотчиною» і називався «Вольжин град», і резиденції князів Київської Русі, поховання перших святих страстотерпців Бориса і Гліба, вивезення у XII столітті Вишгородської ікони Божої Матері до Володимира на Клязьмі, це перебування тут з перших рочків Анни Ярославни, і те, що Ярослав Мудрий закінчив тут своє земне життя і вже на санях був перевезений у Софію Київську, де його поховали. І всі ці аспекти та пам’ятки не завжди враховувалися.

На території Вишгородського історико-культурного заповідника також знаходяться памʼятки національного значення: Городище літописного міста Вишгород (ХІ – ХІІІ ст.) та Ландшафт давнього Вишгорода. Пам’ятки місцевого значення: Давньоруський горн ХІ – поч. ХІІІ ст., храм святих страстотерпців Бориса і Гліба, Будинок «Клюкви» поч. ХХ ст., Земська школа, поч. ХХ ст., які створюють неповторний історико-культурний ареал і приваблюють туристві не тільки з України, але й з інших країн.

Ми все це досліджуємо, пропагуємо, але без підтримки місцевої, обласної влади, звісно, такі широкі проєкти робити неможливо. Хоч, Вишгород – це справжній центр української історії, формування державності та ремесел України.

Читайте також: У Києві дитячу школу мистецтв назвали ім’ям Героя України, хормейстера Льва Венедиктова

Фото: Влада Литовченко, ВІКЗ

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі