Російськомовна поетка з Димера вивчає українську, щоби нею писати віршовані рядки: історія Ірини Савєкіної

Поетка Ірина Савєкіна має велику колекцію нагород, дипломів та відзнак, видала не одну поетичну збірку та відвідала із читаннями більшість міст України. Дівчина пише й малює у своїй уяві образи російською, але зараз, після початку повномасштабної війни, її найбільшою мрією стало вивчення української та написання творів саме нею. Це складно, адже оточення поетки з дитинства було російськомовним. Та для того, хто має мету, немає жодних перешкод.

Ірина Савєкіна народилась у Дніпрі, тоді ще Дніпропетровську. Там минули її дитячі роки. Вихованням майбутньої поетеси займалися бабуся з дідусем. Коли Ірина переїхала до Димера, то пішла до київської спецшколи-інтернату № 15. На той час двері звичайної школи для людей з особливими потребами були закриті, та і їй самій було складно навчатися у великих групах.

Римувати Ірина почала ще в шкільному віці. Її поезії про дитинство, дружбу, природу побачили світ на сторінках журналу «Джин».

Поштовхом до написання глибоких ліричних поетичних творів стало нерозділене шкільне кохання. Ірина не могла сказати про свої почуття вголос, тому вони вилилися в поетичні рядки.

«Завжди з ностальгією та трепетом згадую той період життя», ‒ додає поетеса.

Зараз Ірина часто їздить до столиці, тому що дуже активна: відвідує виставки, музеї, презентації, фестивалі й концерти. Каже, що це надихає. Оскільки дорога з Димера до Києва часом може зайняти й до трьох годин, вона пише в транспорті або очікуючи на зупинках.

«Намагаюся відразу занотовувати поетичні рядки, рими, щоби потім скомпонувати їх у поезію, тому зі мною завжди записник та ручка. Раніше часто доводилося бувати в санаторіях у різних містах України, і я пам’ятаю, що завжди писала, де б я не була», — зізнається Ірина.

Відпочити душею та черпати натхнення допомагає вишивання, виготовлення ляльок-мотанок та миловаріння.

Пише дівчина переважно інтимну лірику, але має й декілька прозових творів, які друкувалися в паперових виданнях. Свою сучасну поезію Ірина адресує коханій людині, яка є для неї великою підтримкою й опорою.

Свого часу через письменницю Ладу Лузіну поетка передала декілька ліричних творів для Наталії Могилевської, своєї улюбленої співачки.

Ірина Савєкіна має чимале літературне надбання: 4 авторських збірки «Школьному герою», «Збірка віршів Савєкіної Ірини» (2002 р.), «Тільки про любов» (2016 р.), «Любов — це світ для двох» (2019 р.).

Християнський журнал «Стежинка», у якому Ірина друкувалася, перекладено різними мовами світу, тому завдяки письменниці Олені Мікулі її поезія звучить українською, а також перекладена на німецьку, румунську, болгарську, казахську, киргизьку та грузинську. Також Ірина часто ділилася своєю свою лірикою на християнському радіо «Емануїл».

«Пишу про Бога, коли відчуваю щиру вдячність», ‒ акцентує поетка.

З випуском збірок поезій Ірині допомагають депутати Києва, Вишгорода, Димера, громадська організація «Об’єднання людей з інвалідністю «Джерело натхнення» та благодійний фонд «Давайте допоможемо». Іноді фінансово підтримують прості пересічні люди, за що дівчина їм щиро вдячна. Зокрема Анна Онищенко, ексзавміністерка юстиції, теж сприяла друку поезії Ірини Савєкіної. Одну зі своїх збірок Іринаа видала власним коштом.

Під час повномасштабної війни поетка дуже важко переживала криваві події довкола. Димер був в окупації понад місяць, вулицями їздили танки, до будинків заходили російські військові, про що вона навіть боїться згадувати. За цей час дівчина не написала жодного рядка, її єдиним завданням було вижити. Уже після деокупації Димера Ірина написала 2 вірші про війну, які надрукували в колективній збірці «Відродження» видавництва «Лілія». Ця тема й досі для поетки дуже болюча.

«Писати про війну складно, особливо, зважаючи на те, що вона досі триває», ‒ додає авторка.

Ірина пише російською мовою, тому що думає й уявляє російською. Вона відвідувала російськомовний садочок і навіть пам’ятає пісні, які вони там співали, наприклад, «Катюшу». Поетка росла в російськомовному середовищі, хоч школа й була українською. Коли Ірина в тринадцятирічному віці приїхала до Димера, що за 30 кілометрів від столиці, то почула чисту українську мову. З того часу закохалася в неї та намагається опанувати. Поетка дуже хоче писати вірші українською та докладає до цього всіх зусиль. Зізнається — це її заповітна мрія.

По суботах Ірина відвідує курси української мови при бібліотеці імені Василя Симоненка в Києві. Їх безкоштовно проводить мешканка Бердянська Віталіна Ганзина, яка також евакуювалася до Києва. Оскільки в одній особі викладачки поєднуються філолог, педагог та письменниця, то курси проходять у невимушеній атмосфері. Ірина дуже сподівається, що незабаром зможе створювати у своїй уяві образи й озвучувати їх українською. Тоді її лірика стане україномовною.

З лютого Ірина не будує далекосяжних планів на майбутнє. Планує й надалі писати, розширювати коло своїх інтересів і, звичайно, наполегливо вивчати українську мову. Дуже чекає Перемогу, тому що хоче подорожувати й далі милуватися краєвидами України. Поетеса вірить, що це буде зовсім скоро.

Авторка: Валентина Турчин.

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.