Розстріляне передмістя: 5 історій з окупованої Київщини

Після звільнення міст і сел Київської області від окупантів світ вразили кадри з Бучі: розтрощені будинки та тіла вбитих, що лежать просто серед вулиць. Насправді з цими жахами зіткнулися мешканці багатьох населених пунктів Київщини. Ми зібрали п’ять історій людей, які пережили пекло і дивилися в очі смерті.

Історія перша. Ірпінь

Їх було троє. Вони були жорстокі і насолоджувались своєю владою. Вони накинулися на маму і на 15-річну сестру. Старшу 17-річну доньку не чіпали. Сказали, що потворна. На її очах рідних ґвалтували і з особливою жорстокістю били. Коли все закінчилося, вона залишилася одна. Одна з двома тілами найближчих їх людей. Йдучи, вони сказали: «Живи і розповідай іншим». Чотири дві вона провела з ними в будинку. Коли місто звільнили — змогла поїхати до бабусі.

Цю історію переповіла уповноважена Верховної ради з прав людини Людмила Денісова. За словами посадовиці, дівчина звернулася на спеціальну телефонну лінію і попрохала допомоги. Зараз з нею працюють психологи.

Історія друга. Буча

До війни вона працювала в IT. З перших днів збройної агресії волонтерила. 4 березня разом з двома друзями вчергове повезла їжу для собак у Бучі. Їхній автомобіль розстріляли російські солдати. Всі троє загинули: поранення були несумісні з життям. Це було навмисне вбивство: солдати стріляли прицільно. Історію Анастасії Яланської переповів її колишній колега. «Тошнота от страха — это не миф», — один з останніх записів у блозі Анастасії.

Історія третя. Гостомель

«Ми провели у місті дев’ять днів, потім на свій страх і ризик врятувалися. Повернутись вдалося лише на початку квітня. Біля нашого житлового комплексу стояло 10 розстріляних машин. Мене охопив жах від усвідомлення, що могло бути з нами», — поділилася Євгенія. — «Наш будинок вистояв, на щастя, хоч і з великими пораненнями. 8 березня туди заїхали орки і жили до 30 числа».

Жінка розповідає, що окупанти зашли до всіх квартир, вирвали двері та заклали ними вікна. У кімнатах вчинили страшенний гармидер. Туалети — то окрема історія. Непрохані гості спали, доїдали харчі господарів та пиячили. А наостанок залишили записки: «Мы этого не хотели» та «Спасибо, извините».

Історія четверта. Ворзель

6 березня російські військові кинули в один з підвалів, де переховувалися люди, димову гранату. Коли з підвала вибігли жінка і її 14-річний син, окупанти відкрили по них вогонь. Хлопчика вбили на місці. Жінка померла від ран через два дні. Цю історію вона переповіла чоловіку, який ховався у тому ж підвалі. Вона буквально помирала у нього на очах. Випадок зафіксовано у звіті Human Rights Watch.

Історія п’ята. Україна

«Мене залишили з бабусею, бо боялися [мама і сестра], що за кордон мене не випустять. Хоча мені тоді ще не було 18. Зараз вже є. Вони [російські військові] били мене і її. Я намагався її захищати. Я правда намагався! Я просив її не чіпати! Але вони били і били… її зараз вже немає. Я не впорався…»

Це — одна з сотень історій, якими діляться люди з психотерапевткою Олександрою Квіткою. Вона —  одна з п’яти фахівців, які працюють на Гарячій лінії психологічної допомоги українського омбудсмена. Серед людей, які звертаються до неї — жінки і чоловіки, зовсім маленькі дівчатка і бабусі. Дуже багато звернень було після визволення Київщини. Сотні людей потребують допомоги. Багато з них не знають, як жити далі.

«Одна дівчинка 13 років на моє запитання, чим я можу їй допомогти, сказала мені: будь-ласка, допоможіть мені змінити орієнтацію, я не хочу більше любити чоловіків», — розповіла фахівчиня в одному з інтерв’ю.

Напевне, у кожної сім’ї з окупованих територій тепер будуть свої історії про пережитий страх чи дивний порятунок. Геноцид на Київщині вразив світ. На жаль, нам ще належить дізнатися страшну правду про Маріуполь, Херсонщину, південний схід України.

Фото: pexels.com