Секретар Білогородської сільради Юрій Марченко: не уявляю, як я міг би сидіти вдома чи в кабінеті, коли треба було вивозити людей з окупованої Київщини

Повномасштабне вторгнення росії застало Юрія Марченка за кордоном. Не гаючи часу, нинішній секретар Білогородської сільської ради, а тоді депутат сільради, очільник постійної комісії з питань комунального майна, земельних ресурсів, будівництва й архітектури вирушив до України. Діставшись рідного регіону, він вступив до лав тероборони й доєднався до волонтерської діяльності.

Журналісти «Київщини 24/7» розпитали Юрія про те, чи відчував він неминучість повномасштабної війни, що було найважчим під час евакуації жителів окупованих міст і селищ та хто з колег та односельців давав натхнення не опускати руки у найважчі березневі дні.

Як Білогородська громада зустріла початок повномасштабного вторгнення? Як особисто ви зустріли цю війну?

Перепрошую, але варто пам’ятати, що війна в нас триває з 2014 року. Білогородка не жила поза нею. Ми вшановували пам’ять загиблих, допомагали ветеранам та військовим на східному фронті.

Коли рашисти поперли з новою силою, я був за кордоном із родиною на відпочинку. Родина залишилася там, а я одразу вирушив додому. Вийшло не дуже швидко, літаків не було. Діставався автобусами та попутками через багато кордонів. Приїхав і одразу вступив до загону ТРО.

Сказати, що ми (громада) були готові — звісно, ні. Думаю, навіть люди, які попереджали про можливість великого наступу окупантів, до останнього сподівалися, що біда нас мине. А що казати про нас пересічних громадян? Ця війна не вкладається в жодну нормальну людську логіку.

Але досвід волонтерства й допомоги фронту та патріотизм людей спрацювали: ми дуже швидко організувалися і почали робити все можливе у важливих напрямках: захист території, евакуація, допомога біженцям. Усе було дуже злагоджено.

Як місцевий депутат маю впевненість, що тут надзвичайно важливим фундаментом стала реформа самоврядування. За ці роки люди відчули, що можуть реально впливати на життя свого села та громади. Активні громадяни об’єднувалися, здійснювали багато соціальних, екологічних та культурних проєктів. Накопичився дуже великий досвід самоорганізації, вміння працювати в команді. І довіра до місцевої влади зросла. Серед моїх колег, депутатів Білогородської селищної ради, усі люди не випадкові. Кожен має авторитет у громаді.

З початку повномасштабного вторгнення ви присвятили себе волонтерству. Розкажіть про вашу волонтерську діяльність детальніше.

Повторюся: ми з друзями та колегами й до цієї біди допомагали військовим. А тепер, коли найближчі друзі та колеги пішли у військо, коли російські окупанти нищать життя сусідів та знайомих, — хіба можна залишатися осторонь? Не уявляю, як я міг би сидіти вдома або в кабінеті, коли треба було вивозити людей, що виривалися з окупованих Бучі, Ірпеня інших міст та селищ. Треба було шукати броніки й шоломи, щоби зберегти життя військових.

Ви отримали подяку від мера Ірпеня Олександра Маркушина, зокрема й за допомогу в евакуації мешканців. Розкажіть, що під час евакуації було найважчим? Чия історія з мешканців справила на вас найбільше враження?

Найважчим було розуміти, скільки є людей, яким ми не можемо допомогти. Дізнаватися про людей, що не дійшли, яких москальська сволота вбила буквально за кількасот метрів від рятівного мосту в Романівці. Історій тоді не було. Ми зустрічали людей настільки заляканих та виснажених фізично й морально, що навіть у дітей не завжди були сили плакати — не те що говорити.

Що вам допомогло пережити дні активних воєнних дій на Київщині? Звідки ви сьогодні черпаєте ресурси для життя, роботи та підтримки людей?

Коли війна нищила Київщину, життя кожного з нас було під постійною загрозою. Ніхто не думав, де брати ресурс. Питання було в одному: якщо ти загинеш, то ти або приречена жертва, або до кінця чинитимеш спротив — хто який може. А потім розумієш, що вся ця робота — шалена, тяжка, виснажлива, однак вона притягує у твоє коло спілкування надзвичайних людей. Про кожного можна писати книжку або знімати кіно.

Наприклад, мій друг — отець Михаїл Ткач, також депутат Білогородської сільради, настоятель Храму Архистратига Михаїла. Багато років свого служіння він присвятив утворенню помісної автокефальної церкви України. Заснував недільну школу для дітей, куди вони йдуть не завдяки наполяганням батьків, а самі тягнуться. Так ось, весь час, коли Білогородка приймала біженців, він просто жив в автівці. Зустрічав людей. Через контакти з паствою знаходив, де їх можуть прийняти й хоча б тимчасово розмістити. Сам розвозив.

Наша місцева підприємиця, власниця кондитерської КОКО Юлія Комісарова — надзвичайно творчо обдарована людина. Вона проводить роботу з допомоги військовим. І це ж не просто зібрати кошти чи речі. Необхідно розібратися, що купити, аби було найкращої якості й за вигідною ціною. Тут пані Юлія — просто енциклопедія. Спілкування з такими людьми піднімає над буденністю та насичує енергією.

А ще є емоції. Моя фірма забезпечила Wi-Fi у сховищі другої школи Білогородки. Коли лунає тривога, думаю про дітей, що вимушені сидіти довгий час у бомбосховищі. Тепер вони можуть там чимось зайнятися: вчитися або гратися. І їм хоча б трохи легше переживати тяжкий час. Від цього мені стає приємно на серці.

Як жила громада під час часткової окупації Київщини та як допомагала окупованим населеним пунктам?

Важко жила. Ми живі люди — було і страшно, і сумно, багато побутових незручностей. Але головне — люди ділилися останнім: теплими речами, їжею, місцем у своїй хаті. Деякі речі я розповів вище. Ми першими приймали людей з окупованих територій Київщини. Вважаю, що це було нашою головною місією.

Яка з проблем громади наразі є найболючішою?

Найболючішою була проблема з електрикою. Але зараз, на щастя, уже все налагоджується.

Світлини: Facebook Юрія Марченка.

Автор: Микита Капустін.

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.