Шукав безпечне місце, а опинився в епіцентрі окупації: історія киянина Юрія Добрянського

Вижити в окупації на Київщині без світла і зв’язку та полювати дичину, ховаючись від снайперів. Майже не спати понад місяць, коли над головою свистять ракети і ворожа авіація, і, попри все, не втрачати надію і навіть виходити на зв’язок, щоби повідомити рідним найголовніше: живі.

Киянин Юрій Добрянський розповів журналістці «Київщини 24/7» про те, як, шукаючи безпечного місця, 24 лютого виїхав зі столиці і опинився в самому епіцентрі окупації.

Юрій працює водієм екстреної медичної допомоги в Києві. Чоловік захоплюється мисливством: у лютому-березні це захоплення ледь не коштувало йому життя.

Далі відновлюємо хронологію подій на основі його спогадів.

Напередодні повномасштабного російського вторгнення Юрій перебував у відпустці. Як він згадує, 23 лютого в Києві вже відчувалася тривожна атмосфера: безліч машин на виїзді з міста, всі кудись спішили й летіли, хоча була тільки середа. Ніхто не знав, чого очікувати, однак точно знали одне: буде війна. Але на той момент навіть не уявляли собі, що ворог зайде з території білорусі і просунеться аж до Київського моря.

«Коли щось почало назрівати, дружина запропонувала поїхати в Кам’янку. Якщо навіть щось буде – нас там не дістануть. У мене одна донька живе у Вишневому, а інша – в Ірпені, працює в 9-ій лікарні. Уже 24 лютого, коли ми зібрались виїжати , вона прийшла до нас пішки від телевежі до Святошино і попросила завезти її в Ірпінь. Ми її вмовляли: ніякого Ірпіня, дзвони до чоловіка, нехай виходить на Варшавську трасу, ми вас забираємо і їдемо в Кам’янку. Та донька була непохитна – везіть мене в Ірпінь. Транспорт на той час вже не ходив, було близько 18 години. Виїхали через Романівський міст, поїхали тією дорогою, щоб оминути затори, бо в Києві на той момент робилось чортзна-що: натовпи людей, всі стривожені й намагаються виїхати. Ніхто нікого не слухав, всі рвали кігті. Я живу неподалік проспекту Перемоги, це Житомирський напрямок. Там же проїхати не можна було – все стояло. Ми починаємо їхати на Ірпінь через Романівський міст. Донька живе саме неподалік Гостомеля. Приїхали до неї, коли вже почали бомбити, навіть бачили літаки. Однак, як не вмовляли доньку, вона вирішила залишитись», – ділиться чоловік.

На виїзді з Гостомеля Юрій із дружиною стали на заправку долити газу, бо машина виявилась незаправленою. Поки дійшла черга, обидва ледь не посивіли – від вибухових хвиль все наче підкидало. Продуктів купити їм не змогли – магазини позакривались через бомбардування.

«Вискакуємо ми з Гостомеля – Гостомель весь гуде. Їдемо на Демидів, а далі на Димер. Дивимось: біля Демидова йде колона машин. На той час вже смеркало, було біля 8 вечора. Під’їжджаємо ближче, а це, виявляється, йшла перша колона БТР-ів рашистів з символікою V – я ще спочатку не зрозумів, що це за нові знаки. Чи то наші війська, чи що це взагалі. Проскочили ми до Демидова, далі на Димер і вже в Кам’янку, де чекала сестра дружини. Вирішили залишитись там, бо вернутися б не змогли – позаду рашисти. До світанку ніхто майже не спав, позакривалися й дивилися телевізор», – розповідає Юрій.

Зранку зв’язку та світла в Кам’янці вже не було. Працював лише маленький радіоприймач, який дружина Юрія потім надійно ховала. З його допомогою вони дізналися, що рашисти вже в Козаровичах, які прямо впираються у Київське море. Наступного дня підірвали мости й дамбу Київського моря. Так вся вода пішла по Ірпеню. Це зупинило окупантів, а Юрій із родиною залишились в кільці.

Усвідомивши, що через захоплення полюванням прізвище Юрія могло бути у чорних» списках, які складали колаборанти, чоловік вчасно сховав рушницю. Адже полювання велося було саме на мисливців, ЗСУ і всіх, хто міг чинити спротив.

«26 чи 27 лютого відбулась перша зустріч з окупантами. Точно сказати важко, бо всі ці дні були наче вічність, ніхто майже не спав, зв’язку немає й електроенергії теж. В погребі, на щастя, були запаси. Навіть ділились із сусідом – продюсером «Дизель-шоу» Сашею та його помічницею Марусею. Вони не встигли запастись продуктами. Напевно, теж не уявляли, що тікаючи з палаючого Києва потраплять у справжню пастку. Десь у ті числа поговорили з іншим сусідом і вирішили, що треба думати, де взяти хліба. Світла немає, води теж немає чим накачати, треба взяти десь бензин. Тоді ж вигадали, як сповістити близьких, що живі. Змайстрували в гаражі щось накшталт антени і подзвонили рідним», – розповідає Юрій.

Так чоловік дізнався, що сім’я його доньки змогла вирватись з оточеного війною Ірпеня і зараз вони у безпеці.

«Сіли в машину і поїхали шукати якісь продукти та бензин. Звичайно, знайти щось було вже нереально. Магазини, що траплялись по дорозі, були спустошені окупантами», – констатує чоловік.

Однак той день і Юрій, і його сусід запам’ятали назавжди, адже їхнє життя було… на відстані дула танку. На капоті авта саме майорів синьо-жовтий прапор, коли з-за рогу на них натрапила російська техніка.

Чоловік пригадує, що тоді обоє заклякли: зупинили машину і просто закрили очі, втиснувши тіла у крісла. У той момент були певні: це кінець. Але чи то рашисти були занадто зайняті мародерством наввипередки, чи то просто не помітили авто з «нацистською» символікою, але чоловіки лишились живі.

Повернувшись додому, Юрій ще не встиг відійти від шоку, як почув, що вулицями їхнього маленького хутора снує ворожа техніка – почались обшуки. Перша думка: засікли сигнал, хоча дзвінки рідним були нечасті і короткі. Добре, що конструкцію щоразу розбирали і ховали. Коли до вже й до їхнього двору наближались російські військові, Юрій, не чекаючи, поки вони почнуть гатити у двері і лякати стривожену дружину, вийшов назустріч.

– Гдє ані?

– Хто? – не розуміючи, про що мова, відповів Юрій.

– Ані, – кивнувши на рукав «с бєлим крєстом», витиснув із себе окупант. – Бандеравци што, в лєсу прячуцца?

Тоді росіяни в пошуках міфічних бандерівців вперше обнишпорили житло подружжя. Скільки разів це відбувалося ще, мабуть, не злічити.

«Через кілька днів приїхало 12 БМП і почали шукати Марусю, протягом 30 хвилин посадили її в машину і поїхали. Потім з’ясувалось, що її чоловік через російське посольство добився, щоб її вивезли в білорусь. Пішла інформація, що церква переправила гуманітарку в Димер через Ірпінь. Треба поїхати хоч хліба шматок взяти. Сіли в машину і поїхали до блокпоста. Там із машини витягують, рвуть на тобі одяг, дивляться, чи на тілі немає натертості від автомату, перевіряють документи. Гуманітарка виявилась жменькою рису чи макаронів. Але й на тому дякуємо, що виживали, як могли», – говорить Юрій.

Через певний час чоловік запропонував сусіду зловити якусь дичину.

«Спробували спіймати дикого кабана. І вийшло: поставили петлі, накидали кукурудзи. Річ у тім, що коли почались військові дії, кабанів почали ганяти по області. Ми були саме в епіцентрі, ті туди гатять, а наші гатять по них, снаряди вили зранку до вечора. Спочатку ми ще постійно бігали в погріб, а потім вже сил не було, вирішили, що як попаде, то попаде. Одного дня вранці почув, що танки йдуть, під цей шумок і побіг в ліс, приходжу до своїх петлів, бачу – кабан сидить. Тихенько назад до сусіда повертаюсь, треба було придумати, як забрати того кабана. Вирішили стріляти з рушниці, коли знову гуркотітимуть танки. Вичекали момент і вистрелили», – розповідає Юрій.

Поки сусід пішов назад ховати зброю, він взяв мотузки, щоб притягнути тушу кабана.

«Розділили м’ясо, так стало трохи веселіше. Але з кожним приходом рашистів все німіло. Одного разу приїжджають, вискакують і кажуть: від вас іде радіосигнал. Таки засікли. Ми почали переконувати, що це не ми, може, пожежна вишка. рашисти почали обшуки, та у нас нічого не знайшли», – ділиться Юрій.

Через деякий час вишку підірвали. На щастя, Юрій встиг передати сім’ї, що вони живі та здорові.

«20 березня відбулась ротація рашистів. На зміну етнічних росіян приїхали буряти та чеченці, вся ця нечисть. Відразу приїхали і посунули до Саші, продюсера Дизель шоу, але він на той час вже кудись виїхав, покинув машину. Влетіли вони до нього в дім, зламали замки і виносили все, що можна було. До нас разів зо 5 приходили», – ділиться Юрій.

«Розстріляли телефон, у мене насправді було їх два: на один я зробив дуже багато знімків, як вони на танках їдуть, на вертольотах летять, БТР їхні. Але, як це побачила дружина, то сказала сховати телефон і все видалити. Дуже боялась. Перевертали всю хату. Що вони шукали, незрозуміло. Відкрили гараж, а там у мене сейф був, де лежали патрони. Йду за ними і молюсь, щоби тільки вони того сейфа не побачили. У мене там поробки різні, багато інструменту, все заставлено. Якось пронесло, вийшли з гаража – трохи видихнув: на щастя, пропустили сейф. Саме тоді вже пішла інформація про Бучу й Ірпінь, – Юрій говорить тихіше, робить глибокий вдих, – про розстріли».

«Щоразу їхній прихід викликав шок. Від них можна було очікувати що завгодно. З попередньою ротацією ще можна було говорити, просити не чіпати, кадирівці ж нічого не тямлять, дикий народ. Вони навіть не розуміли, чого сюди прийшли: чи то в пошуках міфічних бандерівців, чи військових ЗСУ, як попередня зміна – ні, вони просто ходили по дворах і, коли що не так, відразу автомат до голови. Так продовжувалось до кінця місяця. Як і відсутність сну через постійні вибухи, свист ракет над головою та звуки російських літаків зі зрадницької білорусі», – ділиться Юрій.

30 березня чоловік дізнався, що наче окупантів почали палити в Димері.

«Десь 31 числа сів в машину і поїхав розвідати обстановку, бо ж на роботу треба. Дивлюсь: так, немає їх, навіть покидали ті машини, що повіджимали у місцевих, так тікали. Блокпостів вже не було, але і їхати туди не можна було – все заміновано. Обережно подивився, подзвонив до начальника, бо з’явився зв’язок. Доїхав до Ірпеня, там все було зруйновано, зірвані мости… і наші. Нарешті наші!», – розповідає Юрій.

«Ставили понтонні переправи та їхали танками виганяти рашистів далі. Попросили поки не їздити нікуди і почекати з виїздом до Києва, так і зробили. 9 квітня ми виїхали додому в столицю. На роботі всі ахнули: ти живий. Живий, кажу, ще й дичини поїв», – усміхається Юрій.

Питаємо, коли вони з родиною змогли прийти до тями після окупації.

«Напевно, повністю не змогли ще досі, не можемо нормально спати. Дружина відволікалась усе літо на городі, почала потихеньку відходити. А я приходжу на роботу, в колектив, і тут якось краще», – ділиться Юрій.

Зараз подружжя допомагає відновити житло доньки і зятя, яке зазнало руйнувань в Ірпені через бойові дії.

На момент окупації Юрій Добрянський, його дружина та її сестра перебували в селі Кам’янка  Вишгородського району Великодимерської громади. Саме розташування їх і врятувало, адже населений пункт знаходився в маленькому хуторі в лісі.

Фото: Юрій Добрянський.

Авторка: Софія Шевченко.

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.