7 Лис, 09:30
918
Від інженера-забудовника до волонтера та протезиста: історія мільйонера з Київщини, який рятує життя
«Київщина 24/7» продовжує серію статей про Героїв, які своєю діяльністю прославляють наш регіон. Звісно, військові серед них на першому плані, бо саме на їхніх плечах тримається вся країна, за їхніми спинами живе кожен з нас і щодня зустрічає сонце. Але є ще й інших фронт – волонтерства та допомоги. І від міцності та стабільності цього тилу залежать й успіхи та незламність на передовій. Ті, хто поставив інтереси тих, хто потребує підтримки, вище власних – також Герої. Нам треба знати про них, бо саме такі приклади дають впевненість, що ми переможемо. Бо саме з таких історій складається велич і міць нашого народу.
Сьогодні історія доларового мільйонера В’ячеслава Запорожця, який змінив дорогі автівки, гелікоптери і яхти на евакуаційні авто і клініки для протезування. Він міг або виїхати з країни, знайшовши «шлях» для цього, або далі розвивати свій бізнес. Але чоловік зробив інший вибір – все віддати на благо людей та країни, на яку напала сусідня країна.
«На жаль, я не відчував війну, яка почалася у 2014 році»
В’ячеслав Запорожець за освітою інженер – будівельник. У 2001 році чоловік заснував будівельну компанію «Сучасні технології будівництва», яка потім стала цілим холдингом. Будував промислові об’єкти, логістичні та торговельні комплекси. В’ячеслав є автором більше десятка великих популярних гіпермаркетів. У 2008 році компанія В’ячеслава була в трійці лідерів в країні. Штат співробітників налічував близько 3 тисяч людей.
«Я дійсно був доларовим мільйонером. У 2006 році я придбав гелікоптер, у 2008 другий. Гелікоптери використовував для відвідування і контролю за будівельним процесом, бо об’єкти були по всій Україні та на машині неможливо було їх об’їхати», – розповідає чоловік.
Потім трапилась криза. І в 2009 році для В’ячеслава настали тяжкі фінансові часи й перша втрата великих коштів, яка тривала декілька років. Тому, коли друзі-буддисти запропонували поїхати до Індії на «перезавантаження» він охоче погодився. Там він познайомився із Далай-ламою – духовним лідером послідовників тібетського буддизму. Надихнувшись місцевою культурою та духовністю, В’ячеслав відчув, що в нього почали змінюватися погляди та цінності. На той момент він важив 150 кг, а після повернення зайнявся собою і самостійно схуд до 115 кг та відновив бізнес.
«Я зробив реставрацію дзвіниці Києво-Печерської Лаври. По суті, ми її врятували. Ми посилили фундамент несучих конструкцій, фасаду, замінили покрівлю, зробили майданчик для відвідування. І зараз всі кияни та туристи можуть бачити це все», – пригадує одну з перших альтруїстських справ Вʼячеслав.
Наприкінці 2013 року В’ячеславу запропонували звести у Казахстані мережу супермаркетів та гіпермаркетів. Бізнесмен погодився і створив там дуже потужну будівельну кампанію, перевіз туди та побудував новий завод металоконструкції. А тим часом в Україні почалася війна – анексія Криму, сепаратистські мітинги на Сході й Півдні країни та створення незаконних ДРН та ЛНР. В’ячеслав із докором собі тепер згадує, що ця частина української життя пройшла повз нього:
«І на жаль, тільки з новин я дізнавався про АТО, про Схід. І війну я не відчув і те, що вона почалася у 2014 році, бо у 2013-2019 року я працював у Казахстані».
Але і ця успішна історія закінчилася. Коли компанія В’ячеслава почала заробляти дуже великі гроші, то його казахський партнер «віджав» собі бізнес. І в листопаді 2019 року повернувся в Україну – при чому ні з чим.
«Казахстані я був мільйонером, а в Україну повернувся із 3 тисячами євро в кишені. Ми бізнесмени кажемо «занулився». І це дуже крутий досвід починати з нуля. Зараз я розумію, що це було мені потрібно, бо я зрозумів, що гроші які ти заробляєш, вони зараз є, а завтра їх може не бути. І треба зробити іншу систему цінностей», – з висоти досвіду розмірковує В’ячеслав.
Після «занулення» в Україні колишній мільйонер не цурався роботи на інших – пішов працювати до друга. А згодом здобув нові знання з будівництва на воді та зі зведення енергоощадних будинків і сам розпочав нову справу – будівництво котеджного містечка, куди вклав усі заощадження.
Життя почало налагоджуватися. Мільйонер, хоч і колишній, знову почав повертатися до звичного статусу та рівня життя. Статки знову зростали і були нові плани про розвиток. Аж тут його підкосило здоровʼя та… війна.
«Війна застала мене в реанімації. О 4 ранку я прокинувся він наркозу – і побачив звернення Путіна про початок СВО»
В’ячеславу потрібно було видалити грижу і він сам обирає дату операції – 23 лютого 2022 року. Пробудження наступного дня рано вранці він не забуде ніколи:
«Прокинувся я о 4-4:30 ранку наступного дня в реанімації й розумію, що операція чомусь йшла довше, ніж потрібно. Я відкриваю айпад і бачу в ютубі транслюють Путіна, який каже що почалась СВО. Буквально проходить 5 -10 хвилин – і тут звук ракет. А клініка, в якій мене оперували, в Голосіївському районі. Потім телефонує охоронець з мого приватного будинку у Бориспільському районі та каже: «Васильович, ракети полетіли на Бориспіль». І це було жахливо. Десь о 6 ранку прийшов до мене мій хірург, говорить, вибач, я поїхав збирати речі. Ось тобі знеболювальні, ось тобі антибіотики – сам про себе зможеш подбати, бо ти досвідчений пацієнт (мав багато операцій у житті через зайву вагу)».
О 7 ранку В’ячеслав був уже у своїй машині й обдзвонював всіх родичів й друзів та запрошував у свій приватний будинок в Бориспільському районі. Адже ще задовго до війни він побудував його із великим бомбосховищем. Тоді, він не думав про війну, а думав про корисне використання площі, яке як виявилося, стало порятунком не лише для нього.
«Коли я вийшов на вулицю, то побачив шалений потік машин на виїзд із міста. Але як інженер-будівельник, який проєктує міста, дороги, я зрозумів що зараз люди не зможуть виїхати, вони будуть в заторах. І я почав дзвонити своїм друзям, знайомим своїм і моєї колишньою дружини та почав казати, щоб приїжджали до мене. Бо ми знаходимося біля аеропорту, у нас є ППО і ми не в місті, ми такі, скажемо, в захищеному на березі Дніпра і по нас ракети запускати точно не будуть. І вже десь до вечора в мене в будинку було 20 людей. У мене є домашній кінотеатр в бомбосховищі й ми усі разом були там і стежили за новинами».
Ввечері 25 лютого, на наступний день після тяжкої операції, В’ячеслав з вісьмома своїми друзями сформували загін, отримали зброю і 26 лютого почали будувати блокпости. З їжею допомогли сільгоспвиробники, з якими чоловік був знайомий. Його та людей, які були у бомбосховищі, забезпечили молочкою, курятиною, овочами. Жінки готували на всіх. Але поза будинком В’ячеслава було не так затишно.
«А коли стало питання оточення Києва, це в перші дні березня, я розумію, що мені треба зняти шви після операції та з’їздити на перев’язку, а лікарів не було, мій хірург поїхав. І таких людей могло бути багато! Я зв’язався зі своїм другом Ростиславом Валіхновським – власником приватної клініки, і він відкрив свою клініку, тому що там була операційна, там була реанімація. Так ми готувалися до вуличних боїв».
«У мене є паливо, в мене є два джипи – чому я не можу поїхати та допомогти з евакуацією біженців?»
Перший тиждень березня друзі В’ячеслава чергували на блокпостах, а він займався організацією операційної. Знайшов бригаду із трьох людей: хірурга, анестезіолога й операційної сестри. Потім 7 березня відбулась одна обставина – історична для Вʼячеслава, як згадує сам чоловік:
«Це була Дніпровська набережна, заправка «WOG». З паливом тоді вже були дуже великі проблеми, а оскільки я возив лікарів в клініку, ми домовилися з представниками заправки й вони давали мені паливо. І от о 18-й вечора, приїхавши заправити машину, я випадково познайомився із хлопцем 18 років. Давид був на бусику, він був дуже стривожений, бо його не хотіли заправляти. Я його питаю: «Що ти ту робиш? Навіщо тобі паливо?» А він каже: «Я їжджу в Бучу, я з церкви Христа (це Американська церква) і ми возимо біженців з Бучі до себе в церкву на Осокорки, а потім на наступний день наш інший автобус везе їх в Тернопіль, а звідти вже в Польщу». Мене це дуже вразило! І я попросив, щоб його заправили, й він поїхав».
Повернувшись додому, В’ячеслав побачив по телевізору цикл новин про Чернігів і авіа удари по місту. З переписки зі знайомою, яка родом звідти, чоловік зрозумів, що ситуація там критична. І це був переломний момент:
«Я такий думаю: чому 18-річний хлопець вивозить і рятує людей з окупованої Бучі, а я в укритті, вдома? У мене є паливо, в мене є два джипи – чому я не можу поїхати та допомогти з евакуацією? І вирішує їхати в Чернігів. І про це я нікому не кажу, кажу тільки своєму другу і заступнику по бізнесових справах Вадиму Гетьману: «Завтра вранці їдемо в Чернігів». Він: «Добре, шеф, поїдемо». І вранці ми прокинулися, поснідали та поїхали».
Знайома, яка з Чернігова, знайшла біженців, вони були з села Киїнки. І там Вʼячеслав забрав 13 людей: жінок та дітей. Дорогою до Києва вони ледь не натрапили на танковий бій:
«Ми виїжджаємо на Козелець на трасу і тут вже орки вийшли на трасу на Київ і заблокували. Розпочався танковий бій. І нас зупинив наш військовий та розказав, що попереду нас орки розстріляли машину з цивільними».
В’ячеслав розуміє, що далі їхати неможливо. Пальне закінчується. Тому разом із людьми вони повертаються в Козелець, де місцева ТРО допомогло з пальним та укриттям.
«І от це дуже цікава ніч була з 8 на 9 березня, нас поселили в підвалі школи. Сирий підвал і там я зрозумів, що відчуває біженець. Сирий підвал, матраци на підлозі. І ми кажемо нашим жінкам з дітьми, щоб вони лягали, а ми будемо з Вадимом сидячи за партами. Поки вони спали, я починаю дзвонити і писати друзям з ТРО і вони мені кажуть, що можна поїхати через Десну і виїхати на Троєщину. І в 5 ранку у нас був підйом, а о 6 виїзд. І так ми повернулися в Київ».
Таким чином, 9 березня в будинку В’ячеслава з’явились не тільки друзі і знайомі, а і біженці. На наступний день, 10 березня вони із Вадимом Гетьманом поїхали знову в Чернігів. І продовжили їздити туди щодня без вихідних.
«Я ніколи не бачив близько, що таке ампутація кінцівки. Це мене дуже вразило і я не зміг стояти осторонь»
Тоді В’ячеслав починає евакуювати перших постраждалих з ампутацією кінцівок. За власний кошт купує дві швидкі машини – спільно з Антоном Геращенко, колишнім радником Міністра внутрішніх справ, з яким Вʼячеслав був знайомий ще з 2014 року. Кожна із медавтівок по 15 тисяч євро. Але завдячуючи їм, бізнесмен зміг вивозити тяжких постраждалих. Саме тоді чоловік вперше побачив людей з відірваними кінцівками:
«Це був Анатолій, мій перший ампутант з високою ампутацією. Це мене дуже вразило, я ніколи не бачив близько, що таке ампутація кінцівки. Знаєте, багато це не розуміють, це коли нога в 5 разів збільшена через набряк. Така товстелезна, у людини жар я розумію наскільки це тяжко. І потім на наступний день, ми вивозимо ще двох – це була Катя яка втратила батьків – їх накрив касетний снаряд коли вони йшли за водою, і Сашко, у нього було кульове поранення і ми його вивозили з ускладненнями».
А згодом чоловік почав допомагати з протезуванням саме таким постраждалим через війну з росією.
«Я не зможу більше поїхати в Чернігів та евакуювати людей. В мене немає грошей навіть на пальне»
Та попри шалене бажання допомогти постраждалим жителям Чернігова, В’ячеслав стикнувся з нагальною і дуже складною проблемою – в нього закінчились гроші. Як і усі українці, під час війни, він не мав жодного доходу. Жив та евакуював людей за власні збереження. І вони закінчилися:
«Я вже не був таким заможним, як у Казахстані. І до повномасштабного вторгнення я почав будувати котеджне містечко, тому багато вклав грошей в будівництво і покупку землі. В мене було до 30 тисяч доларів заощаджень, які дуже швидко розійшлися. Адже пальне, їжа, медикаменти які ми возили в Чернігів. На все це пішли всі мої збереження і в якийсь момент я зрозумів, що все, в мене не залишилось ні копійки. І мені дзвонить Антон Юрійович Геращенко і по голосу чує, що я засмучений. І каже: «чого ти такий засмучений?». Я кажу: «я завтра вже не зможу поїхати в Чернігів, в мене немає грошей заправити автівки». Він мені каже, дай картку, а я не розумію для чого. Даю йому картку і бачу на картку починають сипатися гроші. І за годину задонатили 240 тисяч гривень. Я телефоную Антону і кажу, будь ласка, зупиніть, не потрібно стільки грошей, мені вистачить цього на пальне. І я був дуже вражений українцями, що 240 тисяч задонатили за годину».
«З інженера-будівельника я перетворився на протезиста. На початку року було 50 людей, які завдяки нам отримали протези, а зараз вже більше сотні»
Історія з протезуванням для людей з втраченими кінцівками почалося з Краматорська. Туди Вʼячеслав почав їздити після звільнення Чернігова. Потрапив у місто саме у день теракту 8 квітня 2022 року – влучання російської ракети у залічний вокзал. Тоді було дуже багато поранених – саме з відірваними кінцівками. Чоловік вирішує допомагати їм. Починає налагоджувати контакти із закордонними фахівцями та клініками, занурюється у світ протезування. І вже згодом, відправляє на лікування і протезування в Австрію своїх перших врятованих з Чернігова. 10 цивільних запротезували у Відні, наступних відправили до Німеччини. Масштаби людей, яким потрібні протези з кожним днем збільшуються. В’ячеслав вирішує шукати лікарів в Україні. Так, в Києві, він знайомиться з Олександром Стеценко, власником клініки «Ортотех-Сервіс», яка займається протезуванням кінцівок. І з цього моменту В’ячеслав з інженера-будівельника перетворюється у спеціаліста із протезування. І свою діяльність і допомогу розширює не тільки для цивільних, але і для військових.
«Зараз два напрямки у нас: це евакуація поранених зі сходу, у нас працює 20 швидких, два евакуаційні автобуси. Ми за день робимо 6-7 рейсів у нас чергує три бригади реаніматологів, анестезіологів. Тобто ми займаємось тяжкими пораненими».
«Другий напрямок який розвинувся – це протезування. Я вже розібрався повністю з протезами, які бувають протези, які ускладнення, що таке реампутація, що таке остеофіти, невроми. Тому ми об’єднали зусилля з паном Стеценко і зараз відкрили ще одну майстерню в Києві. Займаємося складним протезуванням. Як раз, займаючись військовими ампутантами, ми зрозуміли, що травматична ампутація та військові з пораненими кінцівками дуже складні. І ми об’єднали зусилля, у нас така вже мультифахова команда. На початку року до нас приєдналися два досвічених лікарі травматолога – це Ліненко Олександр Миколайович та Галузинський Олександр Анатолійович. Це лікарі вищої категорії, лікарі травматологи. І ми створили «Центр складного Ендопротезування, Остеоінтеграції та біоніки». Гайович Ігор – це нейрохірург, який також разом з нами. Ми вже знаємо, що таке пластика нервів, що таке пластика розгалуження нервів та пластика м’язів. Ми можемо робити біонічні протези. Біонічні протези, в які вставляють контролер, мікропроцесори, й вони можуть відтворювати повністю рухи рук та ніг. На початку року було 50 людей, які завдяки нам отримали протези, а зараз вже більше сотні. Ми займаємося складними ампутаціями – це подвійна ампутація стегон, це подвійна ампутація, потрійна ампутація. Яскравих прикладів багато. У нас є зараз Антон з потрійною ампутацією, його не взяли інші центри, бо він складний. А він у нас уже ходить і в нього є рука, тимчасова».
Завдяки спільним зусиллям команди до України приїхав Рікорд Бранемарк – найкращий світовий лікар травматолог. Він поділився досвідом, надав контакти своїх колег. Лікарі центру Вʼячеслава вже були на навчанні у Відні, в Італії. А у наступному році В’ячеслав із командою робитимуть пластику нервів та м’язів. Адже найголовніше, на його думку, нині – це допомога військовим. Саме тому В’ячеслав із командою співпрацюють з усіма військовими госпіталями, адже розуміють, якою ціною нам дається ця війна. Коли починає аналізувати кількість травматичних ампуцтацій, то цифра вражає:
«В серпні ми працювали на півдні на евакуації і я співпрацював з госпіталем в Запоріжжі. І, на жаль, в серпні було 360 ампутацій за місяць. Якщо інтерпретувати ці дані, то виходить за серпень місяць було близько тисячі ампутацій загалом на всьому фронті. Тому я точно можу сказати, що за півтора року війни вже близько 10 тисяч ампутацій є. На жаль. Так ось в серпні ми зробили 23 протези за місяць. Інша клініка 80 протезів за місяць. Так ось всі протезувальники зробили біля 200 протезів біля 200 військових запротезували, а у нас було за місяць 1000, розумієте? Оце відповідь. У нас плюс тисяча, а ми зробили лише 200».
Окрім дефіциту кваліфікованих спеціалістів, протезистів, хірургів не вистачає і фінансів. Адже протезування – це дуже дорого.
«Щоб виготовляти протези потрібне фінансування. Наприклад, протез електронний – електронне коліно при високій ампутації стегна – коштує 1 млн 350 тис. грн. А держава платить 850 тис. Треба десь знайти 500 тис. Нам потрібні фінанси. Ми хочемо привезти іноземних протезистів, а вони просять великі суми гонорарів за навчання. Я хочу навчати наших молодих фахівців. Зараз, на жаль, не готують і не випускають протезистів, їх дуже не вистачає. Тому щодня я спілкуюсь з комерційними організаціями, фондами благодійними та прошу про допомогу – на протезування, на реабілітацію, на операції. Операція по заміні суглоба коштує близько 5-7 тисяч євро. Тому завжди потрібні гроші. Є мої телефони й месенджери, електронна адреса. У нас під кожного військового робиться банка і можна вибрати військового і донатити безпосередньо кожному військовому».
«Я не розумію, як можна зараз купляти автівку за 200-300 тисяч доларів, коли за ці гроші я можу зробити 10 протезів військовим»
Із заможного забудовника В’ячеслав перетворився на волонтера, протезиста, менеджера, франчайзера. Він змінив свій Рендж Ровер на Шкоду Єті. Він не купляє одяг, не ходить по ресторанах, а всього себе віддає справі, яка стала найголовнішою у його житті.
«Я сказав собі, що я більше буду займатися комерційною. Бо стільки роботи з пораненими, з протезуваннями, з евакуацією, що я кажу собі: «Зараз я не заробляю. Так, у мене є дім, в мене є за що поїсти, а щось коштовне я взагалі не купую собі. Навіщо купляти нові штани, коли є старі в нормальному стані? Кросівки треба тільки купляти, щоб вони були зручні, бо дуже багато ходиш». Зараз я розумію, коли ти мав все: гелікоптери, яхти у мене були, коштовні автівки, з десяток мабуть, а зараз в мене Skoda Yeti – дуже гарна машинка. Вони економічна, вона не потребу’ багато грошей на ремонт. Тому місія моя – це допомога.Ви знаєте, це така філософія.Це робиться безкорисно. Знаєте, яка насолода допомагати незнайомій людині? Яка насолода вилікувати та поставити на ноги наших героїв захисників? Я розумію, якби наші прості хлопці кинули зброю – нас би вже захопили. Суспільство, на жаль, це не до кінця розуміє».
«Так, я не тримаю зброю, бо я маю менеджерські здібності, я можу робити проєкти з нуля різні. Я став протезистом, я займаюсь франчайзингом, я займаюсь фінансування для протезів. Сьогодні приходив товариш і каже, мовляв, навіщо ти це робиш. А я кажу, а як? Як можна не допомогти нашому військовому пораненому. Тому, знаєте, я дуже сподіваюся, що своєю діяльністю показую приклад іншим. Бо кожний керівник чи власник бізнесу може допомагати, може приїхати в госпіталь, може приїхати в реабілітаційний центр, може зайти в протезну майстерню, і спитати кому треба гроші на протези. Кому треба оплатити реабілітацію.
Я на своєму прикладі показую, як можна допомагати. Не обов’язково брати зброю. Хто боїться брати зброю, тут в тилу дуже багато роботи, і вона дуже важлива та дуже потужна. Бо коли наші хлопці, які стоять на захисті в окопах, розуміють, що після поранення у них є волонтери, які допоможуть з лікуванням, протезуванням, соціальною адаптацією, це підіймає бойовий дух і це захищає нас усіх. А війна, на жаль, ще буде продовжуватися. І нам треба ще багато сил, нам треба гуртуватися усім разом заради перемоги. І бути вдячними нашим військовим, завдяки яким ми живемо».
Авторка: Альона Анжияк-Дзісь
Читайте також: Розбудовував столицю, а довелося її боронити: історія Героя Олександра Горгана
Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.
Поділитися новиною:
Останні новини
