«Від ірпінських красот у рашистів зривало башти»: депутат ІМР Сергій Руденко – про те, як ірпінчани майже голіруч боронили місто від окупантів

Депутат Ірпінської міськради Сергій Руденко розповів, як ірпінчани майже «голіруч» боронили місто від окупантів. Він – єдиний з народних обранців міста, який боронить Батьківщину на сході України, пише «АрміяІnform».

Сергій – власник колишнього кафе «Тераса», що постраждало внаслідок бойових дій у лютому-березні минулого року. Сьогодні подружжя Руденків планує перетворити його на спеціалізований реабілітаційний центр для українських захисників. А майже рік тому на «Терасі» багато ірпінчан знайшли прихисток під час численних спроб російських окупантів знищити місто вогнем артилерії та авіаційними бомбардуваннями. З перших днів широкомасштабного вторгнення дружина українського захисника Людмила організувала тут для всіх нужденних волонтерський пункт, надавала гуманітарну допомогу та годувала гарячою їжею. Неподалік її чоловік, чинний депутат Ірпінської міської ради, разом з однодумцями побудував блокпост на в’їзді до міста, який рашисти так і не змогли здолати.

«Головне для мене, що ми з побратимами не дали рашистам увірватися у наше місто з боку Гостомеля, а також те, що вони так і не були у мене вдома. Радію тому, що наші Збройні Сили вчасно підтримали нас та не дозволили окупантам в Ірпені чинити ті злочини, які вони скоїли у сусідній Бучі», – розповів Сергій та додав, що «Я назавжди запам’ятав перші дні тієї переможної весни минулого року, коли багато хто з нас думав, що сади в Ірпені вже не розквітнуть після тих суцільних обстрілів. Наразі, росіяни руйнували не лише житло. Деревам теж «діставалося». Тому перші прояви весни вражали своєю красою на тлі всього того жахіття, яке накоїли окупанти. Пам’ятаю, як на самих підступах до Ірпеня, на вулиці Вокзальній в Бучі, стояла розбита, спалена рашистська колона. У однієї з російських бронемашин від вибуху відлетіла башта. Я не зміг утриматись, щоб не сфотографувати цей контраст між природою, яка перемагала зимовий холод смерті силою своєї життєлюбності, та тим опаленим металобрухтом, що обов’язково має залишатися від кожного загарбника на нашій землі. Так й народилась ця фраза у стилі українського чорного гумору, в якій відобразилась вся сутність подій, що відбувались майже рік тому на Приірпінні: від ірпінських красот у рашистів зривало башти».

Сергію, ви пам’ятаєте, чим займались напередодні широкомасштабного вторгнення росіян в Україну?

«Я інженер, повністю цивільна особа. Займався справами, які пов’язані з моєю мирною професійною діяльністю. Крім того, брав участь у сесіях міської ради, приймав громадян, допомагав їм у розв’язанні їхніх питань. А на ранок 24 лютого над нашими хатами вже літали ракети. На позачерговій сесії нам офіційно повідомили, що сталася жахлива подія — розпочалась широкомасштабна війна. Сидіти й чекати (сміється) розпоряджень щодо того, які мають бути наші дії, не було ніякого сенсу. Ми з Тарасом В’язовченком — теж ірпінським депутатом, вирішили приєднатись до загонів самооборони. На одному з пунктів збору добровольців ми з Тарасом побачили близько десяти чоловіків у цивільному одязі. Коли ми запитали їх про зброю, хлопці показали нам пару мисливських ножів, пару «воздушок». Фактично, зброї не було. Як люди, які пройшли Революцію Гідності, ми вже знали, що першою зброєю для населення є пляшки із запалювальною сумішшю. Зробивши декілька десятків таких пляшок з легкозаймистим начинням, ми з однодумцями Анатолієм Олійником й Ігорем Островським висунулись в сторону ресторану «Караван-Гала», який розташований біля мосту через річку Бучанку. Там ми почули потужні вибухи, які лунали з боку Гостомеля. Ворог з боями наближався до Ірпеня. Тому я сказав хлопцям, що будемо споруджувати барикаду саме біля «Караван-Гали». Це було зручне місце для оборони. Почали будувати барикаду з підручних матеріалів: з камінців, сміттєвих баків, частини бетонної загорожі мосту, квітників, зроблених з автомобільних шин, будівельних блоків тощо. Потім ми знайшли стару вантажівку марки ЗІЛ, яку також поставили на мосту як частину барикади», – розповідає «Депутат».

Наразі, коли ворог десантувався у лісочку на підступах до Ірпеня, він раптом виявив у себе на шляху до міста неочікувану перешкоду у вигляді нашої барикади. А ми, коли помітили рашистів, негайно підпалили шини. Цей фактор нашої присутності не дав окупантам відразу розпочати наступ на Ірпінь. Крім того, поруч з барикадою працював будівельний кран, який створював акустичний ефект присутності на нашій позиції важкої броньованої техніки. Мабуть, ворог через гучний звук двигуна думав, що це танк стоїть на мосту. Взагалі росіяни нічого чітко не могли розгледіти з-поміж диму від підпалених шин, що закривав барикаду. Вони не наважились відразу штурмувати такий «серйозний» блокпост, щоб спробувати швидко подолати його з наскоку.

Фактично ви скористались досвідом з Майдану. А які ще сюрпризи, Сергію, ви підготували для непроханих «гостей»?

«Будівельники запропонували нам саморобну «бомбу» з кисневих балонів та каністр з мастилом. Згодом ми «замінували» місце можливого наступу росіян ще декількома балонами з пропаном. Невдовзі у військовому комісаріаті я спромігся випросити кулемет та гвинтівку СВД з оптикою, але взагалі без набоїв. Я зателефонував міському голові та повідомив його про ситуацію, яка склалась з озброєнням на нашому блокпосту: за 300 метрів ворожий десант перевдягається, а нам нічим його зустріти. Після розмови з Олександром Маркушиним я отримав у міському штабі ще один кулемет та кулеметну стрічку на 250 патронів. Для нас це була суттєва підтримка. Ми мали на вечір два кулемети, набої та СВД з гарною оптикою для спостереження за ворогом», – розповідає Сергій Руденко.

Коли стався перший бій з окупантами?

«Згодом Олександр Маркушин посилив наш загін десь двома десятками досвідчених бійців і ми вже почали формуватися як повноцінний оборонний організм. Зі зброєю ми почували себе більш впевнено. А наступного дня цей загін з колишніх військових під проводом «атовця» на псевдо «ВДВ» з розвідкою пішов у бік ворожої десантури. У ліску між ними відбувся такий пекельний бій, що врешті окупанти, рятуючись, були змушені відійти з ближніх рубежів. Того дня хлопці «затрофеїли» ворожий КАМАЗ. Боєкомплект, який ми знайшли у кунгу, розділили між собою, а броньовану вантажівку теж вмонтували в барикаду», – зазначає депутат.

До речі, після першої перестрілки, наша саморобна мінна пастка здетонувала. Хтозна, можливо тоді ворог вирішив, що ми застосували міномет і що без артилерії або танків нас ніяк не подолати. Згодом місто опинилось у тактичному оточенні. Ірпінчани увесь цей період приносили нам їжу, воду, теплі речі. Всі розуміли, що оборонці мають утримати блокпост. На момент, коли замість загиблого нашого першого командира «атовця» з позивним «Шрек», керівником оборони став колишній військовий Денис Красінський, кількість добровольців зросла майже до 70 осіб.

Через «Караван-Гала» постійно виходили цивільні з Гостомеля й Бучі. Це була одна з тих стежок, якими люди могли врятуватись, відходячи на більш-менш безпечну територію Ірпеня. Вони надавали нам цінні розвіддані. Під час перевірок документів ми виявили та затримали декілька перевдягнених ворожих диверсантів з підробними українськими паспортами. Одного разу якийсь росіянин, навіть, здався у полон. Окупант викинув зброю на підході до блокпоста. Ми його теж передали, як-то кажуть, «компетентним органам».

Що дала Ірпеню та його подальшій обороні зупинка цього путінського «бліцкригу» на мосту через річку Бучанку?

« Звичайно, бліцкриг не вдався і це було головним досягненням оборонців блокпоста. Надалі, на початку березня, коли барикада була розстріляна окупантами з важкого озброєння, міст все одно довелося підірвати. Але ворог так й не зміг атакувати Ірпінь з гостомельського напрямку важкою бронею. З висотного будівництва, розташованого поблизу мосту, ми спостерігали велику кількість окупаційної техніки, що підходила з Лісової Бучі й Гостомеля та накопичувалась для наступу. Коли ми побачили, що нам не вистачає сил, щоб тримати свою позицію, було вирішено знищити міст. Безперечно, противник мав потужну військову перевагу над оборонцями «Караван-Гала», але… (знову сміється) тактично вини програли», – додає військовий.

Після підриву мосту ми організовано відступили на безпечну відстань, на позиції 72-ї бригади. Артилерія ЗСУ влучно «відпрацювала» по ворогу за координатами, переданими нашими хлопцями. Окупантам так ї не вдалося переткнути лінію оборони нашого блокпоста.

Сергію, як ви опинились на Бахмутському напрямку?

«Після місяця запеклих боїв на Київщині ворог був примушений Збройними Силами України до швидкої масованої втечі. Після заміни нас українськими військовими ми перебували на ротації в Києві, але не знали, чи ворог відступив повністю, чи це була його тактична хитрість. Після ротації та невеличкого бойового завдання у Гостомельському аеропорту наш підрозділ доєднався в Бучі до основних сил добровольців», – розповідає він.

У звільненому місті ми насамперед показали людям свою присутність, що було немаловажним. Бучанці були дуже сильно залякані, пригнічені. Букетів при зустрічі з нами, як в кіно, звісно, не було, бо люди і так дуже обережно питали: хлопці ви дійсно наші? Вони почали виповзати зі своїх схованок, ям, підвалів… Відразу відчувалось, що пережили бучанці щось важке й жахливе…

Весь цей час перебування в Бучі ми дуже хотіли дізнатись, а як там вдома, що у кожного робиться? Я особисто побачив невтішну картину: «Тераса», де Людмила надавала нашим землякам волонтерську допомогу, повністю згоріла. Слава Богу, дружині вдалося в останні хвилини вийти з «Тераси» разом з людьми. Головне, що всі лишилися живими. Наш підрозділ, який ми назвали «Ротно-тактична група Ірпінь», знову зайняв своє місце на блокпосту «Караван-Гала». Але після всього побаченого у звільнених містах Київщини ми колективно ухвалили рішення про те, що наш «РТГ Ірпінь» переходить в розпорядження ЗСУ. Крім того, потрібно було легалізувати нашу діяльність. Скажу відверто, нас зарахували до українського війська не з 24 лютого, а з 10 березні. Таким чином за документами ті чотирнадцять днів та ночей національного спротиву «випали» з нашої бойової біографії, але ми служимо не за медалі тільки…

Фото: Анатолій Бальчос та з особистого архіву Сергія Руденка

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.