Відновити Київщину, а потім — Україну: інтерв’ю зі співзасновником проєкту Район #1

Після бойових дій багато населених пунктів України залишилися в руїнах. Зруйновані школи, дитсадки, лікарні та приватні будинки. Безліч людей лишилося без домівок та необхідної для життя інфраструктури. На щастя, серед українців знайшлися небайдужі, які перетворили колись невеликий проєкт з відновленню вулиця в Києві у щось значно масштабніше. Мова про Район #1. Наразі учасники проєкту допомагають відновити Київську область, але в планах у них — вся Україна. Про деталі їхньої роботи наша журналістка дізналась у співзасновника проєкту — Андрія Копиленка.

Який найбільший об’єкт, що ви відновлювали?

Насправді складно сказати. Мабуть, найбільший об’єкт — це житловий комплекс в Милі (ред. —  село в Бучанському районі). Він на 300 квартир. Ми прибирали там і допомагали законсервувати будівлю вісім днів. І кожен день працювало десь по 40 людей. Якщо разом рахувати, то понад 300 людей пройшло через цей ЖК, щоб ми довели його до наступного етапу відновлення.

Зараз ми займаємось школою в Гостомелі, між Гостомелем і Горенкою, і проєкт досить масштабний. Сама школа не дуже велика, але масштаб руйнувань досить великий. По суті, ми майже повністю відновлюємо будівлю. Бо там і підлога побита, і стіни, і дах. Мабуть, це найбільші. Але можна вважати, що кожен проєкт у нас такий.

А скільки всього об’єктів ви відновили від початку роботи?

Дванадцять великих об’єктів і сім приватних.

Чи часто ви знаходите якісь небезпечні речі — уламки снарядів, гранати і подібне?

Ми нечасто щось знаходимо, тому що все-таки, коли заходимо на якийсь об’єкт, то просимо від власника будинку чи від дирекції, адміністрації письмову відповідь, що там вже була експертиза і немає замінованих об’єктів. Зазвичай, коли щось знаходиться, це виключення з норми. Наприклад, ми в Гостомелі лагодили дах в будівлі, а військові сховали в даху міну. Ніхто про це не міг знати. Ми просто вже знайшли її всередині. Викликали розмінувальників. Вони приїхали і все забрали. 

Так, на сто відсотків не можна бути впевненими, що все буде безпечно. Ми про це з волонтерами проговорюємо, аби вони були обережні. 

Тобто у вас не було ситуацій, що хтось травмувався під час роботи чимось небезпечним?

Скажемо так, зі снарядами такого точно не було. Були якісь стандартні речі, коли хтось порізався чи наступив на щось.

Які у вас плани з відновлення Київщини надалі?

Взагалі у нас є зараз досить великий проєкт. В Горенці є чотири будинки: такий собі квартал з чотирьох багатоповерхівок. Але вони багатоповерхові тільки на словах, тому що там два-три поверхи. Біля них були бої, і ці будинки дуже постраждали. В одному з них немає частини, два з них досить сильно побиті. Але зараз там досі живуть люди. У них мешкає, здається, 70 людей. Вони без води, без світла, без нічого. По суті, люди на дровах готують собі їжу у дворі. І намагаються жити. 

Ми випадково на них натрапили. Вони написали, ми приїхали і зараз будемо намагатися туди залучити більше преси, більше людей, щоб якомога швидше допомогти. Бо до них ні експертиза не приїжджала, ні розмінування офіційного не було. Вони покинуті лишилися, тому що адміністративно до Гостомеля належать, територіально — до Горенки. Як у нас часто буває, що завжди жили і ніхто ні на що не звертав уваги, а от коли сталась війна, то все стало на свої місця. Їм потрібно зараз вирішувати питання і з документами, і паралельно з житлом.

Другий проєкт — ми будемо в кілька сіл заходити і намагатися відновити їх. Зараз шукаємо варіанти з матеріалами, щоб не просто прибирати вже будинки, а реально починати їх відбудовувати. Бо ті дванадцять об’єктів, які брали, максимально консервували, але це були великі, потужні об’єкти. Як садочок, школа, ліцей чи технікум якийсь. А тут ми розпочинаємо другий напрямок. Лише стосовно цивільних будинків, тому що в селах є дуже багато людей, які залишилися без житла, і вже з середини осені потрібно їм буде десь жити. Зараз намагатимемося відновити якнайбільше будинків, що люди могли повертатися. А деякі ж досі живуть в таких умовах.

Окрім Київщини, де ще плануєте працювати?

Зараз ми націлені лише на Київську область, але пізніше виходитимемо на Харків чи Суми, коли там буде більш безпечно, і ми зможемо без проблем заходити туди на відновлення. Ми будемо максимально швидко виходити в інші регіони. У нас зараз досить велика адміністративна команда. Всі розуміють логіку нашої роботи, тому масштабуватися зможемо швидко. Просто потрібен ще час, щоб ми розуміли, що це безпечно.

Може, ви зараз потребуєте якоїсь допомоги? Чи вистачає волонтерських рук, матеріалів?

По волонтерах насправді рук вистачає. Єдине —  це брак матеріалів, які наразі всім потрібні. Наприклад, шифер, вікна, скло. Цього всього інколи просто немає в наявності, треба чекати. Але найголовніше, мабуть, все-таки фінансовий ресурс, тому що нам безкоштовно ніхто нічого не дає. А зараз і паливо дороге, і матеріали дорогі, плюс на якісь роботи нам потрібно залучати техніку та більш професійних будівельників, щоб вони могли якісь висотні роботи виконувати. І це все, звичайно, тягне дуже великі гроші. 

Тому зараз у нас план номер один — шукати фінансування від якихось міжнародних партнерів, тому що донати від людей насправді в нашому випадку не дуже спрацьовують. Бо люди не так активно допомагають. Паралельно ми займаємося волонтерством по військових. І звісно, збирати на потреби армії набагато простіше, ніж на якісь потреби цивільного населення. Тому єдиний варіант — міжнародні організації. Можливо, якісь компанії всередині країни, які будуть готові фінансово підтримувати.

Але проєктів з фінансування відновлення України просто ще немає. Це все лише в етапі планування. Тому це якісь разові історії, якщо є якийсь фонд, який готовий фінансувати відновлення конкретних об’єктів. 

У вас є історії місцевих мешканців, які запам’яталися найбільше?

Я останній місяць намагаюся не акцентувати свою увагу нас історіях місцевих. Дуже складно емоційно працювати в деокупованих містах, а коли ти ще й починаєш ці всі історії через себе пропускати, то після першого місяця я емоційно настільки виснажився, що вже нічого не хотів. Тому одну історію особливою вважати дуже складно.

Коли останній раз ми приїжджали в Горенку, нас оточило десь під 80 людей, і в кожної людини своя історія. Один у підвалі був під час обстрілів, ще одного брали в полон, третій був у квартирі під час прильоту, і в нього немає пів стіни, чи когось привалило з його рідних в тій квартирі. Тому кожна історія особлива. Мені складно щось в цьому плані сказати.

То виходить в цій справі найскладніший — емоційний аспект?

Засновникам фонду все складно. І емоційний аспект, і пошук фінансів та організація. Але особисто для мене найскладніше — вирішувати, кому ми можемо допомогти. Ми не можемо допомогти усім. І нам потрібно кожен раз приймати таке рішення. Цей етап дуже складний, тому що тут не можна сказати, що цим людям менше потрібна допомога, а цим більше.

І всі ж питають, чому ви не їдете туди, але ти розумієш, що ти пообіцяв вже одним і не можеш тепер сказати, що ми знайшли більш важливий об’єкт і туди тепер поїдемо. Тому шукаємо варіанти, як розширити команду, як знайти ще фінансування, щоб і тим, і тим допомагати швидше.

Плюс емоційно потрібно увесь час тримати себе в руках. Якщо люди будуть бачити, що ти весь пригнічений, сумний чи втомлений, то їм буде ще важче. Тому ми кожен раз приїжджаємо веселі, наче все добре. Але ти то розумієш, наскільки складно буде відновити будинок і паралельно мати купу тяганини з документами. В одних — неправильно введений будинок в експлуатацію, в інших виявилось, що якісь проблеми з забудовником. І кожен раз ти починаєш з того, що розбираєшся в документах, а далі вже переходиш до якоїсь іншої допомоги з консервацією будинків.

Наскільки довго планує працювати ваша організація?

Насправді у нас план не закінчиться, і після того, як ми Україну відбудуємо, але це реально десятки років. Я впевнений, що для того, щоб повноцінно відновити країну, потрібно багато часу і організацій та фондів. Не одні ж ми працюємо. 

Але вже коли все відбудуємо, в нас і далі є план, що робити. Стратегія досить довготривала. Зараз ми по суті на етапі стартапу, тому що досить невеликий час працюємо. Але вже є велика кількість волонтерів. Просто ще не встигаємо сформувати якусь глобальну місію. Зараз ми лише на відбудові України сконцентрувались.

Як взагалі виникла ідея допомагати у відновленні України?

Я з початком війни, 24 лютого, почав займатись волонтерством по військових. Їздив під Херсон, в Миколаїв, ми туди возили медицину і спорядження. На 15-20-й день війни я вже був у селах, які були в окупації чи в сірій зоні під Херсоном. І я вже там там бачив всю гуманітарну катастрофу, яка відбувається в місцях, де була війна. Тобто по суті село вже було не окуповане, але воно зруйноване майже повністю. І таких сіл ми проїхали, може, з десяток. Де просто жодного вцілілого дому немає. А в якихось будинках досі люди жили. І ми спочатку сконцентрувались, щоб допомагати людям в таких селах.

А далі мені просто спало на думку, що в Київській області зараз теж іде війна, і, коли вийдуть російські війська, то там теж буде така сама проблема. І потрібно їхати туди й намагатися якось допомогти. Ось тоді я набрав Андрія (ред. Андрій Титаренко — перший засновник Району #1) і пояснив йому свою ідею. Він погодився. Ми разом працювали, він із Києва під Херсон відправляв мені медикаменти. Я йому сказав «давай допоможемо у відновленні», а він відповів «клас, давай». 

Тоді ми поїхали в Гостомель. Перші рази я домовився з військовою адміністрацією, і нам зробили перепустки, бо в Гостомель не можна було просто так потрапити. Як, в принципі, в усі деокуповані області. І тоді в Андрія виникла ідея, що цей проєкт можна зробити на основі Району #1, який був у 2018 році. Він ним опікувався для відновлення Рейтарської. Вони, по суті, займалися тим, що збирали кошти за рахунок благодійних заходів на відновлення вулиці в Києві. А тут ми просто переформатуємо проєкт і будемо збирати кошти на відновлення України і деокупованих міст. І ми розширили проєкт Району. В нього просто вже була якась історія та аудиторія. Мені це здалося логічним.

Є якісь інші проєкти чи організації, з якими ви співпрацюєте?

Наразі немає проєкту, з яким ми співпрацюємо. Є міжнародний благодійний фонд Nova Ukraine. Ми з ними спільно робимо цю школу в Гостомелі. Від них є люди, частково техніка, а від нас матеріали і також люди. Зараз є організації, які лише ведуть з нами перемовини, аби створити партнерство.

А де ви наразі берете фінансування?

Якщо подивитися на наш інстаграм чи фейсбук, то помітно, що ми майже не поширюємо історію зі збиранням коштів, тому що ми націлені на інше. По-перше, у людей в Україні реально закінчуються гроші, немає сенсу весь час брати донати від них. І по-друге, все ж таки кожен об’єкт у нас дуже масштабний. Тобто відновити школу, амбулаторію чи навіть просто приватний будинок —  дорого. Один двоповерховий будинок — це до мільйона гривень. А це лише один, в якому живе п’ять чи три людини. А таких будинків, наприклад, в селі Кухарі, куди ми їздили, 77. Це 200 мільйонів гривень потрібно, щоб відновити село. Це, звісно, досить велике село, але це ж і 200 мільйонів гривень. А якщо відновлювати ЖК, то це коштуватиме один-два мільйони доларів. 

Це дуже великі суми. Збирати їх з людей по 10 гривень — нереальна історія. Нам потрібно вийти на рівень організацій, що будуть співпрацювати з міжнародними фондами, які закриватимуть більш масштабно якісь сектори. А ми допомагатимемо в цьому як експертна частина суспільства, що вже розуміється в таких справах.

На Горенку треба три мільйони гривень на трансформатор, щоб їх підключити до електроенергії. В держави зараз коштів на це немає. Трансформатор був пошкоджений, і він у приватній власності. Його власник, звісно ж, відновлювати трансформатор не буде, і зараз люди живуть без світла. Ми ніде про ці три мільйони не казали, але наче вже в нас є фонд, який готовий проінвестувати в цей проєкт.

Нам скоріше потрібна медійна підтримка, щоб знали, що ми є і до нас зверталися. Так ми могли би виходити на організації, які будуть довіряти і співпрацювати з нами. 

Авторка: Анастасія Бодюл.