«Відпустіть мене, хлопці, я вже втомився»: пронизливі історії психолога, який допомагає пораненими бійцям

Павло Дима, психолог та психотерапевт, вже не перший рік працює з нашими пораненими бійцями в одній з лікарень Києва. Він розповів Київщині 24/7, як психологи докладають усіх сил, щоб повернути наших воїнів до нормального життя. А ще – про унікальні історії наших захисників: коли Біблія зупинила смертельну кулю, мінометна міна вдарила поруч, а боєць якимось дивом уникнув усіх осколків, коли розвідник пройшов уночі через поле, а вранці дізнався, що воно було заміноване тощо.

 «Психотерапія триває, хлопці розказують мені історії. І слухаючи, я опиняюсь поруч з ними, бачу/відчуваю, як їх витягали до точки евакуації, часом відчуваю їхній страх чи пригніченість, тоді виходжу в коридор і видихаю (постукав себе телефоном по голові – стало легше). Пішов далі. Ми щільно співпрацюємо з психіатрами, аби розібратися, чого боєць мовчить, уникає, сумує – що з ним відбувається», – розмірковує психолог-травмотерапевт у своїх «Щоденниках волонтера». Він надав дозвіл редакції «Київщини 24/7» опублікувати уривки своїх спогадів.

Історії про смерть побратимів – глушать

Хочу поділитися нюансами того, про що я раніше не писав – про навколосмертний досвід. Один боєць розповів, як отримав кулю та почав повільно падати, він подумав: «Отак люди помирають», а тоді упав, полежав і зрозумів, що він живий.

Другий отримав важке поранення, відчув дивне полегшення і потяг повернутися додому (на небо), товариші його трусили, він відбивався, казав: «Відпустіть мене, хлопці, я вже втомився». Але його відкачали та евакуювали.

Третій лежав у комі й запам’ятав, що відбувалося навколо нього, багато мандрував астралом, бачив небо, але замість бога прийшов його рідний дядько, пояснив, що треба повертатися. І він вийшов з коми.

Отакі некіношні історії. Вони певним чином надихають.

А взагалі історії про смерть побратимів глушать, тому що немає відповідей. Люди помирають досить випадково і неочікувано. Психіка не знаходить відповідей, чому це сталося і що далі?

Я ходжу притрушений після нових історій, відчуваю дисоціацію. Звичайні невротичні ситуації і навіть дитячі травми можна якось пояснити, а смерть – ні, тому розум буксує, глушить емоційно.

У хірургії лежать хлопці без рук, без ніг, без пальців, і їм треба буде заново вчитися жити далі, шукати свій шлях у соціумі, адаптуватися. Ми бачимо, що з людиною робить війна, і стає дивно, що хтось взагалі не знає про цей досвід, живе, як зазвичай.

У кожного свій фронт, і він трагічний

Раніше я працював з чистим ПТСР, де у хлопців зазвичай руки-ноги цілі, а крайній місяць направили у хірургію, лікую депресії. І це новий рівень складності – у бійців посічені руки ноги, у когось культя замість руки чи ноги, нема ока, нема пальців. І я видихаю перед тим, як зайти у палату.

Важко бачити молодого бійця без пальців. Але треба як завжди шукати його ресурси, підтримувати, говорити про що завгодно, але проводити EMDR (спеціальна травмотерапія, метод психотерапії, який об’єднує багато успішних елементів цілого ряду терапевтичних підходів – від ред.). Мій улюблений EMDR, непохитний, дієвий, глибокий, надійний як автомат.

У лікарні всі вже звикли, що я кругом ходжу з торбою. Інколи питають: – У вас там барабан?

Я кажу: – Трамбон.

На фото мої пацієнти, а на столі лампа, вогник бігає. Інсталюємо ресурси, опрацьовуємо травми, складні сни, спогади, несправедливість. У відьмака Геральта було два мечі, а у мене EMDR-кіт на плечі.

З фантомними болями я не працюю, для цього є віртуоз Єгор. А ще ціла команда, що бере на себе велику кількість бійців. І нас не треба контролювати, мотивувати, ми самі вибрали цю роботу.

Тому у кожного свій фронт, і він трагічний. Але команда працює, наш склад періодично змінюється, але ми не відступаємо.

Як поглибити контакт? Що питати?

Є парадокс у лікарні, який мене завжди дивує. Припустимо, є у нас боєць у депресії чи ПТСР, який не хоче спілкуватися. Він лежить у хірургії, прикутий до ліжка через поранення. Я приходжу з метою вкотре розпочати бесіду, додати туди простий EMDR, аби опрацювати його поточний стан/підкріпити ресурси, але про що говорити? Як поглибити контакт? Що питати?

Імітуємо це діалог:

– Пане Романе, добрий день. Як ви себе почуваєте?

– Вітаю. Вчора була операція, культя болить.

– Як спали?

– Погано.

– Що снилося?

– Якась побутова фігня, не пам’ятаю.

– Як на душі, як настрій?

– Так само як і вчора – фіговий.

– Які новини? Як там дома?

– Ніяких новин, все по-старому.

– Як діти, як ваша дружина?

– Працює, глядить за малими.

– Книжки читаєте?..

– Ні, нема бажання…

Все десь після цього запас цікавості у психолога закінчується. Про що говорити – неясно. Новин у бійця нема, він 4-й місяць лежить, дивиться телевізор, знудився остаточно, а лікування ще не закінчилося. Настрій поганий і новини його не покращують. Психолог може тихенько спетляти з коронною фразою: «Я ще до вас забіжу. Відновлюйтесь». І почути: «Заходьте, я буду тут».

Але досвід навчив бути настирним. Поділюся з вами своїми лайфхаками, які дозволяють не випасти з контакту і навіть поглибити:

– Бачу, у вас торба з яблуками стоїть.

– То побратими принесли.

– Як вони воюють, розкажіть.

– Важко, поміняли ротного (бесіда №1).

– Бачу, у вас книжка лежить, «Броньований розум». Про що?

– Та цікава фігня, як себе тренувати (бесіда №2)

– Бачу, у вас татуювання. Що вони означають?

– То Шрек, набив, коли малому був рік (бесіда №3)

– А яким ви спортом займалися?

– Самбо, їздив на область, брав золото (бесіда №4)

– А чого ви ютубчик не дивитесь?

– Там самі рептілоїди, ха-ха.

– О, я теж люблю теорії змов, бо правду нам не кажуть.

– Захарія Січчіна не читали? О, він таке пише (бесіда №5)

Про що ми з бійцями тільки не розмовляли: про роботу з деревом, ремонт авто, риболовлю, полювання, тюніг Жигулів, зброю, БТРи, самбо-карате-тайський бокс, Карпати, Кінга, фільми з Ван Дамом, виховання юнацтва, Бога, релігію, психологію тощо. Сам дивуюся, скільки можу витиснути зі своєї ерудиції, аби підтримати розмову.

Інколи колеги-психологині кажуть: «Вам, хлопцям, легше знайти спільну мову». Може й так, але певні людські інтереси спільні, можна щось знайти. Жінці-психологині боєць легше пожаліється, а зі мною тримати фасон як Рембо. Свої плюси-мінуси. Що думаєте? 

Слухаючи переказ подій з фронту, хочеться вибігти

Бувають легкі дні й складні.

Легкі — це коли я ходжу по лікарні, проводжу діагностику і дивуюся, як гарно хлопці тримаються, скільки в них спокою і гумору.

А важкі — коли колеги з інших відділень запрошують працювати з ПТСР. І тут відчуття геть інші: десь на 10 хв, слухаючи переказ подій з фронту, хочеться вийти чи вибігти.

Чому саме на 10 хвилині — не знаю, мабуть, контейнер душі наповнюється і починає протікати. Здавалось би, я вже чув усі нюанси боїв, обстрілів, але кожен новий боєць з ПТСР додає нову болючу сторінку, і психіка має це перетравити. А це складно, довго, потребує власного опрацювання. І уникнути цю фазу не вдається.

Наприклад, місяць тому я вигадав для власного роману (Павло Дима пише книжки – від ред.), що вороги моїх козаків будуть рити довгі нори, аби прорвати лінію фронту. А вчора боєць мені розповів, що наші вороги інколи роблять так само — риють нори.

Або розповідають про обстріли, що ідуть цілий день. І тоді розумієш, що людська психіка не може таке витримувати.

Як нас вчили: неокортекс не встигає опрацювати таку кількість афектів і провалюється в травму, зависає в ній.

Ну, тоді потрібні ми, психологи-травмотерапевти, аби допомогти: постукати, помалювати й допрацювати цей матеріал. Що ми й робимо в лікарні. Але слухати боляче і процес не такий швидкий, як хотілось би, та все одно після кожної сесії хлопці почуваються краще. 

Про лікарняний гумор

Інколи, коли я не встигаю провести повноцінну сесію чи бійці вже краще себе почувають, можна забігти до них і просто попитатися, як вони. Побачити, як вперше стає на ноги той, за чию ногу два місяці боролися лікарі.

Можна пожартувати: «Олесь Іванович зібрався від нас тікати. Тримайте його, бо зараз як чкурне». Олесь Іванович і його побратим сміється.

Або ще – нанесли бійцям пиріжків. Я кажу: «Хлопці, ви їх одразу всі не їжте, бо будете гладкими, в штани не влізете». Сміються, кажуть: «Не будемо».

Або ще – заходжу до бійця з тестами, прошу: «Заповніть, як буде вільна хвилька». Боєць каже: «Звісно, буде, я тут цілий день під крапельницею лежу».

Двоє бійців стоять біля ганку на милицях, палять, я їм кажу: «Далеко від лікарні не відбігайте, бо я до вас після обіду зайду». Сміються.

«Не можу працювати з бійцем»

Щодо колег — розповім вам кумедну історію. Раніше я вже казав, що інколи ми працюємо з англомовними бійцями. І мій колега, Павло (нас двоє), добре знає англійську, бере їх на себе.

І це круто — у лікарні є англомовний психолог. Але одного разу він написав у чаті: не можу працювати з бійцем. Ми з Анею розгубилися: чого? У бійця психопатичний радикал? Чи не склався терапевтичний контакт? Чи боєць у психозі?

З’ясувалося, що новоприбулий говорить виключно грузинською. Я тоді ще підколював Пашу, мовляв, грузинська мова у тебе підкачала. А так працюємо, як завжди. Нещодавно проводив діагностику білорусам, веселі хлопці, воюють за нас.

Шматочок нашої душі іде з лікарні разом з бійцями

Ми прив’язуємося душею до наших пацієнтів, як і в цивільному житті. Одначе різниця в тому, що більшість з ним повертається назад, на фронт. І не відомо, як складеться їхня доля. І шматочок душі іде з лікарні разом з ними.

Це дуже щемливо.

Буває, заходиш до хлопця, знаєш, що у нього завтра ВЛК, його переведуть на реабілітацію… а палата вже порожня. Питаю медсестру:

– А де Андрій?

Вона каже:

– Його вранці виписали, вже поїхав.

Думаєш: «От дідько, навіть не попрощалися».

Записала Наталя Толуб

Фото: Павла Дими

Читайте також: Життя після: як в Україні допомогають жінкам, які пережили сексуальне насильство під час війни

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.