«Він при житті мені постійно дарував квіти, тепер я йому» — інтерв’ю з мешканкою Бучі, яка пережила окупацію, але втратила чоловіка

Бучанка Олена Пархоменко змогла врятувати себе і дитину з окупації. Її колишній чоловік та люблячий батько їхнього сина Андрій Пархоменко не зміг покинути рідний Ірпінь та стареньких мешканців, тож впевнившись, що найрідніші люди у безпеці, залишився допомогати людям. 23 березня чоловік був холоднокровно розстріляний російськими окупантами. Його могила — серед сотень невинно вбитих жителів Київщини.

Тепер Олена намагається жити далі, виховувати дитину і підтримувати свекруху, яка через російських окупантів втратила і сина, і своє житло. В інтерв’ю «Київщині 24/7» жінка розповіла власну історію найчорніших днів Бучі та евакуації, а також про сміливого та надзвичайно доброго Андрія Пархоменка, який навіки залишиться Героєм без зброї.

Олена Пархоменко

Що ви відчували напередодні повномасштабної війни? Чи уявляли, що росіяни можуть піти на Київщину?

Я не вірила, що таке може бути і залишалась удома до останнього, поки не окупували Бучу. Не вірилося зовсім, тому що у мене там рідний брат проживає і сестра (ред. у росії), але у них у голові там зовсім інше, їх налаштували проти нас, що аж страшно.

Навіть після 24-го лютого та звірств росіян, у Бучі, зокрема, ваші рідні не змінили своєї думки? Ви спілкуєтесь?

Брат зі мною не хоче сваритися, тому що у мене з ними розмова коротка, але він за росію. Досі. Він вважає, що це все правильно. Для них усе фейк, вони не вірять, що в Бучі таке насправді було. Навіть у мене чоловіка вбили і я розповідала, що тут насправді було, але вони все одно не вірять у це. Вони вважають, що тут «бандерівці». І я також «бандерівка». Що смішно – вони ж виросли тут.

Сестра з 24 лютого мені не телефонувала рік взагалі. Зараз я набрала сама, тому що все-таки рідні і мені не вистачає її. Але розмовляти важко.

Спочатку я не спілкувалася з ними, була лють та злість. Намагалась донести їм щось, але розмова швидко закінчувалась, бо у мене не вистачало нервів вислуховувати те, що мені говорили.

Коли почалась повномасштабна війна, вибухи і паніка, як вам вдалося врятуватися?

Мабуть, усе почалося ще 23-го числа. Я приїхала додому після операції і ввечері стомленою заснула. Тому зранку, коли прокинулась, не чула вибухів крізь зачинене вікно. Взагалі про початок війни дізналась з смс – спочатку написала вчителька, що діти не йдуть до школи і по ситуації будемо виходити на зв’язок. Я навіть не відразу зрозуміла чому, думала, може карантин або щось іще. А потім вже написали знайомі, що війна. І саме на слові «війна» я відчула вибухи. Відкрила вікно і впевнилась, що це таки вибухи (ред. у той час росіяни бомбили Гостомель). Люди виїздили на машинах, електричках, маршрутках, у перші дні ще можна було виїхати, але ми залишалися. У нас такий райончик, що я навіть не думала, що сюди може хтось зайти. Але 3-го березня з боку Ворзеля до нас заїхали росіяни. У великій кількості. Чесно кажучи, було дуже страшно, особливо за дитину. Поблизу лунали вибухи, прилетіло у водонапірну вежу, яка біля нашого будинку. росіяни оточили нас (ред. мирне населення) і спочатку було страшно, що наші, стріляючи по ним, можуть влучити і в нас. Але згодом вже стало байдуже – будь що буде, навіть як загинемо, аби тільки окупантів вигнали звідси і звільнили Бучу.

Пригадую, люди з нашого гуртожитку спостерігали крізь вікно за росіянами, а вони направляли дуло автоматів у вікна і дивилися чи там немає нікого. Тоді ж ми спустились у підвал, там і ночували. Одного разу вони рвалися у наш дім, але вийшла одна жінка, звернулась до них російською : «Чого ви хочете від нас, тут гуртожиток і проживають тільки літні люди, жінки та діти». Більше вони не йшли до нас. У місцевих чатах люди ділилися порадами між собою, розповідали, що «трусять» квартири, замки ламали. Фух…(ред. переводить подих), трішки переживати почала, коли згадую все це… наче, як ось учора це було.

Які були вказівки від місцевого самоврядування? Чи розповідали про укриття, в яких можна сховатися? Чи взагалі казали виїздити, чи бути вдома? Як дізналися про «зелений коридор»?

У перші дні нічого не було, ми самі дізнавалися де укриття. Але чесно скажу: в укритті ми пробули тільки першу ніч, довше не змогли там перебувати через пісок і пилюку. Коли люди ходять туди-сюди, це все піднімається. На ранок усі почали кашляти. Потім ми вирішили піти додому, а згодом спустилися на другий поверх – люди виділили нам там кімнатку. Я тоді була з подругою і наші діти там спали. Так одна біля одної ми і пробули цю окупацію, а потім разом виїхали на Вінниччину.

З приводу сповіщення про «зелений коридор» мені написали знайомі. Я їх попередила, що в мене сідає телефон і я не завжди буду на зв’язку, буду трохи відключати, щоб зберегти заряд. Попросила писати смс, якщо будуть щось знати. І 9-го березня я отримала це повідомлення, що треба виходити на евакуацію. Потім і люди навколо почали говорити, що треба виходити до міської ради, де чекатимуть автобуси.

9-го числа нас зібралась невелика група людей, ми, мабуть, найперші виходили. Ми пішли по вулиці Яблунській до міської ради, але на блок-посту (ред. російському) нас не перевіряли, однак завернули на поле. Не на міську раду в Бучу, а на Ірпінь. Пам’ятаю, з’явився якийсь волонтер, здається, з їхньої сторони, бо він був чужим та інакше спілкувався. Він на велосипеді наче проводив нас звідти.

Коли вам вдалося виїхати, де знайшли прихисток?

Ми пройшли через поле до Романівки, там вже були наші військові та волонтери. Нас відвезли автобусами в Київ на залізничний вокзал і звідти ми вирушили на Вінниччину. Я сама родом звідти, там у мене сестра двоюрідна. Як ВПО ми були місяць, а потім приїхали сюди ховати чоловіка.

Коли вам стало відомо про загибель чоловіка? Я так розумію, що ви не проживали разом.

Ми були розлучені, але мали дуже гарні стосунки. У нас є син, якому 13 років. Чоловік приходив, забирав його, вони часто проводили час разом. Він допомагав у всьому… Знаєте, Андрій був доброю людиною. На той час проживав разом з мамою.

Що саме тоді сталося?

Останній раз я його бачила 25-го лютого. Він тоді пішов у ТрО, тож приїхав у військовій формі. Ходив на блок-пост, доки їх не розбили. У його будинок тоді прилетіло, тож він побіг додому, адже там була мама. Але на блок-пост він вже не повернувся, бо там вже були війська рф. А у ТрО їм навіть зброї ніякої не видали, тільки форму. Коктейлі молотова робили самі.

9-го числа він також маму відправив, коли була евакуація. Сам залишився і думав де ми, що нас не покине. Але потім вже дізнався, що ми змогли виїхати. Сказав, що залишиться, бо є багато людей стареньких, яким треба допомогти. Потім вже нам говорили, що й справді, якби не він, то й з голоду могли б померти.

Востаннє я з ним розмовляла 22-го березня. Ми тоді довгенько поговорили, він казав, що «бачив багато чого»: дівчат гвалтують, дуже багато чого страшного… але розповісти не може, бо наче як прослуховують і починають стріляти по будинку (ред. робить глибокий вдих та ковток води). Досі важко про це говорити. Я і зараз лікуюся, не могла справитись самостійно.

Після 22-го він вже не виходив на зв’язок. Мама розповідає, що 23-го був телефонний дзвінок від нього, але він наче як набрав і скинув. Про те, що його більше немає, ми дізналися 28-го числа. Нам довго не хотіли розповідати. До мами подзвонив старший син і розповів, що Андрій загинув. Його розстріляли біля дому… Спочатку розстріляли ще сусіда. У підвал, де вони були до цього, окупанти хотіли кинути гранату, але жінки почали просити не робити цього. Потім усіх вивели з укриття, чоловікам наказали роздягнутися до пояса і почали їх обдивлятися на наявність татуювань. Хтось із сусідів запитав: «А нащо ж ви його вбили (ред. Андрія), він же ж цивільний?». І бурят відповів « ето я єго убіл, пускай скажет спасіба Зєлєнскаму».

Тіла Андрія та сусіда пролежали на дворі кілька днів, росіяни не давали навіть захоронити, хоча люди просили. Потім все-таки це вдалося зробити.

Ми приїхали у квітні, через місяць. Тоді, коли вже цивільним «дали добро». 18-го квітня була ексгумація, а 20-го похорон.

Ваше житло у гуртожитку зазнало руйнувань через бойові дії?

З одного боку, все добре, з іншого – там, де була водонапірна вежа, повибивало всі вікна. Ми їх замінили. А так будинок цілий.

Вікна замінювали самостійно чи допомогла місцева влада?

Місцева влада це все організувала і нам скрізь поміняли вікна, також зробили новий дах.

Як Буча живе зараз? Наскільки довоєнне місто відрізняється від Бучі, яка пережила уособлення всього світового зла? Зрозуміло, що деякі об’єкти вже відбудували і відновлення продовжується, але як змінилося все саме на ментальному рівні, у свідомості людей?

Люди є різні. Хтось виїжджав і не бачив, що тут відбувалось. Мені, звісно, не зрозуміло те, що гуляють, п’ють, слухають російську музику. Цього мені не зрозуміло, тому що наші хлопці гинуть, а люди не усвідомлюють досі.

Буча почала відбудовуватись, люди допомагають одне одному.

Все-таки залишилась ця єдність, яка була у перші дні?

Так, є таке. Звичайно, в перші дні цього було більше. Ми тоді ходили зі свого п’ятого на другий поверх, коли були сильні вибухи, хлопчина (ред. власник житла) виділив нам навіть кімнату, щоб діти могли там спати на ліжку, а нам зробив спальне місце з дивана.

Потім разом готували їжу у дворі.

На фото хліб, спечений Оленою в окупації.

Іноді різні джерела повідомляють про надходження чергової партії гуманітарної допомоги на Київщину, в тому числі. Чи «доходить» ця допомога бучанцям?

До стареньких людей так, доходить, їжу якусь дають. Буває, дізнаєшся, що кудись привезли цю допомогу, але доводиться «вибивати». Наприклад, нещодавно дізнались від волонтерів, що давали картку у «Сільпо» на 1200 грн. Я зателефонувала запитати, а вони мені «А звідки ви знаєте?». Я вже тоді запитую чи моя дитина входить в цю категорію (ред. може отримати). Вони відповідають: «Ну приходьте». Так само були новорічні подарунки з-за кордону для дітей. Мені теж ніхто нічого не казав, дізналась від знайомих вже. Довелося навіть написати скаргу у відповідні органи, що гумдопомога надходить в регіон, але нам її не видають. Тоді мені привезли коробку, але з таким фирканням, ще й вичитали, що я не мала права цього робити. Хоча я чула від багатьох людей подібне, що вони теж нічого не отримують, усе «проходить повз». Ну, нічого. Нехай це буде на їх (ред. влади) совісті.

Тому я більше не звертаюсь по цю допомогу, як тільки вийшла на роботу, вирішила, що можу заробити сама. Нерви дорожчі.

Як вдалося усе пережити, як ви справляєтесь? Що могли б порадити людям, які тільки виїхали із зони бойових дій або проживають втрату?

Мені було дуже важко. Хоча ми з чоловіком були в розлученні, я дуже важко сприйняла його смерть. Я постійно хотіла їхати на кладовище, тягнула туди квіти, щось садила. Тому що він при житті мені постійно дарував квіти, тепер я йому… Я відчувала, що не справлюсь сама. Були думки дуже погані, тому звернулась до фахівців. Дуже вдячна БФ «Діти Героїв», які не залишають людей у такій скрутній ситуації і дуже допомагають всіляко, підтримують. Зараз я спілкуюсь із психологом, звернулась до психіатра, бо були «дурні» думки. Вже другий місяць приймаю ліки. І мені трохи стало краще, хочеться жити. Бо раніше навіть не зупиняла дитина, було бажання наробити дурниць.

Можу порадити людям тільки не опускати руки. Ми повинні пережити це все, допомагати одне одному і йти до перемоги. А перемога обов’язково буде за нами, тому що з нами справжні Герої, кіборги. Треба жити за себе і за них. Вони пішли, щоб ми жили, тому ми не маємо права опускати руки.

«Біда об’єднала».

Наразі Олена проживає разом із сином та свекрухою Ольгою Дмитрівною в гуртожитку. Квартиру чоловіка та його матері в Ірпені було знищено внаслідок російського обстрілу. Коли почнеться відновлення поки незрозуміло, адже на Київщині через повномасштабне вторгнення рф зруйновано або пошкоджено понад 27 тисяч об’єктів.