Власник демидівського зоопарку «XII місяців» Михайло Пінчук: єдине, про що ми зараз думаємо, — як вижити

Демидівський зоопарк «XII місяців», що є однією з візитівок Київщини, пережив складні часи: окупанти цілий місяць контролювали заклад та прилеглу територію, а людям буквально доводилося виживати. Як вдалося не тільки вберегти майже всіх тварин, а й територію неушкодженою, та на що довелося йти заради порятунку — про все це розповів власник зоопарку Михайло Пінчук у інтерв’ю для нового випуску відеопроєкту «Київщини 24/7» «Денис Жупник. На часі». Ми підготували також і текстову версію бесіди.

Давайте спочатку поговоримо не про війну й окупацію. Хотілося б запитати, звідки ваша пристрасть до тварин? Як вдалося створили такий прекрасний зоопарк?

Усі ми родом із дитинства. Хтось збирав марки, хтось щось інше. У мене ж завжди були тварини. Коли я збудував дім за містом, то почав збирати зоопарк. На якомусь етапі він виріс до таких розмірів, що тварин вже неможливо було тримати у приватному будинку.

Я часто бував у Криму і проводив більше часу у місцевих зоопарках, аніж на роботі. Тоді мені приходили думки на кшталт «коли ж ти зробиш своє». Звісно, приємно допомагати, радити, проводити час і спілкуватися з людиною, яка щодня займається тваринами, але це точно не самоціль. Треба щось робити самому.

На якомусь етапі я врешті розпочав пошук земельної ділянки. Ми все навколо об’їздили, адже шукали таку, яка була б за 5-10 хвилин від нашого будинку. Адже в парку ти часом маєш з’явитися терміново. На жаль, велику ділянку було знайти вкрай важко. Ми хотіли ближче до міста, адже зоопарк залежатиме безпосередньо від нього. Це не туристичне місце, як той самий Крим, де щороку 5 мільйонів туристів і з них п’ята частина точно піде до зоопарку, бо більше немає чого робити. У нас концепція заснована на місті, де мало приїжджих, тому все треба було робити інакше. Це не зоопарк одного походу: це зоопарк, який має подобатися, аби люди ходили туди регулярно.

А щодо вибраної локації, то фатальну роль вона потім зіграла. Адже другий варіант ділянки був із іншого боку річки, який не перебувала під окупацією. Та він не підійшов через заболочену місцевість. Ці кілька кілометрів й річку, які нас розділила, я в березні  згадував незлим тихим словом дуже часто.

Які екзотичні тварини з’явилися у вас першими?

Носухи. За ними єноти, за ними пугачі, за ними гієни, за ними гепарди, за ними вовки. Потім це все переросло межі розумного і стало несерйозно. Треба було тримати людей, щоби тварин доглядати. Ніхто не робить у себе вдома зоопарк. Адже ти не заведеш у саду носорога, який виглядатиме сусідам через паркан.

24 лютого вранці ви були у зоопарку чи вдома?

23 лютого я був у талліннському зоопарку, розмовляв про якісь проєкти й відчував, що ситуація в країні нагнітається. До цього довго говорили, що вони наступають, але я був першим серед тих, хто сміявся з цього. Я ніколи в житті не вірив тоді, що щось станеться. Але 23 лютого відчув, що треба повертатися. Майже в останній літак сів. Увечері ще встиг заїхати в зоопарк. Наступного ранку, коли прокинувся і все почув, ми зібралися і почали думати, що робити. Перші думки були про те, як забезпечити тварин на короткий термін. Одразу ж усі побігли займатися дизелем, адже для нас це взимку найголовніше. Тут дуже багато теплолюбних тварин, для яких холод страшніший за голод. З голодом ще можна якось потягнути, але не з теплом. Ми побігли на заправки, де стояли дикі черги, і купували цілий день. Але за один день багато не встигнеш. Ми телефонували постачальникам, просили терміново підвезти якусь їжу. Навіть щось їм вдалося підвезти.

Які тварини опинилися у зоні ризику через голод?

Складна ситуація виявилася із хижими, бо вони їдять м’ясо, а воно закінчувалося саме 24 лютого. Це кінець місяця, буквально за 3 дні ми мали б їхати на ринок. Але, забігаючи наперед, нашим хижим просто пощастило. Упевнений, вони в глибині душі подякували коням, які полягли тут поряд на ранчо. Їх кілька кілометрів тягли сюди місцеві хлопці. Тварини були поранені, а коли кінь отримує такого роду поранення, він уже не виживає. Не знаю, від чого саме вони загинули, подробиць мені не розповідали. Але це дало змогу вижити нашим великим хижим. Особливо тим, які їдять по 8-10 кг м’яса на день, що нічим не заміниш. Але все одно вони отримували зовсім інші раціони протягом цього місяця. Цілком моторошні, з якоїсь тухлятини. Ми також брали субпродукти на заводі з виробництва корму. Вони були ще більш-менш їстівні. Але, на мій подив, від харчових отруєнь ніхто не помер і, що найцікавіше, від голоду теж. Усі жертви були від бомбардувань, нервів, панічних атак, самознищення. Тварини просто розбивалися об стіни. Але від голоду вони почали б помирати рівно на наступний тиждень, якби нас не звільнили. Ми це зрозуміли, але просто не знали, що робити. Логічно міркуючи, ти розумієш, що треба було б зробити, але віддати такий наказ неможливо.

Коли ми давали різні інтерв’ю, зокрема й великим виданням, надходило багато повідомлень зі співчуттям. Але були й люди, що так на це дивилися, ніби ми говоримо про те, як розібрати чи зібрати двигун. Казали: «та що ви чекаєте, починайте вбивати копитних і згодовувати хижим». Так, вони давали раціональний підхід, але, коли йдеться про твоїх тварин, зробити це неможливо. Я навіть не уявляю, як би було, якби все пішло іншим шляхом. Тоді щось треба було б робити. Щиро тішить, що Бог та ЗСУ не дали мені потреби приймати такі жорсткі рішення.

Чи були у вас випадки евакуації? Розкажіть, будь ласка, як це відбувалося?

Евакуація тварин під час окупації відбувалася лише один раз через те, що ми побачили, наскільки це небезпечно. Вона мало не закінчилася трагічно. Йдеться про двох орангутангів. Вони обоє виросли у нас вдома, а потім переїхали до зоопарку. Моя дружина дуже любить їх і по-особливому ставиться. Хоч ми всіх своїх тварин любимо, проте вона сказала, що «дивись, орангутанги там залишилися і якщо через пару днів ти їх не дістанеш, я піду діставати їх особисто». Ми порадилися й поговорили на нулі з військовими. російський блокпост мав правило — всіх на вихід і нікого на вхід. Заходили лише четверо хлопців із Червоного Хреста. Ось вони й домовилися там якимось чарівним чином. Їм також дозволили доставляти вручну поклажу ліки, іноді їжу, іноді ще щось. Доставляли вони замовлення і нам.

Для переправи на другий бік річки місцеві зробили пліт. На цьому плоту на мотузках доставляли тих людей, які не встигли вийти з регіону. Коли ми почули про цю переправу, то вирішили спробувати. Але, якби знали, що потрібно було просто потерпіти місяць, ніхто б так не ризикував. По-перше, тварин треба спочатку спіймати. А вони вже дорослі, дуже сильні, набагато сильніші за людину. І їхню довіру дуже легко втратити і важко завоювати. Коли їх заманили і вистрілили в них заспокійливими наркотиками вперше, то боялися, як розрахувати, скільки потрібно цього препарату і за який час вони прокинуться. У мене на очах бувало таке, що тварина просто не вставала взагалі. Тому це справді повторювати не хочеться, було страшно. Уперше в нас не вийшло біля цього мосту. Тоді хлопцям не дозволили перейти через міст, як я зрозумів. А ми з того боку теж не могли, бо там територія, де окупанти стежили, як люди евакуювалися, і все прострілювалося.

За якийсь час ми вдруге домовилися із Червоним Хрестом, вони приїхали прямо до зоопарку і своєю машиною перевезли до переправи тварин. Слава Богу, росіяни не стали просити подивитися, що там, адже мороз був точно -5. Потім орангутангів поклали на пліт, вода крижана, все слизьке. Навіть страшно думати про це, але нам таки вдалося. На іншому березі ми їх зустріли, похапали і загнали вже у свої машини. Потім поїхали додому і посадили в той маленький вольєр, розміром з кімнату, де вони виростали. Але все ж виникла проблема. Тепло і їжа є, та це не життя. Спочатку думали, що тварини звикнуть, але ні. Тому домовились із нашими друзями у зоопарку піді Львовом, що вони візьмуть на тимчасовий притулок. Дружина поїхала із ними, і до 15 травня вони були там втрьох.

У перші дні війни скільки тут залишилося людей, які доглядали тварин?

Першого дня всі вийшли на роботу. Потім вже люди виїжджали. Але ж це трошки не та ситуація, ніж тепер, коли літають ракети. Коли в тебе все оточене військами, дорогами їздять танки та стріляють, це зовсім інша ситуація. Тому нема чого на когось ображатися чи говорити, що хтось тут винен чи не винен.

Як окупанти поводили себе в зоопарку? Чи казали вони взагалі, коли заходили, з якою метою?

Коли вони прийшли сюди, всім розповідали, що все добре, ми зараз нацистів проженемо і ви знову з росією заживете дружно. Але потім, коли почали помічати, що тут немає нацистів, а населення не дуже раде їх бачити, ставлення змінилося. Їм розповідали зовсім інше.

У нашому зоопарку був підрозділ бурятів, вони перебували просто на території. Їхній майор сидів у цьому кріслі, де зараз сиджу я. Коли заходили своїми танками, вони зламали нам турнікети та пошкодили бруківку й клумби.

Вони завжди приходили час від часу. Потім якось прислали свого представника. Він сказав, що треба приготуватися, бо через три-чотири дні приїжджають до офіцерів дружини, навіть, можливо, їхні діти. І треба буде організувати якесь свято у зоопарку. Виходячи з того, що я бачив, чув і мені розповідали, я зробив висновок, що вони хотіли залишити зоопарк собі. Їм не було сенсу його руйнувати.

Насправді вони тут не влаштовували безчинств: не вбили жодної тварини та людини. Це правда, її треба знати. Вони були дуже здивовані тим, що побачили навколо. У людей складалося враження, що вони не тільки раніше нічого подібного не бачили, а й навіть не підозрювали, що таке буває. Те, з якими очима і з якими репліками вони дивилися на бегемота, жирафа і так далі. Але вони все рознесли в офісі. Забрали техніку, з позаминулих свят весь алкоголь якийсь, який там стояв роками і ще багато чого. В мене забрали взуття. Ну, я сміявся, що це, мабуть, взагалі не найбільша втрата. Це просто якось дуже дивно, коли цілий офіцер у тебе бере взуття, а своє залишає. Вони й досі лежать у кабінеті. Але коли все закінчиться, я їх особисто кудись занесу.

Війна ще не закінчилася, але для ваших тварин це вже післявоєнний час. Як вони зараз адаптуються? Чи реагують на вибухи, адже все одно у вашому районі проходять розмінування.

Як ми. Якщо поряд, то підскакують. Якщо далеко, то повертають голову. Раніше вони сильно реагували і навіть гинули якийсь час після війни, тому що в них зібрався весь цей стрес. Звичайно, потихеньку звикають, але воно накопичується. Адже тварини не можуть собі це логічно пояснити. Вони мають просто нескінченний стрес, який потихеньку добиває. І ось потім, коли ми вже передаємо тварин в евакуацію, мені дзвонять і кажуть, що з мавпою все було добре сьогодні, а вранці прийшли, відкрили, а там інсульт, інфаркт чи щось таке. Так воно і відбувається. Стрес потихеньку накопичується і потім, коли вже начебто все скінчилося, дається взнаки таким поганим чином.

У зоопарку було поповнення за цей час? Якщо так, то хто це?

Тут ніяка війна не завадить. Просто під час вторгнення народжувалися нові мешканці. Наприклад, ми завжди хотіли розвести зебр. І це не виходило дуже довго, хоча зебр нам привезли одними з перших. Зебреня ж народилося якраз у перші дні, коли все почалося. Ми дивувалися, що тварини народилися в таких умовах і здорові, але все-таки зоопаркові будуть міцнішими за домашніх, до яких ми звикли.

15 травня ви вже відкрили зоопарк для відвідувачів?

Так, ми не мали варіантів. По-перше, я сказав, що не було серйозних ушкоджень. Не було прямих влучеань по жодній будівлі, хіба що по якійсь огорожі. Друге — те, що зоопарк і закритий, і не закритий потребує витрат. Його витратна частина не оптимізована: вона завжди така, яка є, не можна зробити менше. Це не якийсь торговий центр. Тут все має працювати і скрізь має бути тепло, має бути їжа, мають бути люди, які обслуговують тварин. Тому, незважаючи на те, чи є у нас відвідувачі, чи ні, треба було його відкрити. Може, дві людини прийде, але й на тому дякую. А коли взагалі жодної, то самому підтримувати його дуже важко.

За які кошти зараз живе зоопарк?

Гранти та допомога відіграють колосальну роль. Найбільшу допомогу ми отримуємо саме від простих українців, що дуже приємно. Друга частина допомоги надходить з-за кордону.

Чи плануєте завести якихось нових тварин або побудувати щось вражаюче в майбутньому?

У нас є один план — вижити. Це все, чого ми сьогодні бажаємо, інших ідей немає. Намагаємось берегти оптимізм, але нам нелегко. Потрібно розуміти: все-таки одній людині складно впоратися з таким великим проєктом. Ми не державний зоопарк. У нас, на жаль, немає підтримки на кшталт пільг. Ми платимо всі комунальні послуги за найдорожчим розрядом як комерційне підприємство.

Вів бесіду: Денис Жупник

Текст: Ірина Маймур

Дивіться повну версію інтерв’ю у новому випуску відеопроєкту «Денис Жупник. На часі».

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.