На третій рік війни потреба в маскувальних сітках стала ще більшою, – волонтери майстерні «Вишгородські павучки»

«Київщина 24/7» продовжує серію статей про Героїв, які своєю діяльністю прославляють наш регіон. Звісно, військові серед них на першому плані, бо саме на їхніх плечах тримається вся країна, за їхніми спинами живе кожен з нас і щодня зустрічає сонце. Але є ще й інших фронт – волонтерства та допомоги. Активні та небайдужі українці забезпечують наших Захисників та Захисниць усім необхідним — автомобілями, тепловізорами, одягом, засобами гігієни, харчовими продуктами, медикаментами тощо.

Створення засобів маскування — один із важливих напрямків волонтерської діяльності на користь оборони нашої держави, до якого може долучитися кожен охочий як в Україні, так і за кордоном. На третьому році повномасштабної війни необхідність в засобах маскування збільшилася, тому їхнє виготовлення не можна зупиняти. Школи, університети, волонтерські та благодійні організації з усієї України долучаються до виготовлення маскувальних сіток.

Сьогодні розмова з координаторкою та організаторкою творчої майстерні зі створення засобів маскування «Вишгородські павучки» Іриною Сергієнко про те, чи не відчувається послаблення волонтерського руху на третій рік повномасштабного вторгнення і як попри втому та певну зневіру, продовжувати робити свою справу.

— Ви є організаторкою та координаторкою творчої майстерні зі створення засобів маскування у Вишгороді. Коли Ви розпочали роботу вашої організації?

— Коли почалось повномасштабне вторгнення ми з чоловіком були у Вишгороді. Тоді ж постало питання: «Що робити далі?». Ми думали як правильно зробити: чи виїхати за кордон, чи залишатись і бути корисними тут. Здавалось, що найлегше це виїхати за кордон. Але тоді я зателефонувала до знайомого священника і запитала, як, на його думку, краще зробити. Він відповів: «Ви самі собі дайте відповідь, вчиняйте так, як вам підказує ваше серце. Лише скажу одне, кого будуть захищати наші хлопці, якщо всі виїдуть, де ж буде тил?». Після цих слів я остаточно зрозуміла, що залишаємося з чоловіком у місті.

В перші дні повномасштабного вторгнення ми з чоловіком пропонували свою допомогу усім кого бачили, але тоді люди вже згуртувались і кожен за щось відповідав. Тоді ми почали готувати їжу, робити чай та перекуси для команди волонтерів, які облаштували свій штаб в нашому під’їзді. Пізніше ми зрозуміли, що це не межа наших можливостей.

Додам, що ми з чоловіком родом з Запоріжжя, а у Вишгород переїхали у 2003 році. І я згадала, як мої друзі у 2014 році у Запоріжжі плели маскувальні сітки. Цю ідею запропонувала чоловіку і він мене підтримав. Так збіглося, що тоді мого чоловіка запросили в ательє у нашому місті щось полагодити. І після цього він розповів, що в цій майстерні є багато залишків флісового матеріалу і вони можуть нам його віддати для сіток. Коли було дуже гучно в місті, під час вибухів, ми сиділи в коридорі й нарізали цю тканину, самі не знаючи для чого ми то робимо. Згодом знайшли у Вишгороді організацію «Берегиня», яка займалась виготовленням маскувальних сіток з 2014 року. Дізналися всі деталі й з чого починати. Але треба було також визначитись і з приміщенням, де ми мали б розмістити рамку для плетіння сіток та матеріали.

Звернулась до ОСББ нашого будинку та запитала чи є якесь приміщення, щоб почати плести маскувальні сітки. Нам виділили маленьке приміщення бухгалтерки, яка на той час перебувала в окупації. Тож приміщення було вже, з чого почати ми вже зрозуміли, чоловік змайстрував рамку і втрьох, я, мій чоловік і наша знайома почали плести маскувальні сітки.

Згодом до нас приєднувались сусіди та мешканці Вишгорода. Нашу першу сітку ми сплели 7 березня, вже тоді нас було семеро волонтерів.

У квітні під моїм постом у Facebook написала коментар волонтерка Алла, яка максимально радикальною мовою вказала, що ми плетемо неправильні маскувальні сітки, що ми використовуємо матеріал, який під дощем стає непіднімний, бо ми ж тканини всі брали з секонд-хендів та різних складів. Після цих слів, я зрозуміла, що ми йдемо не туди й запросила Аллу до нас, щоб познайомитися та поспілкуватися, на що саме треба звернути увагу при створенні маскувальних сіток. Вона розповіла тоді, що написала таких гнівних коментарів декільком людям, але ми перші, хто відгукнувся та попросив уточнити, як правильно це робити. Алла подарувала нам 100 метрів тканини спанбонд, яку використовують для плетіння маскувальних сіток. Ми були неабияк вдячні й зраділи тому, що відтепер будемо робити все як треба. Тоді ж відкрили картки для донатів, тому що самотужки не могли б профінансувати закупівлю тканини, оскільки ніхто з нас не працював.

А вже до травня 2022 року нас було десять людей, тоді нам стало тісно в тому приміщенні, і я почала шукати інше. Я розмістила пост у Facebook з проханням допомогти нашій майстерні знайти чи надати нам приміщення. Директор ДЮСШ у Вишгороді Микола Король відгукнувся і відтоді ми працюємо тут.

— Окрім волонтерства, Ви ще працюєте?

Так, я працюю в сфері нерухомості з 2010 року. Оскільки майстерня виключно волонтерський проєкт, я працюю рієлтором, тому що це моє джерело хоч якогось доходу. Майстерня це наш внесок з чоловіком в наближення бажаної Перемоги, і в історію. Тут ми нічого не отримуємо.

— «Вишгородські павучки» — досить незвична назва як для волонтерської організації. Чому така назва, хто її вигадав?

— Коли вже була певна група осіб, які плели сітки, то треба було себе якось назвати та ідентифікувати. Я провела таку паралель, що маскувальні сітки це барвінок, який стелиться по землі й маскує все під собою. Тож назва нашої майстерні була «Барвінок». Пізніше до нас у квітні приєдналась сучасна, творча та амбітна волонтерка Катя, яка створила групу у Facebook. Вона й запропонувала змінити назву майстерні «Вишгородські павучки». Бо на той час в багатьох містах та селищах нашої країни є свої павучки, які плетуть маскувальні сітки ще з 2014 року. Тому і ми також стали павучками, але у Вишгороді.

— Скільки людей залучити до волонтерського руху? Люди якого віку та яких професій до Вас приходять?

— Люди дізнавались про нас через групи у Facebook, через чати у соціальних мережах від різних будинків нашого міста, взнавали про нас від знайомих, від сусідів та родичів.

Є також історія, як до «Вишгородських павучків» приєдналась майстриня Ірина, яка родом з Нікополя і після початку вторгнення рф переїхала до Вишгорода. Вона ходила містом і шукала, де зможе бути корисною. Одного дня вона побачила, що в майстерні горить світло і люди щось роблять, тобто помітила якийсь рух. Так кілька днів спостерігала, але не знала ще, що саме там коїться. Тоді ж наважилась підійти і побачила, що ми займаємось виготовленням маскувальних сіток і висловила своє бажання доєднатись до нас. І таких історій є кілька. Тобто люди, гуляючи вулицями міста, могли просто до нас зайти й залишитись плести маскувальні сітки.

Складно сказати скільки всього у майстерні людей займаються плетінням сіток. Майстерня працює з 9:00 до 21:00, і люди тут є постійно. За день може бути 10 людей, може бути 50 людей, у нашій майстерні немає такого, що є обмежена кількість людей і вони мають записатись, щоб прийти.

Я вважаю, що концепція нашої майстерні не тільки в тому, щоб прийти й плести маскувальні сітки. Людина може прийти не лише для цього, вона може випити кави або чаю, поспілкуватись з людьми, послухати їхні часом важкі та болючі історії. Додам, що в майстерні працюють люди з різних куточків України. Є люди, які приходять сюди з таким болем та з неймовірними історіями як зі свого мирного життя, так і з життя з початком вторгнення.

Є також історія про наших майстрів-переселенців родини Сергієнків з Харкова. Унікальність цієї пари в тому, що їхній заряд енергії та бадьорості – це приклад для нас для всіх. Вони науковці, є кандидатами технічних наук та все життя пропрацювали в Харківській політехніці. Тамарі Йосипівні 91 рік, а її чоловіку Валентину Сергійовичу 90 років. Разом ця пара майже 65 років, а в 90 років вони почали вивчати українську мову, активно займаються волонтерством, плетуть нашоломники, а Валентин Сергійович почав викладати англійську мову.

Тетяна Мінчук переселенка, вони з чоловіком приходять до майстерні плести маскувальні сітки. А ще вона виготовляє різні фігурки для воїнів та прикріпляє їх до нашоломників, які з чоловіком виготовляє вдома. Чоловік пані Тетяни пережив інсульт, він не розмовляв і важко пересувався, але він приходив до майстерні разом з нею. Спершу ходив майстернею, роздивлявся, потім присів за стіл, ми дали йому легенькі ножиці й він почав потроху різати тканину.

Тетяна Мінчук каже, що коли дивиться новини й бачить злочини рф, бачить трагедії людей, чиї домівки зруйновані, та коли чує про загиблих захисників на війні, завжди плаче і наголошує, що ми повинні робити все, що наближає нашу Перемогу.

От коли бачиш таких людей, коли спілкуєшся з ними й бачиш їхній заряд бадьорості, то це перекреслює всю зневіру. Це ті люди, які могли б сидіти вдома, читати книги або займатись своїми справами, але вони тут, вони в нашій майстерні. Коли ми отримуємо чергову подяку від наших захисників, то розуміємо, що робимо корисну справу. Наші хлопці та дівчата, які боронять країну від російських загарбників, це цінують. Я називаю майстерню «Вишгородські павучки» центром арттерапії, бо є люди, яким просто треба бути серед людей.

У нашій майстерні працює 5 поколінь. Найменшим від 7 до 10 років. Є й три волонтери, двом з яких по 90 років, а пані Тамарі Йосипівні — 91. Це унікальні люди. До нас долучаються кандидати технічних наук, пенсіонери, професори, бухгалтери, економісти, рієлтори, столяри, інженери, банківські працівники. Є люди, які щодня після роботи приходять до майстерні.

— Де Ви зараз берете матеріали для сіток? Приносять мешканці міста, чи якась швейна фабрика допомагає, чи інші організації?

— Майстерня «Вишгородські павучки» працює виключно на донатах, на фінансовій підтримці небайдужих людей. Періодично ми відкриваємо збори, якщо є необхідність в конкретному матеріалі вже зараз. Однак в основному закупівлю спадбондів фінансуємо з донатів. Є картки у МоноБанку та ПриватБанку, також PayPal, бо люди надсилають кошти й закордону. Добродії надсилають кошти на картки, чим підтримують роботу в майстерні у виготовленні засобів маскування, а ми їх плетемо і допомагаємо ЗСУ. Нам не допоможе швейна фабрика, оскільки для плетіння маскувальних сіток ми використовуємо виключно спадбонд (агроволокно, щоб було зрозуміло).

Був запит від воїна до нашої майстерні, що йому потрібна сітка-рабиця. Оскільки ми самодіяльна майстерня, яка може закупляти тільки матеріали для плетіння сіток, то нам довелося звернутися до наших колег з благодійних організацій, щоб вони за запитом закупили нам необхідні матеріали.

— За цей період роботи скільки всього «павучки» виготовили засобів маскування та відправили до ЗСУ?

— На сьогодні «Вишгородські павучки» виготовили 1114 сіток. Це 7030 метрів, або 33362 квадратних метрів. Ще ми виготовляємо снайперські покривала, нашоломники, намотки на стволи. Вже є готових 2648 нашоломників і ще 50 в роботі. Найбільша сітка, яку ми виготовили, — це 14 на 10 метрів.

— Чи не відчуваєте ви послаблення волонтерського руху вже на третій рік повномасштабного вторгнення?

— Звичайно, що відчуваю. Можу сказати, що є частина людей, яка живе з цим в серці, яка розуміє ситуацію в країні й продовжує попри все працювати, волонтерити, допомагати. Можливо, я радикально скажу, але є люди, які втомились і заряджають цим настроєм усіх навколо. Вони вишукують зраду, шукають хто і де помилився у своїх діях, хто неправильно щось зробив, але при цьому самі нічого не роблять.

Воїни, які приїжджають з фронту також кажуть, що втомлені. Багато хто каже, що заради нас вони й стоять на передовій, тобто наші захисники й захисниці одна сторона, а ми — волонтери інша, і ми маємо підтримувати наші сторони, тримати баланс, опиратись один на одного. Стояти осторонь подій зараз не можна. Розумію, що багатьом зараз важко, люди на заспокійливих препаратах, на антидепресантах, але всупереч всьому можна бути дуже корисним.

Звичайно, що люди втомились, звичайно, що багато хто сидить на лавочці у дворі й каже, що готові вже на будь-яке примирення і на будь-який мир. Який будь-який може бути мир?!

— А як Ви та «Вишгородські павучки» тримаєте стрій?

— Я не можу сказати, я не знаю. Я цим живу. Для нас з чоловіком та для багатьох волонтерів, саме «Вишгородські павучки» і є місцем сили та натхнення. Нас переповнює відчуття гордості, що ми можемо стати в пригоді та допомогти нашим мужнім Героям, бо якісне маскування — це збережене життя Воїнів та техніки.

— Які ваші плани на подальшу роботу? Які є ідеї, задуми?

— Коли мене запитали про те, куди після нашої Перемоги ми плануємо передати всі прапори, шеврони, подяки, унікальні вироби, дарунки наших захисників, то я сказала, що планую це все передати до Музею війни. Та мені відповіли, що треба робити музей «Вишгородських павучків» і все, що накопичилось у майстерні, розмістити там. Можливо, це буде музей, але з патріотичним напрямком. Поясню, не просто музей, де люди будуть лише роздивлятись виставки чи експонати, але й вони мають долучатись до того, що ми будемо там робити. Можна буде залучати дітей, організовувати зустрічі з меседжем, що немає нічого неможливого.

Бо той результат, який маємо, це все зроблено з нульовим фінансовим внеском, але ми дуже хотіли принести користь нашій країні. І тільки завдяки бажанню людей це вдалось зробити. «Вишгородські павучки» вже мають свій певний статус і так просто це залишити не можна. Це те, що ми всі разом виростили своєю енергетикою. Багато людей познайомились в майстерні, вони потоваришувати, знайшли спільні інтереси. Зараз однозначно про те, який проєкт це буде, не можу сказати, але ж і ця майстерня з’явилась просто з ідеї й сягнула таких масштабів, тому будемо планувати робити щось й надалі.

Додам, що у нас є філіал у Словаччині, а вже їхня організація відкрила там ще 4 філіали. Багато українців закордоном долучаються до цього проєкту. Ми готові ділитись досвідом, якщо хтось хоче почати плести засоби маскування самостійно чи організувати свою майстерню «павучків», то ми можемо поділитися інформацією та досвідом, розказати про перші кроки, про всі деталі, нюанси. Головне — це бажання людей працювати на користь нашої держави.

— Якими б словами Ви змотивували людей більше допомагати, більше працювати на користь наших Захисників та Захисниць?

— Я дотримуюсь аксіоми: «Від кожного з нас залежить, яку Україну ми передамо нашим нащадкам». Враховуючи те, що у нас троє онуків, то нам важливо, що вони отримають у спадок та в якій країні житимуть.

Я точно знаю, що об’єднана позитивна енергетика досягає своєї мети. Неможливо зараз опускати руки, неможливо думати про щось інше, ніж в який спосіб бути максимально корисним для України, для наших воїнів, які нас захищають. Тільки в одному єдиному ланцюгу ми можемо чогось досягти. Багато військових повертаються з фронту стомлені й знесилені, але ми не можемо здатись, ми повинні триматись і підтримувати їх. Набиратись сили духу, нашого козацького духу, який триматиме нас в строю.