«Я почав дивитись глибше на світ і на кожен кадр», — український фотограф Євген Зінченко про те, як повномасштабне вторгнення змінило його і його творчість у великому інтерв’ю

8 серпня у місті Арендал у Норвегії відкрилася виставка українського фотографа Євгена Зінченка «Життя до та під час війни…». В експозиції представлена 31 фотографія. Світлини зроблені навесні 2022 року в Одесі, Києві та області, Харкові та області.

Про свій творчий шлях, ідею та концепцію фотовиставки, вплив війни на роботи і на самого фотографа, а також про плани на найближче майбутнє Євген розповів в ексклюзивному інтерв’ю «Київщині 24/7».

Коли Ви зацікавилися мистецтвом фотографії? Як захоплення перетворилося у професію?

Мені з дитинства хотілося фотографувати, але якось не виходило. У 17 років я поїхав на море в Євпаторію зі своєю дівчиною і до цієї події купив плівкову камеру. Це було у 2000 році і, мабуть, з цього моменту почалася моя любов до фотографії.

У 2011 році я усвідомив, що хочу займатись фотографією, купив свою першу «дзеркалку» і почав знімати: друзі, знайомі, рідні, дерева, квіти, калюжі, руїни — усе потрапляло в об’єктив. Це було у Харкові.

Потім я побачив фотографії Хельмута Ньютона. Це така ж «ікона» у фотографії, як Моцарт у класичній музиці. Він fashion-фотограф. Я почав цікавитись цим напрямком. І після того, як у 2016 році я потрапив на одну fashion-тусовку у Харкові, я зрозумів, що потрібно їхати в Київ. Там я почав займатися фотографією більш професійно.

У якому жанрі Ви працюєте зараз?

Я завжди цікавився модою, і зараз цікавлюсь. Можливо, fashion-фотографія мені так подобається, бо я у дитинстві шив. І зараз би шив, якби у мене була машинка.

Але я знімаю майже все. І фоторепортажі, і дні народження, і різні заходи, і весілля, і рекламні фотографії (як класичні, так і fashion), і політичні події, ну і, звісно ж, покази мод, колекції одягу. Мені подобається знімати все, бо гарну фотографію можна зробити будь-де і будь-коли.

Раніше я любив їздити кудись фотографувати: у різні міста України і Європи. Після повномасштабного вторгнення рф на територію України я почав знімати життя країни.

Але найбільше мені подобається знімати людей. І, мабуть, це через спілкування.

Як народилась ідея і концепція Вашої фотовиставки «Життя до та під час війни…», що відбулась нещодавно у Норвегії?

Я чудово пам’ятаю 25 лютого. У той день я йшов по Києву, бо транспорт не працював. Зі мною був рюкзак з камерою. Я дивився на місто під іншим кутом. Воно було іншим: усю ніч були вибухи, люди навколо панікували. Чомусь тоді я не дістав камеру. Не знаю чому. Але те, що я побачив, закарбувалось у пам’яті.

Десь на початку березня я почав знімати те, що відбувалось у Києві. Раніше було якось не до цього. Я жив з другом Антоном Печніковим, він оператор, теж з Харкова. Ми ходили в одну школу, в один спортзал. І ми вирішили, що будемо триматись разом: він знімав кіно, а я фотографував.

Ми подружились з волонтерами, їздили по місту, області. Під Ірпінь, Бучу, коли там було «спекотно». Десь у цей час у мене з’явилось бажання зібрати усе, що я зняв, у якусь єдину концепцію.

В середині квітня я поїхав у Харків — у моє рідне місто, де я виріс, де лишились батьки. Там мені вдалося зняти бої. Зовсім трохи, бо це було поряд. А також роботу волонтерів, просто життя у місті під час війни.

Потім я поїхав в Одесу. На початку літа 2022 року я повернувся до Києва і вже чітко зрозумів, що я буду робити.

Який зміст Ви вкладали у ці свої роботи?

Я зрозумів, що пишаюсь українським народом, який вистояв. Який узявшись за руки, дав відсіч росіянам. Хтось взяв автомат, хтось почав волонтерити. Я вважаю, що виключно завдяки нашим людям у росіян не вийшло те, що вони планували. Мене переповнювала гордість за українців, за те, що я українець. І я хотів показати це у своїх роботах.

Я почав перебирати фотографії, які були зроблені до повномасштабної війни, і вирішив компонувати їх з тими, які були зняті після, щоб у кожному фото було видно цей процес, ця боротьба за свободу, це бажання вижити.

Чому для цих робіт Ви обрали саме прийом подвійної експозиції? Можете детальніше розповісти про цей спосіб фотографії?

Це дуже класний прийом. Багато арт-фотографів із Харкова використовували метод дубль-експозиції в 70-80-х роках 20 століття. І я не можу сказати, що я виріс на цих фотографіях, але є декілька фотографів, чия творчість мені дуже подобалась і подобається зараз. Це, наприклад, Роман Пятковка, Борис Михайлов, Олег Мальований.

Деякі харків’яни взагалі кажуть, що вони придумали цей прийом, хоча я з ними не згоден. Але, до речі, саме завдяки Харківській школі фотографії цей спосіб став дуже популярним.

Завдяки цьому методу, мені здається, можна донести більше інформації в одному зображенні. Саме тому я його і використав.

Як Вам вдалося організувати виставку, хто допомагав і чому вона відбулась саме у Норвегії?

Декілька фотографій у мене були готові на початку літа 2022 року. Я показав їх своїй подрузі Олені Гребенюк. Вона каже: «Слухай, давай зробимо виставку?». Я сказав: «Давай». Десь до середини літа я зробив до 40 фотографій і відібрав для виставки 31 з них. 31 робота у 2022 році — як символ 31 року Незалежності України.

6 вересня 2022 року у Музеї історії Києва відбулось відкриття моєї першої виставки. Її партнерами стала команда БТУ-Центру. Це був спільний проєкт з Оленой Гребенюк та Богданом Кіреєвим, де вони представили красиві українські пісні, яким багато років.

Друга виставка була у березні 2023 року у Щецині в Польщі. Третя виставка відкрилась 8 травня у Марбурзі, в Німеччині. Дуже символічно вийшло. І от четверта виставка вже відбулась у Норвегії.

Війна змінила всіх українців, і так чи інакше торкнулась кожного. Скажіть, як повномасштабне вторгнення змінило Вас і Вашу творчість?

Я по життю оптиміст. Дуже близькі люди взагалі називають мене пофігістом. Як би не було важко від того, що відбулось, варто розуміти і те, що саме зараз сформувалась українська нація. Незважаючи на те, що ми бачимо зараз ці «божевільні» скандали із закупівлями, корупційними схемами, країна — це у першу чергу люди. Повномасштабне вторгнення показало, що в Україні дуже багато сильних, розумних, вірних собі і своїм принципам людей, які готові боротися за свободу і своє майбутнє, майбутнє своїх дітей.

Моя творчість після повномасштабного вторгнення стала глибшою. Можливо, не тільки творчість, я і сам почав дивитись глибше на світ і на кожен кадр.

У мене зараз є з десяток зйомок, які варто було б викласти у соцмережі. Але чомусь я цього не роблю. Можливо, тому що я все ж живу війною. Я не публікую те, що можна назвати «радісним», хоча розумію, що це потрібно робити.

Які плани маєте на майбутнє? Можливо, будуть ще фотовиставки?

Я знімаю фільм про наших Героїв, які не повернулись, і завдяки яким ми маємо можливість жити у відносно спокійному Києві. Кожна серія буде присвячена окремому Герою і розповідатиме його історію.

Ще я займаюсь продажем своїх фото, які були зняті в різних місцях і мають малий тираж. Це щось типу мого стартапу.

Також я півтора року працював над книгою «Fuck boring people» («До біса нудних людей»). Це фотографії з різних зйомок, якими я хотів показати, що життя насправді дуже цікаве. Адже мені здається, що багато людей не бачить простих радощів життя. У травні 2022 року вже був готовий перший екземпляр. Я хочу трохи її переробити і випустити більшим тиражем.

Планів дуже багато, сподіваюсь, що скоро вони будуть втілені у життя і їх побачить світ. На мою думку, дуже важливо зараз, у період становлення української нації, створювати і українське мистецтво!