«Я відчула, що маю продовжити його справу»: історія стійкої і мужньої захисниці з Ірпеня

Сьогодні День захисників і захисниць України. Вперше ми відзначаємо його у нову дату – 1 жовтня. То «Київщина 24/7» розпочинає серію статей про Героїв, які прославили наш регіон. Це історії людей, на плечах яких тримається вся країна, за спинами яких живе кожен з нас і щодня зустрічає сонце, у серцях яких стільки відваги, що і смерть їх не лякає. Нам треба знати про них, бо саме такі приклади дають впевненість, що ми переможемо, бо ж маємо таких воїнів. Бо саме з таких, часто болісних і нестерпних, історій складається велич і міць нашого народу.

Сьогодні історія про захисника і захисницю. Про пару закоханих. Молоде подружжя. Він загинув. На Азовсталі. І після цього вона стала до лав ЗСУ. І каже, що ніколи на полишить боронити країну.

 «Я ЗАКОХАЛАСЯ В ЙОГО ГОЛОС»

 Історія Ольги Лепіної трішки нагадує казку про Попелюшку… Близько двох з половиною років тому заклопотана дівчина поверталася з роботи додому в Ірпені. Аж двері під’їзду відчинив стрункий бородатий чоловік – раніше вона його не бачила, приїхав до сусідів у гості. Так Ольга описує свою першу зустріч з майбутнім чоловіком Євгеном. У ту мить дівчина запам’ятала блиск в його очах, але буденність і справи повели її далі. Через кілька днів той самий хлопець з під’їзду їй подзвонив.

– Він сказав банальне: «Привіт, Як справи?». І його голос здався мені таким рідним… В той момент він просто пробив моє серце. Я буквально відчула, як сильно воно забилося в грудях, – згадує Ольга.

А через тиждень Євген приїхав на її День народження – і з того часу вони більше не розлучалися. Він – військовий, з полку «Азов». І її це лякало, а саме – життя дружини військового: постійні розлуки, ризики, невідомість і непередбачуваність. Тож Євген тричі освідчувався, робив пропозицію одружитися, та не чув схвальної відповіді. А коли вона нарешті наважилася поступитися своїми переконаннями й погодилася – його викликали на службу!

– Я була розчарована. Наступного дня він мав їхати й каже: «Ну, одружімося прямо сьогодні?» Я кажу: «Ні. Ну, так не робиться… Давай хоча б спортивні костюми купимо, «на спорті» одружимось», – пригадує і сміється Ольга.

Того дня все ж вирішили не спішити. А зіграли весілля за кілька тижнів. Білосніжна сукня, весільний букет та обоє закохані до нестями… Це було за пів року до повномасштабного вторгнення рф. Молодята жили на два міста. Євген служив у полку «Азов» в Маріуполі, звідки він був родом і де жила його мама. А Ольга працювала в Ірпені. Та сотні кілометрів не стали перепоною у стосунках закоханих. Євген служив, тож Ольга прийняла долю дружини військовослужбовця. Але й уявити тоді не могла, що сама стане до лав захисників.

«НА ДЕНЬ ЗАКОХАНИХ БАЧИЛА КОХАНОГО ВОСТАННЄ… А ЗА ДВА МІСЯЦІ МЕНІ СКАЗАЛИ, ЩО МОЄ ЖИТТЯ ЗАКІНЧИЛОСЯ»

Незадовго до широкомасштабної війни Ольга була в Євгена у Маріуполі – на День закоханих. Потім приїхала до Ірпеня і, вирішивши справи, мала повертатися назад до коханого. Навіть купила квитки. Аж тут дивне прохання від людини, за якою сумуєш кожну секунду:

– 21-го лютого він мені подзвонив і сказав: «Будь ласка, не їдь! Поверни квитки і залишайся вдома!» І не так просив він, як його мама. Вона мені сказала: «У Жені має залишитися родина! Я як я, а ти маєш залишитися». І я не мала вибору – залишилася в Ірпені.

Наступні кілька тижнів після початку вторгнення росії для Ольги стануть здогадками, переживаннями і молитвами. Бо ж вона геть нічого не знала, де перебуває її чоловік, які завдання виконує, де саме він воює з рашистами. Але розуміла, що точно все дуже страшно, бо ж це Маріуполь… Про те, що її коханий чоловік у самому пеклі – на Азовсталі – вона просто здогадалася, порівнюючи та аналізуючи інформацію з новин, офіційних заяв керівництва чоловіка і постів у соцмережах його побратимів. А сам Євген не говорив дружині, що перебуває там, де обстрілювали усім, чим тільки можна – з перервою у кільках хвилин, а інколи лише секунд.

– Він не казав мені точно, де він. Він лише говорив, що все добре. Я вже просто зіставила факти й здогадалася. Він мені писав зранку, в обід і ввечері як лягав спати. Писав, що все добре, щоб я не переживала, – розповідає з ностальгією.

Останнє повідомлення чоловіка Ольга пам’ятає до хвилин:

– З 14-те на 15-те квітня в 00.38 він написав мені останнє повідомлення: «Сонечко, дуже люблю, дуже сумую, скоро побачимось. Я буду спати, я дуже втомився, скоро вихід». І все.

Тієї ночі Оля заснула під ранок. І їй наснився сон, який став страшною реальністю:

– Дурний сон, я бачу труну, там мій чоловік… І наша кішка з розбитою головою. І скрізь тече кров. Я прокинулася і відчула, що щось трапилося. Він мені вже не відповідає. На наступний день також. Я почала писати всім, кому могла. Спочатку думала – проблеми зі зв’язком. Змушувала себе зібратись і переконувала, що все добре. Через три дні виходить на зв’язок його побратим, я запитую: «Де мій чоловік?» Він говорить, що зараз дізнається. Через сім хвилин телефонує і каже: «Пробач, але його більше немає»… 17-го квітня мені розповіли, що моє життя закінчилось…

Далі молоду вдову по черзі переповнювали надія і лють. До процедури впізнання жінка до останнього сподівалася, що хтось щось десь переплутав і що її Євген насправді живий. Вона навіть не стала чекати, доки тіло привезуть на поховання, а сама долучилася до спротиву російській агресії. 

«Я ВІДЧУЛА, ЩО МАЮ ПРОДОВЖИТИ ЙОГО СПРАВУ»

Спочатку Ольга волонтерила, потім працювала в шпиталі і врешті проходила підготовку як бойовий медик, записалася в армію на медичні курси.

– Я відчула, що маю продовжити його справу. Я не хотіла чекати процедури впізнання тіла Євгена. До того часу, коли його привезли, я вже мала їхати на нуль. У той час мені хотілося йти туди, а не бачити це все на власні очі… Аж тут мені дзвонять з поліції і кажуть: «Ви маєте прийти на впізнання свого чоловіка», – згадує той важкий момент Ольга.

Коли жінка побачила найстрашніше, що може побачити дружина, для неї все стало зрозумілим як ніколи. Наступного дня вона вже була у лавах ЗСУ. Без альтернатив:

– Я прийшла сказала: «Добрий день! Мене звати Ольга Лепіна. Я хочу служити в ЗСУ».

Вже понад рік Ольга продовжує справу коханого чоловіка – боронить Україну. Жінка взяла і його позивний – «Ліпа». Деталі того, ким саме вона служить і що робить на фронті, не розкриває. На запитання «То Ви бойовий медик?» лиш трохи відкриває завісу і каже:

– Я не медик. Я займаю дещо інші посади…

Військову справу Ольга не збирається полишати – навіть, після перемоги. З болем і люттю, якими переповнила її ця війна, вона бачить себе лише в ЗСУ. І ці біль та лють «Ліпа» перетворила на зброю. І її постійно потрібно тримати в руках, маючи таких «сусідів», впевнена військова. При чому – тримати усім. Бо:

– Перемога буде не скоро. І буде тоді, коли кожен нарешті усвідомить, що треба братися і боронити своє. Не країну, а свою сім’ю, своїх близьких. Саме це я роблю зараз.

Слава Героям!

Авторка: Яна Курченко

Читайте також: «20 днів у Маріуполі» – претендент на «Оскар»: ексклюзивні інтерв’ю однієї з авторок, кінокритика та «героїні»

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.