З нуля в Бахмуті – на сцену: ексклюзивне інтерв’ю романтичного рок-н-ролщика PTASHKINа про жорстоку війну

Міша Панчишин, відомий під псевдо «PTASHKIN» – музикант, співак, переможець «X-Фактор», а з 2022 року – ветеран війни. Уродженець Львова повномасштабне вторгнення зустрів у Києві – вирішив не евакуюватися, а боронити Київщину від окупантів. Після її звільнення пішов добровольцем на передову та отримав несумісне зі службою поранення.

«Київщині 24/7» PTASHKIN детально й без прикрас розповів про життя в окопі на нулі та 14-годинний ближній бій з рашистами; про перше вбивство і новий воєнний альбом «БОЙОВІ БОБРИ» із головною піснею «Невідомий герой».

«Я взагалі від армії косив дуже жорстко»

Як ти дізнався про початок повномасштабної війни?

Я ночував на музичній студії після того, як працював над музикою, аранжуванням, текстами. Десь о 4-й ночі приїхав друг, стукає й каже: війна почалась. І тут дзвонить Іоанн (ред.: найближчий друг, продюсер): війна – ти лишайся тут або їдь до Львова, я іду в ТРО.

Я якось одразу не міг прийняти рішення: лежу дивлюсь у стелю, день, два, бігаю в бомбосховище. Відчуваю, що мені треба йти, бо потім собі інакшого не зможу пояснити. Я ж себе позиціоную як чувак, який сильний, мужній, займається спортом – немов бездоганний. Я таким у своїй голові хотів би стати, розумієш – крутим мужиком. Думаю, я собі потім не поясню, якщо я нічого не буду робити.

Але страшно було?

Дуже. Звичайно страшно. Усім страшно було.

А чому саме?

Було дуже багато думок, а якщо куля в тебе попаде – помреш. Потім – біль не хотів відчувати від поранень. Я взагалі від армії косив дуже жорстко – не хотів туди. Я так думав: я музикант, просто писав собі музику та й співав, взагалі не задумувався про ці війни… Мене раніше нічого не цікавило: ні політика, ні росія, ні історія. А ось коли вони зайшли сюди й почали ґвалтувати наших дівчат…

Тож, якось в один момент почав збирати речі й вирішив, що йду захищати Батьківщину разом з другом Іоанном Зенковим. Ми з ним і до війни дали по рукам: ти продюсер, я співак – контракт 50 на 50. І вирішили підіймати українську мову – писати класні українські пісні. Випускаєм одну пісню («Забути») – починається війна.

До повномасштабної війни все писалося про дівчат, цілунки… – і вже якийсь такий період був, що я вже навіть не хотів музикою займатись – не було тієї іскри. Слава мені була вже нецікава – я її на «Х-факторі» нормально так хапнув. Усе, що я хотів вийшло: повернув свою дівчину (яку мріяв повернути 3 роки). Але воно щастя не принесло… Уже думав займатися іншими речами: там стати конюхом, чи працювати в інших сферах. Але все ж таки незадовго до 24 лютого визначив собі хорошу мету: піднімати україномовні пісні. Бо слухаю: мало такого українського класного контенту, який би я особисто хотів слухати. От є лише «Бумбокс», «Без обмежень» – і я би так хотів. Але почалася повномасштабна війна.

«Щоб потрапити в ТРО Київщини – треба було підключити зв’язки»

Як усе в тебе почалось на війні?

В теробороні всі місця були забиті: черги – на 1 автомат 7 людей; величезні черги у військкомат. І щоб влаштуватися в один із відділків ТРО Київщини, нам треба було підключити зв’язки.

Коли ми прийшли в ТРО, нічого не вміли. Я до того взагалі зброю в руках не тримав. Спершу нас навчали військові інструктори. Ми потрапили туди без нічого. А там більшість зі своєю зброєю – з дробовиками тощо. Тож, нас взяли на охорону паркану – тоді нам здавалося, що це так важливо. Автомати собі тоді пізніше відвоювали. Зрештою ми з Іоаном як спортивні хлопці гарно себе показали – нас відразу виділили: і ми ще на Київщині (Ірпінь, Буча) встигли повоювати.

А потім, це було через місяць після 24 лютого: я тримав пост десь на Київщині. Була якась 4 ранку й бачу в новинах обличчя тих рашистів, які вчиняють такі злочини. І тоді в мене прокинулась жага їх вбивати. Раніше я думав, коли попаду на фронт – як я буду вбивати: чи зможу, чи не зможу. А тут – з’явилося навіть бажання просто різати цих орків.

Поки хтось спав, їв, ми дуже багато тренувались навіть ночами – ми дуже хотіли бути кращими. Так, ми вже навчилися багато чого – і просто стоїмо на спокійному блокпосту, дивимося в Тіктоці, як наші ЗСУ-шники орків розривають. А я тут сиджу, уже все вмію й нічого не роблю. Тож, через 3 місяці служби в ТРО я пишу рапорт: візьміть мене до лав ЗСУ.

Нас прийняли в ЗСУ: ми на околицях Києва як піхота трохи служили – охороняли й тримали пости. І все одно, хотілося бути серед кращих – на передовій. І так зібралось нас 30 таких людей, ми написали рапорти: заберіть нас на фронт. Не хочуть. Минає ще місяць. Ми ходили й просили: дайте нам якесь чітке завдання, ми хочемо по-справжньому воювати, ми хочемо на фронт. І тут на початку травня нас відправляють на Бахмут.

«Ти в окопі живеш, спиш, миєшся, ходиш в туалет…»

Що ти відчував, коли вже врешті направлявся на передову?

О, ми були такі щасливі й  круті: їдемо на Бахмут з натхненням! А коли приїжджаємо, потрапляємо в окоп – розуміємо, що ми анітрохи не круті. Ось за 400-600 метрів сидять орки, кулі літають – перші 3 дні ми навіть говорити не могли. Ти в окопі живеш, спиш, ходиш в туалет на лопату – і так усе швиденько, бо якщо їхній дрон пролітає – то все, прильот.

У перші 3 дні я просто якусь пісню в голові крутив, щоб з розуму не зійти: «візьму автомат з побратимами вряд, врятую дітей, врятую дівчат» (написав по дорозі в Бахмут).

А там не можна було якось слухати музику, наприклад, через навушники?

Та де там: ти там заходиш і навіть вийти тиждень не можеш – ніякого заряду на телефоні не вистачало. Ти кажеш про музику – частенько не було, що пити. Бо тільки вилазиш нагору в районі окопів (такі лабіринти) – відразу шалені обстріли. Над нами постійно дрони висіли, а збити їх важко. Тож, для того, щоб отримати нову партію води: комусь треба вийти серед ночі або зранку, пробігтись від окопу 2-3 км, забрати води, знов вернутись – це треба було добряче ризикувати життям.

«Тепер усе заради «бобрів» і заради Перемоги України»

А чатувати окопи якось позмінно з перепочинком неможливо було?

На першу позицію ми зайшли на 7 днів. Бронік/каску ти так 7 днів і не знімаєш. Щоб помитися, швидко користаєшся вологими серветками.

Щоб змінюватись кожну добу, людей геть не вистачало. Вони ж ще і вмирають постійно. Ідеш потім: рука валяється, нога валяється, усе в крові. І ти розумієш, він так героїчно помер, а про нього ніхто ніколи не дізнається… Тому я написав «Невідомий герой» у пісні.

А це так образливо: Зеленського знають усі, а тих людей, які справді герої – ніхто не знає…

Вони реально пожертвували життям. Уся музика в мене тепер з Перемогою пов’язана. Я 17 вже випустив альбом військових пісень «БОЙОВІ БОБРИ» (на честь підрозділу, у якому служив). Увесь прибуток від нього, концертів, туру піде на допомогу для моїх «бобрів»: тепер усе заради «бобрів» і заради Перемоги України.

Які саме в тебе обов’язки були на фронті?

У мене була посада солдат-гранотометчик. Я через це отримав внутрішню гематому вуха. Бо одягати беруші немає часу: треба швидко вилазити й стріляти. Оскільки я невисокий, і окопи були приблизно мого зросту, мені не треба було згинатися, щоб бігати. Тому мене відправляли на розвідку – перевіряти чи нема де орків.

Якось біжу на розвідці. Ми йдемо з побратимом через 3 метри на відстані один від одного, дивимось. І тут голова орка висовується десь метрів за 5-7. Я з автоматом, бачу – і не можу вистрілити. Одразу думаєш: а може, то свій. Але ж там своїх не може бути… І вилазить мій побратим з іншого боку, бачить його ззаду і стріляє йому в голову. І тоді вже я почав стріляти.

«Там ти живеш з тим, що за хвилину ти можеш вже не жити»

Тобто це був живий наступ – ближній бій?

Так, прибігає наш командир і починає закидувати з підствольного… Каски їхні підлітали.

А вони що? Не відповідали?

Відповідали… Але ж захищатися набагато легше, ніж нападати. Ти сидиш – і з укриття «знімаєш» їх. А вони на тебе лізуть і лізуть. Ми на своїй землі, захищаємся. Нас не видно, бо зеленка, трава, окоп коричневий, і зверху все зелене, а в тебе каска зелена. Насправді такий замаскований, що нелегко помітити.

Тож, почався жорсткий бій. Через деякий час, години 2-3, трохи зупинилось. Вони одразу розсипалися по зеленці.

І як відійшли, зрозуміли, що це бій тривав десь 14 годин.

Ці 14 годин… Як вони для тебе за відчуттями: швидко промайнули?

Вони ніби кілька днів тривали – типу безкінечно.

Перша хвиля пройшла і ми знову туди ідем: подекуди я гранати закидав, подекуди ми орків знімали – перевірити, хто то такі були, хоча б паспорти чи що. Вже підкріплення добігло до нас: і ми йдем на них наступати. Там собі трофеїв понабирали (патрони, магазини, автомати), багато трупів, руки-ноги не відрізали, навіть думки такої не було. Комбат сказав: «Не дай бог, пацани. Ми – люди, а не орки!». У мене є про те пісня: «Я повернусь назад живим і похвалюсь, скількох я вбив… Хвали, але мені болить…». Тобто, я думав, що я прийду, буду хвалитися. Але тепер насправді я не вважаю себе «ВаааУ», бо вбив людину, хоча він і не людина – він орк.

Що ти відчував, знаходячись там?

Постійно ти приймаєш свою смерть. Ти просто… Таке відчуття, що я замахався боятися. Ти постійно боїшся і приймаєш смерть. Кожен раз ти живеш з тим, що за хвилину ти можеш вже не жити. Просто коли нас взяли в кільце, я розумію, що… напевно, зараз все. Мені знаєш, що хотілося зробити? Підняти флаг України і отак «Стріляйте, с***!»: щоб розстріляли, але красиво…

Як твої рідні поставилися до того, що ти пішов на фронт?

Боявся татові сказати… Він дуже переживає за мене, любить сильно. Батьку, йду в тероборону – ладно, сину, даю тобі своє благословення. Я йому не казав, що їду на Бахмут воювати… А потім бах – і нема мене на зв’язку. Я кожен день підтримую зв’язок з батьком. А тут 6 днів немає мене.

А Старлінк?

Ні, в нас там не було Старлінку. Там пекло було. Нічого не було. Треба було жити і все. Бахмут.

«Якщо я вийду звідси живим, то знов почну співати і заробляти гроші для того, щоб в таких місцях були дрони, вода, спальники…»

Думки якісь були в цей момент?

Пісня крутилася. Думки були: якщо я вийду звідси живим, то знов почну співати і заробляти гроші для того, щоб в таких місцях були дрони, що пити, тепло вдітися, спальники. Я зайшов туди без спальника і мені прохолодно спати там бувало: під небом, під дощем і мерзнути вночі. У бліндаж я не ризикував заходити, бо вони чітко били по бліндажам – і коли він завалюється, то ти навряд чи виживеш. Бувало, що побратими позичали свій спальник… Так виживали.

А коли ти закінчив свою службу?

Недавно я був списаний через поранення. І звільнений зі всіх військових обліків.

Коли ти повернувся додому?

Спочатку лікарня – 3 місяці: усі лікарі, зокрема й психіатри, бо треба і голову в порядок привести після того всього.

А психологи?

Там більше не психологи, а такі реабілітаційні центри, які допомогли окультуритися. Кожен день є процедури: масажі, ванни, хвойні пінки – такі заспокійливі. 3 рази на день п’єш пачку таблеток різних: від контузії, заспокійливі різні, щоб тебе менше збуджувало…

А якщо порівняти тебе з тим Мішею Панчишиним, який був до війни і зараз? Що змінилося?

Перше, що я багато чого пообіцяв собі тоді в окопах… З’явилася іскра до музики, зараз пишу і знаю навіщо. Серйозніше став, зрозумів, чим мені займатися. Почав цінувати сім’ю, життя, час… Дитячі думки пропали.

Авторка: Аня Алляйн.

Фото: Міша Панчишин.

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook – сторінці і в Telegram – каналі.