«Нам одразу треба правильні дії, бо немає часу довго вчитися – ми живемо під час війни»: очільниця БФ «Фундація добрих справ» Надія Філімонова-Скрипка про волонтерство під час війни

«Лютий, що болить»…  Коли 24.02.2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, вона розв’язала найбільшу війну в Європі з часів Другої світової війни. Ця війна понівечила життя мільйонів людей. Світ знову зіткнувся з режимом, який прагне силової ревізії кордонів і прямує до новітнього тоталітаризму. Цей режим українці назвали «рашизмом». Метою російської агресії є не просто загарбання територій, а знищення нашої національної ідентичності, геноцид українського народу.

Не зважаючи на всі труднощі та біль, який українцям довелось пережити за ці два роки кривавої війни, ми продовжуємо вірити в Перемогу! Чоловіки та жінки захищають свою країну, віддають свої життя за її майбутнє. 

Сотні тисяч людей приєдналися до волонтерського руху: допомагають у гуманітарних штабах, плетуть маскувальні сітки, закуповують амуніцію тощо. Волонтером може стати кожен та кожна, хто прагне зробити внесок у перемогу України. Однак, щоб якісно та ефективно допомагати цивільним чи військовим у час війни, важливо розуміти, що таке волонтерство та як це працює.

До річниці великої війни журналісти видання «Київщина 24/7» поспілкувалися із засновницею благодійного фонду «Фундація добрих справ» Надією Філімоновою-Скрипкою, щоб розпитати її про труднощі з якими їй та її команді довелось зіштовхнутись за ці два роки волонтерства.

Надія Філімонова-Скрипка, засновниця й очільниця Благодійного фонду «Фундація добрих справ». У 2014 році зібрала команду та активно почала допомагати внутрішньо переміщеним особам на території Київської області. З початком повномасштабного вторгнення розширила свою волонтерську діяльність. 

– З чого ви починали свій волонтерський шлях? 

– Як організація, ми взагалі починали ще у 2014 році із ВПО, які приїхали до Ірпеня. Їх було тоді надзвичайно багато. І ні місцева влада, ні волонтери, ніхто не знав, що з ними робити. Але всі бачили, що є потреба в тому, щоб людям якось допомагати. Бо вулицями ходили розгублені люди, які просто опинилися у цьому місці та не знали, що їм взагалі робити.

Таким чином у нас з іншою благодійною організацією «Адра» з’явився спільний проєкт з’явився. Я запрошувала переселенців на лекції із психологом. І після лекції ми їх пригощали обідом, і за цією трапезою вони знайомилися. Вони зустрічали своїх земляків, тож чекали таких зустрічей просто з нетерпінням. І через сарафанне радіо один одному передавали, що там донецькі, а там луганські, а там сусіди, а там-то. Вони навіть зустрічали людей з сусідніх вулиць, яких роками не бачили у Луганську. І отак от ми почали працювати.

А потім про нас десь почули в Києві, й агентство у справах біженців мало якимось чином відреагувати на катастрофу з переселенцями з АТО. І їм треба було відкрити громадський центр «Community center» з роботи із ВПО. І вони нас самі знайшли та запропонували свою допомогу. Таким чином нам місцева влада дала безплатно старе приміщення, старий підвал. А Агентство у справах біженців виділило кошти на ремонт. І за грантові кошти ми зробили ремонт. Тож вже ми як організація мали свою локацію, своє приміщення для таких зустрічей, для активностей із ВПО. Ми його відкрили у 2015 році. І з того часу, якби не припиняємо працювати з внутрішньо переміщеними особами.

Зараз у зв’язку з повномасштабною війною, то ми, звісно, розширили свою аудиторію і територію. Зараз допомагаємо всім постраждалим. В принципі, із 2015 року ми також не відмовляли місцевим мешканцям, тому що діяльність громадського центру була направлена на інтеграцію ВПО у новій громаді. А для вдалої інтеграції необхідно було і наявність місцевих мешканців. Тому всі наші заходи, вони були 50 на 50. Ми запрошували як місцевих, так і ВПО. Для кращої інтеграції переселенців. На сьогодні постраждало багато людей від війни в Ірпені. Вони, згідно з законом, також внутрішньо переміщеними особами вважаються і ті люди, які втратили житло. Для себе в нас є певне розмежування ВПО на ірпінських і тих, які приїхали. Це так – для себе, щоб зрозуміліше та швидше було. Проте щодо допомоги, то вона практично однакова. Єдине, що з новоприбулими переселенцями є інший вид допомоги, який не потрібний для ірпінських – це інформаційний, скажімо так. Людям треба елементарно інколи показати, розказати, де відділ освіти, де і які послуги вони можуть отримати в ЦНАПі, де відділ соцзахисту, щоб довідку взяти чи тому подібне. А в основному види допомоги однакові.

     – Чому Ви вирішили обрати саме волонтерство? 

– Насправді, якщо чесно, то це потреба, внутрішня потреба кожної людини. І допомагаючи іншим, ми в першу чергу допомагаємо самим собі. Ми закриваємо одну зі своїх внутрішніх потреб – допомагати іншим.

     – Чи змінило повномасштабне вторгнення Вашу діяльність?

– Змінило дуже сильно, у плані інтенсивності та навантаження. Звичайно, до 2022 то був дитячий садочок, а зараз вже цілий Інститут. Чи навіть ще щось більше. Тому що набагато більше роботи стало, набагато більше людей, більше територій. Тоді ми просто собі в Ірпені працювали, розвивали свій громадський центр з роботи у місті Ірпінь. До нас приїжджали з регіонів за обміном досвіду. Кудись ми їздили, і брали для себе якісь ідеї, обмінювалися досвідом. Але в основному це були Ірпінь, Буча, Гостомель. А на сьогодні ми систематично працюємо з іншими регіонами: Запоріжжя, Херсон, більше в прифронтових зонах. Також зараз додалася військова допомога. І зараз 24/7, скажемо так, ми працюємо на Перемогу.

     – Чи можете пригадати як почалось 24 лютого 2022 року для Вас особисто? 

  – Була вдома з дітьми, в Ірпені. Почули, побачили, не повірили. І ще почекали вдома день. Ще залишилися на ніч. І були впевнені, що завтра все закінчиться. Але вже під  ранок 25 лютого, коли тільки почало світати, вже сплячих дітей нам довелося кидати в машину і тікати. Бо вже на подвір’ї пахло війною. Це був такий особливий запах. Його важко передати, хто його ніколи не чув, той не зрозуміє. Я принаймні вперше почула, як пахне війна. І довелося на світанку тікати. Але ми не втекли далеко. Ми втекли до мами в село. Поруч з Ірпенем, пробули там десь тиждень. І виїхали із села на Захід України. І в цей же день, коли ми виїхали, село вже було окуповане зі сторони Бородянки. Тому ми встигли в останній вагон, як то кажуть.

     – Які перші завдання взяв на себе Ваш Фонд на початку повномасштабного    вторгнення?

– Коли нашому громадському центру давали приміщення – це виявився старий підвал, в старій будівлі. Але ми гарно зробили там ремонт. І майже через 10 років на початку повномасштабного вторгнення це виявилося найкращим бомбосховищем в районі. З будинків навколо дуже багато мешканців переховувалися у нашому центрі. І були навіть випадки, коли там до 60 осіб перебувало. Був випадок, коли вже були сильні обстріли, і людей навіть трохи присипало у підвалі, то сусіди прийшли та відкопали, бо було неможливо самостійно вибратися звідти.

Але потім потихеньку завдяки міській евакуації, люди потихеньку виїжджали, виїжджали, виїжджали. Ми налагодили співпрацю з іспанською організацією, яка організовувала евакуацію людей. Іспанці приїхали в Польщу і в телефонному режимі відправляли людей, евакуйовували. Таким чином вони більше як дві тисячі людей вивезли до Іспанії, займалися їхнім поселенням, самі знаходили їм сім’ї.  Це там не структуровані, якісь великі організації «Червоний Хрест» чи ще що. Тобто вони самі обдзвонювали купу людей, іспанців, просили прийняти українців до себе додому і провели колосальну роботу. Тобто все на телефоні робилося.

Ну і звісно, одразу ж  ми почали збирати та відправляти гуманітарну допомогу для наших людей, які виїхали на Захід України. Я знаходила прихистки, де вони могли б певний час пожити, й туди направляли допомогу. А потім, коли деокупували Київщину, тоді вже в Ірпінь почали направляти гуманітарну допомогу.

– Чим зараз більшою мірою займається Ваш благодійний фонд? 

– Зараз деякі напрямки відновили свою роботу. Наприклад, ми продовжуємо проводити швейний гурток для людей поважного віку. Приїжджають нові переселенці, додаються нові бабусі. Ми їх запрошуємо на хендмейд-гурток тим, кому за 60, вони збираються, шиють. Військовим відшивають те, що можуть, вчаться шити й адаптивну білизну. Ну, тобто це – своєрідна така і терапія, і спілкування, і зрештою в результаті маємо корисні речі для шпиталів, для військових.

Також у нас є хороша така активність – зустрічі з психологом. Щовівторка проходить для новоприбулих ВПО. Люди приїхали, вони ще трохи такі загублені, то ми їх так трішки приземляємо, водимо до психолога. У нас прекрасний психолог працює, дуже допомагає.

Також ми зараз працюємо з дітьми. У нас є дитячо-юнацька майстерня для діток, які постраждали від війни. Це теж свого роду і терапія, і вони, крім того, що щось роблять своїми руками, здобувають необхідні навички для майбутнього свого життя. Робота з деревом, робота з електрикою та сантехнікою. Тобто така дитячо-юнацька майстерня із необхідними навичками. Як думали для хлопців, а виявилося, що дівчаткам ще цікавіше, ніж хлопцям.

Звісно, гуманітарна допомога – один із наших напрямків роботи. Але ми наразі не сильно на цьому акцентуємо увагу. Бо стараємося більше допомогти новоприбулим переселенцям на початку, а потім вже відводити людей від звички все просити. Допомагаємо за потребою, за запитом, не просто так роздаємо, бо ж люди, на жаль, звикли казати, “в них все мало і мало”. Буде вивалюватися, але все одно, якщо дають, то треба йти та брати. Тому зараз стараємося підходити до гуманітарної допомоги по-іншому. Перестали просто давати пайки. Почали перед роздачею допомоги запрошувати психолога, яка дає практичні вправи – як боротися зі стресом та панічними атаками. Вона хвилин 10-15 проводить лекцію з практичними вправами, де прямо рекомендує вставати, повторювати, щоб це були не тільки слова як на лекції, а щоб це, дійсно, вони спробували, як ту вправу робити, як себе хлопати і т.д.

Розширився у нас також і медичний напрямок. Ми допомагаємо лікарням, не тільки Київщини, а повторюсь, що наша географія розширилася. Возимо обладнання медичне у лікарні Запоріжжя, Херсону, Лиману. Бо коли звідти виходили орки, то те, що вони не могли забрати з лікарні, просто нівечили. І лікарні на деокупованих територіях вони зовсім-зовсім були пустими, тому туди відправляли обладнання медичне, ліжка, меблі – все, що могли, щоб хоч трішки допомогти.

Ну, і звісно, регулярно вантажимо буси, і наші волонтери їздять на Схід до хлопців. Прямо туди, максимально близько до позицій, щоб завезти смаколики чи необхідні речі.

  – Як відомо, Ви та ваша команда постійно організовуєте доставку гуманітарної допомоги з країн Європи. Особливо багато її надходить з Іспанії. Чому саме з цієї країни? Чим саме допомагають іспанці? Як часто надходять вантажі? 

– Так, наші партнери з міста Валенсія регулярно щось збирають. З ними працює Амазон, відома європейська компанія, вона їм до кордону з Польщею дає безплатні фури. А ми вже від Польщі думаємо, гадаємо, придумуємо, як нам їх довезти до Ірпеня. Зазвичай з Іспанії до нас їде гуманітарна допомога: одяг, взуття, товари для гігієни, харчові продукти.

Зі Швеції гуманітарна допомога, наприклад, виключно медична. З Німеччини гуманітарна допомога, це виключно автомобілі, реанімобілі та швидкі допомоги. Тобто з кожним партнером з різних країн якось у нас сформувалися вже стосунки. Наприклад, Іспанія не дасть таку якісну медицину, як дасть Швеція. А так само Швеція не дасть такі ковдри, як дасть Іспанія. Тому, якось, вже за роки роботи налагодили співпрацю.

Як часто отримуємо такі вантажі сказати важко. Наприклад в січні минулого року прийшло три фури. Дві з медичною допомогою, одна із харчовими продуктами. А зараз, можливо, три місяці не буде нічого. Тому важко сказати, як часто. Певного графікп немає. Залежить від того, як там люди зберуть ту допомогу. Це ж насправді наші партнери, це ж звичайні люди в Іспанії. У них є приміщення організації, де вони збирають допомогу для України. Туди люди приносять по кульочку. Потім це все везуть на склад та фасують в коробки, палети. І коли вже назбиралось, тоді вже замовляють фуру. Тому все залежить від організації, яка збирає допомогу. Але десь раз на кілька місяців щось привозять.

–  Нещодавно разом з меценатом Антоном Мирончуком Ви передали медичне обладнання для Київського обласного центру ментального здоров’я. Що це за ініціатива – розкажіть детальніше? Та як часто цей та інші меценати підтримують ваш Фонд?

– Так. Ну, в принципі, я вже сказала, що ми допомагаємо медичним закладам. Ми отримуємо якісне обладнання. І Антон Мирончук знав, що в даному закладі є певна потреба. І так збіглося, що на той момент це обладнання в нас було. Тому ми якось скооперувалися і вийшла така гарна допомога.

  –  Як відомо, протягом останніх місяців Ваш Фонд передав десятки сучасних ліжок для медзакладів Київщини. Як обирали заклади, яким їх надати? Чи будуть ще привозити такі ліжка?

–  Отримуємо такі багатофункціональні ліжка зі Швеції. Насправді ліжка приходять дуже хороші, дуже якісні, й всі медичні заклади хочуть такі ліжка. На жаль, ми не можемо всіх забезпечити, але ставимо в чергу, пам’ятаємо і стараємося чесно розподіляти. Коли минулого разу отримали 20 таких ліжок, то розподілили між  двома медичними закладами Київщини, по 10 штук кожному. Бо ліжка дійсно дуже хороші, багатофункціональні. Тим більше зараз, коли велика кількість наших поранених хлопців лежить по шпиталях, по лікарнях. І саме для них такі багатофункціональні ліжка є просто необхідними. Вони підіймаються, там є різні рівні. Дійсно дуже хороші медичні ліжка, і хотілося б, щоб вони були у всіх наших лікарнях.

– Над якими новими проєктами зараз працює Фонд?

– Так, ми готуємося до відкриття дуже крутого проєкту, який хочемо відкрити вже у наступному місяці. Вже є форма для реєстрації. Це буде гурток з робототехніки, абсолютно безплатний для дітей, що постраждали від війни. Його фінансуватимуть американці, які закупили все необхідне обладнання, оплатили навчання вчителів інформатики, необхідні курси й тому подібне. Тому ми вже на старті відкриття.

Єдина зараз проблема у вільних руках. Волонтери нам потрібні завжди, все одно треба допомога. На будь-якому заході треба якийсь куратор, який допоможе, чи так само навіть приміщення відкриє й буде стежити за ним. Тобто треба волонтери завжди, треба бути у всьому. Є дуже багато людей по місту, які, наприклад, за продуктовим набором фізично не можуть прийти. Тож їм треба порозвозити продуктові набори, а для цього треба люди, треба волонтери. І постійно перебуваєш у цьому пошуку: хто може, коли зможе, треба підлаштовуватися і тому подібне. Тобто на сьогодні дійсно є велика потреба у людях.

– Зараз у найтяжчий для країни час корисним може бути будь-хто. Як на Вашу думку можна було б залучити до волонтерства якомога більше людей? 

– Якоїсь системи у мене немає, насправді. Але люди – це власне проблема зараз у багатьох організаціях. Багато намірів, багато великих бажань, а немає рук, які б все робили. Я завжди кажу, що плести сітки – це проблема номер один. Це можуть робити всі бабусі, але вони зараз не йдуть плести сітки.

Я колись прочитала таке твердження, з яким погоджуюся: працюючи на роботі до 5-ї, кожен з нас має виділити після роботи ще 2 години часу на плетінні сіток, бо ми живемо в такий період, коли просто одного економічного фронту недостатньо. От дійсно є велика потреба у плетінні сіток. У кожному районі є пункти, де плетуть сітки, і в кожного ви спитаєте – всі просять людей плести сітки. І це не складна робота, це може робити кожен. Тут людина сама для себе має вирішити: скільки часу вона готова присвятити цьому. І будь-яка організація одразу матиме пропозицію за будь-яким бажанням. 

– Що можете побажати волонтерам-початківцям?  

– Я б порадила, побажала взяти на озброєння чийсь досвід, звернутися по допомогу до досвідченого волонтера. Не самому набивати гулі й ставати на ті ж самі граблі, а радитися з тими, хто вже має досвід – або з якоюсь організацією, або з наставником. Бо немає у нас часу довго вчитися. Ми живемо під час війни. Нам одразу треба правильні дії, нам одразу треба результативні дії. Нам дуже потрібен результат! Тому я думаю, що треба слухати поклик свого серця, треба не зупинятися. Це буде важко, це буде втомлювати. Але треба вірити у те, що результат обов’язково буде, навіть якщо зараз він невидимий очам. 

– Чого навчила Вас війна та окупація як волонтера та благодійника?

– Відкрився потенціал, про який не здогадувалась. Сказали б мені раніше, що можна робити такий обсяг роботи, то я б не повірила. Хоча і зараз важко повірити, що можна стільки всього робити, але робимо постійно. Насправді, чесно кажучи, дуже складно. Дуже складно. Тому що немає вихідних, немає власного часу, немає особистого життя. І звичайно, всі ми земні люди, і чи можна довго так витримати психологічно – питання. Але є віра в те, що ми це робимо не просто так. Є віра в те, що не будуть по нашій землі ходити орки. І, мабуть, ця віра нас і рухає, дає сили триматися.

Читайте також: Пекло у Гостомелі: реальні історії людей, які опинилися під російською окупацією

Фото: Надія Філімонова-Скрипка

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.