«Жінка не тужить вголос на могилі. Не вірить у те, що син тут. Ходить до фото», — репортаж Пам’яті Героя України Андрія Верхогляда

Кожного дня Україна втрачає багато найкращих своїх синів у боротьбі за свободу своїх земель. Hromadske випустило репортаж Пам’яті Героя України Андрія Верхогляда.

Сніг щезає під обідішнім сонцем, і наші сліди миттю розширюються до калюж. Ряд могил із яскравими вінками видно віддалік. Біля кожної жовто-блакитний стяг. 27 героїв упокоїлися в рідній українській землі. І це лише за останній рік і лише на цьому кладовищі. Це Звягель на Житомирщині.

Моя співрозмовниця знає кожного з них: «Родина приїхала з Харкова, у них троє дітей, він у грудні пішов воювати, у січні вже ховали; ось хлопчику 20, він один у мами, щотижня попід руки сюди проводять його бабусю; цього накрило разом із побратимами в Одесі; а це мій Андрій…» 

Мама Героя України Андрія Верхогляда Людмила принесла йому білі троянди. Витягла з обрізаної 6-літрової пляшки бляклі червоні. Обмерзлі, аж дзвенять. Пробила кірочку льоду і поставила у воду свіжі.Жінка не тужить вголос, не припадає і не прибалакує на могилі. Бо не вірить у те, що син тут. Ходить до фото.На портреті 27-річний чоловік із впевненим і сталевим поглядом. Важко було знайти світлину, де він серйозний, бо на всіх сміється. Він завжди сміявся.

«Окрім як військовим, ніким не буду» 

Напередодні ми розмовляли вдома в пані Людмили. Стіни, полички, цілий куток кімнати — у фото. І скрізь — він. Син. Сам, із дружиною на весіллі, з дружиною і донькою на новорічній фотосесії.

Вродлива 60-річна жінка зі згорьованим обличчям одягла чорну вишиванку. У сина її голубі очі, біляве волосся. Красень.

Коли йому було шість, батько пішов до іншої родини, і вона виховувала дітей (ще є старший на вісім років Дмитро) сама.

«Я хоч і перестала бути дружиною військового, лад у нас зберігався армійський. От прибирання: щоб усе чисто, на місцях. Андрюша сміявся: “Мамо, ти ще бирки поначіплюй, де чому лежати”. — “І понаписую”. Я їм казала: “Ви майбутні чоловіки, кому ви будете треба, якщо за собою прибрати не годні?” І вони вчилися. Навіть варили, пекли. Андрюша любив експериментувати, все мав спробувати сам: “Мамо, чому в мене не виходять млинці?” — “Хіба ж ти не відчув пальцями, що це крохмаль, а не борошно?” — “А що? Біле й біле” — знову сміявся».

Жінка відкриває теку. Дитячі світлини й шкільні грамоти розсипаються столом. Він усюди перший, усюди призер. Чи то гра «Кохання з першого погляду», чи номінації на конкурсах «найкращий актор» чи «найкращий журналіст». Переможець зі стрільби з пневматичної гвинтівки, підтягування на перекладині, учасник вечора англійської поезії й олімпіади з історії. Спартакіади, виставки, змагання, військові вишколи…

«Андрюша брав участь у всьому, що можна і не можна. Я питала: “А вчитися коли?” Він хотів бути лідером скрізь і завжди. Першому засвоювати, а потім показувати, вести, щоб йшли за ним», — вона не хвалиться, розповідає як факт.

Якось у школі відбувалися змагання з баскетболу. І йому стало зле, розчервонівся, тиск підскочив. І медсестра зняла його з фіналу. То він нумо сперечатися, а як не допомогло: «Дзвоніть мамі!»

Жінка прибігла із садка (працює вихователькою), син в ізоляторі. Знала: що більше йому не дозволяють, то більше роздракониться.

Була чітка: «Якщо стан твій стабілізується за оцю 15-хвилинну перерву, то я стоятиму поруч, поки ти гратимеш». І він заспокоївся, і вона стояла, і їхня команда виграла.

Так само як задумав Андрій Верхогляд ще в 4-му класі стати військовим, то хоч головою об стіну бийся, а нічого не зміниш. Мама відмовляла як могла, бо помоталася пів життя гарнізонами. Хотіла сину нормальну роботу.

«У нього батько військовий, дід. Ріс біля казарм, бачив техніку, грався у «войнушки». І хоч гарно вчився і міг вступити безплатно куди хоч, сердився: «Не пхай мене, однак заберу документи й не вчитимуся. Окрім як військовим, ніким не буду».

2016-го Андрій Верхогляд закінчив із червоним дипломом Академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. У країні вже два роки як тривала війна на Сході.

До Звягеля, міста військових, старші на курс випускники академії поверталися у трунах. «Сина, що ж це робиться?» — «Мамо, йде війна, люди гинуть. Інакше не буває. І ми маємо бути там».

За два тижні після випуску Андрій Верхогляд, позивний Лівша, прийняв свій перший бій під Волновахою.

Про третє поранення дізналася зі статті

Відтоді він воював. Став командиром батальйону 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Здобув два ордени Богдана Хмельницького, зокрема за взяття штурмом ворожої позиції «Алмаз» під Авдіївкою.

Бійці підрозділу підняли там український прапор, утримували позицію і відбивали атаки противника майже тиждень, поки їх не змінив інший підрозділ бригади. Пишався недержавним званням «Народного героя України».

Його тричі поранено. Вперше тіло прошили 22 уламки гранати. Один пробив череп і пролетів повз пучок нервів. Кілька уламків так і не витягли, лікарі запевнили: організм молодий, закапсулюються. Він сміявся, що тепер «світитиметься в рамці в аеропорту».

Недобув удома два місяці: «Я пообіцяв хлопцям повернутися, не можу лежати, як вони без мене?» — «Андрюш, ти ж хату не перейдеш» — «Нічого, вони мене на руках носитимуть. А лікуватимуся активованим вугіллям, воно від усього помагає».

Про третє поранення мама взагалі дізналася зі статті: «Що ж ти мені не сказав?» — «Ой, буду ще з такою дурницею у шпиталь їхати, сказав у стабпункті: «Діставайте самі». Витягли уламок, зеленкою замастили, пластир наліпили». — «Сина, там же рана на пів ноги». — «Мамо, все нормально. Пару днів, і все мине».

І повернувся на промку, сміючись. «Він усе переводив у гумор, усе в нього було легко й весело», — згадує жінка.

«Якось ще в школі він витягнув з річки когось із друзів, ногу якого засудомило. Я почула про це випадково, коли хлопці назвали його “рятувальником”. “Кого ти там рятував?” — “Та що я, трохи допоміг”».

Андрій не визнавав це геройством чи чимось таким, про що треба розповідати. Казав: «Ну а як інакше?» Отак і на війні. Вважав це роботою і своє місце бачив там.

Його називали молодим командиром нового покоління, він прагнув переламати «совок». «Чому я маю підписати 30 папірців, щоб отримати одну ручку?»

Раз приїхав на позиції генерал. 20 градусів морозу. Українські військові зайняли окоп, у якому до цього були росіяни. І от вищий чин почав горланити, що непорядок, окоп не відповідає вимогам за висотою. Верхогляд, тоді ще старший лейтенант, кинув: «Тобі треба, бери лома і рубай». — «Андрюша, не можна так говорити з начальством. Це ж комбригу дадуть по вухах». — «Мам, у нас такий комбриг, як і я».

Він дуже переживав за своїх підлеглих: і щоб одягнені, і щоб мали з чого стріляти, все вибивав для них. Вважав, що без солдатів офіцери нічого не варті. Коли хтось із хлопців гинув, не плакав. Його дратували «соплі». Мовчав і ходив чорний як ніч.

Мама лише коротко питала: «Сина, як ти?» — «Все добре». «У нього вічно все добре, хоч сто раз погано», — розповідає пані Людмила.

Старший брат пішов служити вслід за молодшим

Війна змінює людей. Андрій Верхогляд змужнів і помудрішав. Але, як і раніше, «весело гатив орків».

«У нього з’явилося більше розуміння, що треба перемогти, щоб донька, дружина, племінник, який тільки народився, не знали, що таке війна. Хотів, щоб його покоління було останнім», — мама Андрія плаче.

Після повномасштабного вторгнення він захищав Київську область, зокрема боронив підступи до Броварів та Борисполя.

«Після 24-го лютого поговорити не виходило ніяк. Лише: “Живий?” Цілий тиждень вони взагалі не спали, він схуд. Одна журналістка пізніше написала, що знімала фільм про оборону столиці й що лише їхня злагоджена бригада могла втримати наступ на місто. І що Андрій не захотів зніматися, а попросив, щоб у кадрі були солдати, що то їхня заслуга», — ділиться жінка.

Старший брат Андрія Дмитро теж пішов воювати. Ще 2017-го, коли молодшого вперше поранили. Так зачепило тоді, що покинув пенітенціарну службу в одній із в’язниць Житомира і підписав контракт із 95-бригадою. З майора став звичайним солдатом піхоти. На фронті брати не перетиналися. Траплялося, один виходив з Авдіївки, інший заступав. Мати благала: «Дайте мені пів року спокою, щоб ви обоє були тут».

Навесні 2022-го, коли частина Чернігівщини була окупована, Дмитро з чотирма побратимами-«РЕБівцями» сиділи у сховку. Оточені ворогами, але невидимі для них. Передавали координати нашим, куди ті стріляють.

«Інколи дзвонив мені через супутник: «Ховайтеся, у вашому напрямку летить!» Встигав навіть перед оголошенням повітряної тривоги. А я була зі старшою невісткою і щойно народженим онуком у Житомирі. Холодно, рання весна. Питала: «Діма, що ти їв сьогодні?» — «Знайшов у штанях одну барбариску». Я просила Андрюшу: «Скинь із коптера йому якусь їжу». — «Мам, ти усвідомлюєш, що ти кажеш? Їх засічуть» – «Та розумію я все, але це ж моя дитина».

Пані Людмила каже, що молодший син витягнув таки старшого. Пробили туди коридор, і вони вийшли.

Мама з хлопцями говорила мало, Андрій інколи просто присилав «+» у месенджері. А коли додзвонювався, переводив її увагу з боїв на писанину: мовляв, скільки роботи, доведеться цілу ніч папери заповнювати.

«Як набридла ця радянщина» — «Андрюш, доберешся до самого верху, все скасуєш». — «Хто мене туди пустить?» — сміявся.

22 червня 2022 року до квартири в Білій Церкві, де живе дружина Андрія Верхогляда Марина з донькою Юлею, принесли ордер на службову квартиру. З квітами, з привітаннями. Вона телефоном повідомила чоловіка: ось дивись — уже наша. Він зрадів, знайшов майстра підкрутити ручку у вікні.

Людина у формі може не повернутися

Вранці 23-го червня Людмила Петрівна вийшла на роботу. Побідкалася колежанкам, що Андрюша чомусь сьогодні не відписався. Аж тут — дзвінок від знайомої журналістки і подруги сина. За мить садочок здригнувся від крику: «Ні, ні, неправда!»

Про те, що коханий загинув, Марина Верхогляд зрозуміла ще звечора 22-го. Вона, військова медикиня, у спільному чаті батальйону побачила повідомлення: «нема найкращого».

Андрій не виходив на зв’язок, друзі мовчали. А на ранок їй принесли сповіщення з військкомату: загинув на Світлодарській дузі в бою з «вагнерівцями».

Ті, хто забирали з поля бою поранених, розповіли про важкий бій. Комбат Верхогляд побіг рятувати своїх людей, треба було втримати оборону. Її проривали. На чоловікові була і каска, і бронежилет. Але уламок поцілив у шию. Миттєва смерть. Забрати поранених встигли, а коли повернулися за загиблими, там уже були росіяни.

Побратими кілька днів запускали коптер над місцем бою, бачили тіло свого командира. А доїхати — ніяк. На 10-й день хлопці дали клич: хто готовий ризикнути, їдемо забирати. Чекати не можна: літо, спека.

Трьома БМП увірвалися до лігва ворогів. У тих очі на лоба полізли: як так зухвало можна? За кілька секунд підхопили тіло комбата і рвонули назад, тільки їх і бачили.

На впізнання Людмила Верхогляд поїхала разом зі старшим сином. До моргу їх не пустили побратими. Винесли фото руки в тактичній рукавичці. Іменний годинник і обручку. Персні у вигляді корони він із дружиною робили на замовлення. За цим і впізнали.

У матері запитали, чи не проти вона відспівування в Михайлівському соборі столиці. Дуже багато людей хотіли б прийти. Вона погодилася. І їх справді було багато: у соборі, на похороні у Звягелі, у листах і постах на Facebook. Вони горювали разом із нею. Називали її Андрюшу «легендарним, найкращим командиром, гордістю бригади» і ще «сміливим і життєрадісним, шляхетним і розумним, відкритим і дотепним, яскравим і світлим, спокійним і зібраним, порядним і мужнім», «людиною, яка берегла своїх людей і щодня наближала Україну до перемоги». Своїм другом його нарекла народна артистка України Ада Роговцева.

На сороковини по Андрію Верхогляду його доньці, якій на той час було 2,5 року і яка не розуміла, чому всі ходять заплакані, сказали, що тато тепер житиме на хмарці.

«Я читала їй казку недавно, а там хмаринки. І вона дивиться: “Оце мамина, оце моя, а це татова. Він же там?” А кілька днів тому Марина вийшла з декрету на службу. Збирає Юлю в садочок. А та дивиться на маму й аж труситься: “Ти забереш мене? Ти точно забереш?” — голос Людмили дрижить від сліз. — На всіх фото тато у формі, а маму в ній не бачила. Для неї такий стрес, що людина у формі може не повернутися. То невістка не могла доробити до вечора, побігла її забирати».

Їй усе здається, що повернеться бригада і син із нею

Торік 11 грудня мама Андрія Верхогляда отримала замість сина нагороду — золоту зірку «Героя України». Відчула радість, повагу і біль… Ніхто зі знайомих її не вітав, бо які слова тут добереш?

«Він заслужив. Але така чорна ціна за це. І думка, яка весь час свердлить мені мозок: чому він не отримав сам? Так само як і погони підполковника, звання якого присвоїли нещодавно посмертно. А ще є петиція, щоб назвати в Києві вулицю його ім’ям. Це честь і гордість для кожної матері. Але краще б цього не було…».

Жінка не вірить, що сина нема. Їй усе здається, що повернеться бригада й Андрій із нею. Голос розуму тверезий: не тіш себе. А душа: так хочеться!

«У мене часто запитують: як ти? як ти це витримала? Такі дурні питання, їй-богу. Ну як після смерті дитини? Як сказати, що вечорами накриває так, що вити хочеться? Що біль розриває нутро? Тому відповідаю: нормально. Розумію, що на мене щодня дивляться 22 дитини, яким я не можу пояснити, чому я сумна. А вони питають. І я мушу триматися. Мушу бути зібраною і заради онуків, бо їм треба усміхнена бабуся, бабуся, яка хоче гратися. І я живу для них. Цю силу дає відчуття присутності, підтримки Андрія. За життя він не давав мені приводів плакати і не хотів би, щоб я плакала зараз», — голос жінки стишується.

«Чи легше мені від усвідомлення, що його життя і смерть героїчні? Він йшов захищати мене, дітей, друзів, Україну, знаючи, що може трапитися все. І смерть теж. І ці принципи в нього від мене. Я його так виховала. І вже зараз я приймаю ці думки від нього. І живу цими його словами. Коло замкнулося».

***

Мама Героя України Андрія Верхогляда принесла на його могилу троянди. Витягла з обрізаної 6-літрової пляшки інші. Обмерзлі, аж дзвенять. Пробила шкірочку льоду і поставила у воду свіжі.

За кілька днів обряд повториться. А тоді ще й ще… і ще.

Фото: hromadske

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.