Люди, душі яких навічно в сльозах: інтерв’ю з Олександром Гончаровим, який знімав перші дні деокупації Київщини

Фотокореспондент Олександр Гончаров у перші дні деокупації Київщини вирушив у найбільш понівечені рашистами населені пункти фіксувати той «мир», який загарбники принесли на наші землі – суцільне горе, шок, жахіття… Ексклюзивні фото тільки-но звільнених Макарова, Бучі, Бородянки й відверта розповідь Олександра про відчуття від побаченого та спілкування з людьми – у новому матеріалі журналістки «Київщини 24/7» Ані Алляйн.

«Дружина хапала за шкірки й казала: нікуди ти не поїдеш»

«Коли почалася повномасштабна війна, я кілька днів, як і всі люди, не розумів, що робити. Перші години були страх і нерозуміння. А потім уже організм мобілізувався. У мене сім’я: дружина і двоє дітей. У першу чергу, я вивіз їх подалі від Києва – у безпечне село вглибині України. Так кілька днів я пробув у більш-менш безпечному місці. Там робив репортажі, як люди з безпечного місця допомагають людям, які перебувають в гарячих точках. Вони збирали продукти харчування – і все відправляли на схід і на Київщину.

Там уже, коли бачив, що робиться на Київщині, мене просто розривало повернутися назад. Дружина не хотіла, хапала мене за шкірки й казала: нікуди ти не поїдеш. Але я не міг там сидіти, поки тут відбувається таке горе. І цей факт потрібно було фіксувати. Тож я сів на потяг, залишивши автомобіль про всяк випадок родині, і поїхав».

Перші дороги на деокуповану Київщину: «краще бути в броніку, ніж у футболці – якось легше для душі»

«З Києва ми виїжджали по Окружній – якось їхали ще спокійно на релаксі. А коли вже дістались до путівців – то побачили місця прильотів, шматки розірваних боєприпасів, багато нерозірваних боєприпасів, на дорогах лежали високовольтні дроти й кабелі. Тоді спокій закінчився – зупинилися, дістали з багажнику броніки. Пресі надавали бронежилети достатньо високого класу – вони захищають від уламків розривів боєприпасів, наприклад».

Шок і жахіття: «тіла людей мене дуже вразили, хоча я й раніше стикався в роботі з загиблими»

«Перший раз я знімав на початку квітня. Відчув шалений шок, бо, коли бачиш це людське горе на власні очі, сприймаєш по-іншому, ніж через новини. Страху не було, він зник десь 24 лютого. Був приплив адреналіну й концентрація уваги. Нам показали тіла людей – там було 4 молодих жінки, може, 1 дитина, судячи з розмірів тіла. На кожному тілі були кульові отвори, людей розстріляли, потім спалили. Відчуття були страшні. Не страх, а шок і жах. Росіяни в принципі же теж колись були людьми. Як таке можуть робити люди? Я зневірився…».

«Хотілося плакати через глибоке співчуття до людей, які пережили жахіття окупації»

«Поспілкувався з мешканцями міст, які пережили окупацію. Яскраво запам’ятав чоловіків, яким десь років за 50. Тобто вони, умовно, прожили вже половину свого життя. І напевно, у ньому багато чого пережили: і труднощі, і все таке інше. Але коли ці  дорослі сильні люди розповідали свою історію окупації – я бачив, як на їхні очі навертаються сльози. Мене дуже внутрішньо вражає: коли я бачу, що доросла людина в душі плаче, самому хочеться плакати.

Один чоловік із сім’єю у Бучі розповідав, як ховались у підвалі – звичайному підвалі звичайного маленького приватного будинку. І що той підвал? Каже, усі розуміли: якщо прильот – то нас там і похоронять. А сусідські будинки вщент зруйновані – до фундаменту. Розумієш, їм просто пощастило, що їх будинок не зачепило. Що вони там переживали!

Інша людина розповідала, як доводилося спілкуватися із загарбниками. Чоловік переживав окупацію разом з донькою. Води не було через те, що не було електрики: тобто в кого власна свердловина, насоси не качають – води нема. На їхній вулиці є колодязь, до якого йти 100 метрів. Місцевих жителів, які виходили, не спитавшись дозволу в окупантів, могли розстріляти. Для цього в кінці вулиці стояв кулемет. Що вони відчували? Що той батько цієї доньки відчував – щоб сходити за водою, він питав дозволу у чеченця з автоматом, який зростом йому по плече. Дуже тяжко було це навіть слухати».

Були найкрасивіші міста Київської області

«В Ірпені, у Бучі, у Гостомелі, у Бородянці, у Макарові дуже красиві будинки, інтер’єр, екстер’єр. Були. А тепер руїни. На вулицях було багато речей російських окупантів, багато невдало пограбованих речей, з будинків виносили цінності.

Здебільшого я не заходив всередину будинків, бо розумів, що там, можливо, ще є речові докази, сліди злочинів окупантів. Але якщо в будинку були відкриті двері, будівля розбомблена чи винесено вікно, то через вікно можна було побачити, як жили люди, що вони залишали, коли покидали свої домівки. У передпокої висять речі, дитяче взуття, дорослі кросівки, якісь там підсвічники… Ось люди своїм життям так жили, жили – і в якусь страшно хвилину змушені були це покинути. Вони просто жили, а потім окупанти прийшли їх звільняти. Від чого?!… Я сподіваюсь, що всі власники цих будинків живі…».

Дитячий садок у Бородянці – сліди вечірок окупантів

«Я зайшов у зруйнований дитсадок – самі стіни стоять, вікон нема, все догори дригом. Опинився в колишній дитячій їдальні – там, де дітки снідали, їли кашку. Побачив здоровенну миску. В принципі в цій мисці в дитячому садку перуть пелюшки. Вочевидь окупанти знайшли оце корито, насипали туди залишки дитячої гарбузової каші та жерли. Поряд стояло дуже багато алкоголю. Сказати, що я здивувався культурі цих людей – нічого не сказати».

Цей мікроавтобус проїжджав Макаровом

«Мені здається, що напис був зроблений саме окупантами задля того, щоб відмежувати свою захоплену територію. І я так думаю, що цей мікроавтобус стояв десь до блокпосту, щоб ті окупанти не потрапили в полон до наших бійців».

Авторка: Аня Алляйн.

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.