Який він – типовий день оператора БпЛА: історія військового з Київщини

Українці — незламна нація. Жага до боротьби й справедливості закладені в нашій уяві, у нашій  пам’яті, в самій ДНК. Такою є й історія військовослужбовця з Київщини на позивний «Хан». Ще з юного віку він знав: його обов’язок — боронити країну. І коли почалося повномасштабне вторгнення росії, перед ним, 19-річним парубком, навіть не стояло питання — йти чи ні. 

Як юнак із Бучі став «Ханом», чому каже, що «відмова від свободи — це внесок у майбутнє» і в чому особливість його роботи з БпЛА — читайте далі в нашому інтерв’ю.

«Відмова від свободи — це внесок у те, щоб було куди повертатися»

– Що для Вас стало найскладнішим на шляху від цивільного життя до служби в ЗСУ?

– На момент повномасштабного вторгнення я був студентом другого курсу Могилянки (Національний університет «Києво-Могилянська академія») й паралельно працював у Києво-Могилянській бізнес-школі на позиції під назвою «Five Stars». Це внутрішня назва посади — по суті, людина, яка допомагає організовувати лекції: підготувати аудиторію, при потребі забезпечити лектору їжу, простежити, щоб усе технічно працювало, і прибрати після заходу. Також я на аматорському рівні займався волейболом.

Щодо армії — чесно кажучи, до повномасштабного вторгнення я ставився до неї доволі скептично. Якби мене тоді запитали, чи піду я служити, відповів би — ні. Ми навіть із батьком обговорювали це за кілька днів до 24 лютого. 

Зранку, 24 лютого, мене розбудив батько, сказав, що почалася війна і я не йду на роботу. Я йому не повірив, бо думав, що це його черговий «накрут», бо він так само не хотів, щоб я їхав до Львова через корону. Але коли я усвідомив серйозність ситуації, я розумів — панікувати не можна. Так і почалася моя історія. Спершу — як доброволець у Києві. Потім — у складі кількох волонтерських ініціатив, які займалися аеророзвідкою. Ми їздили на напрямки, працювали з мавіками, комунікували з підрозділами. Був на Ізюмському напрямку, на Донбасі.

Офіційно я підписав контракт 14 жовтня 2022 року — тоді мене взяли в підрозділ 93 окремої механізованої бригади. До цього були просто короткострокові виїзди у складі добровольчих груп.

Найскладнішим на шляху від цивільного життя до служби в ЗСУ для мене була втрата звичної свободи. Неможливість бачити рідних, друзів, бути поруч із близькими. Ти відірваний від усього, що любиш, до чого звик. Пам’ятаю, як лежав у госпіталі в Костянтинівці після поранення — і снились піца, суші, такі дрібниці, що символізують нормальне життя. Але я зрозумів: відмова від свободи — це і є твій внесок у те, щоб було куди повертатися. І я готовий на цю жертву.

«Вже ніколи не буде як раніше»

– Як Ви зараз сприймаєте Київ і Бучу — чи змінилось щось у відчутті «рідного дому» після повномасштабного вторгнення?

– Коли я вперше повернувся в Бучу після деокупації — це було десь 10 квітня — було дуже боляче. Боляче через спогади, через усвідомлення того, що вже ніколи не буде «як раніше». Перші місяці, коли я приїжджав у Київську область, це почуття не зникало. Напевно, аж до літа я не міг по-справжньому відчути спокою.

Київ у той момент майже не викликав емоцій — ні негативних, ні позитивних. Я навіть в якийсь момент подумав, що мені байдуже. Здавалося, що це просто стало новою реальністю. Але згодом я знову закохався в Київ — у його ритм, у життя, що тут вирує, у людей, які не здаються.

У Бучі я буваю рідко, нещодавно приїздив туди на навчання. Це місто я досі люблю, мені подобається, як його відновлюють. Але моє життя зараз більше пов’язане саме з Києвом. Тут мої друзі, мій побут, мій щоденний ритм. І я щиро радію, коли з’являється можливість хоч на кілька днів поїхати додому — в Київ. Для мене ці місця залишаються рідними, просто зараз вони мають інше емоційне забарвлення.

– Буча стала одним із символів жорстокості російських окупантів. Що Ви відчуваєте, коли згадуєте перші дні вторгнення рф в Україну ?

– Ці спогади для мене — як дві сторони однієї медалі. З одного боку — шалений викид адреналіну, відчуття, ніби ти безсмертний, віра в те, що ми втримаємось, переможемо і збудуємо нову країну. Це була така емоційна хвиля — хочеться діяти, щось робити, не стояти на місці. Але водночас були й моменти повної розгубленості, страху й болю. Бо коли вже бачив тіла на вулицях, знав, що за кілька кварталів — братська могила, коли ніч проводив у повній невідомості, лежачи й не розуміючи, що буде далі, — це зовсім інша реальність.

Батьки тоді намагалися мене підтримувати. Мама скинула мені план евакуації, а я жартома відповів: «Мамо, за твоїм планом через п’ять хвилин моя подорож закінчиться». Вона відповіла просто: «Тепер це твій шлях. Я в тебе вірю. Сподіваюся, ще побачимось». Це були слова, які залишаються зі мною досі.

Зв’язок тоді був поганий. Я перечитував старі повідомлення, які надсилав друзям, коли хоч на хвилину з’являвся сигнал — намагався встигнути написати, що живий. Тоді це було все, що можна було зробити.

Одне з найболючіших — це цинізм, з яким росіяни перекручували події. Пам’ятаю, як побачив новину в російському пабліку: мовляв, цивільних у Бучі розстрілювали українці, бо ті нібито були лояльними до росії — у них були білі пов’язки. А правда в тому, що багато людей самі пов’язували собі на руку шмат білої тканини — як символ, що вони мирні, беззбройні, що просять не стріляти. Це був жест відчаю. І це те, що тепер називають «доказом лояльності до окупанта»…

Це боляче. Це неможливо забути. Але в цих спогадах також є і злість, і рішучість. Ми маємо завершити те, що розпочали. Бо навіть сьогодні — коли ракети знову б’ють по Києву, коли знову гинуть мирні — я думаю не тільки про фронт, а й про цивільних. Про всіх, хто не заслуговував на це пекло.

Це дуже страшно. Дуже важко. Але ми мусимо йти далі.

– Як змінилось Ваше ставлення до себе та до світу після початку служби в ЗСУ? 

– Після початку служби в ЗСУ моє ставлення до себе змінилось дуже помітно — особливо, коли з’явилися перші серйозні проблеми зі здоров’ям через війну. До повномасштабного вторгнення я, як і багато молодих людей, міг майже не спати, працювати на виснаження, і здавалося, що організм усе витримає. Але в якийсь момент розумієш: десь не поберігся, десь не було можливості відновитися — і потім це болісно повертається. Тому я почав ставитися до себе з більшою відповідальністю, з повагою до власного тіла й емоційного стану.

Коли вдається добре виконати завдання або є відчуття, що зробив щось справді важливе — це приносить глибоке внутрішнє задоволення. Ти дякуєш собі за витримку, за рішучість, за те, що не здався. Прийшло усвідомлення, що багато речей під силу, варто боротися, варто захищати себе і свої цінності.

Щодо ставлення до світу — воно теж змінилось. Раніше здавалося, що в XXI столітті не може бути повномасштабної війни, що людство нібито вже все це пройшло. Але війна довела зворотне. Насправді світ такий, яким його роблять сильні. Виживають ті, хто згуртований, хто має силу волі й духу.

Тому я переконаний: потрібно триматися разом, бути єдиними, ставати тою «сильною більшістю», за якою йдуть. І не варто покладати надмірні сподівання на когось ззовні — потрібно розраховувати передусім на себе, на свої цілі, на свою спільноту. Це і є наша сила.

«Вибір БпЛА для мене був дуже свідомим»

– Чому Ви обрали саме 14-ий окремий полк БпАК, у якому зараз служите? Коли долучилися до нього, за яких умов? Який момент у бойовій роботі Ви запам’ятали найбільше?

– Я обрав свій нинішній полк свідомо, після роздумів над тим, де зможу бути максимально корисним і водночас постійно розвиватися. Тоді я ще служив у 78 полку Десантно-штурмових військ, але вже придивлявся до підрозділу, де зосереджено велику кількість фахівців саме у сфері БПЛА. У новому полку на той час були цілі батальйони операторів «Мавіків», цілі батальйони фпв-шників. Я побачив, що це — реальна концентрація знань, практики, досвіду, і зрозумів: якщо хочу розвиватися в цій сфері — мені туди.

Процес переведення був непростим. У ДШВ не дуже охоче відпускають молодих і здорових військових, особливо якщо ти виконуєш завдання добре. Я намагався перейти через командування, навіть пропонував себе як командира відділення БПЛА в новому штурмовому підрозділі. На щастя, мій потенціал побачили в Генштабі — полк безпосередньо їм підпорядковується. І врешті-решт, після деяких погоджень, мене таки перевели. Разом зі мною прийшли ще кілька хлопців із мого попереднього підрозділу.

Щодо пам’ятних моментів у бойовій роботі — я б виділив три речі. Перше — це сам процес коригування вогню, який завжди унікальний і вимагає концентрації. Друге — це момент ураження цілі: коли бачиш, що все спрацювало, і це дало результат. А третє — це фейли. Вони запам’ятовуються навіть краще, ніж успіхи. Бо якщо десь помилився — ти це не забудеш. І це дуже цінно, бо такі ситуації обговорюються в команді, аналізуються, і стають основою для зростання та уникнення подібних помилок у майбутньому.

– Розкажіть, будь ласка, як виглядає типовий день оператора розвідувального БпЛА під час виконання бойового завдання. Чому саме БпЛА? 

– Вибір БпЛА для мене був дуже свідомим. Це можливість бути максимально ефективним на полі бою, а ще — постійно розвиватися, вчитися новому, працювати з технологіями, які справді змінюють хід війни. Я розумів: якщо хочеш, щоб це стало твоєю справою, — іди туди, де зібрані найкращі фахівці. Тому і обрав полк, де акумулюються такі спеціалісти, і дуже радий, що туди потрапив.

Що ж до типового дня, то він починається не з ранку, а ще напередодні ввечері — з підготовки. Ми збираємося екіпажем, обговорюємо завдання, цілі, способи підльоту, безпечні маршрути. Паралельно перевіряємо техніку: оглядаємо дрон фізично, тестуємо мотор, перевіряємо зв’язок між обладнанням і бортом. Якщо виникають технічні нюанси — одразу зв’язуємось із виробником.

День вильоту починається з перевірки повітряного простору над майбутньою позицією — є спеціальні програми, щоб уникнути зіткнення з ворожими безпілотниками або викриття. Якщо все «чисто», виїжджаємо на позицію, розкладаємось, запускаємо дрон і починаємо роботу.

Спочатку працюємо за попередньо визначеними цілями, далі — за потреби — отримуємо завдання від суміжників, зокрема від артилеристів або командирів напрямку. Робота може тривати 6–8 годин у денному режимі або кілька годин уночі, залежно від завдань. Якщо потрібно — виїжджаємо тільки на нічну зміну.

Процес польоту виглядає так: тримаємо борт у повітрі, ведемо розвідку, крутимо камеру, шукаємо цілі. Якщо виявили — координуємо з відповідальними підрозділами, щоб забезпечити вогневе ураження. Іноді засобів ураження немає, тоді просто відслідковуємо рух противника, збираємо дані, наносимо їх на карту.

Найважливіше — орієнтири. З висоти все виглядає інакше. Можеш думати, що знаєш місцевість, а піднявся на кілометр — і загубився. Тому завжди наперед вивчаємо ключові точки, щоб не втратити орієнтацію. Це — запорука не лише ефективної роботи, а й виживання.

Після повернення — знову перевірка техніки: дивимось, чи все ціле, чи не пошкодився дрон під час посадки, чистимо, перевіряємо програмне забезпечення, готуємося до наступного завдання. Обговорюємо, що вдалось, що треба покращити, аналізуємо результати.

Мені подобається ця робота. У ній — і динаміка, і відповідальність, і командна взаємодія. Але головне — вона справді рятує життя і допомагає знищувати ворога.

– Які навички або особисті риси найбільше допомагають Вам у цій спеціальності?

– Мабуть, головне — це те, що я людина свого часу. Тобто мені досить природно даються сучасні технології: англійська мова, робота з комп’ютерними програмами — усе це не викликає труднощів. Я виріс у середовищі, де це все було поряд, тому й сприймаю це як щось звичне, майже інтуїтивне. Це дуже допомагає, бо без таких базових речей у нашій справі просто нікуди.

Друге — це щирий інтерес. Мені справді цікаво цим займатись. Навіть якщо десь вважаю, що по якихось рисах характеру — можливо, не ідеальний кандидат на роль оператора БпЛА, — але цікавість і захоплення перекривають усе. Можу сидіти з хлопцями за пультом по 5, 6, 10 годин — і не втомлююсь, бо мені це важливо, мені це подобається. Ну і, звичайно, працелюбність — без неї теж нікуди. Бо ця робота вимагає зосередженості, терпіння й уваги до деталей.

Позивний «Хан» — теж частина цієї історії. Вперше він з’явився ще у 14 років, коли мені подарували другий телефон, і я нарешті встановив Telegram. Хотілося якогось цікавого ніку, не просто стандартного. Я дуже цікавлюсь історією, і ще з дитинства мав певний «локальний фльор» — мама з Молдови, друзі жартували про імперії, окупації. Так з’явився «молдавський хан» — звучало прикольно. Потім лишився просто «Хан».

Коли прийшов на службу і почав активніше включатися в справи, ніхто мені позивний не вигадував — усі вже називали «Хан». Хтось казав: «Пан Хан», хтось просто «Хан». Я подумав — ну, якщо всім заходить, то хай так і буде. І тепер уже, коли чують — кажуть: «Тобі підходить». Ну, мабуть, так і є.

– Як Ви підтримуєте зв’язок з родиною та близькими? Що для Вас означає «дім» сьогодні?

– Зв’язок з родиною — в основному телефоном. Батьки телефонують майже щодня. Особливо мама — вона переживає, звичайно. А я — трохи, як то кажуть, «їжачок» у цих питаннях: не завжди беру слухавку, не завжди виходжу на зв’язок одразу. Мені простіше написати — тому більшість комунікації зараз через переписку. Але ми на зв’язку постійно: обговорюємо побутові речі, плануємо зустрітися, коли буде відпустка. Якщо все вийде — спочатку поїду до мами, потім до тата. Знаю, що вони чекають.

А от що до поняття «дім»… Раніше це було більше про місце. Стіни, кімнати, постіль. Зараз — ні. Тепер дім для мене — це там, де люди, яких я люблю, і до яких хочеться повертатися. Зараз це Київ. Саме туди тягне серце, коли є змога вирватися. У мене є в місті квартира, але вона ще не зовсім облаштована, тому частіше ночую у друзів. Або, коли хочеться побути наодинці, знімаю щось подобово й просто відпочиваю.

Але завжди, коли повертаюсь у Київ, відчуваю радість. Тут завжди є, з ким зустрітися, що робити. Тут мій темп, мій ритм, мої люди. І, мабуть, саме в цьому й полягає нині для мене суть дому.

«Головна сила Київщини — в людях»

– Як Ви вважаєте, які риси Київщини як регіону допомагають їй витримувати виклики війни?

Київщина, як і вся Україна, щодня під прицілом — і в прямому сенсі, і в інформаційному. Постійні атаки дронами, ракетами, психологічний тиск. Це страшно. Але попри все, регіон живе. І не просто виживає, а живе — дихає, працює, розвивається.

Мені здається, що головна сила Київщини — в людях. Тут зібралося дуже багато класних, небайдужих, сильних людей. Волонтери, комунальники, електрики, водії, лікарі, митці — всі ті, хто тримає цю область на плечах щодня. Навіть коли якісь управлінські рішення викликають питання, саме завдяки людям усе тримається, рухається далі.

Ще одна річ — це зміни в свідомості. Столиця й область стали ближчими до себе. Більше українізації, більше уваги до виховання дітей, більше відповідальності. З’явилося відчуття єдності — не тільки в межах родини чи двору, а загалом усього міста, усієї області.

Також не можна не згадати підтримку міжнародних партнерів, грантові ініціативи, допомогу в соціальних проєктах. Це не головне, але це теж допомагає тримати стійкість і рухатися вперед.

І ще — Київщина стала символом мужності. З початку повномасштабного вторгнення саме тут показали надзвичайний приклад незламності. Люди пам’ятають це, приїжджають сюди, надихаються. І я теж — надихаюсь, бо бачу: тут є життя, тут є віра, і тут точно є майбутнє.

– Якщо уявити, що завтра настане перемога – що Ви зробите в першу чергу?

Я би, мабуть, взяв місяць відпочинку. Просто щоб видихнути. Щоб дати собі час усвідомити, що ти вистояв, що ти молодець, що ми всі молодці. Це дуже важливо — хоча б на мить зупинитися, побути з рідними, відчути мир у повітрі.

А далі — до роботи. Бо перемога у війні — це точно не фінал. Це, можливо, навіть не середина нашого шляху, а лише його новий початок. Після перемоги почнеться найбільш важлива і найтриваліша фаза — відновлення, розвиток, становлення. Це буде боротьба не за існування, а за гідне, самостійне майбутнє.

Ми маємо укорінитися як нація, як держава, побудувати таку країну, яку не похитнуть ні зовнішні вороги, ні внутрішні зради. Така, що стоятиме не десятиліття, а століття. Щоб через 50 років ми не оглянулись і не зрозуміли, що втратили те, за що зараз віддаємо найцінніше. І тільки якщо ми зможемо це — тоді все, що ми зробили, справді матиме сенс.

Читайте також: «Нас били залізними прутами»: моторошні історії викрадених росією українських дітей

Фото: пресслужба 14-ий окремого полку БпАК

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.